44. Категорія буття: її смисл, специфіка.

Категорії буття, їх сенс і специфіка. У широкому розумінні буття є захоплююча реальність, гранично загальне поняття про суще взагалі. Буття є те, що існує: матерія, речі, властивості, зв’язки і відносини. У формі духовної реалісті існують ідеї, теорії, гіпотези, навіть плоди найбурхливішої фантазії, науки, міфи та ін. Отже, буття охоплює і матеріальне, і духовне. На відміну від категорії існування, де акцент робиться на вираженні просто наявності якихось фрагментів реальності, у категорії буття не саме наявність, а присутність конкретних реальностей у їх якісній визначеності. Категорія буття повніше характеризує багатоманітний світ, тому що існувати і бути виражають різний зміст, що відрізняється вже на рівні буденної свідомості. Якщо людина соціально пасивна. Обмежується життям живої істоти, то про неї говорять, що така людина не живе, а існує. Буття людини, отже, по своїй суті, передбачає активний прояв усіх її сил у всіх сферах життєдіяльності. Буття – загальна основа практично діяльного і пізнавального освоєння людиною світу. Важливою особливістю категорії буття вважається обов’язкова наявність у реальних речей певних властивостей. Щоб мати які-небудь властивості, річ спочатку повинна бути. І в такому розумінні буття передує всьому, що є у світі. За М.Хайдеггером, буття – своєрідна просіка, що відкриває таємницю сущого і робить його доступним і розумним. Сенс буття якраз і полягає у розкритті таємниці. Такий сенс може появлятися лише у наявності людського існування, розкриття якого відбувається завдяки настроям. А сенс існування – у виявленні буття як просіки всього сущого. Основні форми буття, їх єдність. Світ як сукупна реальність. Існують такі форми буття: 1.    Буття речей, властивостей, відносин, процесів природного і штучного походження (тобто створених зусиллями людини); 2.    Буття людини; 3.   Буття соціальне, в якому розрізняють соціальне життя окремої людини і буття суспільства як цілого; 4.    Буття ідеальне (духовне), що поділяється на суб’єктивоване ідеальне (індивідуальне), об’єктивне (поза індивідуальне) і об’єктивоване ідеальне (сукупність завершених творінь духу); 5.    Буття біосферне (земна оболонка, охоплена біологічним життям); Форми  буття мають свої особливості. Буття природи (перша природа), її речі, властивості і відносини, стани і процеси характеризуються тим, що буття природне об’єктивне, первинне і не залежить від свідомості людини. Природа безкінечна в часі і просторі, була завжди, є і буде. Однак така особливість притаманна лише природі, тоді як життя окремих речей, властивостей і відносин характеризується чергуванням буття і небуття. Буттю природи, отже, притаманний взаємозв’язок минущого і не минущого буття окремих речей, процесів і станів у не минущому бутті природи. Особливість буття речей, вироблених людиною („другою природою”), - тісний взаємозв’язок природного матеріалу, втіленого ідеального (духовного), опредмеченої (перенесеної на предмет) діяльності людини, а також соціальної функції створених речей.

45. В чому полягає специфіка людського мислення? (гуляй душа)

За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому аспекті предметів, і осмислює їх узагальнено, оперуючи поняттями. Мислення людини нерозривно пов'язано з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки, оскільки у слові закріплюється нагромаджений пізнавальний досвід, який людина при потребі використовує.Практика слугує джерелом мисленнєвої діяльності. Мислення породжується потребами людської практики й розвивається в процесі пошуку шляхів їх задоволення. Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає змогу: • наукового пізнання світу; • передбачення й прогнозування розвитку подій; • практичного опанування закономірностями дійсності, постановки їх на службу своїм потребам та інтересам. Мислення є підвалиною свідомої діяльності особистості, формуван­нями її розумових та інших властивостей. Рівень його розвитку визначає, якою мірою людина здатна орієнтуватися в навколишньому світі, як вона опановує обставини і себе.

46. Філософські ідеї Аристотеля. В Аристотелевій «Фізиці» нема ні математичних формул, ні описів дослідів і приладів. Аристотель приходить до тих чи інших висновків шляхом міркувань, установлення логічних протиріч у висновках, що випливають з тих чи інших припущень. Такий метод, метод діалектики і логіки, був властивий древнім мислителям.Сократ, висуваючи ті чи інші положення, ставив питання, придумував відповіді, зіставляв ці відповіді і показував логічну суперечливість тих чи інших відповідей, що здаються на перший погляд очевидними. Тим самим він доводив їхню неправильність,абсурдність. Аристотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних —"технічних"). Значенняпізнанняв людському житті, на погляд Аристотеля, дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання («теорія» грецькою мовою — спостереження, неабстрактне мислення) є найвищою метою життя, пізнання — божественна форма життя людини. У пізнанні Аристотель розрізняє різніступені:

1. практичне вміння («техне»), що базується на знанні про об'єкти, на які спрямована практична діяльність;

2. розмірковування («фронезіс»);

3. наука;

4. мудрість («софія»);

5. розум («нус») — продуктивна сила пізнання.

47. Культура і цивілізація. (гуляй душа)

Культура - є вираз індивідуального начала кожного соціуму. Цивілізація - це соціокультурне освіту. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, внаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної, продовольчої і сировинної проблеми - все це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

32. Структура свідомості.

Свідомість - це найвища форма розвитку психіки, притаманна тільки людині, що виявляється в складних формах відображення світу, опосередкована суспільно-історичною діяльністю людей Через свідомість людина здатна пізнати сутність навколишнього світу, розуміти його та одночасно знати про те, що вона знає або не знає.

Підсвідомість - це уявлення, бажання, потягу, почуття, стани, психічні явища та акти, які колись упродовж життя "вийшли" зі свідомості, виявляються у відповідних ситуаціях ніби автоматично, без чіткого і зрозумілого усвідомлення, але за певних умов їх можна повернути назад і усвідомити. Несвідомість - це сукупність психічних явищ, актів і станів, які виявляються на глибокому рівні функціонування психіки й цілковито позбавляють індивіда можливості впливу, оцінки, контролю і звіту в їхньому впливові на поведінку, вчинки, діяльність. Несвідоме виявляється і у так званих імпульсивних діях, коли людина не усвідомлює наслідків своїх вчинків. Наші наміри не завжди виражаються в наслідках наших дій адекватно, так, як ми б цього хотіли. Іноді, здійснивши той чи інший вчинок, людина сама не може зрозуміти, чому вона зробила саме так. Виявляється несвідоме і в наших психічних процесах. Навіть мислення людини може відбуватися на несвідомому рівні. Уява, інтуїція, творчість взагалі неможливі без несвідомих компонентів. Надсвідомість утримує психічні явища, акти й стани, які виникли внаслідок взаємодії зі Всесвітом, а також психічні механізми такої взаємодії. До надсвідомих явищ відносять творче натхнення, що супроводжується раптовим "осяянням" новою ідеєю, а також випадки миттєвого розв'язання завдань, які тривалий час не піддавались свідомим зусиллям, і ті, явища, які називають парапсихічними, тощо. Розглядаючи структуру свідомості слід розуміти певну умовність та відносність будь – яких внутрішніх поділів. В свідомості можна виділити групи складових елементів, які умовно можна віднести до сфер.Пізнавальна сфера включає знання, мислення, пам'ять. Знання є ідеальне відображення дійсності в свідомості людини. Вони поділяються на емпіричні та теоретичні. Мислення – психічний пізнавальний процес направлений на встановлення зв’язків між предметами, явищами, процесами та їх властивостями. Мислення забезпечує всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер. Пам'ять – психічний пізнавальний процес направлений на збереження, утримання і відтворення інформації. Важливе значення має увага, як здатність сконцентровувати свідомість на об’єкті пізнання. Емоційна сфера свідомості - включає емоції, почуття, афекти, пристрасті та самопочуття. Емоції – відображення об’єкта у формі психічного переживання смислу явищ чи ситуацій. Почуття - це вищий рівень емоційного переживання, який має предметно – ціннісний характер. Афекти – це бурхливо протікаючи емоції, які можуть спричинити звуження свідомості. В емоціях предмети відображаються не в образах, а в їхньому ставленні до людини, суспільства, їх потреб, інтересів. Мотиваційно-вольову сферу свідомості представляють мотиви, інтереси, потреби. Вони спонукають людину сконцентровувати свідомість на певних об’єктах. Поряд із свідомістю існує рівень несвідомого. Несвідоме включає психічні стани, явища і дії, які лежать поза сферою розуму. До несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, а також інстинкти та за порогові почуття. До структури несвідомого відносяться автоматизми й інтуїція. Сучасна наука оперує і поняттям підсвідомого. Це особливий пласт несвідомого, до якого включаються психічні явища, пов’язані з переходом з рівня свідомості на рівень автоматизму. В підсвідомості зберігається інформація, яка забута або втратила чіткість. Вперше в історії науки проблему співвідношення свідомого і несвідомого намагався розв’язати австрійський психолог і психіатр З.Фрейд. Він вказав на особливість несвідомого в психіці людини. В суб’єктивній реальності людини має місце й така підструктура, як самосвідомість. Вона орієнтована на усвідомлення, аналіз, цілісну оцінку людиною власних знань, думок почуттів, інтересів, мотивів, ідеалів, дій. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до себе, здійснює самооцінку, самопізнання, самовиховання, і всі інші внутрішні характеристики себе. Людина оцінюючи себе спів ставляє її з соціальними нормами, правилами, ідеалами.

№ 49 Основні функції філософії Філософія виконує багато функцій в життєдіяльності людини. їх треба згрупувати, виділити найбільш важливі. На основі останніх можна виділити і розкрити специфіку всіх інших, похідних від них функцій.

До основних функцій філософії слід зарахувати світоглядну, пізнавальну (гносеологічну), методологічну, практично-діяльну (праксеологічну).

Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, озброюючи людей знаннями про світ та про людину, про її місце у світі, про можливості його пізнання і перетворення, здійснює вплив на формування життєвих установ, на усвідомлення людиною цілей та сенсу життя.Як правило, коли мова йде про світогляд, насамперед дається його характеристика як узагальненої системи ідей та поглядів на світ, людину, її місце в світі тощо. Такий підхід є важливим. Але обмежуватися цим не можна. Адже світогляд у цьому разі зводиться до об'єктивованої системи знань, відірваної від суб'єкта. Нерідко при характеристиці світогляду звертається увага фактично на етимологію слова і тоді поняття світогляду зводиться до "погляду на світ".Світогляд слід розглядати не лише з погляду його змісту (тобто як результат відображення дійсності в свідомості людей), а й обов'язково враховувати взаємозв'язок знання про світ і людину із соціальним суб'єктом, з його ставленням до дійсності, яке базується на цьому знанні.За такого підходу на перший план висувається значення знання для життєдіяльності людини. Тобто під світоглядом треба розуміти не просто систему узагальнених знань про світ і людину, а таку систему знань, яка для соціального суб'єкта є способом бачення, розуміння, аналізу, оцінювання явищ, що визначає характер ставлення до світу і до себе, усвідомлення цілей та сенсу життя, характер вчинків та дій. Світогляд є способом практично-духовного освоєння світу.Філософія є методологічною основою світогляду. Для його побудови вона дає вихідні, основні принципи, застосування яких дає змогу людині виробити свої життєві настанови, що стають головними орієнтирами, визначають характер та спрямованість її ставлення до дійсності, характер і спрямованість практичної діяльності. Серцевина світогляду – усвідомлення людиною цілей та смислу життя.Пізнавальна (гносеологічна) функція полягає в тому, що вона, орієнтуючи пізнавальні прагнення людини на пізнання природи і сутності світу, природи та сутності самої людини, загальної структури світу, зв'язків і законів його розвитку, з одного боку, озброює людей знанням про світ, людину, про зв'язки і закони, а з іншого – здійснює вплив на кожну форму суспільної свідомості, детермінуючи необхідність для кожної з них (в своїй сфері) усвідомлювати дійсність крізь призму відношення "людина – світ".ормуючись і розвиваючись на основі досягнень наукового пізнання та узагальнення результатів у сфері політичної, правової, моральної, естетичної, релігійної свідомості, філософія виступає як особлива сфера пізнавального ставлення людини до дійсності, об'єктом якої є відношення "людина – світ". Разом із тим зміст і результати філософського знання здійснюють вплив на особливості пізнавального процесу в усіх інших сферах життєдіяльності людей. Цей вплив проявляється в тому, що філософське знання набуває значення всезагального методу пізнання дійсності, а також в тому, що пізнання в будь-якій сфері в кінцевому результаті виявляється як різні аспекти усвідомлення відношення "людина – світ".Методологічна функція. Виділення її як однієї з основних зумовлено тим, що філософія займає особливе місце у процесі усвідомлення буття у структурі суспільної свідомості. Кожна з форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери дійсності, е відображенням саме цієї сторони людського буття. Специфіка філософії полягає в тому, що вона в найузагальненішій формі вивчає ставлення людини до світу і до самої себе. Тому основні положення філософії мають важливе методологічне значення для кожної з форм суспільної свідомості в процесі усвідомлення свого специфічного предмету.

