Политвесник

запровадження механізму прямих доплат у 10 країнах-кандидатах після їх вступу. На їх думку, як і на думку Європейської комісії, механізм прямих доплат фермерам міг би лише зашкодити реструктуризації сільського господарства у країнах-кандидатах, знищив би стимули до його модернізації та сприяв збереженню нинішньої малоефективної структури сільського господарства у країнах-кандидатах з великою часткою дрібних господарств, що постачають лише близько половини своєї продукції на ринок [3, с.19].

Однак уже через три роки Європейська комісія, як і країни-члени, змінили свою позицію. У січні 2002 р. країнам-кандидатам запропонований механізм поступового запровадження прямих доплат (phasing-in). Згідно лише з ним, у перші чотири роки (2004, 2005, 2006, 2007) фермери у нових країнах-членах отримували б 25, 30, 35 та 40 % прямих доплат від того рівня, що існує на даний момент в ЄС-15. Далі з кожним роком фінансування прямих доплат з бюджету ЄС зростало б на 10% з тим, щоб 2013 р. досягти рівня, який буде тоді в ЄС-15 [4, с.5; 5, с.4]. Такий підхід не міг не занепокоїти уряди країн-кандидатів. З економічної точки зору аргументи Європейської комісії та тодішніх країн-членів про необхідність збереження стимулів для реструктуризації сільського господарства у країнах-кандидатах були раціональними, проте з політичної точки зору пропозиція ЄС-15 була несправедливою та дискримінаційною. Невдоволенню фермерського лобі та селянських партій у країнах-кандидатах не було меж. У країнах Центрально-Східної Європи, де частка населення сільського походження є досить високою, урядам було б за запропонованих ЄС умов вкрай важко переконати свій електорат проголосувати за вступ до ЄС на референдумах 2003 р. Однак таку сувору позицію тодішніх країн - членів ЄС з цього питання можна пояснити загрозливим характером зростання видатків на фінансування прямих доплат у бюджеті ЄС. Задля вчасного (до вступу нових членів) виправлення ситуації за ініціативою Єврокомісії у червні 2003 р. проведено чергову реформу ССП, яка остаточно розірвала зв’язок між розміром прямих доплат та обсягом вироблених фермером товарів.

Європейською комісія ще на початку 2002 р. запропонувала здійснювати прямі доплати у перші п’ять років членства за спрощеною схемою. Цю пропозицію одразу підтримали країни-кандидати, як і країни - члени ЄС-15. Розмір прямих доплат фермерським господарствам у нових країнах-членах наразі залежить лише від їх площі [4, с.6]. Натомість після повної імплементації системи IACS (Integrated Administration Control System) фермери у нових країнах-членах матимуть право на 30 різних форм прямих доплат. Серед них найпоширенішими є прямі доплати господарствам, що займаються вирощуванням олійних, зернових і протеїнових культур, тютюну, виробникам яловичини та молокопродуктів. Розмір прямих доплат окремим господарствам обраховується за спеціальними формулами.

Під час переговорів вдалося досягти успішного компромісу щодо фінансування прямих доплат у 2004-2006 рр. Сторони погодилися з механізмом phasing-in, проте рівень прямих доплат може зрости до 55, 60 та 65 % рівня ЄС-15 за рахунок використання частини коштів з секції гарантій ЄСФОГ, призначених на розвиток сільських регіонів і реструктуризацію сільського господарства, а також можливих доплат з національних бюджетів нових країн-членів. Частка коштів бюджету з секції гарантій ЄСФОГ, що може бути виділена на фінансування прямих доплат, не може перевищувати в середньому 20 % у 2004-2006 рр. або 25 % у 2004 р., 20 % у 2005 р. та 15 % у 2006 р.

