Оповідка третя

«Жили в якомусь селищі четверо брахманських синів, яких єднала міцна дружба. Троє з них добре завчили ша-стри, та, на жаль, не було в них здорового глузду, а четвертий, хоч і мав голову на в'язах, нічогісінько не тямив у шастрах. Зійшлися вони одного разу й почали радитись: «Яке пуття в науці, коли ми сидьма сидимо і не пробуємо ублаготворити царів чужих країн та добра собі нажити? Ходімо у східну країну». Дійшовши згоди, вони вирушили в дорогу. І от старший із них сказав: «Четвертий з нас не знається на шастрах, єдине, що в нього є, то це здоровий глузд. Але без наук не зазнаєш царської ласки. Ми дамо йому потроху того, що добудемо. А йому краще вернутись додому». Тоді другий мовив: «Гей, розсудливий друже наш, іди собі додому - ти ж наук не опанував». А третій заперечив: «Так не годиться - ми ж у дитинстві гралися разом. Нехай іде з нами, а ми як добрі друзі поділимося з ним добутим багатством. Правду ж кажуть:

Що з жінкою й добром робить, які належать одному,

Однак не те, що з вишнею, з якої будь-хто рве плоди.

А також

«Оце - моє, а це - чуже»,- вважають нерозумні так.

Для тих, хто гідність береже, уся земля - одна сім'я. [246]

Отож нехай іде з нами». І попрямували вони далі вчотирьох, а коли йшли лісом, то, натрапивши на кістяк мертвого лева, один із них сказав: «Ось нагода застосувати наші знання. Перед нами лежить якась мертва істота, давайте силою наших знань оживимо її. Я зараз позбираю кістки». Так-от, один з цікавості зібрав усі кістки, другий обволік їх плоттю і наповнив жили кров'ю, а коли третій хотів уже вдихнути в нього життя, то розсудливий спробував спинити його: «Стривай, любий, це ж лев народиться. Якщо ти вдихнеш у нього життя, то він розірве нас на шматки». А той огризнувся: «Тьху на тебе, дурню! Не дозволю я, щоб моя наука була безплідна!» Розсудливий сказав: «То почекай трошки, поки я вилізу на дерево». Ті троє погодилися, але тільки-но їм удалося оживити лева, як він схопився й розтерзав їх, а брахман, який сидів на дереві, зліз і пішов додому. Ось тому я й кажу:

Здоровий глузд за вченість навіть кращий,

Адже він вищий за усі науки.

Кому бракує глузду, гине той,

Як друзі, які лева оживили.

А ще пречудово сказано:

Хто знає шастри назубок, а відкида людські знання,

Того на кпини й сміх беруть, немов пандита-дурника».

Той, що тримав колесо на голові, спитав: «Це ж як?», і друг йому розповів.

 

Оповідка четверта

«У якомусь селищі жили четверо брахманів, які ще хлопчаками замислили податися в іншу країну вивчати науки. Одного чудового дня зібрались вони й помандрували до міста Каньякубджу, де стали вчитися в школі. Провчились вони там дванадцять років, набрались розуму й зійшлися на такій думці: «Всі науки ми осягли, а тепер, спитавши дозволу в наставника, повернемось на батьківщину». Брахмани так і зробили: спитали дозволу в наставника, зібрали книги-пустаки й вирушили в дорогу. Ось ідуть вони битим шляхом, а назустріч їм - два подорожні. Один з них сказав: «Як же нам дістатися до міста? Нещодавно там помер син одного купця, і на його спалення зібралось багато людей». Тоді середній за віком брахман заглянув у книгу й прочитав: «Куди маса народу йде, туди й нам простувати», а потім мовив: «Отож ходімо за людьми». І пандити потяглися за натовпом. Дорогою вони побачили осла, що стояв на кладовищі. Другий з них зазирнув у книгу і прочитав таке: [247]

«Хто з тобою ділить свято, ділить голод, небезпеки

І стоїть на кладовищі чи в палаці,- друг твій справжній.

То він же нам рідня. Нехай хтось розчеше йому гриву, а інший ноги обмиє». Озирнувшись довкола, пандити побачили верблюда й зацікавилися: «Хто ж це такий?» Тоді третій з них глянув у книгу й сказав: «Швидкий рух дгар-ми. Отож це Дгарма - бог справедливості». Четвертий мовив: «Коли так, то треба нашого улюбленця прив'язати до Дгарми». І вони прив'язали осла до шиї верблюда, а хтось побачив це й розказав хазяїнові вухатого. Той спересердя надавав розумникам стусанів, і вони повтікали.

От пішли пандити далі і згодом опинились біля річки, на якій плавав лист палаші, схожий на човник. Один із них мовив: «Зараз цей лист припливе, і ми переправимось на той бік»,- та й стрибнув на листок, що саме прибився до берега. Другий побачив, що приятеля понесла вода, і, миттю вхопивши його за чуба, прорік:

«Коли всьому загрожує загибель,

Розумний половину віддає.

А рештою завершує він діло,

Було б нестерпно втратить все».

І, виголосивши це, відрубав йому голову.

Після цього, помандрували вони вже втрьох. У якомусь селі люди привітали їх і запросили до себе в гості, кожного - в окремий дім. Одного з них пригостили довгою локшиною з маслом та цукром, а він сказав: «Хто має справу з довгими сутрами, загине»,- і, відмовившись від їжі, пішов. Другого стали частувати великими млинцями, а той кинув такі слова: «Кожний, хто затіває надто велике діло, довго не проживе»,- і пішов геть. Третього хазяїн пригостив смачною ватикою - дірчастим пирогом з рисового борошна й тертого машу (тобто дрібних бобів). Та пандит, [248] не доторкнувшись до їжі, мовив: «Де дірок багато, нещастя множаться». Наговоривши людям таких мудрощів, вичитаних з книжок, оті троє брахманів, охлялих від голоду, затюканих жителями села, подалися у рідні краї». Той, що знайшов золото, мовив: «Ось ти, необізнаний з життєвим досвідом, не послухався моєї поради, тому й біда на тебе звалилась. Як-то кажуть:

Хто знає шастри назубок, та відкида людські знання,

Того на кпини й сміх беруть, немов пандита-дурника».

Той, що тримав на голові колесо, вислухав його і сказав: «Е, та хіба ж у цьому причина?! І ті, хто має здоровий глузд, часто гинуть, скошені лихою долею, а безголові живуть на радість своєму родові:

Що незахищене стоїть, те доля захищає.

А що захищене надійно, з волі долі гине,

Забуте богом і людьми нерідко виживає,

Частенько пропада залишене й доглянуте.

А також

Того, хто мав стократний глузд,

Повісили донизу головою.

Хто мав тисячократний глузд,

Того волочать у пилюці.

А я, вдоволений своїм здоровим глуздом,

На хвилях прохолодних бавлюсь».

Той, що знайшов золото, спитав: «Та як же це так?», і приятель розповів.