Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Марка Аврелія» М. Козачинського (1744). З комедійних жанрів драми особливою популярністю користувалися інтермедії невідомих авторів («Продав кота в мішку» та «Найліпший сон»).

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучували канти і пісні. Вихідці з академії поширювали театральну справу не лише в Україні, але і за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ф. Прокопович), Тобольську (Ф. Лещинський), Могильові (Г. Кониський), Ростові-Ярославському (Д. Туптало-Ростовський), Сербії (М. Козачинський). Так, працюючи в Сербії (1733—1738) префектом і професором риторики та поетики Карловецької православної школи і будучи просвітником за покликанням, Михайло Козачинський (1699—1755) написав трагедію «Король Урош п’ятий» (1733), в якій розповів про смерть останнього сербського царя, а також про «занепад сербського царства». Твір було опубліковано в перекладі учня

М.Козачинського — І. Райча в Буді у 1798 р. Відразу після свого виходу в світ твір отримав високу оцінку сербських фахівців і театральної спільноти. У Сербії М. Козачинський також активно популяризував церковнослов’янську граматику Мелетія Смотрицького (бл.1578— 1633), фундаментальні засади і термінологія якої досі становлять основу граматик східнослов’янських мов. Ідеї знаменитого твору

М.Смотрицького «Грамматика словенськия правильное синтагма1…» (1619) М. Ломоносов назвав свого часу «вратами учёности». Ця наукова праця і сьогодні не втратила своєї актуальності.

Модель шкільного театру Києво-Могилянської академії була запозичена Московською слов’яно-греко-латинською академією та Карловецькою православною школою.

Побутувала в цей час в Україні і народна драма («Цар Ірод», «Коза», «Маланка», «Трон» тощо). Найоригінальнішим був народний театр — вертеп2. Його назва пов’язана з першими ляльковими виставами, під час яких інсценувався біблійний сюжет про народження Ісуса Христа у Віфлеємській печері (звідси бере свій початок назва

1Синтагма (від грец. syntagma — дещо з’єднане) — синтаксична конструкція, в якій слова — головне і залежне — об’єднується за певним правилом.

2Вертеп — великий ящик з маріонетками, що служив місцем для облаштування вистав на біблійні та комічні сюжети.

281

Історія української культури

лялькового театру «вертеп», що давньослов’янською мовою означає «печера»). Цей мініатюрний театр являв собою триярусну скриню, був нібито маленьким храмом, що давав своїм відвідувачам уявлення про світобудову. Поверхами вертепної скрині були: земля, видимий світ і небесна обитель, де водночас, з’єднуючи «земне» і «небесне», відбувалася дія. Пізніше в скрині залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю. Події вертепної драми відділялися одна від одної виконанням молитов, кантів і псалмів.

Історичні документи свідчать, що у XVII — XVIII століттях на Запорізькій Січі вертеп був не менш популярним, ніж інші обрядовокарнавальні дійства.

Усередині XVIII ст. в Україні з’являються професійні театральні колективи. Одним з перших став діяти (у Глухові) на професійному рівні придворний театр гетьмана К. Розумовського, в якому ставилися комедії і комічні опери російською, італійською і французькою мовами. Приблизно в цей же час в Україні відкриваються російський і польський класичні театри, організуються аматорські групи

вЄлизаветграді, Харкові, Кременчуці, які наприкінці XVIII ст. перетворилися на професійні трупи.

Чільне місце в українській культурі цього часу посідала пісня, яка за словами М. Гоголя, для українців є все: і поезія, й історія, і батьківська могила. Українська народна пісня майже завжди була драматичною, як влучно підкреслював перший ректор Київського університету М. Максимович, «її звуки, здається, не звучать, а промовляють, вони живуть, обпікають, роздирають душу»1.

Уформування пісенних традицій великий внесок здійснила легендарна українська співачка і поетеса часів Хмельниччини Маруся Чурай2 (1625—1653), яка, за переказами, жила в Полтаві. Достовірних

1Цит. за: Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зазюн,

О.М. Семашко та ін.; За ред. М. М. Заковича. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2006. — С. 438— (Вища освіта ХХІ століття).

