Оповідка сьома

«Один нікчемний та підлий птахолов, уподібнений усіма живими істотами самому богові смерті, блукав дрімучим лісом.

Нікого в нього не було - ані братів, ані сватів,

Від нього відсахнулись всі, бо ж нелюдські його діла.

Та

Хто між люду сіє страх і нищить хижо все живе,

Потвора то лиха й страшна, либонь, із леогрифів він.

 

Ломаку, клітку і сильце із собою прихопивши,

Він блукав постійно в лісі - всіх живих істот убивця.

 

Якось він тинявся в лісі, і до рук йому попалась

Там голубка необачна - він її до клітки кинув.

 

Раптом все навкруг стемніло, чорні хмари опустились,

Полилась навкісно злива, мов прийшла на світ погибель.

 

Тут блукальця-горопаху переляк пройняв раптово,

Й він собі надійний сховок під густим знайшов гілляччям.

 

А як в небі прояснилось і засяяли сузір'я,

Він з-під дерева покликав: «Хоч одна тут є людина?»

 

Я молю: «Заради бога, порятуйте мою душу,

Я від холоду німію, я від голоду слабію».

 

А тим часом бідний голуб, що на дереві тут мешкав

Й був з дружиною в розлуці, із бентегою озвався:

 

«Лютує буря, злива ллє, а милої нема й нема,

І як мені без неї буть, мені без неї й дім не дім».

 

За мужа здатна все віддать, і ніжно віддана йому,-

Воістину щасливий той, кому судилась ця жона. [179]

 

Без господині дім - не дім, ні затишку в нім, ні тепла,

І мудро сказано давно: дім без хазяйки - темний ліс.

 

Голубка скніла від жури, у клітці сидячи, та от

Почула - стогне чоловік, зраділа й голос подала:

 

«Ту жінкою не варто звать, що мужу втіхи не дає,-

Як їй радіє чоловік, радіє їй і божество.

 

А не тішить жінка мужа, хай обернеться на попіл,

Як ліана у пожежі, що спалахує у лісі.

 

Батько дасть щось, брат - краплину, щось перепаде від сина,-

Хто ж вона, байдужа з мужем; всім її він наділяє».

Іще й додала:

«Послухай, мій улюблений, пораду добру я даю:

Хто просить захисту, тому віддай усе, й своє життя.

 

От птахолов, поглянь, прийшов просити в тебе захисту,

Сердега змерз і зголоднів,- прийми його з пошаною».

Недарма кажуть:

Хто в господу не запросить, не зустріне щиро гостя,

Той гріхи його перейме, втратить всі свої чесноти.

 

Не гнівись на нього, милий, що мене він так чарує.

Це мені така покара за мої тяжкі провини.

 

Ланцюги, хвороби, злидні, глупота, нещастя, муки,-

Все це нам достоту родить дерево провин численних.

 

Тож відкинь свою зненависть, що, гай-гай, мене спіймав він,

Зосередь на вірі душу й пошануй його належно».

 

І от, почувши ці слова, які сповняють вірою,

Той голуб з дерева спустивсь і птахолову так сказав:

 

«У лісі цім, добродію, тебе вітаю від душі!

Чим прислужитися, скажи? Влаштовуйся, як вдома, тут. [180]

 

Почувши приязні слова, на них одвітив птахолов.

«Ах, любий голубе, прошу, врятуй від холоду мене».

 

І той злітав кудись - приніс жарину жевріючу, вмить

Вогонь роздмухав, наносив сухого листя звідусіль.

 

Як багаття розрослося, він прибульця заохотив:

«Не лякайся-бо! Сміливо обігрій заклякле тіло.

 

Тільки ж я в цім лісі темнім тим, що бог пошле, харчуюсь.

Тож нема нічого зараз, чим тебе б нагодувати.

 

Тисячу хтось прогодує, цей - із сотню, той - з десяток.

Я ж бо, вільний так, без діла, харч собі ледь-ледь знаходжу.

 

Пригостить нема чим гостя, навіть, як один він зайде.

Що мені у домі цьому, раз такі у ньому злидні?!

 

От одне, чим я багатий,- тільки тілом недолугим,

Щоб мисливцеві сказати: «Й крихітки немає в домі».

 

Сам себе - не птахолова засудив і так сказав він:

«Не турбуйся, зачекай-но, чимсь тебе я нагодую!»

 

Мовивши так, добрий голуб порадів своїй ухвалі,

Обійшов навкруг багаття і вступив, як є, до нього.

 

Коли побачив птахолов, як голуб кинувся в огонь,

То він зажурено сказав, страждаючи від співчуття:

 

«Той, хто впадає в гріх тяжкий, стає і сам собі бридкий,-

Адже приходить слушний час і, що посіяв, те й пожнеш.

 

Отож і я, весь у гріхах, чиню неправедні діла,

За що й у пекло попаду, у тому сумніву нема.

 

І от мені, убивцеві, хороший приклад голуб дав,

Бо м'ясо гостеві своє пожертвував він на обід.

 

І власне тіло я також позбавлю всяких насолод

І якнайменше буду пить, щоб висохло воно в жару.

 

Негоди терплячи страшні, у струп'ї весь, охлялий геть,

Пильнуючи постів і свят, я благочестя збережу». [181]

 

Слідом за цим замок зірвав і клітку потрощив ущент,

І ту голубку птахолов з полону радісно звільнив.

 

З клітки звільнена голубка вгледіла в огні дружину

І, нещасна, заридала: пойняла її скорбота.

 

«Як мені без тебе жити, повелителю мій любий?

Горе тій сердезі-жінці, що живе без чоловіка.

 

Гордість, чванство, себелюбство, рід і родичі високі,

Верх над слугами й рабами,- за вдівства усе зникає».

 

Жаль свій виливши у горі невимовному такому

Вірна чоловіку завше, кинулась в огонь голубка.

 

І вона узріла раптом чоловіка в колісниці,

У божественнім убранні і божественних прикрасах.

 

От уже у божій плоті він одмовив їй доречно:

«Кинувшись за мною слідом, ти зробила добру справу.

 

Та, що йде за чоловіком в небо, довго буде жити -

Тридцять п'ять мільйонів років - стільки ж волосків на тілі».

 

Так голуб, ставши божеством ділам розумним завдяки,

З голубкою-дружиною на небі радісно зажив.

 

На радощах той птахолов у хащі лісові забрів,

Полишив птахів полювать - і знати миру не хотів.

 

Побачивши, що ліс горить, мисливець кинувся в огонь,

Спалив у ньому всі гріхи й здобув на небі благодать.

Через те я й кажу:

Є легенда, ніби голуб ворога свойого в скруті

Якнайщиріше привітав і м'ясом пригостив своїм».

Вислухав Арімардана Рактакшу і звернувся до Діптакші: «Як ти гадаєш, що робити в такому випадку?» І Діп-такша йому відповів: «Не треба його вбивати, бо хоч він і помічник ворога, але, видно, чесний, а то чого б він шукав у нас захисту? Правда, він чужого роду-племені, однак [182] може стати нам у пригоді, коли викриє уразливі сторони недруга. Через те й не слід його вбивати».

Вислухав усе це Арімардана і спитав іншого міністра - Вакранасу: «А ти як гадаєш, любий, що нам зараз чинити?» І той відповів: «Не треба його вбивати, тому що

Як один з одним вороги сходяться в бою - нам благо,-

Брахмана злодій врятував, а двох корів зберіг ракшас».

Спитав Арімардана: «Як це так?», і Вікранаса розповів.