Від 2007 р. нові країни-члени зможуть доповнювати прямі доплати на 30 % вище рівня, передбаченого механізмом phasing-in, проте ці додаткові платежі будуть здійснюватися лише з національних бюджетів нових держав-членів. Кіпр та Словенія мають також можливість завдяки досить високому рівню захисту сільського господарства в будь-який

час доплачувати своїм фермерам суми, необхідні їм для досягнення 100% національного рівня захисту на момент вступу, остання також має право збільшити ці платежі на 10% 2004 р., 15% 2005 р. та 20% 2006 р. [1, с.35].

У підсумку, для фінансування прямих доплат фермерам у нових державах-членах (у межах механізму phasing-in) у 2005-2006 рр. передбачено 1211 та 1464 млн євро відповідно (для порівняння: у 2000 р. на прямі доплати фермерам у ЄС-15 було витрачено 25,6 млрд євро). Згідно з правилами фінансування прямих доплат, країничлени самі проводять платежі своїм фермерам восени кожного року, і ці видатки можуть бути відшкодовані з бюджету ЄС лише навесні наступного року. Оскільки розширення ЄС відбулося 2004 р., то у бюджеті ЄС на цей рік не було видатків на прямі доплати фермерам у нових кранах-членах [5, с.4].

Видатки на розвиток сільських регіонів або політику сільського розвитку (rural development) фінансуються з секцій гарантій та орієнтації ЄСФОГ. Зокрема, зі секції гарантій фінансуються заходи за такими напрямами:

•охорона довкілля від шкідливого впливу інтенсивного землеробства;

•заліснення земель, що вже не використовуються у землеробстві;

•виплата "ранніх пенсій" фермерам, які погоджуються на злиття своїх дрібних малоефективних господарств з більш ефективними;

•допомога дрібним малопродуктивним господарствам за умови розробки ними бізнес-плану (1250 євро на рік);

•створення асоціацій виробників;

•надання технічної допомоги.

Останні три типи заходів можна вважати характерними лише для нових країн-членів. Секція орієнтації ЄСФОГ входить до групи Структурних фондів ЄС. У нових країнахчленах здійснення політики сільського розвитку тісно пов'язане з Ціллю 1 регіональної політики ЄС, а тому заходи, що фінансуються цією секцією ЄСФОГ, повинні, згідно з чинними правилами, щонайменше на 20% фінансуватися з інших джерел (з державного бюджету країн-членів або приватними інвесторами). До заходів, що фінансуються

секцією орієнтації належать:

•інвестиції у фермерські господарства;

•допомога молодим фермерам;

•навчання ефективному веденню сільського господарства;

•управління лісовими ресурсами;

•переробка та маркетинг сільськогосподарських продуктів;

•інвестиції у сільську інфраструктуру, створення робочих місць поза сільським господарством, розвиток сільського туризму тощо [4, с.17-18].

Для ефективної участі у політиці сільського розвитку від моменту вступу нові країничлени повинні були ще до початку 2004 р. розробити національні плани сільського розвитку та передати їх для схвалення Європейській комісії. З 1 січня 2004 р. до моменту набуття членства на підставі статті 32(2) Акту про умови вступу майбутні країни-члени могли вже розпочати фінансування окремих проектів (за умови їх відповідності планам, схваленим Європейською комісією). Співвідношення ж реальних платежів з бюджету ЄС по політиці сільського розвитку до можливих для використання у 2004 р. коштів становило лише близько 37%, включно з окремим авансовим платежем за 2004-2006 рр. [6, с.7].

Загалом передбачені для використання новими країнами-членами кошти бюджету ЄС з політики сільського розвитку перевищують видатки на ринкові операції та прямі

доплати: 1570 млн євро 2004 р., 1715 млн євро 2005 р., 1825 млн євро 2006 р. (для порівняння: 2000 р. на політику сільського розвитку у ЄС-15 було витрачено 4,2 млрд євро). Проте реальні платежі здійснюються лише поступово: 584 млн євро 2004 р., 1216 млн євро 2005 р., 1773 млн євро 2006 р. Зазначені суми мають індикативний характер, вони не враховують недостатнього досвіду адміністрацій нових країн-членів та, як наслідок, можливого низького рівня абсорбції фінансових ресурсів.