2Народилася співачка у сім’ї козацького сотника Гордія Чурая. Після смерті батька, який у 1648 р. був спалений на багатті у Варшаві як бунтівник, залишилася жити з матір’ю у Полтаві. В юності дівчина мала багато залицяльників, серед яких був молодий козак Іван Іскра, але своє серце вона віддала Грицю Бобренку (за іншими версіями — Гриць Остапенко), сину хорунжого Полтавського полку, з яким згодом таємно заручилася. На початку Національно-визвольної війни Гриць став до козацьких лав, пообіцявши повернутися. Дівчина чекала на нього 4 роки, проте коли Гриць повернувся до Полтави, він уже не звертав увагу на Марусю, бо покохав іншу.

282

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

даних про її життя дуже мало, проте їй приписують авторство низки знаменитих народних пісень: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні», «Сидить голуб на березі», «Котилися вози з гори», «Посіяла огірочки» та ін.

На основі народнопісенних традицій та кантат1 пізніше зародилася пісня-романс2 літературного походження («Стоїть явір над горою» та «Всякому городу нрав и права» — Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо» — слова Г. Петренка, музика А. Александрової, «Їхав козак за Дунай» — С. Климовського та ін.). Особливо поширеними стали романси у другій половині ХVІІІ ст. Як жанр камерної3 вокальної музики, їх виконували у супроводі фортепіано або гітари, втілюючи в словах і музиці ліричні та гумористичні (сатиричні) роздуми про людину, її щастя і долю.

Величезна популярність народних пісень у різних соціальних верствах та зростаючий вплив фольклору на книжну літературу йшли поруч з розширенням сфери використання в літературній

Маруся не витримала зради і вирішила отруїти себе зіллям, яке таємно взяла у місцевої бабусі — відьми. Але отруту ненароком випив Гриць. Влітку 1652 р. полтавський суд засудив співачку до страти, однак її було амністовано універсалом Богдана Хмельницького, який вчасно привіз Іван Іскра. В універсалі гетьман дарував Марусі життя «за заслуги її батька та солодкі пісні». Для покути дівчина ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 р. до Полтави померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого (за іншими даними, співачка померла в 1652 р. у Полтаві від сухот невдовзі після амністії. Деякі автори стверджують, що вона стала монашкою одного з українських монастирів). Протягом століть постать Марусі Чурай постійно хвилює багатьох діячів української культури. Так, теми отруєння невірного коханого торкаються Л. Боровиковський у баладі «Чарівниця» (1834) та С. Руданський у баладі «Розмай» (1854). Марусі Чурай присвячено оперету «Ой не ходи, Грицю…» (1876) харківського драматурга В. Александрова та драму М. Старицького з такою ж назвою. Пісню Марусі «Віють вітри, віють буйні» згодом використав І. Котляревський у своїй п’єсі «Наталка Полтавка», а трохи пізніше композитор М. Лисенко написав музику на слова пісні Чурай «Засвіт встали козаченьки» для героїчної опери «Тарас Бульба». Творчість та доля Марусі Чурай і сьогодні залишаються актуальними. Неперевершеним у цьому плані є роман у віршах Л. Костенко «Маруся Чурай», в якому поетеса розповідає про талант і надзвичайне кохання дівчини. У сучасних репертуарах драматичних театрів України постійно присутні п’єси про нещасливу долю знаменитої співачки — «У неділю рано зілля копала» та «Ой, не ходи, Грицю…». Полтавці свято шанують пам’ять про славну землячку, її іменем названі вулиці, творчі ансамблі, фестивалі, конкурси. У 2000 р. перед театром імені М. В. Гоголя в Полтаві встановлено бронзовий пам’ятник Марусі Чурай.

1Кантата (від іт. cantata — співати) — музичний твір урочистого чи лірично-епічного характеру, що складається з декількох завершених номерів і виконується співаками-солістами, а також хором у супроводі оркестру.

2 Романс (від іт. romance — романський) — невеликий вокальний твір ліричного характеру.

3Камерна музика (від лат. camera — закрите приміщення) — 1. Музичний твір, що виконується у невеликій концертній залі декількома голосами або на декількох музичних інструментах. 2. Твір, призначений для невеликого, вузького кола слухачів, глядачів.

283

Історія української культури

творчості народної розмовної мови. Поступове очищення «мови простої» від полонізмів та інших нашарувань знаменувало народження нової доби, коли літературна мова почала спиратися на загальнонародну основу. Творчість І. Котляревського стала зако-

номірним завершенням тенденції утвердження народної в своїй основі української літературної мови, здатної взяти на себе всі функції спілкування.

