§ 32. Складні речення з підрядними зумовленості

Розчленованість більш характерна для складних речень з

підрядними причиновими, умовними, допустовими, наслідковими і

цільовими. У староукраїнський період підрядні частини причинових

речень здебільшого поєднувалися сполучником давньоруського

походження бо. Підрядні частини із сполучником бо не могли ставати у

препозиції, тобто були негнучкої структури, наприклад: А доста-

точшо пописанье места и повету Кіевського не могло бити на топгь

чась, бо недопущено того в небитности воеводиной (Оп. зам., 1552,

122). Виходили з ужитку польські сполучники кгдижь, абовЬмь, бовЬмь,

прето, старокнижні понеже, занужь та ін. З причиновим значенням

використовувалися з'ясувальні сполучники што (что, що), же, ижь,

наприклад: Што к нам велика милость єго царского величества,

радуємся (Б. Хм., 1652, 276); Та се ти, козаче, так кажешь, що на-

шои добрости не знаешь (Марк., XVIII, 429). На їх основі

витворювалися деякі складні сполучники, наприклад: Не гуляли для того

долго, ижьвсякь ... имЬль своє на мислЬ (С. Вел., 1720, 1,30); мислять

зле о Хмельницком; а то з тихь мірь, ижь Тимошь Хмелниченко ...

далсязтакимь чути словкомь (С. Вел., 1720, 1,73); Що йнасвЬтЬдо

неи нихто не загляне гей тим, що в боднЬ ничего немає (І. Некр.,

1798, 456). У староукраїнський період цей процес тільки починався

і набув більшого поширення пізніше.

Підрядні частини умовних речень приєднувалися найчастіше

сполучниками если і коли. Такі речення передавали значення реальної

умови, наприклад: бели хочеш не боятися преложенства, чини добре

(КА, 1560, 284); А коли начинье посмЬваеши, то и сьекровище...

безчестити (І. Виш., 1596, 37). Під кінець староукраїнського періоду

почав уживатися і сучасний умовний сполучник якщо: Тогди утЬшеніе

л(к)що у кишенЬ є (К. 3., 249). Для вираження потенційної чи

гіпотетичної умови використовувалися сполучники з часткою би,

наприклад: так же єсли би до нас міли посли от єго царского величества при-

бит, рач нам відомость преслат (Б. Хм., 1651, 232); А коли б ь биль

тоть народь... заховаль свою статечность... певне бь и до сего часу

тогобочная ДнШра сторона била вь своей полности и-Ьла (С. Вел.,

1720, III, 108). Виходили з ужитку старокнижні сполучники аще, єже-

ли, кгди, егда тощо. Як бачимо, для поєднання умовних речень могли

використовуватися часові сполучники (коли, кгди, егда, аще, ежели).

їх функції у староукраїнський період не були чітко диференційовані.

Складні речення з підрядними допустовими утворювалися на основі

конструкцій з протиставними й умовними сполучниками. Найдавніші

допустові речення приєднувалися старослов'янськими сполучниками

аще и, аще но, потім польськими если, ачколвекь, ачь, кгди — але, обаче

і под. Однак більшого поширення, особливо з XVI ст., набули

сполучники дієслівного походження хоть, хотя, хотяй, хоч — а, але, однакь,

лечь, но. Наприклад: А хот и отошлеть, а на семь перемирьи и до-

кончаньи межи нас воини с ОлгЬрдомь нЬть до Дмитриева дни (П.,

гр., 1371, 47); Поляки зась хочь ради били учинити помощь ДунчиковЬ,

но не учинили (С. Вел., 1720, І, 191). У деяких книжників поширений

30^

був польський сполучник любо — однактз, еднактз: Войско цесарское

по указу королевскомтз любо рушило било под Межибожтз, однакь знову

на зимовий... кватери повернувши, не хотЬло з пихть виступати (С. Вел.,

1720, І, 191). Крім реально-допустових названі сполучники могли

створювати гіпотетично-допустові речення, особливо якщо до них

додавалася частка би, наприклад: А хотя бьі есмо некоторьім обичаемть и вь

право вступили, аноєдначеж'ь таки изтз права не маеттз токи тое купли

межи собою руши(т) (П., гр., 1347, 26). Під впливом народної мови

починали вживатися допустові речення із сполучником нехай: Но

нехай ся он, як змия, втьет и скачет, ми его паки обличати начнем

(І. Виш., 1596, 115).