Фінансування регіональної політики ЄС у нових країнах-членах у 2004-2006 рр.

Переговори про фінансування регіональної політики у нових країнах-членах у 2004-2006 рр. не можна порівняти за складністю із переговорами про фінансування ССП. Проте для фінансування регіональної політики ЄС характерний складний процес розробки національних планів регіонального розвитку, секторних і горизонтальних національних операційних програм та технічної підготовки окремих проектів (принцип програмування, про який вже йшлося).

Як відомо, заходи регіональної політики ЄС фінансуються з Фонду зближення та групи Структурних фондів, до яких належать Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), Європейський соціальний фонд (ЄСФ), секція орієнтації ЄСФОГ та Фінансовий інструмент орієнтації рибальства (ФІОР). Фондом зближення фінансуються, зокрема, інвестиції у сферах охорони довкілля та транспорту, потреба в яких у нових країнах-членах є чи не найбільшою, та й ресурси цього фонду членами ЄС використовуються децентралізовано, а програмування спрощене до рівня окремих проектів. Проблеми з використанням коштів Структурних фондів та Фонду зближення виникають через необхідність одночасного префінансування та співфінансування новими країнами-членами усіх програм і проектів цих фондів. Принцип префінансування означає, що відповідальність за фінансування проектів, як правило, спочатку покладається на національні бюджети країн-членів, і ці видатки лише через деякий час відшкодовуються з бюджету ЄС. Щодо співфінансування, то для Структурних фондів максимальна частка фінансування проектів з бюджету ЄС становить 80 %, а для Фонду зближення – 85 %. Необхідність співфінансування лягатиме додатковим тягарем центральні та регіональні бюджети нових держав-членів.

Не менш важливе значення мають критерії надання фінансування. В межах Цілі 1 регіональної політики, що фінансується Структурними фондами, фінансові ресурси виділяються переважно регіонам, ВВП на душу населення в яких є нижчим за 75 % середнього показника для ЄС загалом. Оскільки на Ціль 1 припадає майже 94 % усіх видатків зі Структурних фондів, то ще на переговорах усі країни-кандидати виступили з пропозицією охопити цілу їх територію цією ціллю регіональної політики. Оцінка відповідності регіонів нових країн-членів основному критерію Цілі І здійснена Європейською Комісією на підставі даних про ВВП на душу населення за останні три роки до вступу. У Додатку ІІ 15 до Акту про умови вступу визначено, що лише Кіпр (ВВП на душу населення – 80 % рівня ЄС-15), Прага та Братислава не відповідають критерію Цілі 1 і тому підпадають під фінансування за Цілями 2 та 3. Критерій надання допомоги з Фонду зближення є ВВП на душу населення для країни загалом не перевищує 90 % рівня ЄС, тому немає сумнівів, що усі нові країни-члени ще довго зберігатимуть право на використання коштів цього фонду.

На переговорах у Копенгагені було вирішено закласти у бюджети ЄС на 2004-2006 рр. для нових держав-членів кошти, які можна використати на фінансування регіональної політики у пропорції 1/3 та 2/3 відповідно для Фонду зближення та Структурних фондів. Це зменшує тягар національних бюджетів нових країн-членів, оскільки, нагадаємо, для Фонду зближення мінімальна частка фінансування країнами-членами є меншою, ніж для

Структурних фондів. Як правило, для ЄС-15 асигнування Фонду зближення не перевищували 9% усіх асигнувань бюджету ЄС з регіональної політики [7, с.15].

