Причини виникнення.

Усі випадки випадання прямої кишки не можна пояснити якою небудь однією причиною. Практично завжди є поєднання несприятливих обставин, які зумов люють розвиток захворювання. Проте у більшості хворих все ж можна виділити провідний етіологічний чинник, що дуже важливо для вибору адекватного методу лікування. Різні обставини можуть лише сприяти розвитку патологічного проце су, а можуть і безпосередньо спричинювати випадання прямої кишки. До спри ятливих чинників відносять: спадковий чинник, особливості конституції орга нізму і будови прямої кишки, набуті дегенеративні зміни в м’язах замикального апарату і в стінці прямої кишки. Безпосередніми причинами випадання прямої кишки можуть бути гострі та хронічні шлунково кишкові захворювання, тяжка фізична праця, виснаження, тупі травми живота. У 12–13 % спостережень вияв ляють відносно рідкісні причини захворювання: членоушкодження, гомосексуа лізм, операції на органах малого таза тощо.

Основною причиною ректального випадання вважають конституційно ана томічні особливості організму, які визначають його «готовність» до пролапсу. До них відносять природжену слабкість зв’язувального апарату, глибоку тазову кишеню очеревини, доліхосигму, надмірну рухливість сигмоподібної і прямої кишок та ін.

Сприяють розвитку захворювання і такі чинники, як дисфункція кишечнику (особливо закреп), жіноча стать, безпліддя, неврологічні зміни (травма спинного мозку, ушкодження кінського хвоста, старечі зміни).

Виділяють два основні варіанти розвитку випадання прямої кишки: 1) за типом ковзної грижі; 2) за типом кишкової інвагінації.

При грижовому варіанті постійне підвищення внутрішньочеревного тиску й ослаблення м’язів тазового дна призводять до того, що очеревинна кишеня пос тупово зміщується вниз, захоплюючи із собою передню стінку прямої кишки. Фор мування глибокого дугласового простору супроводжується розбіжністю м’язів підіймачів, особливо в разі підвищення внутрішньочеревного тиску. В подальшому з наростанням несприятливих обставин відбувається випадання передньої стінки прямої кишки через відхідниковий канал назовні. З часом зона зсуву стінки пря мої кишки збільшується і стає циркулярною. До несприятливих обставин відно сять потрапляння все більшої кількості петель тонкої кишки в очеревинну кишеню, що зміщується вниз (ентероцеле). Інколи вмістом грижеподібної очеревинної ки шені є змінена сигмоподібна кишка (сигмоцеле).

Інвагінаційний механізм ректального випадання вперше було підтверджено і обґрунтовано В.В. Соколовим в 1929 р. Проводячи дослідження під рентгенів ським екраном, він відзначив чітко виражену інвагінацію прямої кишки у хворо го з ректальним пролапсом. Згодом ці дані підтвердили В.М. Святухин (1937) і Р.А. Подоляк (1956). Сучасні методи дослідження (прокто , сцинти , відеодефе кографія та ін.) переконливо продемонстрували механізм впровадження тонкої або сигмоподібної кишок в пряму кишку з формуванням інвагінату всередині кишки або виходом його назовні.

Визначення патогенезу ректального пролапсу в кожному конкретному випадку значно полегшує вибір оптимального способу хірургічної корекції.