Для більш глибокого і дохідливого усвідомлення цього питання слід зупинитися на понятті методології. Методологія – це система вихідних, основоположних принципів, що визначають спосіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер ставлення до них, характер та направленість пізнавальної і практичної діяльності.Кожна філософська концепція має свої вихідні, основні принципи. Так, матеріалістичні філософські концепції стверджують, що первинним є матерія, природа, а вторинним, похідним – свідомість, дух. Одним із принципів матеріалізму є визнання пізнаванності світу. Визнається, як правило, стан речей, процесів, що знаходяться в розвитку. Ці та інші принципи слугують природничим та суспільним науковим дослідженням. У цілому можна стверджувати, що сутністю методологічної функції філософії є логіко-теоретичний аналіз наукової та практичної діяльності людей. Філософська методологія визначає напрямки наукових досліджень, створює можливість орієнтуватися в розмаїтті фактів і процесів, що відбуваються в світі. Філософська методологія сприяє більш ефективному і раціональному використанню наукових методів конкретних наук.Практично-діяльна (праксеологічна) функція філософії полягає в тому, що вона стає знаряддям активного, перетворювального впливу на оточуючий світ і на саму людину. Філософія відіграє важливу роль у визначенні цілей життєдіяльності, досягнення яких є найважливішою умовою забезпечення існування, функціонування і розвитку людини.

№ 51 Як осмислювати космотс в античній філософії і чому він протиставлявся? Виникнення філософії знаменувало виникнення принципово нового, наукового підходу до світу, хоча давньогрецьке уявлення про справжнє знання, про істину істотно відрізняється від нинішніх уявлень про наукове знання. Греки створюють науковий принцип підходу до світу, його розуміння, що виходить за межі міфологічного і релігійного підходів, спрямований на пошук причин, внутрішньої сутності явищ, схованої за тим, що дано нам з очевидністю, але мету пізнання давньогрецькі філософи бачать іншою в порівнянні з тим, як її бачить сучасна наука. Увага давньогрецьких філософів спрямована не на пізнання різноманітних предметів і явищ світу, а на пізнання світу як цілого, світу в цілому як єдиного і досконалого космосу. Давньогрецька філософська думка наскрізь космоцентрична. Філософи переконані, що лише збагнувши таємницю буття космосу, осягнувши його закони, ми можемо наблизитися до істини. Звичайно, це не означає, що давньогрецьких філософів зовсім не цікавлять частково-наукові знання. Усі вони були найосвіченішими людьми свого часу, скоріше носіями наукового знання взагалі, ніж власне філософського знання. Діоген Лаертський говорить про те, що Фалес першим передбачив сонячне затьмарення, розділив рік на 365 днів, відкрив Малу Ведмедицю. Анаксимандр "першим накреслив обриси землі і моря і, крім того, спорудив небесний глобус" [7, с. 93]. Піфагор відомий нам своїми відкриттями в галузі математики. Багато давньогрецьких філософів брали активну участь у громадському житті своїх держав, чим заслужили повагу і шанування громадян. Але усе-таки вони вважали справжнім знанням знання загального, цілісного, першооснови, а не знання часткового, окремих предметів і явищ. Характерним є висловлювання Геракліта про те, що "багатознайство розуму не навчає", "тому що є єдина мудрість - збагнути Знання, що править усім через усе" [7, с. 93]. Знання загального, знання єдиного, незмінного, що лежить в основі всього різноманіття предметів чуттєвого світу, на їхню думку, є справжнім знанням. І таким знанням є знання досконалого єдиного космосу, який усе породжує й усе в себе вбирає. Космос, на думку давньогрецьких мислителів, є основою усього, таким, що все породжує і все вбирає, у його загибелі, смерті, розкладанні, і тому саме знання самих основ Космосу є справжнім знанням. Тому античні філософи акцентують увагу на пізнанні цього єдиного, неподільного, незмінного, досконалого і завжди такого, що дорівнює самому собі космосу, а не на пізнанні мінливих і скінченних у часі предметів і явищ.

№ 52 Філософія Шопенгауера Однією з найяскравіших фігур ірраціоналізму (від латів. irrationalis - безрозсудний, несвідомий; течія у філософії, супротивна раціоналізму, і що обмежує або заперечує можливості розуму в пізнанні дійсності, що затверджують нераціональний, алогічний характер буття) є Артур Шопенгауэр (1788-1860), який був незадоволений оптимістичним раціоналізмом і діалектикою Гегеля (передусім його панлогизмом: "усе дійсне розумно, усе розумне дійсно). Шопенгауэр тяжів до німецького романтизму, захоплювався містикою. Він вважав себе послідовником філософії І. Канта і захоплювався філософськими ідеями Сходу (особливо буддизму).Шопенгауэр не просто зменшив роль розуму за рахунок емоцій і, головне, абсолютизованої волі, що розумілася ним, він оспорив само поняття розуму як області усвідомленої діяльності людської свідомості, ввівши в нього несвідомо-ірраціональні моменти. У його головному творі "Світ як воля і представлення" (1819) несвідома воля виступає як універсальна ірраціональна стихія, непідвладна ніяким раціональним методам дослідження. Інтелект, згідно Шопенгауэру, сам того не усвідомлюючи, функціонує не по своєму раціональному плану, але по вказівках світової волі, яка визнається єдиною энергийной основою усієї особистої волі і найоб'єктивнішого світу, : інтелект же - це лише знаряддя волі до життя у людини (як кігті і зуби у звіра). Інтелект стомлюється, а воля невтомна. Реальна тільки одна космічно величезна воля, яка проявляється в усій течії подій Всесвіту, : світ - тільки дзеркало цього воления, виступаюче як представлення.Якщо ідея раціональної причини світу була природна для європейської свідомості, то ідея вольового первоимпульса, не підвладного ніяким раціональним, етичним і навіть естетичним обмеженням, була для Європи чужорідним явищем. Не випадково сам Шопенгауэр визнавав, що в числі джерел, що стимулюють його думку, одне з перших місць займали буддійські уявлення про майе (ілюзії) і нірвану (згасання життя, порятунок). Його воля як першопричина світу є "ненаситним сліпим потягом, темним глухим поривом". Світ, по Шопенгауэру, безглуздий, а уся історія світу - це історія безглуздих хвилювань вольових іскр, коли воля вимушена поглинати саму себе, оскільки, окрім неї, нічого немає і вона до того ж - голодна і жорстока, постійно тче павутину страждання. Звідси біль, страх і страждання. Так само і буддизм проголошує земне буття в психофізичній оболонці людської особистості невикорінним стражданням.Відстоюючи примат волі по відношенню до розуму, філософ висловив немало тонких і оригінальних ідей відносно особливостей вольових і емоційних складових духовного світу людини і їх життєвої значущості. Він піддав критиці помилкову позицію прибічників крайнього раціоналізму, згідно з яким воля являє собою простий придаток розуму або просто ототожнюється з ним. По Шопенгауэру, воля, тобто хотіння, бажання, мотиви спонукання людини до дії, і самі процеси його здійснення специфічні: вони значною мірою визначають спрямованість і характер реалізації дії і його результат. Проте Шопенгауэр перетворив волю на зовсім вільне хотіння, тобто він абсолютизував волю, перетворивши її із складової духу в самодостатній початок. Більше того, Шопенгауэр розглядав волю як щось споріднене "несповідимим силам" всесвіту, вважаючи, що усьому сущому властиві "вольові пориви". Воля для Шопенгауэра - абсолютний початок, корінь усього сущого. Світ мислився їм як воля і представлення. Таким чином, волюнтаризм є основним і універсальним принципом усієї філософії мислителя.В протилежність Канту Шопенгауэр затверджував пізнаваність "речі в собі" (явленої природи). Перший факт свідомості він бачив в представленні. Пізнання здійснюється або як інтуїтивне, або як абстрактне, або рефлективне. Інтуїція - це перший і найважливіший вид знання. Весь світ свідомості кінець кінцем покоїться на інтуїції. По Шопенгауэру, істинно здійсненим пізнанням може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі; наукове мислення завжди свідоме. Воно усвідомлює свої принципи і дії, а діяльність художника, навпаки, несвідома, ірраціональна: вона не здатна утямити собі власну суть.

Етика Шопенгауэра песимістична (від латів. pessimus - найгірший). Страждання, по Шопенгауэру, властиво життя невідворотно. Те, що називають щастям, має завжди негативний, а не позитивний характер, зводиться лише до звільнення від страждань, за яким повинні послідувати нове страждання або томлива нудьга. Цей світ ніщо інше, як арена замучених і заляканих істот, які живуть лише завдяки тому, що одна істота винищує інше, а самозбереження - ланцюг тяжких смертей. З визнання домінуючої ролі страждання виходить співчуття в якості найважливішого етичного принципу Шопенгауэра. Протиборчим станом духу, що перешкоджає стражданню, є стан повної відсутності бажання. Симптом цього - перехід до повного аскетизму. Шопенгауэр бачив дозвіл трагедії людському життю в умертвінні плоті і в згасанні раціональних шукань людини. Більше того, песимістичний волюнтаризм Шопенгауэра припускав в якості результату апологію самогубства.

№ 53 Лінійний розвиток історії та його альтернативи Лінійний, або унітарно-стадійний (формаційний), підхід до вивчення історичного процесу виявляється в поглядах на всесвітню історію як на єдиний процес поступального розвитку, що передбачає існування взаємопов´язаних стадій соціокультурного розвитку людства.

Спершу він поширювався на процеси навколишньої дійсності, згодом був застосований і до історії. Його появу дослідники пов´язують із сприйняттям просторово-часових реалій ще скотарськими кочовими племенами, які, перебуваючи у постійному русі, моделювали у своїй уяві й світ на зразок лінії — маршруту. Вважають, що перша лінійна історіософська модель була зумовлена виникненням монотеїстичних релігій (передусім християнства, ісламу) з їх основоположними принципами теоцентризму і креаціонізму. Християнство, за словами М. Бердяєва, внесло історичний динамізм, виняткову силу історичного руху й створило можливість для розвитку філософії історії. Концепція Бога-творця є лінійно-стадійною структуризацією світу: початок світу (акт творення його Богом), власне історія світу (взаємовідносини Бог — людина) і кінець світу (Страшний суд, Апокаліпсис). Найбільш повно її репрезентують христоцентричні історіософії Орігена й особливо Августина Блаженного, який подає есхатологічну періодизацію історії міст-суспільств, побудовану за аналогією із шістьма днями творіння, шістьма сферами людського життя і шістьма епохами, про які йдеться у Старому Завіті.

Щоправда, у більш ранній християнській західній філософії існували й інші підходи до історії, зокрема її дуалістичний поділ на добу царства Бога-отця і добу царства Бога-сина та тріадна періодизація історії, в якій перші два періоди ніби деталізують двочленний поділ:

1) період Старого Завіту з домінуванням страху й закону — царство Бога-отця;

2) період Нового Завіту з приматами віри і любові — царство Бога-сина.