Після вступу у 2004 та 2005 рр. новим країнам-членам надано так звані авансові платежі, що становили 10 та 6 % асигнувань Структурних фондів за період 2004-2006 рр. Ці платежі мають на меті забезпечити нові держави-члени "обіговим капіталом" і перешкодити виникненню в них чистого негативного балансу у розрахунках з бюджетом ЄС. Нові країни-члени здобули також право на відшкодування своїх видатків на фінансування проектів в межах регіональної політики, здійснених після 1 січня 2004 р., тобто ще до їх вступу [8, с.3]. Реальні ж платежі 2004 р. становитимуть лише 2 %, 2005 та 2006 р. – іприблизно 40 та 65 % відповідно (до суми реальних платежів зараховують також платежі з використаних країнами асигнувань бюджету ЄС за попередні роки). Низький рівень реальних платежів у перші два роки в ЄС-15 пояснювали низькою здатністю нових країн-членів до абсорбції фондів ЄС. З тих же міркувань верхня межа абсорбції новими країнами-членами Структурних фондів та Фонду зближення встановлена на рівні 4 % їх ВВП [7, с.15].

На період 2004-2006 рр. асигнування бюджету ЄС для нових країн-членів з регіональної політики становлять 6070 млн євро 2004 р., 6907 млн євро 2005 р., 8770 млн євро 2006 р. (для порівняння: 2001 р. на регіональну політику у ЄС-15 витрачено 32,7 млрд євро). Реальні платежі за той самий час (2004-2006) становлять лише 8954 млн євро

(1598 млн євро 2004 р., 3350 млн євро 2005 р. та 4006 млн євро 2006 р.

Рівновага фінансових прав та обов'язків нових країн-членів. Питання рівноваги фінансових прав та обов'язків членства у 2004-2006 рр. було особливо важливим для країн-кандидатів на переговорах про фінансові умови вступу. Головною метою кожного кандидата на цих переговорах було забезпечення чистого додатного балансу у розрахунках з бюджетом ЄС від дня вступу, адже саме з цього моменту нові країничлени вже розпочали щомісяця у повному обсязі сплачувати свої внески до бюджету ЄС. За підрахунками Європейської комісії, внески нових країн-членів у 2004-2006 рр. становитимуть 14630 млн євро, в той час як реальні платежі з фінансування спільних політик у ці перші роки членства та переказу залишкових коштів програм PHARE, ISPA, SAPARD можуть становити близько 23820 млн євро. Незважаючи на таку значну перевагу реальних платежів над внесками нових країн-членів за три роки, значне погіршення балансу розрахунків з бюджетом ЄС могло б виникнути у таких країн, як Мальта, Кіпр, Словенія, Чехія та Естонія. У перший рік членства таке погіршення могло б відбутися через низький рівень абсорбції реальних платежів. Крім того, ймовірно, що перші три країни у найближчому майбутньому стануть чистими платниками до бюджету ЄС завдяки відносно високим рівням економічного розвитку.

Погіршення балансу розрахунків з бюджетом ЄС решти нових країн-членів було б можливим через низький рівень абсорбції Структурних фондів та Фонду зближення. Навіть для найменш розвинених старих країн-членів (Греції, Португалії, Іспанії) у 20002001 рр. рівень абсорбції не перевищував 50% прогнозованих реальних платежів. Новим країнам-членам, зважаючи на відсутність практичного досвіду, слід очікувати ще нижчого рівня використання асигнувань [9, с.60].

Необхідність префінансування усіх напрямів спільної політики ЄС (зокрема, прямих доплат фермерам у 2004 р.) та співфінансування використання Структурних фондів та Фонду зближення становить загрозу для стабільності державних бюджетів нових країнчленів, адже ці видатки не завжди узгоджуються з існуючою структурою видатків у бюджетах цих країн. Крім того, суми внесків, що сплачуватимуться до бюджету ЄС у

Джерело: Danish Presidency of the European Union. Financial Framework for Enlargement 2004-2006. Indicative allocation of commitment and payment appropriations. 19 December 2002.

