Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

щоденнику міститься близько 150 рисунків) об’єктивно, правдиво і точно. Паломник розповів про свої спостереження і відтворив на рисунках лише те, що сам пережив і осмислив. Його літературним принципом було гасло: «Писати тільки про побачене власними очима і пізнане з власного досвіду, не допускаючи жодних вигадок». Цим принципом він ніколи не поступався.

Твір В. Григоровича-Барського вперше вийшов з друку в 1778 р. у Санкт-Петербурзі під назвою «Пешеходца Василия ГригоровичаБарского,Плаки,Албова,уроженцаКиевского,монахаАнтиохийского, путешествие к Святым местам в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое в 1723, и оконченное в 1747 году, им самим написанное». Автор твору ознайомив співвітчизників з культурними досягненнями інших народів і сам активно пропагував за межами України культурні здобутки свого народу.

Козацька визвольна боротьба проти зовнішніх та внутрішніх поневолювачів, а пізніше Коліївщина1 породили особливий пласт національної літератури, сповненої глибоких патріотичних почуттів, експресії, патетики — це думи, пісні, «плачі», панегірики, діалоги, різні драматичні твори, в яких оспівувалися козацькі подвиги. Саме ХVІІ—XVIII століття стали періодом справжнього розквіту українського фольклору і небаченого раніше збагачення тематики та жанрів рукописної книжності. Про це свідчать самі назви творів: «Хроніка польська, литовська, жмудська2 та всієї Русі» М. Стрийковського (1582), поема «Про Острозьку війну під П’яткою» С. Пекаліда (1600), «Україна, татарами терзана» М. Павковського (1608) , «Чигирин» (1678) та «Охоча стежка» (1678) О. Бучинського-Яскольда, «Розмова Великоросії з Малоросією» С. Дівовича (1762), анонімний «Короткий опис Сіркових діянь» (бл.1660), а також назви численних творів І. Величковського, М. Довгалевського, П. Орлика, І. Орновського, П. Терлецького та ін.

Багато творів стають народними. Така доля поталанила пісні «Їхав козак за Дунай», яку написав філософ і поет козак Семен Климовський, циклам дум «Маруся Богуславка», «Самійло

1Коліївщина — велике селянсько-козацьке повстання в 1768 р. на Правобережній Україні проти феодально-кріпосницького, національного і релігійного гніту шляхетської Польщі. Воно охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь і докотилося до Галичини. Однак основні сили повсталих були знищені, а їх ватажки М. Залізняк та І. Гонта — страчені. Т. Г. Шевченко присвятив цьому повстанню поему «Гайдамаки».

2 Жмудь — російська і польська назва племені жямайтів та історичної області Жямайтії в Литві.

271

Історія української культури

Кішка», «Іван Богун», «Дума про козака Голоту», народному епосу «Хмельницький та Барабаш» і т. д. Ці епічні твори, присвячені визвольній тематиці, оспівували воєнне побратимство і вірність православ’ю, лицарство і героїзм. Тому Т. Шевченко шанував їх. У своїх творах «Гайдамаки», «Сліпий», «Прогулка с удовольствием и не без морали» та інших він називав кобзарів, які виконували ці та подібні їм епоси й думи, кращими представниками епохи, порівнюючи їх з Гомером.

Завдяки використанню віршів із рукописних збірників, створених монахами і студентами, поповнювався репертуар мандрівних лірників. Разом з тим, поява багатьох рукописних пам’яток є не що інше, як записи фольклорних творів. Через фольклор погляди і оцінки, що побутували в народному середовищі, проникали в писемність. Так, наприклад, козацькі літописи відображали погляди козацької старшини, а монастирські хронічки — погляди духовенства, однак використання авторами і першого, і другого видів розповідної літератури, поряд з документами та власними спогадами ще й фольклорних джерел, позитивно відбивалося на висвітленні в них історичних подій. Внутрішні ж суперечності культурних пам’яток історіографії, літератури, релігії, науки і філософії сприяли використанню цих творів представниками різних соціальних кіл у своїх інтересах, що поширювало обізнаність українців з їх змістом. Наприклад, «Історія русів», яка довго розповсюджувалася в рукописах і відобразила позиції автономістської частини української шляхти кінця XVIII ст., користувалася популярністю також в колах протилежно налаштованої інтелігенції. З патріотичною концепцією минулого України у цій пам’ятці пов’язаний і своєрідний республіканізм та інші вільнодумні політичні настрої тієї епохи. Все це підвищувало інтерес до цього твору і сприяло зростанню його популярності.

