Документ Microsoft Office Word

33.соціально-економічна та політична ситуація на правобережній та лівобережній

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду. Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці (І. Брюховецький, М. Ханенко, Ю. Хмельницький, Д. Многогрішний, С. Опара, І. Сірко, Я. Сомко. П. Суховій, П. Тетеря). І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду.Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їх панування, виступає гарантом незалежності. Тож не дивно, що втрачаючи політичну незалежність Лівобережна старшина намагалась зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь. Наприкінці 17 ст. спостерігалися значні зміни в соціальному житті козацької України. Гетьманат був складним соціальним організмом, населення якого складалося здебільшого з селян, що завоювали свої свободи зі зброєю в руках та протягом певного періоду мали право володіння землями. Однак, з огляду на історичні умови, всі гетьманської адміністрації (як економічні, так і соціально-політичні) підпорядковувалися інтересам вищих щаблів козацької еліти, які були привілейованим класом. Вони отримали право володіти землею, займатися виробництвом та брати участь у політичному житті держави.  Підпорядкованість України Москві мала вплив і на її економічний розвиток. Зокрема, відбулися певні зміни в зовнішньоторговельних та економічних відносинах Гетьманату. Країна болісно позбувалася своїх традиційних західних торговельних шляхів та ринків продажу, які поступово було переорієнтовано на Москву.  Українські державні інститути, сформовані за роки Визвольної війни, продовжували функціонувати на території Гетьманату протягом другої половини 17 ст. Однак російський уряд почав впроваджувати обмеження з наступною ліквідацією традиційної військово-політичної системи України. Агресія Москви також торкнулася української православної церкви, що з 1686 року підпорядковувалася московському патріархату. Десятиліття, що пройшли з 1654 р., надали поштовх поступовим, але незмінним процесам втрати українською державою етнічних рис, коли було ліквідовано всі соціально-політичні інститути

20. виникнення та початкова історія укр.. козацтва. Термін "козак" має тюркське походження. Вперше його появу фіксує Початкова монгольська хроніка під 1240 р. Наприкінці наступного століття термін згадується в латино-персидсько-кипчацькому рукописі - "Кодексі Куманікус" - та в додатку до грецького збірника житій святих - "Синаксарі". 1492 р. датується перша згадка про дії козаків-християн, котрі в гирлі Дніпра, під фортецею Тягинь, напали на турецьке судно.

Наступним роком датується ще одна промовиста згадка про те, що черкаський староста князь Богдан Глинський на чолі загону козаків здійснив штурм татарської фортеці Езі (Очаків). Після цього повідомлення про присутність козаків-християн на порубіжжі з мусульманським світом стають регулярними.

Важливим рубежем у ході формування козацтва стало виникнення та утвердження в силі Кримського хан ату. Саме постійне зростання загрози з боку небезпечного сусіди стимулює процеси консолідації козацтва.

Упродовж перших десятиліть XVI ст. відбувалося стрімке чисельне зростання кількості козакуючих. Однак варто зауважити, в цей час термін "козак" позначав не стільки соціальний стан, скільки спосіб життя та рід занять.

Історичні джерела, зокрема, фіксують активну участь у козакуванні шляхетської молоді та представників місцевої адміністрації, наприклад, південноукраїнських старост Пред-слава Лянцкоронського, Остафія Дашкевича, Бернарда Претвича, Семена Пронського, Богуша Корецького, коронних стражників Єжи Струся та Миколи Сенявського, ротмістрів кінних рот Яна Сверчоського, та Юрія Язловецького й інших. В історіографії навіть утвердився погляд, згідно з яким багато з названих осіб вважалися організаторами українського козацтва, його першими гетьманами. Однак, як переконливо довели сучасні історики, такі оцінки діяльності названих осіб є дуже перебільшеними. Зокрема, В.Щербак наголошує на тому, що, виконуючи обов'язки з охорони кордонів, місцеві адміністратори, як правило, замовчували факти своїх спільних з козаками дій, оскільки це не знаходило розуміння з боку великого князя або ж могло тягти за собою вимоги майнового відшкодування збитків, завданих козаками татарським і турецьким адміністраторам. Більше того, на старост покладалися обов'язки контролю за діяльністю козаків, аби вони не могли самовільно згромаджуватися у ватаги та організовувати власні походи на кримські землі та під турецькі фортеці.