Водночас запроваджується, відповідно до трьох іпостасей Святої Трійці, третій період — Вічного Євангелія, коли правлять Любов і Розум, тобто настає царство Духа Святого. Найповніший вияв ця концепція знайшла у «Вічному Євангелії» Йоахима Флорського (бл. 1132—1202), в якому розкриваються зміст, ієрархія, природа й механізм зміни всіх трьох фаз історії. Проголошуючи поступовість, стадійність розкриття божественного у земному, історіософія Й. Флорського актуалізувала необхідність оновлення не лише душ, а й самого світу. Вона була своєрідним каталізатором оновлення підходів у тлумаченні історичного процесу, його своєрідного «заземлення». Троїстий підхід до структуризації історії став парадигмальним (прийнятим за взірець). Він простежується у поглядах діячів епохи Відродження і доби Просвітництва, був узятий за основу періодизації історії німецьким ученим К. Келлером, який обґрунтував три періоди в її розвитку: давній світ, середньовіччя і Новий час. І в пізніші часи новоєвропейське історичне мислення, попри світську термінологічну атрибутику, тяжіння до реального буття, орієнтувалося на принципові положення історіософії Й. Флорського, інтенсивно наповнюючи їх секулярним (світським) змістом. 54 Проблема життя та смерті В житті кожної людини рано чи пізно настає момент, коли вона питає сама себе про конечність свого існування. Людина - єдина істота, яка усвідомлює свою смертність і може робити її предметом роздумів. Але факт власної смерті сприймається людиною не як безперечна істина, а викликає, як правило, емоційне потрясіння, зачіпає найбільші глибини її внутрішнього світу.Першою реакцією, яка слідує за усвідомленням власної смерті, може бути почуття безнадійності та розгубленості. Однак людина все життя існує, знаючи про свій неминучий кінець. І це знання стає керуючим в подальшому духовному розвитку людини. І тоді перед людиною стає питання про сенс і мету життя.Роздуми над цим питанням для багатьох людей є початковим пунктом в опрацюванні того, що прийнято називати основною «лінією» життя. Відхилення від цієї «лінії» нерідко призводить до тяжких моральних колізій в життєдіяльності, а її втрата - до аморальної, або і до фізичної загибелі людини. Мета і сенс індивідуального життя кожної людини тісно повязана з соціальними ідеями і діями, які зумовлюють мету і сенс всієї людської історії, суспільства, в якому людина живе і працює, людства як цілого, його призначення і відповідальність на Землі і у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються межі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному і соціальному рівні людина і людство.Але навіть якщо людина керується в своєму житті певними моральними цілями і використовує для їх досягнення адекватні їм засоби, він знає, що не завжди і не в усіх випадках може досягати бажаного результату, який в моральних категоріях означався в усі часи як добро, правда, справедливість.Усвідомлюючи кінець свого земного існування і запитуючи самого себе про сенс життя, людина починає випрацьовувати власне ставлення до життя і смерті. І тому зрозуміло, що ця тема можливо є найважливішою для кожної людини і займає центральне місце в усій культурі людства. Історія світової культури розкриває віковий звязок пошуків сенсу людського життя з намаганнями розкрити таємничість небуття, а також з бажанням жити вічно і якщо б не матеріально, то хоча б духовно перемогти смерть.пошуками відповіді на це запитання займались і займаються міфологія, різні релігійні вчення, мистецтво, багаточисельні напрямки філософії.На відміну від міфології та релігії філософія, якщо вона не є догматичною, апелює передусім до розуму людини і виходить з того, що людина має шукати відповідь самостійно, прикладаючи до цього власні духовні зусилля.

Сенс життя, смерть і безсмертя людиниВід усіх інших живих істот людина відрізняється більше всього тим, що на протязі свого індивідуального життя вона ніколи не досяга «цілей» життя родового, історичного; в цьому сенсі людина - істота, яка постійно не може себе реалізувати. Вона не задовольняється ситуацією, коли саме життя є лише засобом до життя, як казав К. Маркс. Так незадоволеність тримає в собі причини творчої діяльності, які не заключні в безпосередніх її мотивах. Саме тому призначення, завдання будь-якої людини - всебічно розвивати всі свої здібності, внести свій особистий вклад в історію, в прогрес суспільства, його культури.

В цьому і заклечається сенс життя окремої особистості, який вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же і сенс життя самого суспільства, людства в цілому, який вони реалізують, однак, в історично неоднозначних формах.Розуміння сенсу і цінності людського життя ґрунтується, відповідно, на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які намагання вивести їх із сфери біологічного помилкові вже тому, що поведінка особистості визначається соціальними, соціально-етичними, морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л.М. Толстой: «Человек может рассматривать себя как животное среди животных, живущих сегодняшним днём, он может рассматривать себя и как члена семьи и как члена общества, народа, живущего веками, может и даже непременно должен (потому что к этому неудержимо влечёт его разум) рассматривать себя как часть бесконечного мира, живущего бесконечное время. И потому разумный человек должен был сделать и всегда делал по отношению бесконечно малых жизненных явлений, могущих влиять на его поступки…т.е. установлять, кроме отношения к ближайшим явлениям жизни, своё отношение ко всему бесконечному по времени и пространству миру, понимая его как одно целое». Л.М. Толстой вважав, що саме звідси людина виводить «керівництво в своїх вчинках». Письменник бачив сенс не в тому, щоб жити, знаючи, «что жизнь есть глупая, сыгранная надо мною шутка, и всё-таки жить, умываться, одеваться, обедать, говорить и даже книжки писать. Это было для меня отвратительно…» - писав він. Визнавати «бессмыслицу жизни» Толстой не міг, як не міг бачити її сенс тільки в особистому благополуччі, коли «живёт и действует человек только для того, чтобы благо было ему одному, чтобы все люди и даже существа жили и действовали только для того, чтобы ему одному было хорошо…» Жити так, не турбуючись про загальне благо може лише «животная личность», яка не підпорядковується велінню розуму.ідеї Толстого і сьогодні актуальні, вони мають великий вплив на моральний світ людини, на те, як вона вирішує для себе питання смерті та безсмертя.

№ 55 Філософські школи стародавнього Китаю Конфуцій

Писана історія Китаю починається з XII ст. до н. е. Держави цього періоду були типовими східними деспотіями. На чолі стояв імператор, він же — і жрець, і володар всієї землі. Влада його була необмеженою. Законів як таких не існувало. Тому дуже велике значення надавалося традиції, виробленню і застосуванню правил поведінки в усіх випадках життя — ритуалам.У міфах і перших книгах виділяються дві космічні сили — Ян (небесна, чоловіча) та Інь (земна, жіноча), і п'ять першопочатків світу — вода, вогонь, дерево, метал та земля (що стали основою всієї давньокитайської медицини). Кожний із першопочатків є "батьком" (що віддає енергію) і "сином" (що приймає енергію) по відношенню до інших, розміщених по колу. При цьому печінка та жовчний міхур відповідають дереву, селезінка та шлунок — землі, легені та товста кишка — металу, нирки та сечовий міхур — воді. Лікування полягало у впливі на зв'язки першопочатків.

Пізніше виникають різноманітні філософські школи, найвідомішими з яких були даосизм та конфуціанство. М. І. Сімкін у серії статей в журналі «Человек» (1992, №2; 5; 6) вважає, що даосизм був концентрованим вираженням найдавнішої селянської культури, витоки якої лежать у матріархаті, а конфуціанство намагалося сумістити міську культуру, що народжувалась, з патріархальними принципами людських взаємовідносин, що виявилося у збереженні сталості, консерватизму, прихильності до традицій.

Засновником даосизму, згідно з легендою, був Лао-цзи (старий вчитель), що жив у VI ст. до н. е. Основу всього існуючого, за вченням Лао-цзи, становить дао — шлях речей, першооснова, першопочаток та завершення всього. Людина дотримується закону землі, земля дотримується закону неба, небо дотримується закону дао, а дао — самого себе.Прибічники даосизму проповідували простоту й природність, смиренність й співчуття. Оскільки життя природи і людей проходить природним шляхом (дао), то головне завдання людини — не втручатися в цю природну течію, не робити насильства над природою (принцип увей).При цьому, принцип недіяльності (увей) — головний метод психологічної практики даосів, що вимагає відповідати на зло добром і вміти регулювати свої емоції. Це було необхідною умовою осягнення дао, і мудрець, який збагнув його, дотримувався вже не закону землі, як інші люди, а безпосередньо закону дао.

Лао-цзи:

- Дивись на діло, як на тяжке, і воно стане легким.

- Подолання тяжкого починається з легкого, здійснення великого починається з малого, бо в світі тяжке утворюється з легкого, а велике — замалого.

- Істинні слова здаються парадоксальними, але жодне інше вчення не може замінити їх.

- Кращий правитель той, про якого народ знає лише те, що він існує. Дещо гірші ті правителі, яких народ любить та підносить. Ще гірші ті правителі, яких народ боїться, та. найгірші ті, до яких народ ставиться презирливо.

- Слова потрібні для знаходження думки. Але той, хто її знайшов, вже не потребує слів.

Засновником конфуціанства, молодшим сучасником Лао-цзи був Кун Фуцзи (Конфуцій), який жив у 551-479 рр. Конфуцій походив із знатного, але бідного роду. В дитинстві був пастухом, дуже любив розмірковувати, читати та вчитися. Згодом став учителем, а послідовники записували його думки. Основу вчення Конфуція становлять моральні повчання — вказівки, як потрібно поводити себе в різноманітних життєвих ситуаціях. Він навчав у всьому дотримуватися міри — золотої середини — і головного принципу поведінки — не робити іншим людям того, чого не бажаєш собі.

Конфуцій вважав, що людина від народження добра й має чотири якості: співчуття, сором, скромність й уміння відрізняти істину від брехні. Величезне значення надавав виконанню правил поведінки (етикету), що природно пов'язані з повагою до старших і підкоренням їм.

Він розробив вчення про благородного мужа (Цзюнь-цзи), який дотримується обов'язку та закону, вимогливий до себе і живе у згоді з людьми. Низька людина робить все навпаки. Благородний муж виховує в собі п'ять якостей:

♦ жень — доброту, людинолюбство, що складається з трьох моментів: любити людей, робити добрі справи,

відчувати себе частиною Всесвіту;

♦ чжи — розум, інтелект, знання, уміння знайти кращий варіант;

♦ і — почуття обов'язку, порядність, мужність;

♦ лі — дотримання норм поведінки, етикету, чемність, слухняність;

♦ сяо — синівську пошану (служити батькам при їхньому житті, поховати їх і молитися за них).

Протилежністю Цзюнь-цзи є нікчемна людина: зла, нерозумна, безвідповідальна, яка не вміє себе поводити, шанувати батьків.

В основу виховання та всієї культури Стародавнього Китаю Конфуцій заклав чотири принципи:

♦ глибоку повагу до минулого, культ предків, дотримання ритуалів та традицій;

♦ шанування музики як обов'язкової основи духовності;

♦ прийняття людинолюбства як вищого принципу взаєморозуміння людей, а сім'ї як зразка суспільного устрою;

♦ шанування імператора як зразка та джерела доброчесності.

№56 Буття як ідея. Осноні риси ідеалізму. Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об'єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духуівторинностіприроди,матерії.ідеалізм є такий тип і спосіб філософствуваня, який підпорядкований виключно духовному началу,визнаючи лише за ним здатність до саморозвитку. Ідеалізм не заперечуєматерію, але розглядає ї як нижчий рід бутя, не як первине творче начало, а як вторине утвореня.

Незважаючи на велику кількість різних шкіл і течій, ідеалізм постає у філософії в двох основних формах – об’єктивній ісуб’єктивній.Об’єктивний ідеалізм (Платон, Гегель, Шелінг та інші) важає, щоприрода є продукт певного об’єктивного, незалежного від людей духовногоначала (світу, ідей, абсолютної ідеї, “світового духу”).Суб’єктивний ідеалізм відрізняється від об’єктивного тим, що важає світ породженям людської свідомості, відкидаючи тим самим незалежне існуваня речей від свідомості суб’єкта, перетворюючи речі, предмети в комплекси відчутя людини або у втіленя його ідей. Ці основні напрями ідеалізму, що розрізнюються у вирішені низки питань, сходяться в основному і головному: вони однаково відкидають існуваня матерії до і незалежно від якої б то не було свідомості, іє тому так само антинауковими.Ідеалізм спекулює на досягненях науки, намагаючись часто довести, що вони підтверджують його помилкові посилки, іще більшою мірою спекулює на труднощах розвитку науки, які використовуються ним для “доказу” нездатності людини пізнати світ, необхідності “обмежити” наукове пізнаня. Отже,ідеалізм за своєю сутністю ворожийнауці.