Складні речення з підрядними наслідковими спочатку

приєднувалися простими слолучниками різного походження — аже, ажть, што,

что, що, иж, же тощо, наприклад: Множєство велите рибь загорноули,

ажь и мрЬжа са ихть порьівала (ПЄ, 1556—1561, 34); алюбо правомь

немецькьіжь о(т)бьіваю(т) же не бьівають казнєньї (Стат., XV, 25)\

Мори билтз великій віз ЛвоеЬ, що мовили и птахи, яки летЬв'ь презь

мЬсто, впали и здохг (Л. Льв., 1649, 235). Речення із складними

сполучниками так што, так же, так ижтз розвивалися на базі призай-

менникових речень і тому ввесь час відбивали хитання між цими двома

типами речень, що видно з їх пунктуації: Ми ихтз сказнили • таки •

што <йПАтч> не будуть намть пакостити (П., гр., 1393, 113); и козаки...

тамтз ихтз голодомтз морильї, такь, же и шапки своЬ едали (Меж. л.,.

1700, 97). Сучасного вигляду ці речення набули в XVII ст.: отколь...

вихор ушолтз и поднялтз ему подолокть оное кошулЬ и на головЬ положили,

такт» иж ввесь хребет ему открилпь (Перест., 1605, ЗО); которіе

упередили онихтз и на свЬтаню розбили списковое войско, такь що ихтз мало-

увойшло (Л. Сам., 1702, 204).

Складні речення з підрядними мети давнього походження. Вони-

виникали з безсполучникових конструкцій чи з конструкцій недифе-

ренційованого типу, в яких друга частина мала гіпотетичну

модальність, бо мета — це бажане, а не здійснене. Вони могли формуватися

також на базі простих речень з інфінітивними зворотами мети. Саме

тому підрядні речення мети пов'язувалися гіпотетичними

сполучниками, тобто сполучниками, до яких входила частка би. У

староукраїнський період підрядні частини із значенням мети найчастіше

приєднувалися сполучником аби, рідше — штоби, щоби. Виходили з ужитку

старокнижні сполучники даби, чтоби, жеби, ижби. Починали

формуватися складені сполучники для того аби, для того жеби, задля того-

жеби тощо, які здебільшого вживалися у розчленованому вигляді,

наприклад: ижтз не для того в Померанію шведскую войска цесарскии

вступили, аби мЬли еи отбЬрати (С. Вел., 1720,1,247); бо орда не брала

полону задля того, жеби не обтяжалися (Л. Сам., 1702, 15).

Здавна почало вироблятися правило, згідно з яким у підрядній

частині вживалася форма минулого часу, якщо суб'єкти складових

частин були різні (двосуб'єктні речення), наприклад: тогди кроль

господарь посла(л)пь мне а бьіхь межи ними розьіха(л) и оуграничил'ь

(Р., гр., 1404, 68); Кажи, щобимслугу свогознал (Інт., 1619, 176).

Якщо ж суб'єкт складових частин був спільний, у підрядній частині ви-

ЗО?

користовувався інфінітив (односуб'єктні речення): а на крЬпо(с) то(г)

листа привЬ(с)ли єсмо наша пєча(т) аби то крЬпко здержа(т) (Р.,

гр., 1388, 43); Вже де яки почали женихаця, щоб у пекли на вик позоста-

ця (Марк., XVIII, 427). Однак це правило у староукраїнський період

використовувалося непослідовно. Траплялося чимало випадків, коли

замість інфінітива в підрядній частині ставала форма минулого часу,

наприклад: для того з ордами вишел с Криму, жебисмо ся з ляхами зи-

шол (Б. Хм., 1657, 612); 3 чого ж бо вони в консисторії жили, щобмило-

сердность на вас положили? (О. Негр., XVIII, 423).