Із середини XVI ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття - незалежного та вільнолюбного - на українські внутрішні землі, ті, що були вже обжиті раніше, - в городи або на волость. Процес перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів протікає досить швидко і органічно. Перемішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують їх за своїми порядками та долучаються до боротьби останніх з ненависними їм урядниками.

Вкрай важливим було й те, що цей процес збігається в часі з процесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету відтепер стає не виконання військових обов'язків, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіла землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще більш динамічно подібні процеси розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 р., адже в польській правовій системі взагалі не було місця для боярського стану.

За результатами люстрацій лише незначна частина бояр була визнана шляхтою, переважна ж більшість, не потрапивши до шляхетського стану, була змушена шукати собі нового місця в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва. Ця обставина була вкрай важливою. Адже відтепер, за слушним спостереженням С Леп'явка, замість споконвічної досить аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утвердилася сильна, соціально визначена верства. Верства, яка так чи інакше виконувала військові функції, захищаючи південні кордони держави від іноземних нападів, і яка вимагала узаконення свого рицарського статусу, звільнення від влади місцевої адміністрації та виплати утримання за свої військові послуги.

Перша згадка про обговорення на засіданні державної ради Великого князівства питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби відноситься ще до 1524 р. Тоді ж було ухвалено виділити з державної казни на ці потреби кілька сотень кіп грошей. Утім брак коштів завадив втілити задум у життя. Так само безрезультатно закінчилася й спроба реалізації проекту організації регулярної сторожової служби, запропонованого 1533 р. О Дашковичем.

Успішна реалізація подібних планів стала можливою лише в ході Лівонської війни 1558-1583 рр. У 1568 р. на Запорожжя було передано грамоту Сигізмунда II Августа, що містила пропозицію про перехід козаків до нього на військову службу, як для участі в походах, так і забезпечення спокою в межах держави. Грамотою від 5 червня 1572 р. король підтвердив наказ коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Як один з найважливіших моментів королівської грамоти дослідники класифікують призначення шляхтича Яна Садовського старшим і суддею над низовими козаками. Адже цим самим адміністративна влада і судочинство над козаками вилучалося з юрисдикції місцевої влади.

Зважаючи на цю обставину, грамоту Сигізмунда II Августа від 5 червня 1572 р. доцільно буде класифікувати як документ, що поклав початок правовому закріпленню за козацтвом прав окремішнього соціального стану.

Наступний крок було зроблено вже в роки правління Стефана Баторія.

15 вересня 1578 р. у Львові відбулася зустріч козацьких посланців на чолі з Андрієм Лиханським з королем, у ході якої було досягнуто домовленості про набір 500 козаків на королівську службу, за виконання якої вони мали отримувати кожен по 15 флоринів на рік. Досягнуті домовленості були скріплені універсалом Стефана Баторія - "Постановою про низовців" від

16 вересня 1578 р. У відповідності з нею козаки-реєстровці мали одержати від короля прапор, що демонстрував їх незалежність від коронного війська; резиденцією проголошувалося містечко Трахтемирів, де в старовинному Зарубському монастирі розташовувався їхній шпиталь та зберігалися пожалувані королем клейноди - корогва, військова печатка, булава, бунчук; день св. Миколая визначався днем виплати козакам королівської платні.