Примітки:

1.Фінансовий інструмент для навчання адміністративного апарату у нових державахчленах;

2.Фінансовий інструмент допомоги новим державам-членам в охороні зовнішніх кордонів Союзу;

3.Допомога для виведення з експлуатації АЕС "Ігналіна" та "Богуніце"; 4.Видатки на збільшення персоналу інституцій ЄС.

У наведеній таблиці у цінах 1999 р. подається індикативний розподіл асигнувань бюджету ЄС для 10 нових країн-членів на 2004-2006 рр. Варто також зазначити, що лише розподіл асигнувань Фонду "Шенген", видатків на ядерну безпеку, механізму корекції та бюджетних компенсацій, ринкові операції, прямі доплати та адміністрацію представляє реальні платежі з бюджету ЄС. Натомість, обсяг реальних платежів за цей же період по видатках на розвиток сільських регіонів, внутрішні політики, інституційну розбудову та регіональну політику є нижчим від зазначених у табл. 1 розмірів асигнувань, які можуть використати нові країни-члени.

_________

1.Dziewulski R., Otachel B., Smyk K. Warunki członkostwa Polski w UE na tle wyników negocjacji akcesyjnych pozostałych państw kandydujących Grupy z Laeken // Biuletyn Analiz UKIE. – 2003.– Кwiecień. - Nr 11. - S. 31-52.

2.Johan F.M. Swinnen. Budgetary Implications of Enlargement: Agriculture // Centre for European Policy Studies. – 2002.– May. - Policy Brief No. 22.

3.Ferrer J.N., Emerson M. Good Bye, Agenda 2000. Hello, Agenda 2003. Effects of the Berlin Summit on Own Resources, Expenditures and EU Net Balances // Centre for European Policy Studies. - 2000. - Working Document No. 140.

4.European Commission. Enlargement and Agriculture: Successfully integrating the new Member States into the CAP. Issues paper. SEC(2002) 95 final.

5.European Commission. Information Note. Common Financial Framework 2004-2006 for the Accession Negotiations. SEC (2002) 102 final.

6.Council of the EU. Report of the Enlargement Group to COREPER on methodological aspects related to the calculation of net budgetary balances (25 September, 2002).

7.Mayhew A. The Negotiating Position of the European Union on Agriculture, the Structural Funds and the EU Budget // Sussex European Institute Working Paper No 52. – 2002.– April.

8.ANNEX II to the Act of Acession (concerning Article 20). 15. Regional policy and coordination of structural instruments.

9.Rońkowski P., Hykawy R. Perspektywy polityki spójności UE w kontekscie procesu rozszerzenia – omówienie II Raportu nt. gospodarczej i społecznej spójności Komisji Europejskiej // Biuletyń Analiz UKIE. – 2001.– Мaj. - Nr 6. - S. 56-67.

10.Zmienione stanowisko negocjacyjne Polski w obszarze "Budzet i finanse" przyjęte przez Rade Ministrów 21 listopada 2002 r.

11.Rada Ministrów RP. Raport na temat rezultatów negocjacji o członkostwo Rzeczypospolitej Polskiej w Unii Europejskiej. Warszawa, grudzień 2002 r.

12.Danish Presidency of the EU. Final Package for Negotiations. (Copenhagen, 10 December 2002).

13.Mayhew A. The Financial and Budgetary Impact of Enlargement and Accession // Sussex European Institute Working Paper No 65. – 2003.– May.

FINANCIAL CONDITIONS OF MEMBERSHIP IN THE EU(2004-2006): THE CASES OF CENTRAL AND EASTERN EUROPEAN COUNTRIES, CYPRUS AND MALTA

Dmytro Borysov

Ivan Franko National University of Lviv

vul. Universytetska 1, Lviv 79000, Ukraine, tel. (032) 296-46-56

The article deals with the financing of the selected EU common policies in the new member states in 2004-2006, as agreed upon at the final stage of accesssion negotiations in December 2002. Much attention is also paid to the issue of equlibrium between financial rights and obligations of the new member states as well as balances of financial flows between them and the EU budget in the first years of membership.