Значного розвитку у козацько-гетьманську добу набуло й музичне мистецтво. Дуже відчутним став вплив фольклору на професійну музику, але й риси професіоналізму в музиці, у свою чергу, проникали в музичний фольклор. Уже в ХVІ ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у ХVІІІ ст. на музичну столицю Лівобережжя перетворився Глухів.

Тут була відкрита перша музична школа в Україні, де оволодівали вокалом, грою на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників цієї школи потрапляли за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели складали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. Так виникає кріпосний театр. Тому рукописні «кантики» (співанки) й ірмологіони стають посправжньому народними книгами. Популярність рукописних ірмологіонів пояснюється ще й тим, що ці книги перетворилися на посібники з вивчення в початкових школах нотної грамоти.

Провідним жанром у музиці стає хоровий, так званий партесний (хоральний) концерт. У другій половині XVIІ — першій половині XVIII ст. в творчості українських композиторів великої популярності почали набувати вокальні концерти, найчастіше на 4, 8 і навіть 12 голосів. Деякі триголосні канти з шкільного репертуару проникали в побут. Характерно, що навіть різдвяні колядки, які загалом мали релігійний зміст, за своєю методикою виконання стають подібними до світських пісень. Світськими за характером стають також інструментальні твори , які виконували міські і сільські музики та капели при панських дворах. У другій половині XVIII ст. в життя пануючих верст входить західноєвропейська музика. Так, репертуар оркестру й оперного театру К. Розумовського складався переважно з творів західних авторів: винятком як за тематикою, так і за виразністю стилю вважається симфонія на українські теми досі невідомого композитора (можливо, кріпака).

284

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Вершиною тогочасної музикальної барокової культури стали хорові твори Максима Березовського1 (1745—1777), Дмитра Бортнянського2 (1751—1825) й Артемія Веделя3 (1767—1808), що поєднали традиції східнослов’янської церковної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом. Ці неперевершені діячі музикальної культури вчилися в Україні і за кордоном (як правило в італійських майстрів), однак в їх творах були присутні українські мотиви. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема в оперному, але переважала в їх творчості все — таки церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються їх вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся). Музика М. Березовського, Д. Бортнянського й А. Веделя була наповнена чарівною величчю. Слава цих композиторів вийшла далеко за межі України, а їх твори належать до вершин світової музикальної культури.

1Максим Созонтович Березовський народився у м. Глухові (тепер Сумська обл.), навчався у КиєвоМогилянській академії, де розпочав писати музику для хору. Мав красивий голос, тому в 1758 р. був запрошений до придворної капели в Оранієнбаумі (тепер м. Ломоносов Ленінградської обл.). З 1762 р. був співаком італійської оперної трупи в Петербурзі. Протягом 1769—1773 рр. жив в Італії, де завершив свою музичну освіту. У 1771 р. М. Березовського було обрано академіком Болонської філармонічної академії. У цей період свого життя він написав сонату для скрипки, оперу «Демофонт», яка в 1773 р. була поставлена і пройшла з великим успіхом у м. Ліворно. У 1774 р. повернувся до Петербурга. Слава М. Березовського сягнула зеніту. В цей час він пише оперу «Іфігенія», готує свої знамениті концерти («Отче наш» і «Вірую»), в яких відчувається вплив українських народних пісень та київського церковного співу. Однак постійні придворні інтриги, заздрість, наклепи, а звідси і неможливість повною мірою віддатися улюбленій справі, спричинили самогубство композитора.

2Дмитро Степанович Бортнянський — зірка першої величини серед плеяди композиторів барокової церковної музики — народився у м. Глухові, за деякими даними до 1758 р. навчався у Глухівській співацькій школі. За красивий голос був запрошений до петербурзької придворної співацької капели. Потім навчався в Італії, написав опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій», які були поставлені на італійській сцені. З 1779 по 1796 р. Д. Бортнянський був капельмейстером придворної капели в Гатчині і Павловську, в якій співали в основному українці. У цей час композитор написав опери «Сокіл» і «Син-суперник», комедію «Свято синьйора», балет і концертну симфонію. У 1796—1825 рр. Д. Бортнянський був управителем придворної співочої капели. Він створив понад 100 унікальних творів хорової церковної музики, в яких значною мірою відобразилися мотиви української народної пісні. Хоровий стиль Д. Бортнянського характеризувався урочистістю і ліричністю. Його твори виконувалися в різних країнах світу. Один із сучасників композитора писав, що найзнаменитішим творцем музики в Росії є Д. Бортнянський. Сам же Бортнянський називав Моцартом духовної музики свого співвітчизника А. Веделя.