Набір півтисячі козаків на королівську службу не міг вирішити проблеми суттєвого поповнення армії Речі Посполитої, а тому фактично права реєстровців поширювалися й на тих козаків, які не потрапили до списку. Зокрема, вже в роки Лівонської війни, крім 500 козаків-реєстровців, у боях брали участь ще близько 4 тис. осіб.

21.заснування і основні етапи розвитку запор січі. Шлях українського козацтва в історичне безсмертя починався у безкрайніх причорноморських степах, куди українці змушені були тікати від кріпосного права і пригноблення польських панів. У другій половині XV — на початку XVI століть поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра.

Цих людей стали називати козаками – словом тюркського походження, що означає – "вільна людина" і "шукач пригод".

Вперше українське козацтво згадується в хроніці за 1474 рік. А одним з перших провідників козацьких загонів був князь Богдан Глинський. 1 серпня 1492-го року під його проводом запорожці здійснили похід у Дніпровський лиман. Того ж року Глинський зі своїм козацьким загоном захопив під Тягинею кримсько-татарський корабель і визволив українців, проданих у рабство.

Згодом у степу стали виникати укріплені табори з невеликими військовими загонами. Це були перші січі. Тоді ж місцеві магнати і старости почали співпрацювати з козаками для захисту своїх кордонів.

Найвідомішою постаттю, яка взялася організувати козаків, був князь Дмитро Байда Вишневецький. У його сповненому легендами житті складно розділити правду і вимисел. Проте точно відомо, що у 1553 році Вишневецький зібрав розрізнені козацькі угруповання і збудував на острові Мала Хортиця фортецю, яка мала стати захисним кордоном від татар. Цю подію вважають початком Запорозької Січі, до якої з часом стали приєднуватися сусідні козацькі загони. Трохи згодом Дмитро Вишневецький зі своїми воїнами організував кілька походів на Крим і навіть наважився напасти на турків.

З роками Запорозька Січ продовжувала зростати і міцнішати. Кожний християнин, незалежно від свого соціального стану, міг оселитися на острові-фортеці та приєднатися до козацького братства. Запорожці відмовлялися визнавати авторитет будь-якого правителя, тому здійснювали самоврядування згідно з власними традиціями, на основі яких і склалася чітка ієрархія козацької спільноти.

Вищим органом влади була січова рада – найважливіший законодавчий і адміністративний орган. Рада обирала виконавчу владу – січову військову старшину на чолі з кошовим отаманом. Разом з ним до старшини входили військовий суддя, писар та кошовий осавул. Так само чітко були визначені функції військових посадовців – довбиша, пушкаря, товмача та інших.

У намаганнях підпорядкувати Січ польські королі почали залучати до себе на службу частину козацтва. Це було так зване реєстрове козацтво, яке мало охороняти кордони і наглядати за козаками нереєстровими. Ті, хто потрапляв до реєстру, за виконання службових обов’язків отримували платню та землю, а також звільнялися від сплати податків. Всього цього були позбавлені січові козаки, які практично весь час перебували на Січі й належали до певного куреня. Стосунки між трьома тисячами реєстрових і сорока тисячами нереєстрових козаків завжди були напруженими.

Та найбільшу частину козацтва все ж складали козаки паланкові – люди сімейні, які проживали на хуторах і зимовниках.

Дедалі частіше здійснюючи напади на татар і турків, козаки завоювали симпатію не тільки на українських землях, а й за кордоном. 1593 року німецький імператор Рудольф II, а потім і Папа Римський Климент VІІІ прагнули заручитися підтримкою українських козаків у війні проти Туреччини.

Більшість своїх атакуючих дій козаки здійснювали на морі. Для цього будували флотилії з кількох десятків чайок. Це були довгі, вузькі та неглибокі човни, в кожному з яких могли перебувати близько 60 осіб. Висаджуючи десанти, козаки відважно атакували татарські й турецькі укріплення на чорноморському узбережжі.