№ 57 Дайте визначення поняття ідеї Ідея (грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип) — форма духовно-пізнавального відображення певних закономірних зв'язків та відношень зовнішнього світу, спрямована на його перетворення.За своєю логічною будовою ідея є формою мислення, різновид поняття, зміст якого своєрідно поєднує в собі як об'єктивне знання про наявну дійсність, так і суб'єктивну мету, спрямований на її перетворення.Особливістю ідеї є здатність виявляти найсуттєвіші, всепідпорядковуючі риси і закони об'єктивних процесів і створювати цілісний, взірцевий образ предмета в пізнанні або творчості. З цього погляду ідея споріднена з ідеалом, оскільки спрямована на досягнення вищої істинності й довершеності у відображенні й перетворенні існуючого.Вона органічно поєднує в собі теоретичні та практичні аспекти відношення людини до світу.Ідея береться за основу того чи іншого процесу людської творчості. Ідея може бути істинною або хибною. Критерієм істинності ідеї є суспільно-історична практика. № 58 Філософія Ніцше Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути".Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові”, вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.Водночас у цінуванні людської індивідуальності можна побачити і гуманістичні акценти філософії Ф. Ніцше. Тому серед послідовників Ф. Ніцше (ніцшеанців) виділяються два напрями:

* радикальні ніцшеанці виводять на перший план у спадщині Ніцше ідеї першого права сили життя, права насильства, надлюдини, виходу за межі моралі; радикальні ніцшеанці були схильні зближати свого ідейного наставника з фашизмом і навіть расизмом;

* представники гуманістичного ніцшеанства вважають, що Ф. Ніцше виступав насамперед проти будь-яких обмежень людини, звільняв людину від нежиттєвих догм та забобонів, закликав її покладатися на власну волю, бути непохитною у виконанні життєвої мети. Цікаво відзначити, що серед представників гуманістичного ніцшеанства були відомі видатні письменники Т. Манн, К. Гамсун, у певний час— М.Горький.Слід також відзначити, що у другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства.У неокантіанстві найбільш авторитетними були марбурзька і баденська школи. Баденська школа (Г. Ріккерт, В. Віндельбанд) наголошували на принциповій відмінності наук про природу (вони діють методами узагальнення, відкриття загальних законів явищ) та науки про культуру. Оскільки в основі культури лежить дух, то ці науки мають описовий характер, бо акти духу унікальні й неповторні. На першому плані тут не закон, а цінності, які не можуть бути раціонально витлумачені. Представники Марбурзької школи (Г. Коген, Е. Кассирер) доводили, що наука має характер інтелектуального конструювання і що її зміни зумовлені внутрішніми суперечностями в ЇЇ конструкціях та інструментах (див.тему 9).Неогегельянці (Б. Бозанкет, Дж. Джентіле, Ф. Бредлі) на перший план в ідеях Гегеля виводили елементи, пов'язані з інтуїцією, з неперервністю, підкреслюючи водночас принципово позадосвідний характер найперших істин Гегеля, у тому числі - зводили право індивідуальності до перших метафізичних реалій.

№59 Основні методи пізнання Наукове пізнання відзначається своєю упорядкованістю завдяки тому, що вчені використовують методи наукового пізнання, своєрідні дороговкази у складному лабіринті осягнення дійсності. Кожен метод включає в себе сукупність засобів, що поєднуються певними регулятивними принципами.

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

всезагальні методи (діалектика і метафізика);

загальні методи;

спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим уданій науці способом — у вигляді протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють можливості сприймання, — мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і абстрагується від неістотного.Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і тоді, коли виникає потреба підтвердити або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії.

Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності.Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, здопо-могоюякого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання.Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання — абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання.

Абстрагування — це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення — це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо.

Аналіз — це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез — мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять грунтується на діалектичному взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами — міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики, біохімії тощо.

Індукція — метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною — пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів. Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є випадковими, а статистичні — грунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими.

Історично першим видом міркувань за індуктивною схемою була індукція, що грунтувалася на факті простого повторювання зв'язків між явищами. Це так звана популярна (народна) індукція. Вона виникає в ситуації, коли в окремих випадках вбачається певна регулярність, зокрема у формі повторюваності явищ, процесів, подій, що дає можливість сформулювати цілу низку одиничних суджень, у яких узагальнюється ця регулярність. За умови відсутності суперечливих випадків ця сукупність одиничних суджень розглядається як підстава для загального висновку.Індукція поділяється на повну і неповну. Індукція, в якій висновок про всю множину предметів роблять на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячноїсистеми), робиться висновокза повною індукцією: "Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо Сонця".

Індукція, завдяки якій на основі знання лише деяких елементів множини предметів роблять висновок про всю множину, називається неповною. Неповну індукцію називають науковою лише за умови, що, крім формального, дається і реальне обгрунтування її висновків шляхом доведення їх не-випадковості, насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються. Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все Ф.Бекону і Дж.С.Міллю.

Дедукція — метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Арістотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його другорядним методом, так і загалом до дедукції.

учасна наука враховує діалектичний взаємозв'язок індукції та дедукції.

Аналогія — метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Моделювання — метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явиш здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо. Форми моделей різноманітні і залежать від багатьох обставин, зокрема від сфери їх застосування. Так, за характером моделей розрізняють предметне і знакове (інформаційне) моделювання.

Моделювання завжди застосовується разом з іншими методами, особливо в тісному зв'язку воно перебуває з експериментом. Моделювання завжди передбачає використання методів абстрагування та ідеалізації. Воно дедалі глибше проникає в практичну діяльність людей, оскільки становить собою не лише метод пізнання, але й критерій перевірки наукових знань.

Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення.

Формалізація доведень дає можливість звільнитися від звертання до інтуїтивних засобів, що має вирішальне значення для строгості обгрунтувань.

Формалізація є необхідною умовою побудови штучних (формалізованих) мов. Одержані з допомогою формалізації результати мають важливе філософське значення, зокрема для розв'язання проблеми співвідношення формальних і змістових компонентів у науковому знанні. Формалізація є засобом виявлення і уточнення змісту наукового знання. Разом з тим необхідно зазначити, шо будь-яка формалізація не може вичерпати все багатство змісту знань. №60 Дайте визначення категоричного імперативу Канта Категори́чний імперати́в — фундаментальний моральний принцип Канта. За Кантом, існує єдиний фундаментальний моральний принцип: чинити так, аби завжди розглядати інших людей як цілі, а не як засоби. Цей принцип є імперативом (командою), і він є категоричним (застосовується без винятків, у всіх випадках, місцях і обставинах). Він є класичним прикладом етичних теорій, систем моралі, що зосереджуються радше на істинному характері поведінки (і намірах особи), аніж на наслідках цих дій.Одне з формулювань категоричного імперативу Іммануїла Канта: «Дій лише за тією нормою, яку хочеш бачити універсальним імперативом — нормою для всіх людей і також для тебе… Дій так, щоби завжди ставитися до людей і до себе також — як до мети і ніколи — лише як до засобу»[1]. Кант також говорив, що аналізуючи людську діяльність, небезпечно ставити насолоду на перше місце — це загрожує самій сутності моралі…Категоричний імператив часто плутають із золотим правилом моралі, хоча Кант ставився до золотого правила критично, оскільки бажав абстрагуватися від бажань і думок окремої людини й на перший план ставив абстрактну вірність обов'язку заради обов'язку

№ 61 Основні ідеї психоаналізу Психоаналіз:

1) група психологічних теорій особистості, методів дослідження ментальних процесів, а також методів терапії невротичних захворювань;

2) спосіб інтроспекції людини, що передбачає систематичне пояснення несвідомих зв'язків та процесів.

Засоби психоаналізу присутні у буддизмі та деяких індуїстських віруваннях, однак як науково-терапевтичний метод вивчення людини він був сформульований та поширився у Західній Європі та Америці у XX ст.[1]Засновником теорії психоаналізу є австрійський вчений кінця 19 — початку 20 століття Зиґмунд Фрейд (Фрейдизм, класичний чи ортодоксальний психоаналіз). Вплив на теорію Фрейда мали нові на той час поняття енергії, введене Гельмгольцем та теорія еволюції Дарвіна. Психоаналітична теорія зіграла важливу роль не тільки в формуванні сучасних концепцій особистості і терапевтичних методів, але й у становленні усієї культури 20 ст., запропонувавши людству новий світогляд.Як терапевтична техніка, психоаналіз відрізняється від психіатрії та психотерапії, маючи за основу ствердження про існування психічного несвідомого та наполягаючи на аналізі та інтеграції складників цього несвідомого в процесі терапії.Психоаналіз спирається на клінічні спостереження та дослідження, а також на ідеї щодо структури психічного апарату, динаміки ментальних процесів, придушення, супротив, перенесення тощо.Особистість розглядається як машина, що приводиться в рух енергією лібідо — тілесною енергією, статевим бажанням, і поступово розвивається через зовнішню заборону прямого виявлення лібідо, у переносі його на соціально схвалювані чи корисні для людини види діяльності.В часи Фрейда у психології панувало сприйняття людини, як розумної істоти, котра усвідомлює свою поведінку та керує нею. Теорія Фрейда пропонувала іншу картину, згідно з якою людина перебуває у стані неперервного конфлікту, джерела якого лежать у сфері неусвідомлюваних статевих та агресивних спрямувань.Психоаналіз називають психодинамічною теорією: він уважає поведінку людини детермінованою складною взаємодією конкуруючих психічних сил.

№ 62 Проблема людського щастя Проблема щастя постійно фігурує в буденному спілкуванні людей. Актуальна вона у філософії, мистецтві. Деякі мислителі, насамперед евдемоністи, вважали її найголовнішою, а всі інші проблеми — похідними щодо неї. Вона насправді досить актуальна, оскільки уявлення про щастя, розуміння його сутності істотно впливають (принаймні можуть впливати) на життєдіяльність особистості.усі хочуть бути щасливими, проте уявляють щастя по-різному. Навіть фахівці не можуть однозначно витлумачити це поняття. Часто це пов'язано з ототожненням трьох феноменів: щастя; уявлення про щастя, тобто щастя, яким його знає буденна свідомість (мораль є формою суспільної свідомості буденного рівня); "щастя" як поняття етики. Все це породжує непереборні труднощі, оскільки втрачається предмет теоретичного аналізу.Поняття "щастя", як і будь-яке інше наукове поняття, є не об'єктом, а результатом пізнання. Етика досліджує не поняття "щастя", а власне щастя, феномен щастя. Правда, вона не може обійти увагою ті напівпоняття-напівуявлення про щастя, якими послуговується буденна свідомість, що своєрідно осмислює цей феномен. Результатом такого дослідження і є чітко окреслене поняття "щастя".Аналіз феномену щастя можна розпочати з робочого визначення, згідно з яким воно тлумачиться як особливий психічний стан, складний комплекс переживань людиною найвищої вдоволеності своїм життям. "Щастя, — на думку Дж. Локка, — у своєму повному обсязі є найвище задоволення, на яке ми здатні, а нещастя — найвище страждання", Можна жити змістовним, творчим життям і не переживати такого інтенсивного почуття, яким є почуття щастя. Проте бути щасливим без нього не можна. Це свідчить про істотність суб'єктивного начала в щасті.Водночас пропоноване визначення є надто широким, оскільки не всі люди, що переживають стан найвищої вдоволеності своїм буттям, справді щасливі. Вдоволення своїм буттям може бути результатом перекрученого уявлення про смисл життя і призначення людини. Правда, поняття "перекручене уявлення про смисл життя і призначення людини" так часто використовувалось різними ідеологами, що до його інтерпретації доводиться ставитися обережно. Пропоноване визначення щастя надто широке й тому, що подібні почуття можуть викликатись інтенсивним естетичним ставленням до дійсності, в акті якого людині нерідко вдається максимально абстрагуватися від практично-утилітарних, соціальних, політичних, моральних та інших проблем, деактуалізувати їх і всім єством відчути й пережити безмежну радість свого простого буття, присутності у світі, переживання вдоволеності буттям на лоні природи ("Intermezzo" українського письменника Михайла Коцюбинського (1864—1913)). Проте естетичні почуття вдоволення буттям істотно відрізняються від почуття щастя, оскільки воно є реалістичнішою, натуралістичнішою формою відчуття і переживання буття.Щастя — стан найвищого внутрішнього вдоволення людини умовами свого буття, повнотою і осмисленістю життя, реалізацією свого людського призначення.

Об'єктивною основою щастя є міра доброчесності людини, сукупність факторів, які визначають її життєве благополуччя (здоров'я, матеріальний добробут, везіння тощо).