3Артемій Лук’янович Ведель (Ведельський) — видатний український композитор, хоровий диригент, співак, народився у м. Києві. До 1787 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де був співаком-солістом, пізніше став диригентом хору. У різні часи А. Ведель працював у Москві й Харкові. Він автор 29 церковних концертів (з них 10 концертів на чотири голоси).

285

Історія української культури

5.5. Розвиток образотворчого мистецтва

Значні зміни відбувалися в образотворчому мистецтві, зокрема, в живописі1. Проте, на відміну від інших видів мистецтва, які в XVII — ХVIII століттях містили в собі цілий комплекс різноманітних елементів барокової естетики, українські художники ще довго дотримувалися традицій візантійського, давньоруського, давньоукраїнського, а також ренесансного живопису, і тому досить стримано і прохолодно ставилися до патетики і чудернацтва, пишних, динамічних та суперечливих форм вияву бароко. Це, передусім, проявилося в українському іконописі, який формувався у протиборстві двох тенденцій: появі нових спрямувань, що реалізовували ідеї епохи Відродження і доби козацького бароко, та існуванні старих шкіл, представники яких залишалися вірними традиції малювати «по-грецькому». Прихильність до старовини підсилювалася полемікою з католицькою, уніатською та протестантською церквами, яка, укріплюючи традиції іконопису, ставила за мету надійно захистити його від різних іконографічних нововведень.

Така ситуація в іконописі XVIII ст. не є унікальною. Так було і наприкінці XVI — початку XVII ст., коли в образотворче мистецтво України стали активно проникати ренесансні ідеї. В результаті традиційність (підлеглість архітектурі, релігійність і канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві ХVІ століття, повільно витіснялася новими художніми віяннями. І тоді українська ікона втрачала свої традиційні риси не відразу, а поступово, іноді суперечливо. Висвітлюючи цю стильову еволюцію іконопису, відомий вітчизняний митець П. Жолтовський свого часу влучно помітив: «Не можна вважати… реалістичну ренесансну тенденцію за єдино прогресивну, а традиційно консервативну — за від’ємну, негативну. Обидві тенденції в українському іконописі рівноцінні, вони виражали різні сторони одного і того ж динамічного процесу становлення і розвитку національної своєрідності мистецької форми».

І все ж таки порушення старих традицій в образотворчому мистецтві було неминущим, оскільки воно спричинялося об’єктивним ходом подій, самим духом козацько-гетьманської доби. Цей дух сут-

1Живопис — вид образотворчого мистецтва, твори якого продукуються за допомогою фарб, що наносяться на певну поверхню.

286

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

тєво вплинув на світовідчуття і світорозуміння художників, а зміни в їх світогляді, у свою чергу, відбилися на результатах їхньої творчості. Як наслідок, у ХVІІ ст. в Україні склалося декілька шкіл живопису. Провідними стали львівська та київська школи. Їх художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, оформлення іконостасів, графіки і гравюри. Витвори цих митців вирізнялися відмовою від середньовічних естетичних канонів, утвердженням ідеалів реалістичності і життєрадісності. Саме ці тенденції були присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, в оздобленні церков Полтави, Чернігова, Переяслава, Львова, Дрогобича та інших міст. Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів почали зображуватися історичні особи. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору було вміщено 85 портретних зображень — від князя Володимира Святославича до Петра І.

Іншою з важливих причин зміни традицій в образотворчому мистецтві стало розповсюдження народного малярства. Народ завжди безпосередньо і близько до серця сприймав релігійні образи, найбільше шануючи тих святих, які, на його думку, постійно допомагали йому в повсякденних клопотах — Богородицю, Миколая, Юрія, Параскеву, а з широкого кола сюжетів, присвячених життю Ісуса Христа і його стражданням — Христові страсті1.