У 1606 році козаки спустошили Варну — найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, за рік під їхніми ударами впав Перекоп, потім – Ізмаїл та Аккерман. У 1615 році козаки здійснили напад на Константинополь: у гавань проникли 80 козацьких чайок і на очах у султана спалили її дотла. Подібний напад вони повторили за 5 років. У 1616-му запорожці під керівництвом Петра Сагайдачного оволоділи Кафою — містом у Криму на території сучасної Феодосії, де розміщувався ринок рабів. Тоді козаки звільнили тисячі невільників.

За всю історію українського козацтва діяло 9 січей: Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська та Задунайська.

Численні перемоги додавали козакам упевненості у власних силах, ы вони з гордістю називали себе "оборонцями віри, лицарським братством і борцями за народне благо". А ще – Запорозька Січ, фактично, діяла як суверенна держава, самостійно вступала у війну та вибудовувала власні зовнішні відносини. Саме козаки були основою українського національного визвольного руху протягом двох сотень років.

67. проведення сталінської політики воєнно комуністичного штурму. Протягом першої половини 1919р. війська Директорії були витіснені, і радянська влада встановилася на всій території України, крім Західної Украї­ни. Почався процес установлення контролю РРФСР над українським суспільс­твом і в першу чергу над українською економікою. Була утворена Українська Соціалістична Радян­ська Республіка (УСРР), урядом стала Рада Народних Комісарів, очолена Раковський.

 У 1919р. більшовики запровадили нову політику, яка отримала назву «воєнний комунізм». В основі цієї політики лежав насильницький злам економіч­ної системи, яка досі ґрунтувалася на товарно-грошових відносинах. У країні запроваджувався товарообмін, без посередництва грошей. 

Основні напрями політики «воєнного комунізму»:

• націоналізація промисловості, фінансів, транспорту, системи зв'язку. Для управління господарським життям створювалась Українська Ра­да народного господарства;

• ліквідація великих поміщицьких, державних і церковних госпо­дарств. На їх місці утворювались радгоспи, комуни, артілі;

• встановлювалась державна монополія на найважливіші продовольчі товари.

На всій території України вводилася продовольча розкладка: усе зерно, крім необхідного для прожиття мінімуму, селяни повинні були здавати держа­ві за встановленими державою цінами. Залишки продовольства вилучали так звані «комітети бідноти». У містах було введено систему пайків, які розподілялися за «класовим принципом». Заборонялася торгівля продуктами харчування. Усі ці заходи запроваджувались декретом Всеукраїнського Цент­рального Виконавчого Комітету 12 квітня 1919 р. Зникали матеріальні стимули праці, функціонування народного господарства, вводилась мілітаризація виробницт­ва.

Запровадження в Україні «воєнного комунізму» супроводжувалось різ­ким звуженням суверенітету України, російському центру передавалися головні важелі в управлінні українською економікою. Приступаючи до соціально-економічних перетворень, більшовики зосере­дили увагу на розв'язанні аграрного питання шляхом ліквідації економічної могутності поміщиків, які були головною соціальною опорою білогвардійщини, і завоювання прихильності селянства. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив закон про землю, який передбачав передачу поміщицьких, монастирсь­ких і удільних земель до рук трудя­щих селян без усякого викупу. Розгорнулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, транспорту, фінансів. Сотні тисяч робітників, рятуючись від голоду і скрути, переїхали в село. В Україні скла­лася надзвичайно важка економічна ситуація, що загрожувала паралічем промис­ловості й транспорту.1920 рік ознаменувався подальшим зростанням озлоблення, ненависті, жорстокості в суспільстві. Запро­ваджуючи незрозумілу й ворожу населенню політику, влада була приречена на дес­потичні методи управління, терор супроти всіх незадоволених.

Щоб приду­шити опір України, уряд запровадив політику червоного терору. Були проведені репресії реальних і потенційних противників більшовизму.