Ілюзії вдоволення життям можна досягти й штучними засобами (алкоголем, наркотиками тощо). Проте після цього неодмінно настає тяжкий стан (похмілля, ломки тощо) і прозріння, розуміння того, що ілюзія щастя принципово відрізняється від справжнього щастя. А щастя, за словами російського письменника Льва Толстого (1828—1910), є задоволенням без каяття.

Визнаючи суб'єктивне начало істотним моментом щастя, необхідно з'ясувати об'єктивні основи щастя. Певний матеріал щодо цього дає буденна свідомість, зокрема громадська думка, народна мудрість. Щасливими вважають людей здорових ("Здоровий жебрак, — як вважав німецький філософ Артур Шопенгауер (1788— 1860), — щасливіший від хворого короля"); красивих (природа надала їм значний аванс); багатих, хоча б тому, що багатство забезпечує людині свободу дій (німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895) стверджував, що прагненню до щастя найменше потрібні ідеальні права. Воно потребує передусім матеріальних засобів); закоханих, яким відповідають взаємністю ("Найвище щастя в житті — це впевненість у тому, що вас люблять, — писав французький прозаїк Віктор Гюго (1802—1885), — люблять заради вас самих, точніше сказати — люблять всупереч вам"); тих, хто має близьких друзів ("...яке щастя — дружба, подібна до тієї, яка існує між нами, — писав К. Маркс Ф. Енгельсу. — Ти-то знаєш, що жодні стосунки я не ціную так високо"); тих, хто досягнув високого соціального статусу; хто максимально себе само-реалізував і заслужив повагу співвітчизників ("Ми буваємо щасливими, — писав французький філософ Блез Паскаль (1623—1662), — тільки почуваючи, що нас поважають") та ін.

Зрозуміло, що одного здоров'я чи багатства замало для того, щоб бути щасливим, а володіти всіма благами майже неможливо. Без деяких із них людина може бути щасливою, без інших (здоров'я, повноцінне спілкування, реалізація творчих потенцій) — ні. Очевидно, ідеально щасливих людей не буває.

Щастю людини можуть загрожувати і природні катаклізми (землетруси, вулкани, повені, інші лиха), а також несприятливі стани суспільства (війни, нестабільність, беззаконня тощо). До того ж, як зауважив французький письменник Жан Лабрюйєр (1645— 1696), "перед обличчям деяких нещасть якось соромно бути щасливим".

Іноді щасливе життя розуміють як об'єктивний, наперед запрограмований процес, як "щасливу долю". У Давній Греції долю було персоніфіковано, і вона позначалася іменами Адрастен, Ананке, Ате, Атропос, Мойра, Тюхе (Тихе), Хеймармене. У Давньому Римі долю називали Паркі, Фортуною. Перелічені персонажі тогочасної міфології нерідко вважалися богинями не лише долі, а й щастя. Згідно з цією точкою зору окремі люди просто повинні бути щасливими. Це чи не єдина концепція, в якій поняття "щастя" характеризує увесь життєвий шлях людини. Більшість концепцій використовують це поняття для характеристики окремих його ланок, епізодів, фактів життя особистості. Згідно з ними життя рідко дарує щастя. До того ж воно є надто короткочасним, епізодичним, торкається людини лише окремими гранями (щасливий у коханні, але не реалізував себе в науковій чи художній творчості; досяг високих творчих успіхів, але почувається самотнім у цьому світі тощо). У зв'язку з цим ведуть мову про кількісні характеристики щастя.

Іноді щастя розуміють як удачу, тобто випадкове, часто незаслужене одержання благ (виграш у лотерею, одержання спадку, знайдення скарбу). Та якщо в справжньому почутті щастя людина переживає вдоволення своїм життям, то в такому разі радість приносять предмети зовнішнього світу, які змінюють її життя на краще. Тому мав рацію римський філософ-стоїк Луцій-Анней Сенека

(прибл. 4 до н. е. — 65 н. е.), стверджуючи, що не можна вважати щасливим того, хто залежить від щасливої випадковості. Бо головне, за словами російського письменника Михайла Пришвіна (1873—1954), "щоб щастя прийшло, як заслуга".

Здатність людини переживати почуття щастя і характер цього переживання залежать як від її світогляду (ідеалів, розуміння смислу життя, призначення людини), так і від багатьох інших суб'єктивних чинників (темпераменту, характеру, життєвого досвіду, здібностей, які вона може реалізувати). Люди веселої вдачі інакше сприймають своє життя, ніж похмурі. Це стосується вразливих і незворушних натур. Завищені амбіції і нездатність їх реалізувати породжують незадоволеність собою. Не є корисною і занижена самооцінка.

Пізнання сутності щастя пов'язують із з'ясуванням того, чим воно є для людини — метою чи результатом. Як правило, це наслідок невиправданого ототожнення реального щастя (результату) з уявленням про щастя, яке пов'язують з досягненням певної мети. Таке уявлення може супроводжуватися інтенсивними переживаннями передчуття щастя, що істотно впливає на досягнення життєвих цілей, активізує діяльність людини. А власне щастя, щастя як результат успішної діяльності нерідко робить людину пасивною, принаймні на якийсь час.

Про неможливість однозначного тлумачення щастя писало багато мислителів. Так, за словами німецького філософа Іммануїла Канта (1724—1804), стосовно щастя неможливий ніякий імператив, який приписував би чинити те, що робить щасливим. Часто в таких міркуваннях ідеться не про щастя як вияв моральної свідомості, а про об'єктивну його основу, тобто про те, що робить людину щасливою. При цьому у полі зору перебувають не види людської діяльності, не звершення, які приносять людині щастя, а те, що об'єднує всі звершення. Найповніше це втілено у словах Л. Толстого: "Щастя є відчуття повноти фізичних і духовних сил в їх суспільному застосуванні". Справді, щасливою може бути людина, поведінка і життєдіяльність якої орієнтовані на вселюдські цінності. Неодмінною умовою щастя є і самореалізація особистості. Оскільки життєві плани людей істотно відрізняються, кожен прагне самореалізуватися у сфері своєї життєдіяльності, то щастя кожної людини індивідуально неповторне. Білет №63 Дайте визначення поняття цінності.

І в науковому, і в буденному вжитку часто вдаються до поняття цінності. Людська діяльність будь-якого роду охоплює: задум, реалізацію і результат. Задум же складається з мети, цінності і плану. Мета відповідає на запитання: що треба зробити? Реалізація одних і тих же мети і планів може мати повністю різні життєві змісти, ціннісні значення. Так формується поняття цінність. Цінності — специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей у житті людини і суспільства вивчає аксіологія — вчення про цінності. Аксіологія входить принципово важливою частиною в структуру ряду філософських соціологічних концепцій неокантіанськи-веберівської, феноменологічно-інтеракціоністської і позитивістської орієнтації. В соціології проблему цінностей ввів Макс Вебер. Аналізуючи дії індивідів, Макс Вебер виходив з неокантіантської передумови, за якою кожний людський акт стає осмисленим лише у взаємодії з цінностями, у світлі яких визначаються норми поведінки людей та їх мета.

Сучасне людство стало мислити світоглядно і філософськи, найчастіше саме не віддаючи собі звіту. Це не від доброго життя. У всякому випадку, не від спокійного життя. Ядерні та екологічні апокаліпсиси, національні відродження і націоналізм, різноманітний, строкатий плюралізм способів життя, мети, стилів, краса тіла на конкурсах і олімпіадах і смерть наркоманів і алкоголіків, самовідданість трибунів і безглуздя терористів, мільярди біт інформації, що потрапляє у вуха і очі через телеекрани, паморочить голови, але й розворушує мозок, — ця загроза розпаду вимагає зосередженості. Старіюче XX сторіччя перестало сміятися над романтичними питаннями про зміст життя, настільки корисними мислителям минулого. Питання цінності життя знов і знов набувають значущості. Якщо цінності не речовинні, а духовні, можуть здатися несуттєвими і ніби неіснуючими. Але всі цінності духовні, навіть матеріальні, тому що саме поняття цінності є людська, соціальна категорія: з її допомогою вимірюються всі предмети та явища, суспільні та природні. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ — софіст Протагор, але інструментом виміру, мірилом виступають цінності. Поняття цінність — ідеал, мета, спрямованість. Світ цінностей — світ належного.

Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта — людини цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Так, склянка, будучи інструментом для пиття, виявляє цю корисну властивість як споживча вартість, матеріальне добро. Будучи продуктом праці і предметом товарного обміну, склянка виступає уже як економічна цінність, вартість. Якщо ж склянка є предмет мистецтва, то наділяється ще й естетичною цінністю, красою. Всі властивості склянки визначають її різноманітні функції в системі людської життєдіяльності і виступають як предметні ознаки, символи певних суспільних відносин, в які вступає людина. Виходячи з необхідності мати житло або реалізації принципу — мій будинок — моя фортеця, можна побудувати будинок, а з престижних міркувань можна побудувати ще дачу, котедж тощо. Точнісінько так само повністю різні цінності, життєвий сенс можуть стояти за метою отримати диплом про вищу освіту та ін. Піднімаючись на світоглядний східець свого буття, людина ніби відволікається від самої себе і намагається увібрати в себе світ. І цей світ справді духовно входить в неї, збагачуючи людську особу. Тому світогляд, незважаючи на його, здавалось би, абстрактність, завжди сфокусовано на реальній людині. Підходячи до світогляду з міркою цінності, напевно, краще зіставляти місце, займане світоглядом, не з пріоритетами, а з ієрархією цінностей. Ієрархія річ, існуюча не менш реальніше, аніж пріоритети. Більше того, ці дві категорії дуже подібні одна до одної: там і тут йдеться про деяку черговість. Нарешті, пріоритети і ієрархія нерідко просто збігаються у повсякденній свідомості. Для голодного вища цінність — хліб. Саме тут нібито йдеться про поглиблення мети, її ієрархію. Але це не так. Адже отут-то йдеться про цінності, що відрізняються від мети та інших станів свідомості, керуючих діяльністю функціонально, за своєю роллю в управлінні діями.

Пріоритети звичайно існують і там, захоплюють свідомість, де всякі нестачі якраз і створюють черговість, не дозволяючи реалізувати відразу і водночас весь ланцюжок пріоритетів. Ієрархія фундаментальніша і не залежить від швидкоплинних кон'юнктур, а подібна до єгипетських пірамід, яким сорок століть. І вершину ієрархії завжди займають цінності світоглядні. Світоглядні цінності і виникали тоді, коли первісна людина, як правило, похилого віку, здобула вільний час, розвантажившись від пріоритетів. Для філософа Іммануїла Канта вищими цінностями і вічно дивними речами стали «зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Етика Альберта Швейцера ґрунтувалася на «шанобливості перед життям». Рятівною властивістю людства, буквально його щастям, завжди ставала та обставина, що остаточно своїми робила цінності своїх кращих, а не гірших представників. Мабуть, тут криється колективний інстинкт самозбереження: людство не прожило б довго, якби на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили. Поряд з предметними цінностями, що виступають об'єктами спрямованих на них інтересів, до цінностей належать також деякі явища суспільної свідомості, що виражають інтереси у формі поняття добра і зла, справедливості і кривди, ідеали, моральні нормативи і принципи. Такі форми свідомості описують якісь дійсні або удавані явища реальності, виносять їм оцінку, схвалюють або засуджують їх, вимагають їх здійснення або усунення, тобто виступають нормативними за своїм характером.

У житті часто людина потрапляє в такі ситуації, коли потрібно вибирати з багатьох альтернативних потреб, інтересів, можливих переживань і засобів, шляхів їх реалізації, чому віддати перевагу, від чого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. Відповідно до певної внутрішньої шкали, системи еталонів і виникає необхідність порівняння різних мотивів можливих дій людини, людей, вибору ними чогось. І отут найтиповіші для суб'єкта потреби, інтереси і переживання виконують роль орієнтира у виборі альтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів, шляхів їх реалізації. Так виникають цінності. Цінність — філософське поняття, за допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, у яких здійснюється вибір. На запитання: в ім'я чого здійснюється та або інша діяльність, відповіддю є цінність, тобто основа вибору суб'єктом — людиною мети, засобів, результатів і умов діяльності. Сам процес і процедура вибору на базі цінностей називається оцінкою.

