народи імперії. Участь українських політичних і культурних діячів у роботі згаданих представницьких органів та інших державних установ стала школою виховання чільних діячів ЗУНР та національних визвольних змагань. Натомість Закарпаття, яке потрапило до угорської частини дуалістичної імперії, не мала власних інституцій, а діяльність угорських державних органів була спрямована на мадяризацію місцевого населення, нехтуванню національними особливостями краю25.

Завдання для самостійної роботи

1.Визначити хронологічні межі існування Галицького губернаторства та намісництва.

2.Скласти перелік основних структурних підрозділів Галицького намісництва впродовж ХІХ ст.

3.З’ясувати особливості управління Буковиною наприкінці XVIII — у ХІХ ст.

4.Сформулювати спільні риси та основні відмінності російської та австрійської систем державних установ на українських теренах.

Питання для самоперевірки:

1.Якими засадами у своїй діяльності керувалися перші австрійські генерал-губернатори Галичини?

2.Які функції мали Галицький та Буковинський сейми?

3.Які основні етапи створення австрійської системи управління в Західній Україні?

4.В який частині дуалістичної Австро-Угорської імперії опинилося Закарпаття і яке значення це мало для створення там місцевих урядуючих інституцій?

5.Чим система державних установ Австрійської імперії відрізнялася від російської системи губернського правління?

1Це праці Антонія Вротновського про правовий статус автономної Галичини, Броніслава Лозинського з історії Галицького станового сейму, дослідження з місцевого самоврядування тощо.

2Див.: Центральний державний історичний архів України, м. Львів: Путівник. — Львів, К., 2001; Державний архів Івано-Франківської області. Путівник. — Т. 1: Фонди періоду до 1939 року. — К., 2008; Державний архів Чернівецької області: Путівник. — Т. 1: Фонди дорадянського періоду. — К., Чернівці, 2006; Державний архів Закарпатської області. Найкраще описаний фонд Галицького намісництва, який має опублікований докладний покажчик: Галицьке намісництво (1772–1921): Архівно-бібліографічний фондовий покажчик. — К., 1990.

225

8. РОСІЙСЬКІ ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ СХІДНОЮ ГАЛИЧИНОЮ ТА ПІВДЕННОЮ БУКОВИНОЮ ПІД ЧАС ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1914–1917)

Питання створення і функціонування російських тимчасових регіональних державних інституцій на західноукраїнських землях у період Першої світової війни донині перебуває практично поза увагою українських дослідників-державознавців. Досі немає жодної монографії, присвяченої цьому складному періоду історії державних інституцій в Україні. Єдина розвідка, що ставила за мету спеціальне дослідженню історії тимчасового військового російського генерал-губернаторства Східної Галичини та всієї політики Російської імперії на західноукраїнських землях, здійснена нещодавно російським істориком А. Ю. Бахтуріною1.

Джерела з означеної теми існують як у друкованому, так і в архівному вигляді. Вже 1915 р. у відомчій пресі почали публікуватися звіти установ тимчасового генерал-губернаторства з наказами і розпорядженнями керівника краю, військових достойників (командувача фронтом, начальника штабу), офіційною статистикою2. Цінним джерелом є офіційне дипломатичне листування, матеріали періодичної преси. Існують спогади українських діячів, насамперед Д. Дорошенка, що розкривають основні напрями та результати здійснення політики самодержавства в регіоні, і т. п.

Неопубліковані документи щодо передісторії та задуму створення генерал-губернаторства Східної Галичини зберігаються здебільшого в російських архівах: Архіві зовнішньої політики Російської імперії, Державному архіві Російської Федерації, Російському державному військовоісторичному архіві та ін.3.

Українські архіви також мають певну кількість документів з історії російського державного управління на Східній Галичині. Так, фонди Канцелярії військового генерал-губернатора Галичини та Штабу військового генерал-губернатора Галичини за 1914–1917 роки знаходяться в ЦДІАК4. Два фонди — канцелярії губернатора Перемишльської губернії 1915–1916 років та управління начальника гарнізону російських військ у м. Ряшові 1914–1915 років — перебувають у ЦДІАЛ5. У держархівах Тернопільської та Чернівецької областей збереглися відносно невеликі

227

фонди канцелярій відповідних російських губернаторів, а також місцевих інституцій, створених за цієї доби (повітових управлінь, оціночних комісій, добродійно-громадських установ тощо)6. Фонди місцевих російських установ є також у Держархіві Івано-Франківської області7.