Іншим проявом цієї політики стало рішення Раднаркому РРФСР від 29 січня 1920 р. про введення у країні обов'язкової трудової повинності. Органи влади наділялися повноваженнями на свій розсуд залучати громадян до праці, перекидати їх туди, куди вважалося доцільним.

Наслідками такої політики були занепад економіки, посилення соціальної напруги, розгортання повстанського руху. В Україні діяли селянські повс­танські загони Мордалевича, Орлика, Левченка, Марусі, Каленика та ін. Найбільшою була повстанська армія Нестора Махна.

Отже, політика воєнного комунізму зламала господарство. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя мільйонів людей в Україні та у Поволжі. Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання, які у 1921 році охопили Росію та Україну. Хоч Червона армія придушила ці повстання, Ленін був змушений визнати провал політики воєнного комунізму й необхідність піти на поступки, особливо селянам.

68. причини і наслідки голоду 1. Одним із наслідків більшовицької політики "воєнного комунізму" стало падіння продуктивності праці населення, різке скорочення посівних площ, зниження обсягу сільськогосподарського виробництва і, як результат, загострення дефіциту продуктів харчування. Водночас великі райони Південної України, Поволжя та Північного Кавказу охопила посуха. Розпочався голод 1921—1923 рр.

Лихо .зростало: у грудні 1921 р. голодувало 12% населення України, в січні 1922 р. — 20, а в травні — вже 48 %, тобто не менше 10 млн. осіб. Особливо болісно цей голод відбився на дітях. В Україні в червні 1922 р. голодувало до 2 млн. дітей. Нерідко вони залишалися безпритульними навіть за живих батьків. Матері, які втрачали надію на порятунок дітей, залишали їх у дитячих будинках або просто на вулиці. Газети повідомляли про відчай людей, які харчувалися сурогатами й були доведені внаслідок голодного психозу до людоїдства.

Становище ускладнювалося тим, що в кризових ситуаціях більшовики визначали свою політику, зважаючи на єдиний критерій: як би не послабити власної диктатури. Тому перевага в продовольчому постачанні надавалася промисловим районам, а не голодуючим у сільській місцевості. Згуртовані й голодні робітничі колективи були набагато не безпечнішими, ніж розпорошені селяни.

Проте не до всіх селян більшовицький уряд ставився однаково. За словами відомого історика С. Кульчицького, поволзьким селянам і біженцям з Поволжя н Україні надавалася хоч якась допомога, нерідко за рахунок України. Але про голодуючих українських селян держава забула. Газетам було заборонено висвітлювати становище у південних губерніях України. Було опрацьовано й техніку замовчування голоду в Україні. 4 серпня 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло резолюцію, що не потребує пояснень: "Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик До боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм на Україні.

Замовчування продовольчої кризи на Півдні України дало можливість використовувати хлібні ресурси лише для голодуючих РСФРР. Для них вилучались навіть мізерні зернові запаси неврожайних українських губерній. У Росію спрямовувалися майже всі надходження від кампанії допомоги голодуючим іноземних благодійних організацій. Тільки в грудні 1921 р., коли продовольчі ресурси України було значною мірою виснажене, а на Півдні зросла смертність від голоду, центральний уряд послабив податковий тягар. Завдання щодо вивезення українського хліба до РСФРР було зменшено я 57 до 27 млн. пудів (1 пуд = бл. 16 кг). Водночас уряд УСРР дістав дозвіл оголосити частину потерпілих від посухи губерній республіки голодуючими, але без надання їх населенню пільг, якими користувалися голодуючі Росії, тобто повного звільнення від податку і продовольчого забезпечення за рахунок загально федеративного продовольчого фонду. Республіканські органи влади могли допомагати українським голодуючим, але лише за рахунок внутрішніх коштів і за умови переважного забезпечення голодуючих РСФРР. На початку січня 1922 р. голові Раднаркому УСРР дозволили звернутися за допомогою до міжнародних організацій.