Однак найбільш характерними рисами літературних творів козацької епохи були: пропаганда аскетичного способу життя і, навпаки, заклик брати від нього якомога більше радощів і насолод, войовничий пафос і тут же заперечення всього мілітаристського, лицарське славолюбство, інколи навіть звеличення подвигу заради подвигу, та відверте і щире заперечення марнослів’я. Вони яскраво виявляються в творчості Л. Барановича, І. Величковського, С. Дівовича, М. Довгалевського, І. Максимовича, Ст. Яворського, П. Орлика, Ф. Прокоповича, І. Орновського, П.Терлецького та багатьох інших митців.

272

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Такі настрої поетів і прозаїків ХVІІ і, особливо, ХVІІІ ст. не повинні викликати подиву у сучасників, оскільки чоловіче населення тогочасної України майже на два століття забуло смак мирної праці і ніяк не могло остудитися від войовничих пристрастей. Дало взнаки також розшарування козацтва і, як наслідок, захоплення козацької старшини розкішним життям. Не останню роль відіграло зміцнення наприкінці ХVІІІ ст. позицій класицизму в Україні та помітне витіснення ірраціональних мотивів з її літератури.

Найбільшого розквіту в козацько-гетьманську добу набула барокова поезія. Головним її осередком стала Києво-Могилянська академія, де розроблялися основні поетичні жанри, проходили апробацію стильові прийоми — ускладнені метафори, ефектні контрасти, емблематика, оксюморони1, кончетто2 і т. д. Загальновизнаними українськими кончетистами були Л. Баранович та І. Величковський.

Барокова поезія поділялася на елітарно-міфологічну, шляхетську (здебільшого польсько-українську), міщанську. Було створено велику кількість культових творів: псалмів3, кантів4, поем5 на теми Святого Письма, а водночас — пародій на духовні вірші, і травестій6. Набуває сили суто філософська поезія — це медитаційні вірші про людину, Всесвіт, космос, богів, смерть , марноту життя. Характерними рисами поетичних творів стали: застосування силабічного (рівноскладового) вірша, широке використання античної міфології та символіки, вигадливих поетичних образів та віршових структур, наповнення віршів християнськими мотивами.

У своїх пошуках сенсу життя мислителі ХVІІ—ХVІІІ століть досить точно змальовують складну палітру настроїв в українському суспільстві. Так, багатієм-аскетом, фанатичним подвижником ідеї рівності і людської солідарності, володарем Запорізької Січі зображено в

1Оксюморон (від грец. oxymoron — безглуздий) — стилістичний зворот, в якому поєднуються семантично контрастні слова, завдяки чому виникає негадана змістовна єдність, наприклад, «живий труп», «багатий жебрак», «німий промовець», «радісна біль» тощо.

2Кончетто — химерна метафора, витончена, несподівана, іноді дотепна чи, навпаки, позбавлена смаку аналогія. Наприклад, «зуби-перли», «щоки-пелюстки троянд», «губи-корали».

3 Псалми (від грец. psalmoi — оспівую) — короткі релігійні пісні, гімни, що входять до Псалтиря.

4Кант (від лат. cantus — спів, пісня) — рід побутових багатоголосих пісень, що були розповсюджені в Україні, Білорусі й Росії в ХVІІ—ХVІІІ століттях.

5Поема (від лат. poema — творчість, робота) — великий лірико-епічний оповідний твір у віршовій формі.