Добром для суб'єкта виступає і сам результат вибору. Спрямованість діяльності суб'єкта (людини) на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Поняття цінність вживається, по-перше, для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка, по-друге, — значущих явищ, що вибираються внаслідок оцінки. Можна сказати, істина і добро (або престижність і комфорт) виступають у тієї або іншої людини основними, провідними, але можна сказати, що в такому-то будинку є більше матеріальних, аніж духовних цінностей. Суть цінностей визначає індивідуальну і суспільну свідомість і діяльність. Можна говорити про цінності особи, сім'ї, політичної партії, нації, культури, людства та ін. Але не можна судити про суспільство за його власним уявленням про себе, як не можна робити те ж саме стосовно окремої людини. Можна серйозно помилитися і в людині, беручи на віру винятково її думку про себе саму, і в суспільстві, покладаючись на його психологію, що міняється, і далеко не вічні доктрини. Але і людина, і суспільство діють не за об'єктивними критеріями, а за суб'єктивними збудженнями. Об'єктивними виявляються лише результати дій, які майже завжди відрізняються від збудження, і тоді людина або суспільство змінює життєві настанови і діє, вже виходячи з нових збуджень. Думка, будучи сама рухомою, завжди рухає і людиною, і людством. Така суть цінності.

Цінності в структурі суспільства.

Одним із факторів розгортання політичної історії, соціально значущими орієнтирами діяльності суб'єктів виступають цінності в житті суспільства. Цінності є чимось вищим, аніж звичайна зацікавленість людини. Через існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. Культура є предметним полем формування цінностей, цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, людини, і визначається культура. Культура виступає своєрідним підсумком всієї різноманітності діяльності людини, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. З позицій ціннісного підходу культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісної мети, предметний світ, узятий під кутом зору його значення для людини. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності осередком духовного життя суспільства. Соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об'єднуються і політично, і економічно з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень у суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понадціннісними ідеями у вигляді національних ідей.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом способи побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: у традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але опісля, через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо — ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів суспільства в потрібному, характерному для певного його типу напрямку.

Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту — праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішування, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Соціальні потреби в житті людини вимагали належного, потрібного, але ще явно не існуючого співвідношення речей. Тому-то цінності формували особливий світ духовного буття, що підносило людину над реальним. З розвитком суспільства і вдосконаленням його структури, поглибленням духовності людини ускладнювалося і ціннісне сприйняття світу, охоплюючи і народжуючи нові й нові потреби в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча й виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що люди їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об'єктивно, а суб'єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей — це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюються практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об'єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складаються задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, — заради чого здійснюються всі дії.

Цінності виростали з об'єктивних потреб людини. Потреби формувались уже усвідомлено, а потім трансформувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об'єкт їх задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об'єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно відображається в меті. Мета — ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності. Відіграють важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності емоції і пристрасті. Внутрішнє освоєння життєвих ситуацій відбувається в процесі емоційних переживань. Саме емоційне ставлення сприяє виникненню почуття значимості явищ, суб'єктивної оцінки їх.

Білет №63 Дайте визначення поняття цінності.

І в науковому, і в буденному вжитку часто вдаються до поняття цінності. Людська діяльність будь-якого роду охоплює: задум, реалізацію і результат. Задум же складається з мети, цінності і плану. Мета відповідає на запитання: що треба зробити? Реалізація одних і тих же мети і планів може мати повністю різні життєві змісти, ціннісні значення. Так формується поняття цінність. Цінності — специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей у житті людини і суспільства вивчає аксіологія — вчення про цінності. Аксіологія входить принципово важливою частиною в структуру ряду філософських соціологічних концепцій неокантіанськи-веберівської, феноменологічно-інтеракціоністської і позитивістської орієнтації. В соціології проблему цінностей ввів Макс Вебер. Аналізуючи дії індивідів, Макс Вебер виходив з неокантіантської передумови, за якою кожний людський акт стає осмисленим лише у взаємодії з цінностями, у світлі яких визначаються норми поведінки людей та їх мета.

Сучасне людство стало мислити світоглядно і філософськи, найчастіше саме не віддаючи собі звіту. Це не від доброго життя. У всякому випадку, не від спокійного життя. Ядерні та екологічні апокаліпсиси, національні відродження і націоналізм, різноманітний, строкатий плюралізм способів життя, мети, стилів, краса тіла на конкурсах і олімпіадах і смерть наркоманів і алкоголіків, самовідданість трибунів і безглуздя терористів, мільярди біт інформації, що потрапляє у вуха і очі через телеекрани, паморочить голови, але й розворушує мозок, — ця загроза розпаду вимагає зосередженості. Старіюче XX сторіччя перестало сміятися над романтичними питаннями про зміст життя, настільки корисними мислителям минулого. Питання цінності життя знов і знов набувають значущості. Якщо цінності не речовинні, а духовні, можуть здатися несуттєвими і ніби неіснуючими. Але всі цінності духовні, навіть матеріальні, тому що саме поняття цінності є людська, соціальна категорія: з її допомогою вимірюються всі предмети та явища, суспільні та природні. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ — софіст Протагор, але інструментом виміру, мірилом виступають цінності. Поняття цінність — ідеал, мета, спрямованість. Світ цінностей — світ належного.

Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта — людини цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Так, склянка, будучи інструментом для пиття, виявляє цю корисну властивість як споживча вартість, матеріальне добро. Будучи продуктом праці і предметом товарного обміну, склянка виступає уже як економічна цінність, вартість. Якщо ж склянка є предмет мистецтва, то наділяється ще й естетичною цінністю, красою. Всі властивості склянки визначають її різноманітні функції в системі людської життєдіяльності і виступають як предметні ознаки, символи певних суспільних відносин, в які вступає людина. Виходячи з необхідності мати житло або реалізації принципу — мій будинок — моя фортеця, можна побудувати будинок, а з престижних міркувань можна побудувати ще дачу, котедж тощо. Точнісінько так само повністю різні цінності, життєвий сенс можуть стояти за метою отримати диплом про вищу освіту та ін. Піднімаючись на світоглядний східець свого буття, людина ніби відволікається від самої себе і намагається увібрати в себе світ. І цей світ справді духовно входить в неї, збагачуючи людську особу. Тому світогляд, незважаючи на його, здавалось би, абстрактність, завжди сфокусовано на реальній людині. Підходячи до світогляду з міркою цінності, напевно, краще зіставляти місце, займане світоглядом, не з пріоритетами, а з ієрархією цінностей. Ієрархія річ, існуюча не менш реальніше, аніж пріоритети. Більше того, ці дві категорії дуже подібні одна до одної: там і тут йдеться про деяку черговість. Нарешті, пріоритети і ієрархія нерідко просто збігаються у повсякденній свідомості. Для голодного вища цінність — хліб. Саме тут нібито йдеться про поглиблення мети, її ієрархію. Але це не так. Адже отут-то йдеться про цінності, що відрізняються від мети та інших станів свідомості, керуючих діяльністю функціонально, за своєю роллю в управлінні діями.

Пріоритети звичайно існують і там, захоплюють свідомість, де всякі нестачі якраз і створюють черговість, не дозволяючи реалізувати відразу і водночас весь ланцюжок пріоритетів. Ієрархія фундаментальніша і не залежить від швидкоплинних кон'юнктур, а подібна до єгипетських пірамід, яким сорок століть. І вершину ієрархії завжди займають цінності світоглядні. Світоглядні цінності і виникали тоді, коли первісна людина, як правило, похилого віку, здобула вільний час, розвантажившись від пріоритетів. Для філософа Іммануїла Канта вищими цінностями і вічно дивними речами стали «зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Етика Альберта Швейцера ґрунтувалася на «шанобливості перед життям». Рятівною властивістю людства, буквально його щастям, завжди ставала та обставина, що остаточно своїми робила цінності своїх кращих, а не гірших представників. Мабуть, тут криється колективний інстинкт самозбереження: людство не прожило б довго, якби на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили. Поряд з предметними цінностями, що виступають об'єктами спрямованих на них інтересів, до цінностей належать також деякі явища суспільної свідомості, що виражають інтереси у формі поняття добра і зла, справедливості і кривди, ідеали, моральні нормативи і принципи. Такі форми свідомості описують якісь дійсні або удавані явища реальності, виносять їм оцінку, схвалюють або засуджують їх, вимагають їх здійснення або усунення, тобто виступають нормативними за своїм характером.

У житті часто людина потрапляє в такі ситуації, коли потрібно вибирати з багатьох альтернативних потреб, інтересів, можливих переживань і засобів, шляхів їх реалізації, чому віддати перевагу, від чого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. Відповідно до певної внутрішньої шкали, системи еталонів і виникає необхідність порівняння різних мотивів можливих дій людини, людей, вибору ними чогось. І отут найтиповіші для суб'єкта потреби, інтереси і переживання виконують роль орієнтира у виборі альтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів, шляхів їх реалізації. Так виникають цінності. Цінність — філософське поняття, за допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, у яких здійснюється вибір. На запитання: в ім'я чого здійснюється та або інша діяльність, відповіддю є цінність, тобто основа вибору суб'єктом — людиною мети, засобів, результатів і умов діяльності. Сам процес і процедура вибору на базі цінностей називається оцінкою.

Добром для суб'єкта виступає і сам результат вибору. Спрямованість діяльності суб'єкта (людини) на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Поняття цінність вживається, по-перше, для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка, по-друге, — значущих явищ, що вибираються внаслідок оцінки. Можна сказати, істина і добро (або престижність і комфорт) виступають у тієї або іншої людини основними, провідними, але можна сказати, що в такому-то будинку є більше матеріальних, аніж духовних цінностей. Суть цінностей визначає індивідуальну і суспільну свідомість і діяльність. Можна говорити про цінності особи, сім'ї, політичної партії, нації, культури, людства та ін. Але не можна судити про суспільство за його власним уявленням про себе, як не можна робити те ж саме стосовно окремої людини. Можна серйозно помилитися і в людині, беручи на віру винятково її думку про себе саму, і в суспільстві, покладаючись на його психологію, що міняється, і далеко не вічні доктрини. Але і людина, і суспільство діють не за об'єктивними критеріями, а за суб'єктивними збудженнями. Об'єктивними виявляються лише результати дій, які майже завжди відрізняються від збудження, і тоді людина або суспільство змінює життєві настанови і діє, вже виходячи з нових збуджень. Думка, будучи сама рухомою, завжди рухає і людиною, і людством. Така суть цінності.

Цінності в структурі суспільства.

Одним із факторів розгортання політичної історії, соціально значущими орієнтирами діяльності суб'єктів виступають цінності в житті суспільства. Цінності є чимось вищим, аніж звичайна зацікавленість людини. Через існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. Культура є предметним полем формування цінностей, цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, людини, і визначається культура. Культура виступає своєрідним підсумком всієї різноманітності діяльності людини, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. З позицій ціннісного підходу культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісної мети, предметний світ, узятий під кутом зору його значення для людини. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності осередком духовного життя суспільства. Соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об'єднуються і політично, і економічно з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень у суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понадціннісними ідеями у вигляді національних ідей.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом способи побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: у традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але опісля, через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо — ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів суспільства в потрібному, характерному для певного його типу напрямку.

Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту — праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішування, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Соціальні потреби в житті людини вимагали належного, потрібного, але ще явно не існуючого співвідношення речей. Тому-то цінності формували особливий світ духовного буття, що підносило людину над реальним. З розвитком суспільства і вдосконаленням його структури, поглибленням духовності людини ускладнювалося і ціннісне сприйняття світу, охоплюючи і народжуючи нові й нові потреби в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча й виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що люди їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об'єктивно, а суб'єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей — це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюються практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об'єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складаються задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, — заради чого здійснюються всі дії.

Цінності виростали з об'єктивних потреб людини. Потреби формувались уже усвідомлено, а потім трансформувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об'єкт їх задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об'єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно відображається в меті. Мета — ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності. Відіграють важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності емоції і пристрасті. Внутрішнє освоєння життєвих ситуацій відбувається в процесі емоційних переживань. Саме емоційне ставлення сприяє виникненню почуття значимості явищ, суб'єктивної оцінки їх.

Білет №63 Дайте визначення поняття цінності.

