Культурно-історична теорія л.С. Виготського.

Одним з найзначніших напрямків, що сформувався у 20-30х роках ХХ століття стала „культурно-історична теорія”, розроблена Львом Семеновичем Виготським (1896-1934). Він виокремлює два рівні психічного – натуральні і вищі психічні функції, предметом психології вважає історію розвитку вищих психічних функцій. Натуральні функції дані людині як природній істоті. Це механічне запам’ятовування, що не передбачає спеціальних способів переробки інформації, мимовільна увага, яка проявляється в повороті голови до джерела голосного звука. Віщі психічні функції – цілеспрямоване мислення, творча уява, логічне запам’ятовування, довільна увага; їх важливою характеристикою є опосередкованість, тобто наявність засобів, за допомогою яких вони організуються. Таким засобом є символічна діяльність, словесний знак. Він одразу виступає як зовнішній, допоміжний стимул, пізніше переходить у внутрішній процес. Наприклад: рахування на паличках і про себе. Такий перехід соціальних форм поведінки у систему індивідуальних форм є інтеріоризацією (перенос у внутрішній план). Процес формування вищої психічної функції триває десятиліття, зароджуючись в мовленнєвому спілкуванні і завершуючись в повноцінній символічній діяльності.

Л.С. Виготський займався також проблемою співвідношення розвитку і навчання, що є первинним. Наголошує, що навчання має вести за собою розвиток,; це представлено в понятті „зона найближчого розвитку”. В цілому його ідеї дуже вплинули на становлення психологічної науки у нас.

Теорія діяльності

Найвпливовішим його учнем і послідовником можна назвати Олексія Миколайовича Леонтьєва (1903-1979), автора теорії діяльності. Він керується таким принципом: внутрішня психічна діяльність виникає в процесі інтеріоризації зовнішньої, практичної діяльності і має принципово таку ж будову. Тому вивчаючи практичну діяльність можна пізнати психічну діяльність; керуючи організацією практичної діяльності, ми керуємо організацією внутрішньої, психічної діяльності. (принцип єдності свідомості і діяльності). Леонтьєв вважав, що психіка як особлива форма відображення формується в діяльності. Виокремив структуру діяльності як сукупності дій, що керуються мотивом. Дія – процес, спрямований на досягнення цілей. Дія складається з операцій.

В межах теорії діяльності працював і Даніїл Борисович Ельконін (1904-1984), який побудував одну з основних у вітчизняній психології періодизацій вікового розвитку, в основу якої поклав поняття „провідної діяльності”. Провідна діяльність – та, з якою на окремому етапі розвитку пов’язана поява важливих новоутворень і в межах якої розвиваються інші види діяльності.

В руслі теорії діяльності розроблена і теорія поетапного формування розумових дій Петра Яковича Гальперіна (1902-1988):первинна зовнішня практична дія проходить кілька етапів і перетворюється у внутрішню розумову.

В напрямку, започаткованим Виготським крім названих, працювали і інші дослідники.

Олександр Романович Лурія (1902-1977) – проблеми мозкової локалізації вищих психічних функцій; Олександр Володимирович Запорожець (1905-1981) – роль практичних дій у становленні пізнавальних процесів і роль емоцій у смисловій регуляції діяльності; Лідія Іллівна Божович (1908-1981) – проблеми розвитку особистості дитини; Петро Іванович Зінченко (1903-1969) – проблеми пам’яті.

В межі діяльністної парадигми вписується і теорія психічного розвитку в онтогенезі українського психолога Григорія Силовича Костюка (1899-1982). Він вважає, що психічний розвиток зумовлюється єдністю біологічних (спадкових, що визначають анатомо-фізіологічну будову організму)і соціальних (матеріальних і духовних цінностей, доступних дитині) умов. Від них залежать індивідуальні відмінності у психіці, але провідну роль в психічному розвитку має навчання і виховання – спеціально організоване засвоєння людиною надбань попередніх поколінь. Рушійними силами психічного розвитку є внутрішні суперечності (наприклад, нові потреби – досягнутий рівень їх задоволення), які виникають в житті людини. Воно розв’язуються за допомогою діяльності.

Ученицею Костюка була Тамара Іванівна Гавакова (1921-2003), яка стояла у джерел нашої кафедри.