§ 1. Предмет, завдання і методи історичного

синтаксису

Предметом історичного синтаксису української мови є

словосполучення, просте і складне речення на різних етапах їх розвитку.

Завдання історичного синтаксису полягає в тому, щоб виявити

конструкції, які виходять з ужитку, вказати на нові прогресивні явища

і встановити причини цих змін. Історичний синтаксис української

мови вивчається на основі аналізу старовинних пам'яток, зіставлення!

з даними говорів і фактами сучасної літературної мови.

Використовуються свідчення інших споріднених мов, насамперед російської.

Основні праці історичного синтаксису

1. Виноградов В. Из истории изучения русского синтаксиса. — М., 1958. (рос.)

2. Шевельов Ю. Покоління 20-их років в українському мовознавстві. ЗНТШ, 173. Париж-Чикаго, 1962.

Грунский Н. Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков. 3 чч. Юр'єв-П. 1910—1911. (рос.)

Вержбицький О. «Синтаксис складного речення».

Із праць дореволюційних вітчизняних учених,   присвячених історичному синтаксису, насамперед необхідно   згадати такі, як «Опьіт исторической грамматики русского  язьїка» (М., 1858) та «Историческая грамматика   русского язьїка» (М., 1863) Ф. І. Буслаева, другий том яких був  присвячений виключно синтаксису, виклад якого тут був  ще далеким від історичного, «Способи относительного  подчинения. Глава из сравнительного синтаксиса» ^  Ф. Є. Корша (М., 1877) й особливо неперевершені праці  О. О. Потебні «Из записок по русской грамматике»  (т. 1.—Воронеж, 1874; т. 2.—X., 1874; 2-ге вид.—т. 1—  2.— X., 1888; т. 3.— X., 1899), що й досі не втратили свого  значення і являють собою невичерпне джерело знань з  історичного синтаксису східнослов'янських мов.

Серед найважливіших видань із синтаксису   староукраїнських пам'яток слід відзначити: Ярошенко В.   Українська мова в молдавських грамотах XIV—XV ст.// Збірник  комісій для дослідження історії української мови.— К.,  1931. Т. 1.— С. 315—331; Бевзенко С. Я. Спостереження  над синтаксисом українських літописів XVII ст.//Наук,  зап. Ужгород, ун-ту. 1954. Т. 9.— С. 165—243;

51.Засоби вираження підмета

Просте речення староукраїнської мови, як і давньоруської,

будувалося за номінативним зразком. Тому основним засобом

вираження підмета послідовно виступав називний відмінок іменних частив

мови. Протягом староукраїнського періоду виробилися всі основні

253.

форми називного відмінка, що дійшли до нашого часу. Однак поряд

з ними тривалий час зберігалися і деякі застарілі форми, наприклад:

Тіз послове оучинили межи нас перемирье (П., гр., 1371, 47); Турци

Рогатині} доставали (Л. Льв., 1649, 233).

У давньоруський період функцію підмета почали виконувати й інші

Іменні частини мови — числівники, прикметники, займенники тощо.

Використання деяких з цих форм, зокрема особових займенників, у

староукраїнський період посилилося.

Для вираження підмета міг використовуватися не тільки називний

відмінок, а й клична форма. Поодинокі випадки вживання кличної

<форми у функції підмета були відомі ще давньоруській мові*. У

староукраїнський період їх зафіксували вчительні євангелія XVI ст. та

окремі полемісти XVI — поч. XVII ст., наприклад: Преславний мчникь

хвь дмитріе 6ашє (Уч. єв., XVI, 166); василїє росказоваль имь (Уч.

«в., XVI, 260); Евсевіеепскоп... и оуалентїб, иарсакіеюко поб'Ьждени

*бьіша (Уч. єв., XVI, 247); Бо Скарго только щастье надворное хвалит

(і. Виш., 1610, 203)%. Найповніше відбили це явище пізніші записи

.народної мови — українські думи, народні пісні, прислів'я і

приказки. Розглядаючи подібні приклади, О. О. Потебня дійшов висновку,

що клична форма замість називного відмінка вживається у багатьох

(випадках з потреб віршованого розміру, іноді — «із співчуття співця

до згадуваної особи і з жвавості уявлення цієї особи»3. Тому клична

фзрма переважно утворюється від назв осіб і дуже рідко — від назв

тварин, предметів тощо. Але не можна пояснювати вживання

кличної форми у функції підмета тільки такими зовнішніми факторами,

як розмір вірша чи стилістичне спрямування висловлювання. Адже

такі форми трапляються не тільки у творах народної поезії. Необхідно

шукати глибших причин цього явища. Ці причини криються у

системних зв'язках кличної форми з називним відмінком. Занепадаючи,

клична форма все більше зближається з називним відмінком. На цій основі

поширюється вживання називного відмінка замість кличної форми

І в окремих випадках — кличної форми замість називного відмінка*.