Key words: EU budget, EU enlargement, financial conditions of membership in the EU.

Стаття надійшла до редколегії 27.09.2004, прийнята до друку 30.01.2005.

УДК 393.72:330.34

ІНСТИТУЦІЙНИЙ АНАЛІЗ ЕКОНОМІЧНИХ ПРОЦЕСІВ У ПЕРЕХІДНІЙ ЕКОНОМІЦІ

Ігор Гурняк

Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська 1, м. Львів 79000, Україна, тел. (0322) 96-46-02

Ідеєю статті є необхідність високого рівня розвитку інститутів та інституцій для стабільного економічного зростання. Аналізується адаптація принципів інституційної теорії для вітчизняної економічної моделі. Головною проблемою вітчизняної економіки визначено функціонування неформальних економічних інститутів в умовах сучасного бізнесу.

В курсі аналізу використано широкий спектр економетричних моделей.

Ключові слова: інституційна теорія, трансакційні витрати, інститут, палата, перехідна економіка.

Згідно з уявленнями неокласичної школи, економічний світ складається з безмежної кількості суб’єктів, що функціонують незалежно один від одного, володіючи повною інформацією про структуру попиту та пропозиції і повною свободою поведінки на ринку. Згідно з цією моделлю, економічна структура функціонувала автоматично, переважно, за допомогою цінового механізму, а ринок представляв собою єдиний механізм виробництва та розподілу благ. Тому економічна система, що відповідала цим умовам, була авторегульованою з великим набором абсолютно автономних один відносно одного суб’єктів. Водночас одним з висновків сучасної економічної теорії є те, що в традиційних моделях недооцінюються, а часто й ігноруються, корпоративні, організаційні, соціальні, психологічні, інфраструктурні фактори [1, c.4].

Інституційна економічна теорія, основний вклад у створення якої зробили Р. Коуз, О. Уільямсон, К. Ерроу, Ф. Хайєк, В. Полтерович, Р. Капелюшников, суттєво розширила можливості неокласичного економічного аналізу шляхом включення проблематики ринкових інститутів та інституцій.

Механізм ринкової економіки можна уявити собі досить простим – все зводиться до угоди між двома економічними суб’єктами: продавцем і покупцем, які обмінюються деякими цінностями у пропорції, що визначається співвідношенням попиту та пропозиції.

Ефективність процесу обміну в інституціоналізмі визначається розміром трансакційних витрат. Поняття “трансакційні витрати” запровадив Р. Коуз [2]. Воно розглядається гранично широко і використовується для детермінації як обміну товарами, так і обміну різноманітними видами діяльності або юридичними зобов’язаннями, угод довгострокового і короткострокового характеру, які вимагають як деталізованого документального оформлення, так і простого взаєморозуміння сторін. Існують й інші визначення цього поняття, що заслуговують на увагу [3]. Найбільш просте і радикальне належить С.Чену: він розглядав трансакційні витрати такими, які неможливо собі уявити в економіці Робінзона Крузо [4, с.52].

Отже, в економіці з двома і більше учасниками трансакційними витратами слід вважати усі витрати, крім власних витрат виробництва. Чим інтенсивніший в економіці обмін, тим вищий рівень трансакційних витрат за інших рівних умов.

Деякі категорії трансакційних витрат передують укладанню угоди (збір інформації), деякі – належать до моменту її здійснення (переговори та оформлення контракту), деякі

© Ігор Гурняк, 2005

мають постконтрактний характер (заходи безпеки щодо опортуністичної поведінки, заходи з відновлення порушених прав власності). Важливою характеристикою трансакційних витрат є те, що вони допускають значну економію на масштабах: коли обсяг випуску збільшується, витрати на кожну окрему угоду зменшуються [5, с. 93].