6Травесті (від фр. travesti — переодягання) — зміна людиною своєї ролі шляхом переодягання в одяг особи протилежної статі, засвоєння манер її поведінки з ритуальною метою.

273

Історія української культури

анонімному «Короткому описі Сіркових діянь» отамана І. Сірка. Могутнього полководця, який смиренне і самовіддане служіння визвольній ідеї свого народу ставить понад усе, в цьому творі показано звичайним слугою, а очолювана ним Січ порівнюється з монастирем.

У такому ж пуританському дусі змальовано й портрет Б. Хмельницького в драматичній поемі Семена Дівовича (роки життя невідомі) «Розмова Великоросії з Малоросією». Цей твір написано у 1762 р., тобто через 100 років після «Кроткого опису Сіркових діянь», однак ідеал героя-ченця, всевладного аскета, людини, яка вершить долю світу, а сама вдовольняється малим, цілком зневажаючи доступні їй земні блага, залишився в українській літературі таким же актуальним, як і раніше.

Для С. Дівовича непересічність вдачі Б. Хмельницького виявляється не лише в його громадській діяльності, але і в особистому житті, не позбавленому важливих аскетичних рис:

Гетьман великомудрий, моторний і сміливий, Невтомний у потребах, у праці умілий, Готовий тяжари він воєнні носити, Жар, холод, нестатки уперто терпіти, Пізнавши многотрудні в житті непокої, В трудах усякі зміни, також перебої, Він мало дбав про себе, хотів догодити Громаді й Вітчизні і їх захистити.

Богдан Хмельницький був взірцем для багатьох українців. Тому не дивно, що дехто з вітчизняних авторів вкладав свої моральні погляди в його уста. Показовою у цьому плані є знаменита драма «Милість Божа» (1728) Інокентія Неруновича (1690—1746), де у формі гетьманського заповіту викладено цілу систему життєвих правил. Це дає підстави для припущення, що І. Нерунович, як і його однодумець С. Дівович, засуджував захоплення сучасної йому козацької старшини розкішним життям, вважаючи його за зраду ідеалів козацької демократії. Тільки цим можна пояснити той факт, що лише в одному з восьми пунктів так званого «заповіту Б. Хмельницького» козакам не радиться нехтувати достатком, а рекомендується дбати про своє господарство, бо інакше не буде за що придбати коня чи рушницю. Інші ж пункти цього «документу» мають суто повчальний, моральний характер: «шукайте славу, гроші в ніщо завше майте», «міцно між собою у мирі живіте», «що є, задовольніться, тримайтесь такого: нічим не ображайте в житті брата свого», «в житті не купцюйте», «дітей своїх,

274

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

як тільки відправлять науки, научайте козацької штуки», «свою подяку Богові посилайте, велику милість відтак величайте!».

Отже, цей «заповіт» має теж виразну бароково-пуританську спрямованість. Він послідовно обмежує прагнення до розкоші, насолод, привілеїв і пропагує ідеал самообмеження, самовіддачі людини громадським справам та інтересам. Зрозуміло, що рекомендована програма поведінки індивіда була суворою, проте благородною й мудрою в головній своїй думці: найпрекрасніше в людині — усвідомлення нею свого духовного призначення, а саме, свідоме заперечення в собі егоїзму, «боротьба з собою», тобто зі своїми тілесними пристрастями. Ці думки автора й сьогодні залишаються актуальними.

Однак у ХVІІІ ст. вже з’явилося чимало поетів, які дотримувалися протилежних життєвих позицій. До їх кола, наприклад, належав відомий педагог і обдарований поет Митрофан Довгалевський (роки творчої активності 1736—1737). У своїх лекціях, прочитаних у КиєвоМогилянській академії, він стверджував, що «нікого з простих людей не можна вважати щасливими, оскільки щастя вимірюється шляхетним походженням, посадою та багатством». Але таких сміливих проповідників ситого благополуччя в українському суспільстві у ті добуржуазні часи було не так вже й багато. Тому навіть відомі київські багатії не виставляли напоказ свої достатки, щоб не викликати осуд в суспільстві, бо українське міщанство ще довго дотримувалося ідеалів поміркованого, скромного і «простого» способу життя.

