Оповідка дев'ята

«Править в одному місті раджа на ймення Девашакті, а в животі його сина, немов у тому мурашнику, жила змія, і через те юнак день у день сохнув та марнів. Хоч як намагалися славетні лікарі зарадити лихові, вдаючись до всіляких засобів лікування та чудодійних ліків, про які йшлося в шастрах, але царевич не видужував. Нарешті йому все так остогидло, що він подався в чужий край, оселився [184] там в одному з міст та й став просити милостиню і поклонятись богові Калі (Часові) у великому храмі. А правив у тому місті раджа, якого звали Балі, і мав він дві дочки, що саме були в розквіті дівочої краси. Щоранку, коли сходило сонце, вони вітали батька, схилялись до його ніг, і одна з них кожного разу примовляла: «Перемагай, володарю, від милості твоєї залежить щастя всіх!», а друга: «Втішайся тим, що судилося, о великий раджо!» Раджу страшенно лютили повсякденні слова другої дочки, і він звелів міністрам своїм: «Гей ви, радники, віддайте царівну, що промовляє такі негідні слова, якомусь чужинцеві, нехай вона сама звідає, що таке «судилося». «Так і зробимо!» - згодились вони. Потім узяли царівну (з невеликим почтом) і заручили її з царевичем, який знайшов собі притулок у храмі. Дівчина від душі зраділа, прийняла його як свого судженого і нічого в світі більше не бажала.

Жило подружжя неподалік міста на березі ставка. От якось жінка й звеліла царевичеві наглядати за домівкою, а сама в супроводі служниць пішла до міста купити топленого масла, кисляку, солі, рису та всякої всячини. А поки вона купувала, царевич заснув, поклавши голову на мурашник. І тоді, вистромивши з його рота голову, змія, що жила у нього в животі, почала дихати повітрям, а тим часом з мурашника виповзла друга змія. Вони стали кусати одна одну, і від люті очі в них поналивалися кров'ю. Та, що з мурашника вилізла, мовила: «Чого це ти, мерзотнице, мучиш царевича, такого гарного на вроду?!», а та, що визирала в юнака з рота, озвалася: «А ти, пройдисвітко, хіба не ховаєш у мурашнику дві чаші, наповнені золотом?» Бій між ними розгорявся, і вони вишукували одна в одної слабкі місця. Знову подала голос та змія, що жила в мурашнику: «Ну, мерзотнице, ти ще, мабуть, не чула про гірке питво, настояне на зерні гірчиці, завдяки якому тебе можна отруїти?!» Змія, яка гніздилася в животі царевича, на те одказала: «А ти думаєш, буцім ніхто не знає, що від гарячої олії або від окропу тебе, підлотнице, може спостигнути погибель?» Поки вони сварилися, дошкуляючи одна одній, з міста повернулась ота царівна і, сховавшись за кущами, підслухала їхню розмову й розправилася з негідницями. Отак вона і скарб роздобула, і чоловіка врятувала від хвороби, та й повернулася з ним до себе додому. А там батько, мати і всі її родичі вшанували молодих, і вони стали щасливо жити, всілякими радощами втішаючись. Тому я й кажу: [185]

Живий, хто слабину свою завжди приховує, адже

Не приховаєш - пропадеш, як у мурашнику змія».

Вислухав усе це Арімардана й погодився, але, подумки усміхнувшись, знову заговорив Рактакша: «Кепські справи! Занапастили шановні володаря своєю короткозорістю. Сказано ж:

Де шанують недостойних, а достойних зневажають,

Троє там панують, звісно,- смерть, і страх, і кляті злидні.

Отак усіх нас вирвуть з корінням, і сліду не залишиться. Правду ж кажуть:

Розумний бачить недруга, хоч той клянеться в приязні,

Говорить правильні слова, а чинить завше навпаки.

А також

Усе багатство губить цар, як губить пітьму сонця світ,

Якщо міністри-неуки діла ведуть не до ладу!»

Вислухавши його, сови взяли Стхіраджівіна й понесли в свою фортецю. І от під час цієї процесії він промовив: «Навіщо, о божественний, зараз, коли я в такому жалюгідному стані, брати мене з собою? Я хочу ступити в палаюче вогнище. І ти маєш піднести цей дарунок мені. Прошу тебе - розпорядись, щоб розпалили для мене багаття». І тоді Рактакша, збагнувши, що коїться в його душі, спитав: «З якої речі тобі заманулося згоріти?» І Стхі-раджівін сказав: «Заради вас я переніс оце нещастя, в яке ввергнув мене Мегхаварна, і тому хочу, ступивши у вогнище, заново народитися, щоб ворогувати з Мегхаварною та його посіпаками». Але Рактакша, який був дуже досвідчений у політиці, мовив: «Ти, любий, надто вмієш плести оманливі слова. Однак, хоч би ти й зачався в утробі сови, за природою своєю ти все одно зостанешся вороном!»

Проте, не повіривши словам Рактакші, сови, на погибель родові своєму, понесли його до фортеці, а Стхіраджівін сам собі посміхався і думав:

«Цього убити конче слід!» - один міністр говорить так,-

Правдиво, знає тільки він, як прислужитися царю. [186]

От, коли вони не зроблять так, як він їм радить, то пізнають, де лихо живе». Незабаром процесія підійшла до воріт фортеці, і Арімардана звелів: «Стхіраджівіна, який зичить нам добра, помістіть там, де він сам забажає». Почувши це, Стхіраджівін подумав: «Настав час діяти, щоб звести їх зі світу, інакше недоцільне моє перебування між ними, бо вони пильно стежитимуть за кожним рухом моїм. Отож я оселюся перед самим входом до фортеці і здійсню свій задум». Отак помізкувавши, Стхіраджівін звернувся до повелителя сов: «Усе до ладу, о божественний, ти сказав, але я, хоч і знавець політики, нічого, окрім добра, тобі не зичу. І от, маючи від природи чесну вдачу, вважаю, що не личить мені жити в середині фортеці. Краще я служитиму тобі перед входом до неї, де тіло моє повсякчасно освячуватиметься пилом з-під лотосів ніг повелителя». «Так тому й бути!» - погодився володар сов і звелів, щоб його слуги віднині годували Стхіраджівіна досхочу добрими наїдками, і щоб їжу готували для нього з найкращого м'яса. І от на добірних харчах Стхіраджівін згодом став такий гарний, мов той павич. А Рактакша, спостерігаючи, як догоджають Стхіраджівіну, дивувався і говорив міністрам та й самому володареві: «Ой, дурні міністри і повелитель теж. Оце я добре знаю. Недарма ж кажуть:

Перший дурень - я, другий - хто царю полює звіра,

Далі йдуть раджі, міністри, а затим уже й весь почет».

А ті спитали: «Тобто як?», і Рактакша розповів.