Муки безвинного, покаліченого і понівеченого в усі часи викликали сердечний щем у простих людей, тому й передавалися в яскравих експресивних і драматичних образах. Особливої сили ця експресія і драматизм досягали в творах малярів, які жили в історичні періоди кривавих подій, що часто навіювало їм релігійні сюжети. Саме такими виявилися полотна, ікони й портрети народних художників ХVІІ—ХVІІІ століть. Це і максимально спрощені ікони з церков Закарпаття і Лемківщини, і надзвичайно різноманітні за композицією ікони «Страшного суду» із соборів різних регіонів України, і, нарешті, серія народних зображень «Козак-бандурист». Остання відома в багатьох копіях. У її ранніх екземплярах можна зустріти імена народних улюбленців — Д. Нечая, С. Палія, М. Залізняка та інших, але згодом сюжет серії дістав назву «Козак Мамай» (можливо, за ім’ям одного з гайдамацьких ватажків середини ХVІІІ ст.). Ця серія стала справжнім жанром так званої народної картини, що набула особливої популярності в ті часи.

1 Христові страсті — страждання Ісуса Христа.

287

Історія української культури

Твори народних художників справили суттєвий вплив на зміни у професійному іконописі і монументальному живописі: святі стали зображуватися у розписах храмів і на іконах «лицом и глазами светлы», «демонструючи» у такий спосіб свою підтримку страждаючим і пригніченим. Трактування образів поступово втрачає статичність і набуває динамізму, легкості, простоти, доступності й близькості до людини, що, звичайно, впливало на укріплення її релігійних почуттів. Духовна атмосфера козацько-гетьманська доба у цьому плані стала унікальним чинником формування однієї з визначальних рис вдачі запорожців — їхньої глибокої релігійності. В результаті захист рідної землі і віри предків перетворився на принцип життя запорожців. Тому свої церкви вони яскраво, оригінально і вміло оздоблювали, замовляли для них унікальні ікони, не шкодували на це коштів. Ось чому в козацьку добу ікона Божої Матері в уявленні козаків перестає бути абстрактною покровителькою. Вона набуває вигляду земної української жінки в національному вбранні. По всій Україні розповсюджуються козацькі перекази, в яких із вуст у вуста передавалося, що нібито явилася з неба ікона Божої Матері і сказала козакам: «Як будете цю ікону знати, то не буде вас ніякий огонь брати». Відтоді свято Покрови стало храмовим на Січі, а покровителькою козацької громади вважається Діва Марія. На її честь козаки будували церкви і довіряли їй себе й свою долю. Напевне, тому Богородиця постає в центрі композицій, де під її захистом зображені козаки й гетьмани (ікона «Покрова» з Нікопольського собору). У Києві набуває поширення образ Печерської Богоматері із зображенням засновників Києво-Печерської лаври — святих Антонія та Феодосія.

З великою повагою ставилися козаки і до інших святих. Так, архістратиг1 Михайло вважався невидимим керівником запорожців на війні; святитель і чудотворець Миколай — покровителем тих, хто плаває, мандрує і подорожує, допомагав козакам, згідно з їх повір’ям, у морських баталіях та під час страшних бур на Чорному морі. У ХVІІІ ст. широкою повагою у козаків стало користуватися свято на честь Андрія Первозваного, першого, хто нібито приніс на Київські гори віру Христову і сповістив про це лицарів-русичів (пращурів за-

1Архістратиг (від грец. arhystratyh — верховний воєначальник) — церковною мовою це означає, що архангел Михайло розглядається проводирем воїнства у боротьбі з сатаною, переможцем зла, а тому є одним з найбільш шанованих біблійних осіб. Він також вважається покровителем воїнів, які борються за праведну справу.

288

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

порожців). На честь цих святих також будувалися культові споруди та писалися ікони.

Вводяться й інші іконографічні сюжети, характерні для бароко. Серед них заслуговує на особливу увагу вже згадувана художня композиція «Христос-Пелікан», на якій символічний птах кров’ю із своїх грудей годує пташенят. Цей сюжет став розповсюдженою деталлю різьбярського декору (сукупність елементів — прикрас) іконостасів козацьких соборів. Деякі зміни відбулися і в розписі сцен «Страстей Христових», а саме, було приділено велику увагу одягові можновладців, завдяки чому сцени декору набули підкреслено актуального звучання, що в умовах загострення соціальної боротьби в українському суспільстві виявилося занадто важливим. Стосовно технологій самого малярства, то їх суто бароковими рисами є майстерне використання митцями контрастів світла і тіней та приділення великої уваги антуражу1, зокрема, пейзажному.