Свою допомогу голодуючим запропонувала православна церква. Але більшовицьке керівництво, побоюючись зростання церковного авторитету, відкинуло її. Водночас більшовики вирішили скористатися ситуацією, щоб ослабити вплив церкви на населення та поповнити свої фонди. їхній вождь В. Ленін у "суворо таємному" листі членам політбюро ЦК РКП(б) писав: "...Саме тепер і тільки тепер, коли в голодних місцевостях їдять людей і на дорогах валяються сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) провести вилучення церковних цінностей з найскаженішою і нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... чим більшу кількість представників реакційної буржуазії і реакційного духовенства вдасться нам я цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на кілька десятків років ні про який опір вони не сміли й думати..."

Підрахунки фахівців переконливо підтверджують, що у 1921—1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. Водночас до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Крім того, восени 1922 р., незважаючи на голод, партійно-державне керівництво Росії зробило перші спроби експорту хліба. Як наслідок, голод у південних губерніях України тривав аж до сер. 1923 р.

Була ще одна причина трагедії 1921—1923 рр. Посиливши руйнівну та спустошливу дію посухи численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично вперше апробувала голод як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху в українському селі. Знешкодити його каральними акціями не вдалося. Тому вперше було запроваджено терор голодом. Конфіскуючи продовольчі рештки навіть у селян південних губерній, більшовики допомагали природному лихові впоратися із селянським повстанським рухом, небезпідставно вважаючи, що голод здолає повстанців краще, ніж каральні експедиції.

Отже, причинами голоду 1921—1923 рр., який, за приблизними оцінками, коштував Україні від 1,5 до 3 млн. жертв, у т. ч. 70 % новонароджених дітей, були: 1) післявоєнна розруха; 2) неврожай, спричинений посухою 1921 р.; 3) політика воєнного комунізму, насаджувана більшовиками; 4) примусове вивезення українського хліба в Росію та експорт його за кордон; 5) використання московським урядом голоду як ефективного засобу придушення антибільшовицького повстанського руху в Україні.

2. 1. Основні передумові і причини Голодомору. Основними передумовами і причинами Голодомору були:

- штучна організація сталінським керівництвом голоду для того, щоб зломити опір українського села політиці суцільної колективізації та «соціалістичним перетворенням» взагалі;

- непосильні для селян плани хлібозаготівлі;

- політика примусових, із застосуванням репресій, хлібозаготівель; конфіскація владою продовольчих запасів;

- небажання колгоспників працювати в громадському господарстві.

Хлібозаготівлі в 1931 р. в Україні становили 400 млн пудів, a В 1931 р. - 380 млн пудів. Це стало можливим за рахунок виснаження села. У селян вилучали все зерно, у тому числі й посівний фонд.

Фізично ослаблене селянство не могло ефективно провести весняну посівну компанію 1932 р. Посіяно було трохи більше половини запланованих площ. При цьому врожай 1932 p., будучи ненабагато менше середнього, міг би забезпечити населення України мінімумом продовольства.

2. Злочинна політика комуністичного режиму. Головною безпосередньою причиною голоду стали хлібозаготівлі, які не припинялися. У 1932 р. Україна не виконала план хлібозаготівель. Для вилучення хліба із республіки в Україну прибула спеціальна комісія ЦК ВКП(б) на чолі з головою Раднаркому СРСР В. Молотовим. До організації Голодомору в Україні були безпосередню причетні секретар ЦК ВКП(б) Л. Каганович, генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, голова Раднаркому України В. Чубар та інші вищі керівники. Уповноважений ЦК ВКП(б) П. Постишев очолив компанію репресій проти тих комуністів, які вилучали недостатню кількість хліба у селян. До виконання плану хлібозаготівлі окремі адміністративно-територіальні одиниці України заносилися на «чорну дошку». До республіки припинялися постачання товарів, вилучалися продовольчі і посівні фонди. Це фактично прирікало людей на голодну смерть.