***

Світова політико-економічна криза початку ХХ ст. призвела до розв’язання першого в історії людства всесвітнього збройного конфлікту. Велику роль відіграли в цьому також питання національні, оскільки між собою зіткнулися світові імперії (Австро-Угорська, Британська, Германська, Оттоманська, Російська, Французька), що мали поневолені народи або в складі основної території, або ж величезні колонії за морем. Особливим ставленням до підкорених націй вирізнялася Росія, яка офіційно претендувала на спадщину Східної римської (Візантійської) імперії (“Москва — третий Рим”), пропагувала панславізм, власний провід над усіма слов’янськими народами. Крім того, так само офіційно насаджувалась ідея єдиного російського народу від Карпат до Камчатки, “виправ-

лення кордонів на Заході”.

Саме тому, перетнувши у серпні 1914 р. державний кордон з Австро-Угорщиною, російські війська здійснили військову окупацію Східної Галичини та Північної Буковини. Імперські політики спробували здійснити безпрецедентну, за висновком російської дослідниці А. Бахту-

ріної, “спробу реалізувати в умовах війни завдання злиття Галичини з Російською імперією як органічної її частини”8.

Організаційно-адміністративною формою такою спроби стало ство-

рення тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини з цент-

ром у Львові як основного регіонального органу керівництва політичним, економічним, культурним та конфесійним життям підкореного краю в умовах продовження військових дій на цій та сусідній територіях. Офіційною датою відкриття генерал-губернаторства стало 29 серпня (11 вересня) 1914 р., коли був виданий відповідний наказ Верховного Головнокомандувача9. Влада генерал-губернатора поширювалася на театр військових дій, а до складу нового адміністративного утворення входили чотири засновані різного часу губернії: Львівська, Тернопільська, Чернівецька та Перемишльська. Доля цієї інституції була бурхливою: після поразки російської армії у травні-червні 1915 року практично вся територія Західної України повернулася під владу Австро-Угорщини, а генерал-губернатор з канцелярією перебрався до Києва. Імператорським указом від березня 1916 р. посаду начальника краю було скасовано. Лише після Брусилівського прориву навесні 1916 р. у липні того ж року його відродили під новою назвою: Генерал-губернаторство областей АвстроУгорщини, зайнятих за правом війни, з центром спочатку у Тернополі, а з

228

жовтня 1916 р. — у Чернівцях. Очевидно, що у такій зміні назви відбився крах російської спроби приєднання Галичини до Російської імперії, визнання власної неспроможності запровадити тут режим повної русифікації. Складалося воно лише з двох губерній: Тернопільської та Чернівецької. У такому статусі воно проіснувало до квітня 1917 р., коли Тимчасовий уряд Росії створив Обласний комісаріат Галичини і Буко-

вини. А внаслідок липневого наступу 1917 р. німецьких та австроугорських військ Росія остаточно втратила Західну Україну, завершив тим самим історію свого управління в Галичині та Буковині.

Першим військовим генерал-губернатором став генерал-лейтенант граф Г. А. Бобринський, розробник “Положення про управління областями Австро-Угорщини, зайнятими за правом війни” і штатного розпису генерал-губернаторства, з серпня 1914 р. — виконуючий обов’язки, з жовтня — повноправний генерал-губернатор. Його наступником після відновлення генерал-губернаторства з липня 1916 р. став генералад’ютант Ф. Ф. Трепов.

За розробленим Бобринським Положенням нова адміністративна структура ставала проміжною ланкою між армією та прифронтової територією, а військовий генерал-губернатор безпосередньо підпорядковувався головному начальнику постачання фронту.

Військове управління генерал-губернаторства зосереджувалось у штабі і здійснювалося управліннями: інтендантським, з квартирного задоволення військ, військово-санітарним, військово-ветеринарним, війсь- ково-окружного контролера і комендантським. Функції цивільного управління належали канцелярії генерал-губернатора, а безпосередніми їх виконавцями мали стати губернатори, градоначальник Львова і начальники повітів.