І в науковому, і в буденному вжитку часто вдаються до поняття цінності. Людська діяльність будь-якого роду охоплює: задум, реалізацію і результат. Задум же складається з мети, цінності і плану. Мета відповідає на запитання: що треба зробити? Реалізація одних і тих же мети і планів може мати повністю різні життєві змісти, ціннісні значення. Так формується поняття цінність. Цінності — специфічні соціальні визначення об'єктів навколишнього світу, що виявляють їх позитивне або негативне значення для людини і суспільства (благо, добро, зло, чудове і потворне, що втілюються в явищах суспільного життя або природи). Природу, походження, розвиток і роль цінностей у житті людини і суспільства вивчає аксіологія — вчення про цінності. Аксіологія входить принципово важливою частиною в структуру ряду філософських соціологічних концепцій неокантіанськи-веберівської, феноменологічно-інтеракціоністської і позитивістської орієнтації. В соціології проблему цінностей ввів Макс Вебер. Аналізуючи дії індивідів, Макс Вебер виходив з неокантіантської передумови, за якою кожний людський акт стає осмисленим лише у взаємодії з цінностями, у світлі яких визначаються норми поведінки людей та їх мета.

Сучасне людство стало мислити світоглядно і філософськи, найчастіше саме не віддаючи собі звіту. Це не від доброго життя. У всякому випадку, не від спокійного життя. Ядерні та екологічні апокаліпсиси, національні відродження і націоналізм, різноманітний, строкатий плюралізм способів життя, мети, стилів, краса тіла на конкурсах і олімпіадах і смерть наркоманів і алкоголіків, самовідданість трибунів і безглуздя терористів, мільярди біт інформації, що потрапляє у вуха і очі через телеекрани, паморочить голови, але й розворушує мозок, — ця загроза розпаду вимагає зосередженості. Старіюче XX сторіччя перестало сміятися над романтичними питаннями про зміст життя, настільки корисними мислителям минулого. Питання цінності життя знов і знов набувають значущості. Якщо цінності не речовинні, а духовні, можуть здатися несуттєвими і ніби неіснуючими. Але всі цінності духовні, навіть матеріальні, тому що саме поняття цінності є людська, соціальна категорія: з її допомогою вимірюються всі предмети та явища, суспільні та природні. Людина є міра всіх речей, справедливо стверджував давньогрецький філософ — софіст Протагор, але інструментом виміру, мірилом виступають цінності. Поняття цінність — ідеал, мета, спрямованість. Світ цінностей — світ належного.

Зовні цінності виступають як властивість предмета або явища. Проте цінності притаманні предмету або явищу не від природи, не просто через внутрішню структуру об'єкта самого по собі, а тому, що об'єкт втягнутий у сферу суспільного буття людини і стає носієм певних соціальних відносин. У ставленні до суб'єкта — людини цінності служать об'єктами її інтересів, а для її свідомості здійснюють роль повсякденних орієнтирів у предметній і соціальній дійсності, визначення різноманітного практичного ставлення людини до навколишніх предметів і явищ. Так, склянка, будучи інструментом для пиття, виявляє цю корисну властивість як споживча вартість, матеріальне добро. Будучи продуктом праці і предметом товарного обміну, склянка виступає уже як економічна цінність, вартість. Якщо ж склянка є предмет мистецтва, то наділяється ще й естетичною цінністю, красою. Всі властивості склянки визначають її різноманітні функції в системі людської життєдіяльності і виступають як предметні ознаки, символи певних суспільних відносин, в які вступає людина. Виходячи з необхідності мати житло або реалізації принципу — мій будинок — моя фортеця, можна побудувати будинок, а з престижних міркувань можна побудувати ще дачу, котедж тощо. Точнісінько так само повністю різні цінності, життєвий сенс можуть стояти за метою отримати диплом про вищу освіту та ін. Піднімаючись на світоглядний східець свого буття, людина ніби відволікається від самої себе і намагається увібрати в себе світ. І цей світ справді духовно входить в неї, збагачуючи людську особу. Тому світогляд, незважаючи на його, здавалось би, абстрактність, завжди сфокусовано на реальній людині. Підходячи до світогляду з міркою цінності, напевно, краще зіставляти місце, займане світоглядом, не з пріоритетами, а з ієрархією цінностей. Ієрархія річ, існуюча не менш реальніше, аніж пріоритети. Більше того, ці дві категорії дуже подібні одна до одної: там і тут йдеться про деяку черговість. Нарешті, пріоритети і ієрархія нерідко просто збігаються у повсякденній свідомості. Для голодного вища цінність — хліб. Саме тут нібито йдеться про поглиблення мети, її ієрархію. Але це не так. Адже отут-то йдеться про цінності, що відрізняються від мети та інших станів свідомості, керуючих діяльністю функціонально, за своєю роллю в управлінні діями.

Пріоритети звичайно існують і там, захоплюють свідомість, де всякі нестачі якраз і створюють черговість, не дозволяючи реалізувати відразу і водночас весь ланцюжок пріоритетів. Ієрархія фундаментальніша і не залежить від швидкоплинних кон'юнктур, а подібна до єгипетських пірамід, яким сорок століть. І вершину ієрархії завжди займають цінності світоглядні. Світоглядні цінності і виникали тоді, коли первісна людина, як правило, похилого віку, здобула вільний час, розвантажившись від пріоритетів. Для філософа Іммануїла Канта вищими цінностями і вічно дивними речами стали «зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Етика Альберта Швейцера ґрунтувалася на «шанобливості перед життям». Рятівною властивістю людства, буквально його щастям, завжди ставала та обставина, що остаточно своїми робила цінності своїх кращих, а не гірших представників. Мабуть, тут криється колективний інстинкт самозбереження: людство не прожило б довго, якби на вершині ієрархії його цінностей виявився культ сили. Поряд з предметними цінностями, що виступають об'єктами спрямованих на них інтересів, до цінностей належать також деякі явища суспільної свідомості, що виражають інтереси у формі поняття добра і зла, справедливості і кривди, ідеали, моральні нормативи і принципи. Такі форми свідомості описують якісь дійсні або удавані явища реальності, виносять їм оцінку, схвалюють або засуджують їх, вимагають їх здійснення або усунення, тобто виступають нормативними за своїм характером.

У житті часто людина потрапляє в такі ситуації, коли потрібно вибирати з багатьох альтернативних потреб, інтересів, можливих переживань і засобів, шляхів їх реалізації, чому віддати перевагу, від чого відмовитися, як встановити черговість переваг і вчинків. Відповідно до певної внутрішньої шкали, системи еталонів і виникає необхідність порівняння різних мотивів можливих дій людини, людей, вибору ними чогось. І отут найтиповіші для суб'єкта потреби, інтереси і переживання виконують роль орієнтира у виборі альтернативних потреб, інтересів і можливих переживань, засобів, шляхів їх реалізації. Так виникають цінності. Цінність — філософське поняття, за допомогою якого і характеризується соціально-історичне значення певних явищ дійсності для суспільства, індивідів. Цінності виконують роль споконвічної, вхідної основи вибору потреб, інтересів, переживання, мети, засобів їх реалізації, результатів діяльності і тих умов, у яких здійснюється вибір. На запитання: в ім'я чого здійснюється та або інша діяльність, відповіддю є цінність, тобто основа вибору суб'єктом — людиною мети, засобів, результатів і умов діяльності. Сам процес і процедура вибору на базі цінностей називається оцінкою.

Добром для суб'єкта виступає і сам результат вибору. Спрямованість діяльності суб'єкта (людини) на певну цінність називається ціннісною орієнтацією.

Поняття цінність вживається, по-перше, для визначення стану свідомості, на основі якого здійснюється оцінка, по-друге, — значущих явищ, що вибираються внаслідок оцінки. Можна сказати, істина і добро (або престижність і комфорт) виступають у тієї або іншої людини основними, провідними, але можна сказати, що в такому-то будинку є більше матеріальних, аніж духовних цінностей. Суть цінностей визначає індивідуальну і суспільну свідомість і діяльність. Можна говорити про цінності особи, сім'ї, політичної партії, нації, культури, людства та ін. Але не можна судити про суспільство за його власним уявленням про себе, як не можна робити те ж саме стосовно окремої людини. Можна серйозно помилитися і в людині, беручи на віру винятково її думку про себе саму, і в суспільстві, покладаючись на його психологію, що міняється, і далеко не вічні доктрини. Але і людина, і суспільство діють не за об'єктивними критеріями, а за суб'єктивними збудженнями. Об'єктивними виявляються лише результати дій, які майже завжди відрізняються від збудження, і тоді людина або суспільство змінює життєві настанови і діє, вже виходячи з нових збуджень. Думка, будучи сама рухомою, завжди рухає і людиною, і людством. Така суть цінності.

Цінності в структурі суспільства.

Одним із факторів розгортання політичної історії, соціально значущими орієнтирами діяльності суб'єктів виступають цінності в житті суспільства. Цінності є чимось вищим, аніж звичайна зацікавленість людини. Через існування цінностей і саме через культурні цінності людина задовольняє свої потреби і відрізняється від тварин. Культура є предметним полем формування цінностей, цінності складають фундамент культури. Через систему цінностей і ідей, що служать для регулювання поведінки індивідів, людини, і визначається культура. Культура виступає своєрідним підсумком всієї різноманітності діяльності людини, як сукупність матеріальних і духовних цінностей, як складна ієрархія ідеалів і сенсу, значущих для конкретного суспільного організму. З позицій ціннісного підходу культура є не що інше, як реалізація ідеально-ціннісної мети, предметний світ, узятий під кутом зору його значення для людини. Культура є цементом будівлі суспільного життя, а цінності осередком духовного життя суспільства. Соціальні спільності людей, що сповідують одні й ті ж цінності, об'єднуються і політично, і економічно з метою просування історії в певному напрямку. Цінності зміцнюють суспільну єдність, цілісність суспільства, перешкоджаючи руйнівному впливу ззовні. Роль особливих ідейних скріплень у суспільстві здійснюють соціальні цінності, що виступають соціально-політичними ідеалами, ідеями, ціннісними настановами, орієнтаціями, понадціннісними ідеями у вигляді національних ідей.

Вибором певних видів поведінки і досвіду людей в суспільстві поступово формуються, складаються суспільні цінності, спочатку виникаючи як сукупність звичок, способів побуту людей, специфічних форм поведінки, що переходять з покоління в покоління як ознаки власне людського способу життя, відмінні від тваринних інстинктів. Згодом способи побуту закріплюються, схематизуються в нормативних утвореннях: у традиціях, обрядах, звичаях, ритуалах, що кодують еталони суспільно схваленої поведінки людей. Але опісля, через соціальні інститути: установи освіти, виховання, масової інформації, релігії, політики, права тощо — ціннісні зразки транслюються, зберігаються, передаються в суспільстві. А в підсумку цінності сприяють формуванню психології людини, ментальності, способу життя членів суспільства в потрібному, характерному для певного його типу напрямку.

Спосіб буття людини, рівень виділення людини з природи характеризується саме існуванням культурних цінностей. Суспільний спосіб життя людини, існування суспільних потреб зумовили і ціннісний тип світосприйняття. Народившись ще в первісному суспільстві, потреби людини охоплювали основні сфери побуту — праця, ритуальні танці, навчання, звичаї поховання, дарування, гостинність, заборона кровозмішування, жарти, релігійні і магічні дійства тощо складали основу перших ціннісних комплексів. Соціальні потреби в житті людини вимагали належного, потрібного, але ще явно не існуючого співвідношення речей. Тому-то цінності формували особливий світ духовного буття, що підносило людину над реальним. З розвитком суспільства і вдосконаленням його структури, поглибленням духовності людини ускладнювалося і ціннісне сприйняття світу, охоплюючи і народжуючи нові й нові потреби в усіх сферах життєдіяльності людини і суспільства.

Звичайно ж, суспільні цінності, хоча й виростали з реальних соціальних потреб, поступово набували таких рис, що люди їх ідеалізували. Ціннісна свідомість створює власний світ, світ емоційних переживань, ціннісних образів. У ціннісній формі людина висловлює не об'єктивно, а суб'єктивно зовнішню дійсність, наділяючи її людським змістом. Тому-то цінність є лише те, що усвідомлюється, переживається як цінність. Світ цінностей — це світ саме практичної діяльності. Емоційне ставлення до явищ зовнішнього буття, їх оцінка здійснюються практично. Ціннісна свідомість не цікавиться, чим же є предмет сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення має предмет для людей, у чому ж його цінність. В об'єктивному світі не існують самі по собі красиве і потворне, піднесене і хибне, трагічне і комічне, добро і зло. Світ цінностей людина будує в процесі предметно-практичної діяльності. А будь-який акт діяльності охоплює ідеальний момент, в період якого складаються задум, дії, його ідеальна мета, а також життєвий сенс діяльності, насамперед, — заради чого здійснюються всі дії.

