92. Індивід, індивідуальність, особистість.

Індивід - це суспільна окремішність, своєрідний "атом", що гармонійно поєднує природні (вроджені) задатки та соціально набуті риси й властивості. Індивід - це окрема особина роду і те особливе у людині, що виділяє його з-поміж інших людських істот та вроджена природна данність, котра була розгорнута соціалізацією. Це особлива одинична цілісність, для якої характерна цілісність морфологічно та психофізіологічної організації, стійкість у взаємодії з природним і соціальним середовищем та активна життєдіяльність.

індивідуальність - це така визначеність індивіда, яка характеризується винятковими рисами чи властивостями. В першу чергу, вона пов´язана з природно-біологічними ознаками, а потім і з соціально набутими. Завдяки цьому одна особа відрізняється від інших. У випадку, коли в індивідуальному переважають одиничні риси, тоді й проявляється індивідуалізація.

Особистість— це людина, узята в системі таких його психологічних характеристик, які соціально обумовлені, виявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими, визначають етичні вчинки людини, що мають істотне значення для нього самого і що оточують.

94. Характерні риси філософії Нового Часу.

Доба Нового часу - основа становлення нового філософського напряму - раціоналізму. З ХУІ ст. по ХІХ ст в Європі закладаються підвалини раціоналістичної (класичної філософії) в основі якої лежить розум та впевненість в його всесильності. Необхідність появи раціоналістичної філософії - це заперечення релігійної віри як засобу пізнання дійсності, заперечення феодальної ідеології, як засобу осмислення світобудови та життєдіяльності людини. У кiнцi ХУ1-ХУП ст.у Захiднiй Європi настає епоха раннiх буржуазних революцiй. Буржуазiя була зацiкавлена в розвитку продуктивних сил суспiльства, а отже, в розвитку науки i технiки. Філософія Нового часу-це філософія короткого (XVII - ХУШ ст.), але насиченого глибокими ідеями та видатними іменами періоду європейської філософії. На протязі цього періоду відбулись істотні зміни в баченні проблемного поля філософії. Схематично їх можна окреслити так - філософія Нового часу зосереджена на вияві та осмисленні умов можливості зміни статусу людини в світі, тобто перетворення її на володаря, господаря, майстра буття. Філософія Нового часу, завдяки рішучій діяльності її видатних творців, остаточно підірвала вплив на суспільне життя реакційної церковно-феодальної ідеології, розчистила шлях для встановлення нових буржуазних відносин, сприяла подальшому розвитку матеріалістичного світорозуміння. Основні риси філософії Нового часу (ХVІІ – ХVІІІ ст.). На завершення теми, слід визначити основні риси, що притаманні філософії Нового часу. Ними є, принаймні, такі основні риси:

1. Зв’язок з наукою. Критика схоластики;

2. Впровадження в науку експериментальних і математичних методів дослідження;

3. Розробка і застосування в процесі пізнання методів індукції і дедукції.

4. Раціоналізм і емпіризм як визначальні напрямки філософії Нового часу;

5. Розробка вчення про людину і її невід’ємні права;

6. Просвітництво;

7. Розробка договірної теорії держави, вчення про її сутність та природне походження.

95. Поняття "духовної культури" суспільства. Духовна культура - частина загальної системи культури, що включає духовну діяльність і її продукти. Духовна культура включає в себе моральність, виховання; просвітництво, право, філософію, етику, естетику, науку, мистецтво, літературу, міфологію, релігію та інші духовні цінності. Духовна культура характеризує внутрішнє багатство людини, ступінь його розвиненості. Елементами духовної культури суспільства є твори мистецтва, філософські, етичні, політичні вчення, наукові знання, релігійні ідеї і т. П. Поза духовного життя, крім свідомої діяльності людей культура взагалі не існує, так як жоден предмет не може бути включений в людську практику без осмислення, без посередництва будь-яких духовних компонентів: знань, навичок, спеціально підготовленого сприйняття. Жоден предмет матеріальної культури не може бути створений без поєднання дій "виконуючою руки" і "мислячої голови". За допомогою однієї тільки руки люди ніколи не створили б парової машини, якби разом і поряд з рукою і частково завдяки їй не розвивався і мозок людини. Духовна культура формує особистість - її світогляд, погляди, установки, ціннісні орієнтації. Завдяки їй можуть транслюватися знання, вміння, навички, художні моделі світу, ідеї і т. Д. Від індивіда до індивіда, від покоління до покоління. Саме тому надзвичайно важлива наступність у розвитку духовної культури. Духовний світ людини - це соціальна діяльність людей, спрямована на створення, засвоєння, збереження, розповсюдження культурних цінностей суспільства. Духовні люди черпають свої головні радості у творчості, в пізнанні, в безкорисливої любові до інших людей, вони прагнуть до самовдосконалення, переживають вищі цінності як щось священне для себе. Це не означає, що вони відмовляються від звичайних життєвих радостей і матеріальних благ, але ці радощі і блага для них не самоцінні, а лише виступають умовою досягнення інших, духовних благ. Духовність - це одухотвореність, ідеальні, релігійні, моральні аспекти світорозуміння. Бездуховність, - це відсутність високих громадянських, культурно-моральних якостей, естетичних потреб, переважання чисто біологічних інстинктів. Причини духовності та бездуховності криються в характері сімейного та суспільного виховання, системі ціннісних орієнтацій особистості; економічній, політичній, культурній ситуації в тій чи іншій країні. Якщо бездуховність стає масовою, якщо людям стають байдужі такі поняття, як честь, совість, особиста гідність, то у такого народу немає шансів посісти гідне місце у світі.