Проте на практиці загальні організаційні питання, окрім генералгубернатора, вирішувалися також керівництвом Львівського укріпленого району, а найголовніше — в управліннях головного начальника постачання армій Південно-Західного фронту. Панували повна неузгодженість і дублювання функцій між цивільними і військовими установами, і, як наслідок мала місце безконтрольність місцевої адміністрації, подолати яку військове відомство практично не могло10.

Значними були функції поліцейських установ, насамперед політичної поліції. Жандармське управління при військовому генерал-губер- наторі активно боролося з явними та уявними австрійськими шпигунами. Першою їх жертвою став греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Арештували не тільки його, але й усі його папери, бібліотеку тощо. Там намагалися відшукати докази політичної діяльності найавто-

ритетнішого галицького священика, духовного провідника українського народу11.

229

Російський уряд принципово призначав на нові адміністративні посади людей, надісланих з Росії, відмовившись від послуг місцевих уродженців, навіть якщо вони були москвофілами за переконанням. Освітній та кваліфікаційний рівень нових урядовців був надзвичайно низьким, не відповідав наявним потребам щодо заміщення австрійської адміністрації.

На новостворену адміністрацію було покладено ряд завдань: забезпечити російську гегемонію в краї, провести русифікацію місцевого культурного, політичного і конфесійного життя шляхом створення російських середніх шкіл і припинення діяльності навчальних закладів, що існували раніше, розгортання мережі російських установ, припинення діяльності низки громадських організацій, проведення агресивної пропаганди православ’я. Всі ці заходи були спрямовані на остаточне приєднання Галичини до Російської імперії вже у ході війни. З цією метою 27 вересня 1914 р. був оприлюднений обіжник Г. Бобринського губернаторам Галичини, де містився перелік відповідних дій місцевої адміністрації12. Кількома днями перед тим Бобринський увів цензурні заборони, у тому числі на друкування і продаж книг українською мовою.

На тлі цієї політики повним нонсенсом, хоча й таким, що відповідав нормам міжнародного права і рішенням Гаазької конференції, стало збереження австрійської судової системи та відправлення судами Галичини та Буковини правосуддя від імені австро-угорського імператора, що було запроваджено військовим генерал-губернатором, який навіть утримував їх за рахунок російської казни13.

Специфічною серед інших російських установ в місцевостях Австро-Угорщини, зайнятих за правом війни, була система органів з оцінки збитків, завданих військовими діями, та надання допомоги населенню, яке потерпіло від війни. 15 листопада за наказом тимчасового військового генерал-губернатора був створений Головний комітет з надання допомоги потерпілому від війни населенню, очолюваний поміч-

ником генерал-губернатора з цивільної частини. Крім визначення розмірів та видів допомоги, організації її безпосереднього надання потерпілому населенню, створення повітових благодійних комітетів та пунктів харчування, комітет займався також наданням медичної допомоги, розробленням плану боротьби з епідеміями, ревізією надлишків сільськогосподарської продукції та продуктів харчування14.

Після окупації Галичини перед російською владою постало питання організації господарського використання новонабутих територій, насам- перед експлуатації нафтової промисловості та лісового фонду. Але в цій царині діяльність російських управлінських органів була невдалою: під час захоплення Дрогобича документація місцевого нафтового заводу постраждала настільки, що відновити його роботу не вдалося, і фактично

230

все звелося до використання накопичених ще австрійцями запасів15. Такими ж мізерними були й результати діяльності і управління лісовим господарством Прикарпаття. Зокрема, на Буковині виникла спеціальна установа: Рада у справах майна Православного релігійного фонду, ство-

рена за наказом тимчасового генерал-губернатора Галичини Ф. Трепова від 18 листопада 1916 р. Її очолював Чернівецький губернатор В. Лігін, який здійснював розгляд попередніх прибутково-видаткових кошторисів, річних звітів, регулював видавання авансів, асигнування коштів на утримання православної церкви та управління її майном16. Фактично це була російська надбудова над історичною інституцією Буковини —

Православним релігійним фондом, створеним ще 1786 р. за рішенням Придворної військової ради відповідно до Духовного регламенту Габс- бурзької імперії з метою управління, збереження та використання коштів, лісових угідь, рибних господарств, будівництва та ремонту церков, пара- фіяльних будинків, утримання священиків та їхніх удів, допомоги неза- можним студентам тощо. Православному фонду належала значна кіль- кість лісів, пасовиськ, рибних господарств, рудників, які приносили або мали приносити значний прибуток, що витрачався з метою підтримання православ’я. Російська влада спробувала використати ці прибутки на власний розсуд, але короткий період її повноважень не дав можливості розгорнути таку діяльність.