На жаль, український живопис епохи бароко залишається поки що недостатньо дослідженим, про його професійних творців відомостей також мало. Звісно, що одним з найяскравіших майстрів нового стилю у першій половині XVII ст. був львів’янин Микола Петрахнович (Мороховський; бл. 1600—після 1666), який навчався і працював у майстерні знаного маляра Федора Сеньковича (невід. — 1631), а в1666 р. очолив львівський малярський цех. Живописна спадщина іконописця значною мірою пов’язана з львівською Успенською церквою, де поки що реставровані лише його знамениті сцени «Страстей Христових». М. Петрахнович був майстром великих монументальних форм, тяжів до зображення простого і зрозумілого душевного стану своїх персонажів. Образ, створений М. Петрахновичем в іконі «Одигітрія»2 (1635), і сьогодні приваблює своєю довершеністю, чарівною зрілістю і добротою. Є всі підстави вважати, що М. Петрахнович був першим, хто у своїх творах чітко зафіксував основні риси етнопсихологічного портрету українців тієї доби. Серед його праць, як перлини, сяють портрети львівської міщанки, дочки старости

1 Антураж (від фр. entourage — оточення) — обстановка, навколишнє середовище.

2Одигітрія — ікона, де зображена Богородиця з Ісусом-дитиною. Зазвичай, маленький Ісус сидить на руках матері, правою рукою благословляє, а лівою тримає сувій, рідше — книгу, що відповідає іконографічному типу Христа Пантократора (Вседержителя). З догматичної точки зору головне значення цього образу — прихід у світ Небесного царя і судді та поклоніння Господньому немовляті. Цей тип ікон є одним з найдавніших, хоча термін «одигітрія» почали використовувати лише з ХІ ст. «Одигітрія» є найпоширенішим типом ікони в Україні із зображенням Богородиці.

289

Історія української культури

львівського братства Варвари Лангиш (бл. 1635), купця Костянтина Корнякта і його синів Олександра та Костянтина (всі зберігаються у Львівському історичному музеї).

Вагомий внесок в осучаснення змісту ікон здійснив ще один великий майстер іконопису другої половини ХVІІ ст. Ілля Бродлакович (роки життя достовірно невідомі, представник вишенської малярської школи). Майбутній художник народився у м. Судова Вишня (тепер Львівська обл.). У зв’язку з обставинами життя та духовними потребами культурного осередку м. Мукачева маляр переїхав до Закарпаття, де провів решту свого життя. Відомими творами майстра є ікони — «Архістратиг Михайло» (1666), «Покрова» (1646), «Святий Миколай», «Христос Вседержитель», «Поклоніння пастухів» (1672), «Архангел Михайло». Останню ікону, датовану 1667 р., фахівці вважають зразком українського бароко. На їх думку, за професійною майстерністю цей твір є найбільш досконалим поєднанням народного малярства з новим (бароковим) стилем. Так, фігура архангела Михайла, глави небесного воїнства, виконана автором під помітним впливом героїко-епічної лірики, властивої іконописній традиції України-Русі. Воїн-захисник постає перед глядачем з мечем, витягнутим із піхов, що свідчить про його неусипне пильнування. Сама постать архангела у могутньому пориві чітко демонструє силу й рішучість, беззастережну мужність та ненависть до ворога, так характерні староукраїнському епосу. Прикрашений золотом живописний фон заповнює площину ікони у дусі народних смаків. Під ногами воїна полум’яніє рослинний візерунок декору, заповнений краплями ягід і крові (це вже прояви стилю бароко). Ікона вражає царськими кольорами пурпуру та червоного золота.

Всі інші образи І. Бродлаковича теж мають українські національні риси. Лірична, спокійна, м’яка, життєстверджуюча декоративність, що була досягнута завдяки плавній ритміці контурів, звучить домінантою в неперевершених зразках закарпатської ікони Іллі Бродлаковича (Вишенського). Для них також було характерним тяжіння до барокової експресивності поз і жестів святих.

Належність зазначених вище ікон пензлю І. Бродлаковича засвідчив сам автор, який себе називав за професією та місцем народження то «Іллею Бродлаковичем, малярем Вишенським», то просто «Малярем Вишенським» або «Малярем Мукачівським». Розбіжність манери виконання ікон, що мали подібні підписи, викликала у фахів-

290