Бурако Всес іст 11 кл підручник

Стаття 7. Рішення Ради, прийняті одноголосно, - обов’язкові для всіх держав - членів Ліги; рішення, прийняті більшістю голосів, - обов’язкові тільки для тих держав, які з ними погоджуються.

(Международные отношения и внешняя политика СССР. Сборник документов ( 1871-1957 гг.). - М., 1957. - С. 131-133).

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ___________________________________

1.Які проблеми існували в розвитку Ірану, Пакистану і Афганіста­ ну в перші повоєнні роки?

2.Розкрийте причини, хід і результати ісламської революції в Ірані.

3.Як ви розумієте поняття «ісламський фундаменталізм»? В яких країнах Середнього і Близького Сходу ісламські фундаменталісти мають найбільший вплив на суспільно-політичне життя?

4.Проаналізуйте розвиток подій в Афганістані у 70-90-ті роки і визначте: які цілі переслідував СРСР, здійснюючи інтервенцію проти Афганістану? Чому радянська агресія була приречена на поразку? Якими наслідками для СРСР іАфганістану позначила­ ся війна?

5.Запишіть спогади своїх земляків - учасників війни в Аф­ ганістані.

6.Складіть таблицю «Близькосхідні конфлікти 40-90-х років» за схемою:

7. Розкрийте особливості післявоєнного соціально-економічного розвитку Туреччини.

§ 36. КРАЇНИ АФРИКИ

Я кі європейські країни володіли найбільшими колоніями в Африці у міжвоєнний період? Я кі держави в Африці фор­ мально були незалежними у 1918-1945 pp.? Я кі наслідки для народів Африки мала Друга світова війна?

ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

До Другої світової війни на Африканському континенті бу­ ло лише чотири незалежні держави: Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз (з 1961 р. Південно-Афри­ канська Республіка).

Після Другої світової війни у французьких колоніях Північної Африки розгорнулася національно-визвольна боротьба. Гостро було поставлено питання про незалежність

301

Угрудні 1960 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла резо­ люцію щодо визнання права Алжиру на незалежність. Тривалі переговори між французьким урядом і лідерами ФНВ за­ вершились у березні 1962 р. підписанням у містечку Евіані (біля Женевського озера, Франція) угоди про припинення вог­ ню на умовах самовизначення Алжиру шляхом референдуму. Під час референдуму, який відбувся того ж року, 99 % ал­ жирців проголосували за незалежність. У вересні 1962 р. було проголошено Алжирську Народну Демократичну Республіку (АНДР). Уряд очолив Ахмед Бен Белла (з 1963 p. - перший президент АНДР).

Процес деколонізації відбувався і в країнах Тропічної Афри­ ки. У 1956 р. визволився Судан, у 1957 р. Золотий Берег став не­ залежною Ганою, у 1958 р. здобула незалежність Гвінея. Національно-визвольні рухи використовували переважно мирні засоби боротьби (страйки, мітинги, демонстрації, петиції та ін.). Однак там, де колонізатори застосовували силу, їм відповідали збройним опором. Так було в Уганді, Кенії, Камеруні.

У1960 р. на політичній карті Африки виникло 17 нових не­ залежних держав - Камерун, Того, Малі, Сенегал, Мадагаскар, Сомалі, Конго зі столицею Кіншаса (пізніша назва - Заїр, а нині - Демократична Республіка Конго), Дагомея (сучасна назва - Бенін), Нігер, Верхня Вольта (Буркіна-Фасо), Берег Слонової Кості (Кот д’Івуар), Чад, Габон, Нігерія, ЦентральноАфриканська Республіка, Народна Республіка Конго зі столи­ цею Браззавіль, Мавританія.

До кінця 60-х років розпалися британська, французька, бельгійська колоніальні імперії. Залишалась португальська. Революція в квітні 1974 р. у метрополії і падіння там автори­ тарного режиму відкрили шлях незалежності народам колоній на Півдні Африки. У 1975 р. суверенними державами стали Ангола, Мозамбік, Острови Зеленого Мису (нині Кабо-Верде), Сан-Томе і Прінсіпі. За два роки до того виборола незалежність інша португальська колонія - Гвінея-Бісау.

Важливою подією, яка вплинула на розвиток ситуації у Південній Африці, стала деколонізація Південної Родезії (нині Зімбабве). Під час надання незалежності британським володінням у Центральній Африці нащадки європейських колоністів, білі за расовою ознакою (приблизно 250 тис. осіб), захопили владу у 10-мільйонній «чорній країні» і сформували уряд, який не визнала жодна країна світу. ООН оголосила його незаконним. У лютому 1980 р. під тиском світової громадсь­ кості в умовах економічної та політичної ізоляції білий уряд погодився провести вибори до парламенту під міжнародним на­ глядом. Переконливу перемогу здобули патріотичні сили. В квітні 1980 р. проголошено незалежність Республіки Зімбабве.