Значне місце в структурі російських установ Галичини посіли благодійні організації, зокрема створене ще до війни Галицько-російське товариство, яке опікувалося організацією харчування населення, біженців, евакуацією дітей-сиріт. Такі функції брали на себе й урядові інституції. Так, продовольчій відділ управління генерал-губернатора організовував насіннєву допомогу навесні 1915 р., а також постачання худоби галицьким селянам17.

Постійним фактором російської державної діяльності в Галичині були міністерські комісії, що мали оцінювати ситуацію в краї, шукали шляхи використання місцевих ресурсів для імперії. Упродовж 1914–1916 років у Галичину та на Буковину відряджалися представники міністерств торгівлі та промисловості (на нафтопромисли Дрогобича), внутрішніх справ (вивчення питання обернення уніатів на православних), закордонних справ тощо.

Структура російської губернської влади в Галичині вибудовувалася за зразком внутрішніх губерній, проте функції окремих державних органів мали суттєві особливості. Виконавчим органом при губернаторі була канцелярія. До її функцій у новоствореній Чернівецької губернії, приміром, входили нагляд за особами, підозрюваними у ворожому ставленні до російського режиму та в опорі йому, організація їх висилки вглиб Росії, боротьба з дезертирами, шпигунами, накладання штрафів за

231

порушення постанов воєнного часу, відкриття лікувальних, навчальних закладів, відновлення промисловості, підприємницької діяльності, матеріальна допомога населенню18.

Одночасно створювалася система місцевих виконавчих органів, провідне місце серед яких посіли управління начальників повітів, що вирішували адміністративні питання, здійснювали загальний поліцейський нагляд на території повіту, збирали статистичну інформацію, здійснювали нагляд за залишеними маєтками, промисловими підприємствами. Значний обсяг обов’язків повітових начальників належав до поліційнонаглядових функцій: організація діяльності поліцейських урядників, розшук дезертирів, військовополонених, інших осіб, підозрюваних у шпигунстві та злочинах, формування робітничих загонів з військовозобов’язаних, охорона військового майна та оборонних споруд, надання допомоги населенню, постраждалому від військових дій, реквізицію худоби та фуражу для військових потреб тощо. Таких повітів на території Чернівецької губернії було сім19.

Наслідки діяльності російських тимчасових установ на Галичині та Буковині були мізерними. Військової потуги для утримання цієї території у Росії було недостатньо, а схилити на свій бік симпатії місцевого населення цивільна адміністрація виявилася нездатною. За своїм освітнім та фаховим рівнем російська адміністрація не досягла рівня австрійської, а переслідування українського руху, мови, громадських інституцій, агресивне насадження православ’я остаточно відштовхнуло галичан. До того ж, масова примусова евакуація населення після першого російського відступу з Галичини остаточно розвіяла сподівання навіть москвофілів. Тому недарма у своєму виступі в Державній Думі П. Н. Мілюков назвав результати господарювання Г. Бобринського “повним провалом”. Діяльність Ф. Трепова не була кращою, хіба що не такою наступальноагресивною.

Висновки:

Коротка історія тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини як надзвичайної державної установи військового часу для управління окупованими територіями являє собою досить цікавий досвід намагання поширити апробовану впродовж ХІХ ст. систему генералгубернаторського управління на своєрідний в політичному, економічному, культурному та історичному відношенні регіон. Фактично завдання генерал-губернаторства Галичина збігалися із завданнями Київського, Подільського та Волинського генерал-губернаторства. Засоби для русифікації суспільно-політичного життя були використані ті ж самі: зосередження адміністративної та військової влади в одних руках, надзвичайні контрольні функції адміністрації, велика питома вага поліцейських

232