У ХVІІ ст. в українських літераторів, особливо філософської спрямованості, появляється інтерес до пояснення загадкових явищ, зокрема видінь, одкровень, що виникають поза бажанням людини, нібито несамохіть, у забутті, мріях, наяву чи у сні. Захоплення тлумаченням снів міститься, наприклад, у першому східнослов’янському підручнику з філософії (1620), написаному поетом Касяном Саковичем

(бл. 1578—1647). Цю ж проблему він детально аналізує у своєму творі «Трактат про душу» (1625). Мислитель вважає, що у сні триває активна робота мозку людини, і саме в цей час створюються надзвичайні умови для розвитку думок, бо «вночі думка звільняється від усіх денних турбот, пов’язаних із зовнішніми чуттями, і може більш вільно розглядати ті речі, які вона вдень мислила розібрати, але через різні перешкоди в той час, коли їх сприймала, не могла це зробити».

Отже, сновидіння, на погляд К. Саковича, — це мислення, але таке, що оперує загадковими і неясними для розуму образами; це — фантазія, що є проявом аналітичної діяльності мозку, а тому вона має

275

Історія української культури

багато спільного з логічним мисленням. Такої думки дотримувалося у ХVІІІ ст. багато українських і європейських барокових поетів. Тому вони закликали колег звільняти свою уяву від надокучливої опіки розуму та довіряти фантазії під час поетичної творчості, а сам стиль

поетичного мислення розглядали як поєднання образної продуктивності сну і фантазії.

Дотримуючись цього заклику, українська барокова поезія широко розчинила двері перед фантазією та усіма її химерами і неможливими, з точки зору буденної свідомості, сюжетами снів. Під впливом цих новацій поступово змінювалося і саме художнє сприйняття реальності українськими митцями. Прикладом може слугувати творчість Івана Орновського (бл. 1651—після 1705). Його філософська лірика вже «вдягнена» в шати вишуканої сновидо-фантасмагоричної форми. Він не боїться бути складним, а іноді й «темним», бо розраховує не на першого-ліпшого читача, а на людину, наділену вмінням увійти до загадкового світу барокової поетичної уяви. Про це свідчить зміст його книги «Сльоза дорогого каміння» (1693) та вірш-трактат «Піднесення».

Елітарного відтінку так званій «вченій» поезії XVII—ХVІІІ століть надавало відверте прагнення українських митців до формалістичних вправ. Поети цього напряму вважали, що чим більш вчена людина, тим більш незвичайною мусить бути її мова, тим більшу кількість книжкових знань і вражень мають містити в собі її вірші. Інакше чим можна пояснити, що навіть такий раціонально мислячий діяч, як автор першої української Конституції, воїн і поет Пилип Орлик (1672—1742) прагнув віршувати штучною поетичною мовою, що складалася в основному з міфологем, філософських абстракцій, ілюзій, символів, розгорнутих метафор, гіпербол.

Отже, ускладненість стає ще однією характерною рисою української барокової літератури. За естетичною концепцією представників цієї літератури, твори повинні бути важкими для сприйняття. Як наголошував відомий іспанський філософ Б. Грасіан, «чим важче пізнається істина, тим приємніше її осягнути». До того ж, від твору вимагалася можливість різних його тлумачень, а від його автора —

дотепності. У зв’язку з цим винахідник поетичних форм «кончетто» італієць Дж. Маріно оригінально зазначав, що метою барокового поета має стати «дивовижне й вражаюче». Для цього поет повинен виявити дотепність. Хто не здатен це зробити, мусить іти до стайні. Яскравий приклад такої дотепності демонстрував у своїх збірках

276

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

«Вертоград многоцветный» (1678) та «Рифмологион» (1678—1680)

Симеон Полоцький (1629—1680). Його твори нагадують енциклопедичні словники, в яких автор подає читачеві цілу низку «відомостей»

зрізних галузей науки та народного мистецтва (історії, міфології, релігії, філософії, фольклору тощо), а різноманітні стилістичні «прикраси» (так характерні для бароко) виконують лише орнаментальну функцію.