303

КРАХ РЕЖИМУ АПАРТЕЇДУ НА ПІВДНІ АФРИКИ

Протести всієї світової громадськості викликав режим Південно-Африканської Республіки (ПАР), який офіційно з 1948 р. проводив політику расової сегрегації, або апартеїду (відокремлення). Основне положення апартеїду - не допустити расової інтеграції, контактів між расовими групами. Власті ПАР твердили, що, розселяючи расові групи окремо, можна уникнути ворожнечі між ними. У 70-х роках виникли окремі поселення етнічних груп - бантустани, території яких були оголошені «незалежними державами», хоча такого їх статусу жодна країна не визнала.

Проти расистських законів активно виступила «чорна» більшість 40-мільйонного населення країни. Популярною формою боротьби були кампанії громадянської непокори, під час проведення яких добровольці свідомо порушували за­ борону входити у приміщення, транспорт, місця відпочинку, призначені тільки для білих.

У 1961 р. організація Африканський національний конгрес (АНК) та Компартія, яка діяла у підпіллі (з 1950 р. у країні бу­ ло введено закон «Про придушення комунізму»), утворили збройне формування «Імконто ве сізве» («Спис нації»). Однак після масових арештів і засудження керівника Нельсона Мандели на довічне ув’язнення її діяльність припинилася.

Національні організації ПАР будувалися головним чином за етнічною ознакою. АНК об’єднувала народ коса (близько 6 млн чол.), Рух культурного визволення нації (ІНКATА) об’єднувала народ зулу (приблизно 8 млн чол.).

ООН активно виступала проти расистського режиму. День 21 березня 1960 p., коли влада ПАР розстріляла мирну демонстрацію у Шапервілі, передмісті Йоганнесбурга, ООН оголосила Міжнародним днем боротьби проти расизму. Міжнародне співтовариство запровадило проти ПАР еко­ номічні санкції. Режим перебував у повній дипломатичній ізо­ ляції. З 1973 р. сесії Генеральної Асамблеї ООН оголошували кожні 10 років десятиліттями дій проти расизму та расової дискримінації.

Наприкінці 80-х років загострилася внутрішньополітична боротьба у ПАР. Зокрема, криза у правлячій з 1948 р. Націона­ лістичній партії призвела до зміни лідера. Її очолив Фредерік де Клерк, з вересня 1989 р. - президент ПАР. Новий президент вирішив покінчити з ізоляцією ПАР у світі й приступив до реформ. Було скасовано найбільш ненависні расистські закони: про розселення мешканців за расовою ознакою та про расову сегрегацію. Із в’язниці випустили Нельсона Манделу та його со­ ратників. З послабленням расистського режиму загострилася боротьба за лідерство між АНК та ІНКАТА. Суперництво вили­

304

склалися. Тому етнічні кордони в Африці, як правило, не збігаються із політико-адміністративним поділом: одна й та са­ ма багатомільйонна народність або етнічна група поділена між двома, а то й більше країнами. Наприклад, через райони ком­ пактного проживання народності йоруба проходить кордон між Нігерією та Беніном, масаї поділені між Кенією і Танзанією, малінке проживають у семи державах, фульбе (чи­ сельність яких більше 20 млн чол.) - у шести.

Організація африканської єдності (ОАЄ), яка утворилась у 1961 p., прийняла важливе рішення щодо непорушності кор­ донів в Африці і цим зняла багато суперечливих проблем. Про­ ти порушників цього рішення ОАЄ застосовує економічні та політичні санкції. Організація пропагує у зовнішній політиці принцип «африканського неприєднання». Основний смисл цього поняття розкритий у спеціальній резолюції Асамблеї ОАЄ, в якій усім членам організації рекомендується узгоджу­ вати зовнішню політику з урахуванням того, що неприєднання є єдиним засобом забезпечити свободу, стабільність і розквіт Африки. ОАЄ засудила кубинсько-радянське втручання у внутрішні справи Анголи і Мозамбіку. У 1967 р. ОАЄ ней­ трально поставилася до арабо-ізраїльської війни, і це спричи­ нило перший розкол у цій організації. Північноафриканські арабські країни вимагали осуду Ізраїлю. Специфічною рисою африканського неприєднання є вирішення континентальних проблем. ОАЄ виступає за те, щоб навіть ООН не втручалася до африканських конфліктів.

Завершення «холодної війни» мало несподівані наслідки для Африки: колишні два супротивних блоки, очолювані Москвою та Вашингтоном, втратили інтерес до африканських країн. Народи залишилися без підтримки. До цього, крім бо­ ротьби за військову присутність, є ще одна причина. Нові тех­ нології, які є визначальними для сучасного світу, неможливо використати там, де більшість населення становлять неписьмен­ ні, а мільйони людей перебувають на первісній стадії розвитку. Як результат - посилення хаосу на континенті. Втручання військових контингентів ООН в конфлікти, як правило, не­ ефективні: вояки ООН несуть втрати, а замирити ворогуючі сторони не вдається. Серед миротворчих контингентів під пра­ пором ООН у Сьєрра-Леоне несуть службу солдати та офіцери України.