Постійні компоненти є у всіх видах трансакційних витрат: коли інформацію зібрано, нею може користуватися будь-яка кількість потенційних продавців і покупців, договори стандартизуються, вартість розробки законодавства або адміністративних процедур не залежить від того, на яку кількість осіб вони поширюються. Тому зростанняі “ринковості” господарства може збільшувати дохід на особу навіть за відсутності технічного прогресу за рахунок економії трансакційних витрат на масштабах ринку.

Можливості вимірювання розміру трансакційного сектора оцінюються по-різному. Необхідна вимога отримання користі від спеціалізації вимагає вирішення проблеми зростання витрат. Більшість технологій з’являються з метою зниження трансакційних витрат шляхом заміни праці капіталом або шляхом обмеження свободи робітника у процесі виробництва а також шляхом автоматичної перевірки якості напівфабрикатів. Основна проблема полягає у тому, щоб виміряти ресурси і готову продукцію так, щоб стало можливим оцінити вклад окремих факторів на усіх стадіях виробництва. Для ресурсів так і не з’явилося загальновизнаного способу вимірювання того чи іншого фактора виробництва. Точаться також суперечки [6] щодо вимірювання цінності факторів виробництва як таких. Водночас варто наголосити на невивченості та потребі вітчизняного ринку у застосуванні методів витрат на основі окремих робіт, витрат життєвого циклу та інших методів управлінського обліку. Що стосується готової продукції, то важко не тільки виокремити залишкову неоцінену вартість, тобто, наприклад, обсяги відходів виробництва, а й витрати, пов’язані з визначенням тих продуктів виробництва, які з’являються на кожній стадії виробничого процесу.

Іншою характеристикою такої технології є те, що вона вимагає значних інвестицій в основний капітал, який має довгостроковий термін використання, а також низьку вартість відходів. В результаті процес обміну, описаний у контрактах, має також тривати значний період часу, що супроводжується невпевненістю щодо майбутньої цінової кон’юнктури та витрат, можливої опортуністичної поведінки однієї і з сторін. Крім того, значно дорожче змінювати якість вже готової продукції. Потребують удосконалення системи гарантій та ліцензування, торгових знаків тощо.

Дослідницька стратегія у питанні кількісної оцінки трансакційних витрат полягає у порівнянні альтернативних механізмів координації економічної діяльності і поясненні нетрадиційних видів ділової практики варіаціями в трансакційних витратах. Наголошування на порівняльному аналізі обґрунтоване тим, що трансакційні витрати неможливо безпосередньо обчислити. Спробою обчислення трансакційних витрат є підхід А. Аузан та П. Крючкової [7]. Найбільш відомим у цій сфері є дослідження Дж. Уолліса та Д. Норта [8]. В основу аналізу вони поклали відмінність між трансформаційними (пов’язаними з фізичним впливом на предмет) та трансакційними витратами. Трансформаційні витрати – це витрати, пов’язані з перетворенням витрат на готову продукцію у готову продукцію тобто витрати на здійснення трансформаційної функції. І трансформаційні, і трансакційні витрати визнаються виробничими. Економічні агенти намагаються мінімізувати і перші, і другі, отже, не вбачають між ними суттєвої різниці. Трансакційні витрати розглядаються як функція витрат праці, землі, капіталу і підприємницького таланту, які використовуються в процесі ринкового обміну.

Для детермінації витрат трансакції Уолліс та Норт користуються таким критерієм: з точки зору споживача, цими витратами є усі його витрати, вартість яких не входить у суму, сплачену ним продавцю; з точки зору продавця, цими витратами є усі його витрати, яких він не зазнав би, продаючи товар самому собі. Наприклад, при придбанні будинку трансакційними витратами покупця будуть оплата роботи юриста, час, витрачений на огляд будинків, збір інформації про ціни, сплата податку при юридичному оформленні угоди тощо. Для продавця такі витрати складатимуться з витрат на рекламу,

роботу агента з продажу нерухомості, витрат часу на показ будинку. При цьому акт купівлі–продажу може вимагати інших угод і з боку покупця, і з боку продавця.