Цінності виростали з об'єктивних потреб людини. Потреби формувались уже усвідомлено, а потім трансформувалися в інтерес. На відміну від потреб, що спрямовують людину на об'єкт їх задоволення, інтерес зорієнтований на ті умови, що забезпечують можливість задоволення потреб. Інтерес формується об'єктивно як відображення місця індивіда в системі суспільних відносин, а суб'єктивно відображається в меті. Мета — ідеальний імпульс, що спонукає до активної діяльності, в якій відображається ідеальний образ задоволення потреб, що спонукає людину до діяльності. Відіграють важливу роль в ціннісному ставленні до дійсності емоції і пристрасті. Внутрішнє освоєння життєвих ситуацій відбувається в процесі емоційних переживань. Саме емоційне ставлення сприяє виникненню почуття значимості явищ, суб'єктивної оцінки їх.

№64 Основні філософські школи стородавноьї індії. Зародки філософського мислення в Індії Стародавньої Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. До н.е.). Зміст цього мисленння відображають Веди, Брахмани і Упанішади. Веди – стародавні пам'ятники індійської літератури, написані віршами і прозою. До складу Вед входять "саліхіти" – чотири збірники віршованих гімнів, молитов і заклинань, що частково перемежаються прозою. Брахмани – це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів. Упанішади – завершальний етап у розвитку Вед. Це загальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану.

Принципи, закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем: 1) брахманізм; 2) бхагаватизм; 3) буддизм; 4) джайнізм. При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Бріхаспаті, Вардхамана, Готама, Будда, Канада, Капіла, Патан-джалі, Джайміні\ Бадарайана, що вважаються засновниками цих світоглядних систем, залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких висталено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб історичних умов.

Характерною особливістю стародавньоіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем даршан (дар-шан – найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну "філософія"), можна, наприклад, подати через такі школи, як йога, санкх'я, міманса, веданта, вайшешика, н'яя, чарвака-локаята. При цьому слід зауважити, що ці школи характеризуються неоднорідністю, а їх основою є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, н'яя, вайшешика, йога, міманса. веданта), називаються астіка. А ті, які не приймають авторитету Вед, називаються настіка (наприклад, чарвака-локаята).

Філософські ідеї школи йога виходять із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі і тіла, духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі і тіла шляхом самозаглиблення людини у свій внутрішній світ, що реалізується через безпосереднє бачення і переживання.

Світогляд у санкх "і базується на уяві, що в світі існують два самостійних начала: пракріті (субстрактна першопричина) і пуруша ("Я", дух, свідомість). У філософському плані пракріті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Пуруша у санкх'ї пасивна, але наділена свідомістю, що становить її сутність. Санкх'я вважає, що Всесвіт виник завдяки впливу пуруші на пракріті. Санкх'я як філософська школа має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (наприклад, зір, слух, смак, розум, душа, дух і т.д.). І, звичайно ж, до складу категорій входять пракріті і пуруша.

Особливістю староіндійської філософської школи міманса є те, що вона визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у створенні цього світу.

Міманса, виступаючи суперником буддизму у вченні про сутність світу, рішуче заперечує ідею нереальності, або ілюзорності світу, миттєвості його існування, пустоти або ідеальності його. Міманса вважає, що світ у цілому вічний і незмінний, він не має ні початку, ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Визнаючи багатоманітність світу, міманса зводить її до декількох категорій, зокрема до такої, як субстанція. Субстанція (у розумінні міманси) – це основа всіх якостей, що існує у дев'яти модифікаціях: земля, вода, повітря, вогонь, ефір, душа (Атман), розум, час і простір.

У вирішенні проблеми пізнання міманса стоїть на позиціях сенсуалізму.

На особливу увагу заслуговує вчення міманси щодо зв'язку мови і мислення, слова і його значення. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати, слова і їх конкретні фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Стародавня індійська філософська школа веданта яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему. Веданта бере свій початок у вченнях Упанішад. Основою веданти є обгрунтування існування Брахмана (Бога), який є кінечною і єдиною основою буття. Людська душа (Атман) тотожна з Брахманом і його емпіричним втіленням. Брахман характеризується як єдність буття, свідомості і раю. Реальний світ – це сам Брахман у своєму емпіричному прояві.

У більш пізньому своєму прояві веданта визнає за тілом і душею реальність їх існування.

Філософська школа Стародавньої Індії вайшешика характеризується насамперед тим, що вона найбільш тісно (на відміну від усіх інших староіндійських філософських систем) пов'язана з природни- чо-науковими уявленнями тодішнього суспільства. Школа вайшеши-ка займалась подальшою розробкою таких традиційних ідей філософії Стародавньої Індії: 1) розуміння світу як поєднання фізичних елементів – землі, води. світла, повітря і т.д.; 2) уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми грунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика, все існуюче обіймають сім категорій: субстанція, якість, дія, загальне, особливе, притаманне, заперечення, або небуття. Основною категорією є субстанція, яка виявляє сутність речі.

Свою теорію пізнання вайшешика будує на базі ідеї, що предметом пізнання є об'єктивно існуючий світ. Він пізнається через сприйняття, висновок, пам'ять та інтуїцію.

Оригінальність філософської школи н'яя виявляється в тому, що вона є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання.

Логіка н'яя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів публічних філософських виступів, які широко практикувались у Стародавній Індії. Щодо теорії пізнання н'яя, то вона виходить із принципу: знання відповідає об'єктивній дійсності, яка існує незалежно від суб'єкта пізнання. Н'яя вважає, що існує чотири джерела вірогідного пізнання: 1) чуттєве сприйняття; 2) логічний висновок; 3) порівняння; 4) словесне засвідчення авторитетів.

Серед філософських шкіл Стародавньої Індії виняткове місце посідає чарвака-локаята, яка не визнає авторитету Вед, не вірить у життя після смерті, заперечує існування Бога, оригінальне визначає начала буття і сутність процесу пізнання.

Вирішуючи вічну філософську проблему – смисл людського життя – чарвака-локаята вбачає сенс людського існування в щасті. А щастя розуміє як насолоду, що має добуватись через діяльність людини, людина сама має це щастя створити.

На закінчення викладу староіндійської філософії, нагадаємо її основі особливості.

1. Формування на базі міфологічно-релігійного світогляду.

2. Своєрідність ставлення до Вед.

3. Споглядальний характер і слабкий зв'язок з наукою.

4. Змалювання духу як безликого, бездіяльного явища.

5. Народження логіки.

6. Побудова соціальної філософії на принципах етики страждань і щастя.

Однак, головною особливістю, визначником є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідею активно-діяльної сутності, під якою розуміється єдність душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії. № 65 Суспільство як феномен успільство є високоабстрактною категорією, витвореною на перетині соціальної філософії, соціології, історії та інших наук, надзвичайно складним соціальним феноменом, що зумовило різні тлумачення його.

Суспільство — сукупність усіх засобів взаємодії та форм об´єднання людей, що склалися історично, мають спільну територію, загальні культурні цінності та соціальні норми, характеризуються соціокультурною ідентичністю її членів.

Цей термін вживається і на позначення конкретного виду суспільства з його історичними, економічними, культурними особливостями (наприклад, українське суспільство).

До найхарактерніших сутнісних рис суспільства належать:

— спільність території проживання людей, що взаємодіють між собою;

— цілісність і сталість (єдине ціле);

— здатність підтримувати та відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв´язків;

— певний рівень розвитку культури, система норм і цінностей, покладених в основу соціальних зв´язків між людьми;

— автономність та самодостатність, самовідтворення, саморегулювання, саморозвиток.

Із соціологічної точки зору американський соціолог Едуард-Альберт Шілз (нар. у 1911 р.) суспільством вважав об´єднання, що відповідає таким критеріям:

— існування його як елемента більшої системи;

— ідентифікація з певною територією;

— наявність власної назви та історії;

— укладення шлюбів між представниками даного об´єднання (суспільства);

— поповнення за рахунок дітей, які визнані представниками цього суспільства;

— існування його у тривалішому часі, ніж середня тривалість життя окремого індивіда;

— єдність загальної системи цінностей (традицій, звичаїв, норм, законів, правил тощо).

Усе це дає змогу трактувати суспільство як соціальну систему.

Cоціальна система — цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв´язки, взаємодії та взаємовідносини, соціальні інститути та організації, соціальні групи та спільноти, норми і цінності.

Кожен з цих елементів соціальної системи перебуває у взаємозв´язках з іншими, займає специфічне місце та відіграє певну роль у ній. А завдання соціології полягає у з´ясуванні структури суспільства, науковій характеристиці його елементів, їх взаємодії і взаємозв´язку.

На думку американського соціолога Алвіна Тоффлера (нар. у 1928 p.), структуру суспільства визначають такі компоненти:

1) техносфера (енергетична підсистема, система виробництва, розподілу);

2) соціосфера (різні соціальні інститути);

3) біосфера;

4) сфера влади (формальні й неформальні інститути політики);

5) іносфера (системи інформації та соціальної комунікації);

6) психосфера (сфера міжособистісних стосунків).

Усі перелічені структурні елементи рівнозначні та рівноправні. А саме завдяки структурі суспільство якісно відрізняється як від хаотичного скупчення людей, так і від інших соціальних явищ. Соціальна структура визначає стабільність суспільства як системи, що функціонує та розвивається за власними законами.

Існує й цілком протилежна точка зору на цю проблему. Наприклад, Т. Манн вважає, що, якби це було можливим, він зовсім відмовився б від категорії «суспільство», позаяк воно не є соціальною системою. А оскільки немає системи, то не існує й рівнів чи підсистем. Тому найточнішими щодо вивчення структури та історії суспільств будуть термінологічні пояснення взаємовідносин чотирьох рівнозначних джерел влади — ідеологічних, економічних, політичних, військових. У кожний конкретний історичний момент можливе різне їх співвідношення, що і визначає конкретну історичну якість суспільства.

Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зводяться до трьох теорій:

1. Природна (праця створила людину, перетворивши стадо на культурне угруповання виробників).

2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон).

3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях).

Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес.

Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працювати, поліпшувала свій добробут. Це зумовило функціональне дрібнення родової общини, розподіл праці, що у свою чергу спричинило виникнення економічних відмінностей між людьми та родинними групами. З´явилася і почала розвиватися соціальна організація.

Сексуальна концепція. Прихильники її вважають, що головним чинником зародження суспільства є позасезонний характер розмноження людини та її задоволення від статевого акту. Це надає процесові виношування і народження спонтанності, позаконтрольності, а існуванню групи — непередбачуваності. Відповідно в общині надмірна кількість слабких, незахищених осіб, що потребують опіки і за низького рівня розвитку ризикують загинути. Тому природна необхідність контролю над народжуваністю зумовила формування родин, виникнення норм, які регулювали сексуальні та інші відносини в угрупованні, сприяли плануванню господарського життя тощо. Постійний розвиток регулюючих норм стимулював еволюцію общин, зумовивши з часом виникнення соціальної організації.

Кратична (грец. kratos — сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигідні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угруповання. Норми, які забезпечують відносини нерівності, стають основними для соціальної організації. Еліта використовує владу як засіб впливу на маси та привласнення ресурсів, створюваних общиною, забезпечуючи водночас її подальший розвиток.

Гендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). За соціальними ролями жінки незамінніші за чоловіків. Незадоволені своїм становищем, чоловіки створюють штучну противагу жіночій «монополії відтворення» у формі чоловічої «монополії на встановлення порядку». А коли вони стали домовлятися про розподіл жінок, виникла соціальна організація. Попри те, що чоловіки споконвіку порушують власні домовленості, вони продовжують дотримуватись первісної кругової поруки, не допускаючи жінок до соціально значущих сфер, пов´язаних з владою, управлінням, розпорядженням ресурсів.

Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8—10 млн. років еволюції). У зв´язку з біологічною вразливістю закон виживання штовхає людей до об´єднання зусиль, тобто до створення колективної організації, яка здійснює координацію, диференціацію, та комбінування їх функцій. Усе це потребує попередньої домовленості, що можливо лише з розвитком спілкування, використання мови як його засобу. Виробляючи символи та значення, домовляючись про правила їх тлумачення, активно застосовуючи мову, люди формують організований світ комунікації, яка опосередковує їх матеріальну діяльність. Унаслідок цих процесів виникає система упорядкованих колективних взаємодій, формується суспільство.