Найбільш улюбленим літературним жанром поезії барокової епохи був панегірик1. Яких тільки чеснот не приписували своїм героям поети-панегіристи Ф. Прокопович, Ст. Яворський, І. Орновський, І. Максимович та ін. І хоч самі автори прекрасно розуміли умовність усіх своїх перебільшень, вони все-таки на кожному кроці користувалися ними, «нанизували» їх на стрижень сюжету для гри думки і милозвучності слова.

Панегірики — це була справжня пристрасть поетів до демонстрації своєї ерудиції. Однак слід мати на увазі, що «вчена» українська поезія XVII — XVIII століть призначалася для еліти суспільства, однією

звизначальних особливостей якої тоді було не стільки накопичення багатства, стільки прагнення знань і формування свого естетичного смаку. Належати до кола ерудованих людей у ті часи було дуже престижно, але й важко, тому що міфологічно-філософське мислення українських поетів, які зросли на працях Арістотеля, Ціцерона, Сенеки, Тита Лівія, Тацита, Плутарха, не могло бути зрозумілим для всіх. Цьому знанню спочатку треба було стати надбанням вузького кола інтелектуалів України, а потім уже поширюватися на уми представників більш широкого загалу інтелігенції. Отже, вміння читати вірші-лабіринти або розгадувати всілякі поетичні ребуси (поетичні «штучки», «раки літературні», вірші «чотиригранні» тощо) не було, як дехто вважав, дрібницею чи даремною тратою часу. Воно прищеплювало сучасникам смак до високого поетичного стилю, що завжди був важливою рисою художньої культури. Тому, коли тогочасний поет згадував, скажімо, море чи хліб, він, мабуть, не мав на увазі ці більш-менш абстрактні речі. Для нього це були певні словесні знаки, за якими приховувалися поетичні реальності. Наприклад, на думку М. Довгалевського, слово «Христос» мало цілу сукупність умовних значень: «світло небесне для Всесвіту», «надія і спасіння», «всемогутнє слово, початку й кінця в якому немає», той, «хто завжди був, є і

1 Панегірик (від грец. panegyrikos — святкова, урочиста промова) — палка, непомірна похвала.

277

Історія української культури

буде, кому покоряються зорі» тощо. Відповідно до сенсу цих значень і творили поети епохи бароко.

Багаті поетичні асоціації викликали у тогочасних літераторів імена, домисли і реалії античної міфології й філософії, бо за ними стояла специфіка їх освіти — вивчення античної літератури, історії, міфології й філософії. Такі інтелектуальні заняття формували у них суто поетичне осягнення реальності, в якому велику роль відігравали інтуїція, осяяння, загадкові образи і т.п. Якщо ж брати до уваги ще й таку рису українського менталітету як смак до прикрас, то не дивно, що у вітчизняній бароковій літературі й мистецтві цей смак іноді виявляв себе у щедрій декорації і надмірному захопленні формальною майстерністю («краса заради краси»). Подібні захоплення дали підстави опонентам для звинувачень представників українського бароко в запровадженні «штучної» літератури в Україні і нехтуванні оригінальною культурою українського народу. При цьому жодних позитивних надбань національного бароко опонентами не помічалось.