У складі трансакційних витрат Уолліс та Норт виокремлюють ринкову складову. Ту частину витрат, яка отримує явну вартісну оцінку на ринку, вони називають трансакційними послугами. На цій основі вони розрахували динаміку частки трансакційного сектора в економіці США.

Роль і значення економічних інституцій (організацій) за умов ринкових відносин прямо чи опосередковано у їх взаємовпливі з інститутами є чи не найважливішою частиною інституційного підходу. Організація обирає між витратами невизначеності (зовнішнє виробництво) та витратами внутрішньої координації виробничих процесів.

Уїльямсон розробив теорію фірми як теорію недосконалих контрактів [9]. Якщо б контракти були досконалими, тобто сторони контракту могли б до початку інвестиційних вкладень і виробництва передбачити усі умови, які можуть виникнути в майбутньому на кожному етапі їх взаємовідносин, то потреба у фірмі відпала б. Але такого типу контракти або неможливі в принципі, або надзвичайно дорогі.

Р. Коуз значну увагу приділяє проблемі зовнішніх ефектів – так званих супутніх результатів будь-якої діяльності, які випадають не самому індивідууму, а стосуються третіх осіб [11].

На думку Пігу, необхідно наближати приватне співвідношення витрати/користь до соціального як шляхом оподаткування усіх видів діяльності, пов’язаних з негативними екстерналіями, так і шляхом надання субсидій усім видам діяльності, пов’язаним з позитивними екстерналіями. Коуз відкинув висновки Пігу про необхідність державного втручання для усунення зовнішніх ефектів [11;12]. Його теорема звучить так [12]: якщо права власності чітко визначені і трансакційні витрати дорівнюють нулю, то алокація ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінною, незалежно від змін у розподілі прав власності, якщо знехтувати ефектом доходу.

На підставі запропонованої теореми можна дійти висновку, що за конкретних умов ринок здатний сам справлятися із зовнішніми ефектами, тому можливі відхилення від оптимальної алокації ресурсів будуть мати виключно перехідний характер. Отже, теорема Коуза дає підстави для твердження: про ефективність і незалежність розподілу ресурсів відносно розподілу прав власності. Теорема виконується за двох умов: повної специфікації прав власності та нульових трансакційних витрат.

Критика теореми Коуза спрямовується переважно на з ефект доходу. Вартісна оцінка шкоди буде неоднаковою залежно від того, як розподілиться правова відповідальність між двома учасниками угоди. Пояснюється це тим, що рівень доходів одного учасника може значно перевищувати рівень доходів іншого. За альтернативних варіантів розподілу повноважень учасник ринку буде по-різному оцінювати втрати. Різниця може виявитися настільки значною, що за одного варіанту розподілу повноважень він погодиться із збільшенням заподіяної його бізнесу шкоди, а в іншому – не допустить цього. Структура виробництва буде змінюватися залежно від розподілу прав власності. Крім того, споживчі уподобання одного учасника ринку можуть дуже відрізнятися від споживчих уподобань іншого. За цих умов перерозподіл доходу, що супроводжує процес переходу прав власності з одних рук в інші, призведе до зміни структури сукупного попиту, а, отже, структури виробництва. Вимога інваріантності порушується. Щоб врахувати цю обставину, у теорему було введено обмеження щодо ефекту доходу.

Інший напрям критики сформувався у середовищі теорії ігор. У грі з двома учасниками та нульовою сумою рівновага може досягатися в неоптимальній точці. Крім того, існує небезпека стратегічної поведінки.

Отже, теорема Коуза має тавтологічний характер і виконується за означенням. Чи є умова нульових трансакційних витрат аналогічною до абсолютного доступу до інформації? Теорема Коуза працює у першому випадку та перестає працювати у другому. За асиметричної ситуації, коли один учасник володіє повною, а інший – неповною інформацією, результати виявляються неоднозначними. Теорема виконується,