Крім однослівних підметів у староукраїнській мові продовжували

розвиватися різні типи підметів-словосполучень. Насамперед

виділяються у функції підмета словосполучення з кількісним значенням,

наприклад: 3 обозу полского два гайдцка ся до козакові передали (Л. Льв.,

1649, 241); Осмьполков'ь стало (Л. Сам., 1702, 37). При числівниках

два, три і под. іноді міг уживатися іменник (чи прикметник) у

родовому відмінку, наприклад: Межи которими кгалетами дв$ кгалеть

било великих* (Л. Вел., 1720, III, 449). Це явище пояснюється впли-

1 Див.: Борковский В. И., К у з н є ц о в П. С. Историческая грамма-

тика русского язьїка. М., 1963, с. 319.

2 Див.: Керницький І. М. Система словозміни в українській мові на

матеріалах пам'яток XVI ст. К., 1967, с. 20; С и ч В. Ф. Деякі синтаксичні особливості

головних членів речення у пам'ятках української полемічної літератури кінця

XVI — поч. XVII ст.— Наук. зап. Черкаськ. пед. ін-ту, 1957, т. 10, вип. З, с. 128.

3 П о т є б н я А. А. Из записок по русской грамматике, т. 1—2. М., 1958,

с. 101 — 103.

4 Див.: Курс сучасної української літературної мови, т. 2. Синтаксис / За ред.

Л. А. Б у л а х о в с ь к о г о. К., 1951, с. 21.

254

вом сполучень із числівниками, починаючи з п'яти (пять кгалеть),

чи із значенням приблизної кількості (кгалеть двгЬ).

Ще в давньоруській мові почали використовувати у функції

підмета словосполучення із значенням вибірності. Вони складалися з

називного відмінка займенника чи числівника і родового відмінка

іменника чи займенника. Іноді такі конструкції трапляються і в

староукраїнських пам'ятках, особливо більш ранніх, наприклад: или которьі

іхоживо останеть (Р.,гр. 1388, 37);ніодин,ьтьіх'ьмужув'ь неиметЬ

поти моеи вечерь (Няг. єв., XVI, 168). їх почали витискати

сполучення з прийменниками зь чи оть (вьідь): нихто з них не мают

в то са вступати (Арх. Санг., 1466, 1,162); Кто от вас обличает мя

о гресЬ (І. Виш.). Сполучення з прийменником з і набули поширення

в українській мові.

У давньоруській мові орудний безприйменниковий відмінок із

значенням сумісності вже не вживався, бо він занепав ще у період

праслов'янської єдності. Тому соціативний підмет виражався

сполученням з прийменником сь. У староукраїнській мові сполучення

«називний відмінок Н- сь, зь + орудний відмінок» у функції підмета набули

більшого поширення, ніж у давньоруській мові. Присудок при них

ставився, як правило, у множині, наприклад: которого игуменг, зт> бра-

тьею соб'Ь оберуть и упросять (АЮЗР, І, 1596, 498).; кгдьі господар

Пилипі, з своєю жоною ходили на веселе (Стар. кн., 1693, 8).

Значення сумісності у давньоруській мові могли передавати не

тільки соціативні підмети. Частіше з цією метою використовувалися

однорідні підмети. Речення з такими підметами набули подальшого

розвитку у староукраїнській мові: Богдан Хмельницкий, гетман Войска

Запорожского, и есе Войско Запорожское доземли челом бьем (Б. Хм.,

1654,326); Хмелницкий и гетманя курінноє знову зийшлися до атама-

на кошового (С. Вел., 1720, І, ЗО).

Однорідні підмети ускладнювали висловлення, перетворювали його

на просте ускладнене речення. Близькість соціативних підметів до

однорідних свідчить про те, що речення із сполученням «називний

відмінок + зь 4- орудний відмінок» становили перехідний тип між

простим і простим ускладненим реченням, значення якого у

староукраїнський період щоразу збільшувалося.

Крім іменних засобів для вираження підмета міг використовуватися

також незалежний інфінітив. У давньоруських пам'ятках поки що не

знайдені речення з інфінітивними підметами. Староукраїнські пам'ятки

зафіксували кілька підтипів речень з інфінітивними підметами.

Найпоширеніший з них — сполучення інфінітивного підмета з іменним

присудком, наприклад: же то не єсть артикул?, &Ьри — такій албо>

инакиїій календарь держати (X. Філ., 1598, 1180); Зачи(мь) би то

слушна рент, тое похваляти (К. З.,269). Можливе вираження обох

головних членів інфінітивами (речення тотожності): ижьзь тлустостями

и потрохами свинньїми потравь заживати — не восточной церкве ино-

комь бьіти (3. Коп., 1622, 1094). Нарешті, найбільш

дискусійний підтип, коли інфінітив поєднується з прислівниками. Як

встановлено в останній час, такі речення визначаються, головним чином, на$

основі значення і функцій прислівників, а не їх місцем і інтонацією.

255

Отже, у староукраїнських пам'ятках до таких речень належать

висловлення типу: да голову го(р)иі"ь цЬпа тя(ж)ко часом* ве(р)-

тат('ь) (К. 3., XVIII, 296).