З А П И Т А Н Н Я ТА З А В Д А Н Н Я ____________________________________________

1.Як розгортався національно-визвольний рух народів Північної Африки?

2.Як проходив процес деколонізації Тропічної Африки?

307

3.Складіть таблицю «Утворення незалежних держав в Африці» за такою схемою:

4.Розкрийте хід і результати боротьби з апартеїдом на півдні Африки.

5.Які проблеми існують у соціально-економічному розвитку країн Африки наприкінці XX ст.?

§37. КРАЇНИ ЛАТИНСЬКОЇ АМЕРИКИ

Я кі країни Латинської Америки були найбільш економічно розвинут і напередодні Другої світової війни? Я кі фактори сприяли встановленню диктаторських режимів у країнах Латинської Америки?

СТАНОВИЩЕ ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИХ КРАЇН У 40-50-х РОКАХ

Під час Другої світової війни і в перші повоєнні роки значно зріс попит на сільськогосподарську продукцію латиноамери­ канських республік. Прибутки, які вони одержували від зовнішньої торгівлі, йшли на прискорення економічного роз­ витку цих країн. Характерною особливістю господарського піднесення в латиноамериканських країнах була наявність значного державного сектору в економіці. Державі належали не тільки залізниці, комунальне господарство, а й чимраз біль­ шою мірою - підприємства нафтодобувної та гірничорудної промисловості. За активної участі держави в регулюванні еко­ номіки, протекціоністських заходів зростав і зміцнювався місцевий приватний капітал. «Скотарські» й «бананові» в ми­ нулому республіки перетворювалися в аграрно-промислові країни. Обсяг промислового виробництва держав Латинської Америки до кінця 50-х років у порівнянні з довоєнним рівнем збільшився в 2,5 раза. Однак економічний прогрес країн регіону був нерівномірним. Найвищі темпи зростання спос­ терігалися в Аргентині, Бразилії, Мексиці, Чилі, Венесуелі, Колумбії. Інші держави розвивалися значно повільніше, зок­ рема найвідсталішими були країни Центральної Америки.

Відсталим було сільське господарство латиноамерикансь­ ких республік. Тут зберігалися поміщицькі латифундії. Госпо­ дарство в них вели екстенсивними методами, врожайність та продуктивність тваринництва були нижчими, ніж в індустріа­ льно розвинутих країнах.

308

службовців, викликали різке посилення страйкового руху. Важким було становище селянських мас, які терпіли від мало­ земелля та панування латифундистського землеволодіння.

Врезультаті активізувався і селянський рух.

Угалузі міжнародних відносин дедалі збільшувався вплив Сполучених Штатів Америки в регіоні. Майже в чотири рази, порівнюючи з передвоєнними роками, зросли приватні капіта­ ловкладення США в економіку латиноамериканських країн. США виступали за посилення під їхнім керівництвом військо­ во-політичного співробітництва держав Американського кон­ тиненту. У 1945 р. на Міжамериканській конференції з питань війни і миру, що проходила в м. Мехіко (Мексика), було ухва­ лено акт, який проголошував, що «замах будь-якої держави на цілісність, територіальну недоторканність або політичну неза­ лежність будь-якої американської держави буде вважатись актом агресії проти всіх держав, котрі підписали цю декла­ рацію». На конференції у Ріо-де-Жанейро (Бразилія) в 1947 р. було укладено Міжамериканський договір про взаємну оборону Західної півкулі. На Міжамериканській конференції, що відбулась у 1948 р. в столиці Колумбії м. Боготі, створено Організацію американських держав (ОАД), до складу якої тепер входять майже всі держави Америки. Мета організації - підтримання миру й безпеки на континенті, сприяння соціаль­ ному, економічному та культурному розвиткові країн-учас- ниць. Тоді ж було ухвалено Декларацію про захист демократії,

вякій американські держави висловилися за нагальну потребу боротьби проти підривної комуністичної діяльності. Цей документ не раз служив Сполученим Штатам юридичною підставою для втручання у внутрішньополітичну боротьбу в латиноамериканських країнах (зокрема, у Гватемалі 1954 p.), коли владу намагалися захопити комуністичні елементи. У 1952-1955 pp. США підписали з 13 країнами Латинської Америки двосторонні військові договори.

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА У 60-70-х РОКАХ

Латиноамериканські країни були одним з найдинамічніших за темпами розвитку регіоном світу. Щороку валовий внут­ рішній продукт зростав на 5-6 %. У результаті Латинська Америка з переважно аграрної стала індустріально-аграрною.

Але політична нестабільність у регіоні у порівнянні з попе­ реднім періодом не зменшилася. СРСР, Китай і Куба всіляко намагалися здійснити «експорт революції» в країни Латинсь­ кої Америки. Вони надавали підтримку компартіям регіону, які все ж здебільшого залишалися нечисленними угрупован­ нями, позбавленими масової соціальної бази. Були спроби

310