Однак, на думку сучасних дослідників культури козацько-геть- манської доби, заслуга українського бароко саме в тому і полягає, що воно додало артистичного блиску традиційній любові українців до красивої форми, при цьому жодним чином не сприяло відриву професійної культури від українських народних традицій. До речі, саме в цьому дехто з російських письменників-демократів ХІХ ст. звинувачував представників українського бароко. Ці критики доводили, що «києво-могилянська» освіта і «шкільна» література псували поетичний смак своїх вихованців і плодили безнадійно сіру і мертву поезію, неосхоластичну за змістом у найгіршому розумінні цього слова і безмежно далеку від потреб українського народу. Проте, хіба можна було звинувачувати всіх українських поетів — авторів інтелектуально гострих, а часом і насправді парадоксальних поезій, лише за те, що вони мріяли побачити свою державу серед цивілізованих європейських країн, а для цього, на їх погляд, в Україні повинна була існувати сучасна (з позицій тієї доби), розвинена культура, у тому числі й барокова.

До таких авторів-патріотів перш за все слід віднести Лазаря Барановича (бл. 1620—1693) — ректора Києво-Могилянського колегіуму з 1650 по 1657 р., відомого церковного і державного діяча, творця вітчизняної культури і її охоронця, обдарованого поета. Свого часу він викладав поетику в колегіумі, сам писав дивні вірші. Для

278

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

нього поезія була натхненням, станом душі, а не тільки засобом пропаганди культурних і християнських ідей. Він не сприймав консервативних смаків і залежності від можновладців, а тому і писав не всім зрозумілі вірші, іноді продукуючи власний духовний світ естетично забарвленої містики.

Багато асоціативно-метафоричних образів, створених Л. Барановичем і його учнями, залишилися непроаналізованими, не сповна осмисленими, а тому й незрозумілими. Це, мабуть, й спричинило вище зазначену літературну дискусію XIX ст. — напевне, першу в українській культурі дискусію суто поетичного характеру.

До спадщини як самого Л. Барановича, так і його учнів та колег належать і твори яскраво вираженого соціально-політичного звучання, що було природно для покоління, вимученого нескінченними війнами і розбратом серед самих українців. У цих творах було сформульоване знамените кредо Л. Барановича стосовно ролі і місця літератури в житті українського суспільства: «Література — не менш дійовий засіб самоутвердження нації, ніж козацька зброя». Більш глибоко визначити суспільне призначення тогочасної літератури було дуже важко.

Л. Баранович мав багато знаменитих учнів — це й поет-нова- тор І. Величковський, і вже згадуваний маститий бароковий драматург Д. Туптало-Ростовський , і майстер поетичної фантасмагорії1 І. Орновський, і класик емблематичної поезії та поетичної книжкової ілюстрації І. Щирський, і один із засновників силабічної поезії та драматургії С. Полоцький.

Про нерозривний зв’язок народних і професійних (барокових) елементів у поезії України козацько-гетьманської доби свідчить феномен Г. Сковороди, який начебто підсумував філософські і поетичні напрацювання тих часів і перевів їх у реалії епохи Нового часу. Його спадщина актуальна, перш за все, самобутністю творчого внеску як у культурний розвиток українського народу, так і в скарбницю ідей всесвітньої культури. Вона справила значний вплив на формування поетичного генія Т. Шевченка.

На початку ХVІІ ст. в Україні зароджується драматургія2 . Її виникнення пов’язано з діяльністю єзуїтських шкільних театрів, де ста-

1 Фантасмагорія (від грец. phantasma — примара + говорити) — химерне, вигадливе бачення.

2Драматургія (від грец. dramaturgia — теорія, мистецтво побудови драматичного твору) — сукупність драматичних творів певного автора, народу, епохи і т.д.

279

Історія української культури

вилися драми1 польською мовою. Декламації і діалоги, що писалися українською мовою, призначалися для братських шкіл. Найбільш поширеною була релігійна драма, яка поділялася на три основні види: містерію — осмислення таїнства спокутування людських гріхів Ісусом Христом (наприклад, драма І. Волковича «Роздуми про муки Христа, спасителя нашого»); міракл — розповідь про життя святих (драма невідомого автора «Олексій, чоловік Божий»); мораліте — постановка спектаклю, в якому розкривався зміст образів Любові, Віри, Надії, душі, гніву, заздрості та тлумачилися життєві принципи повчального характеру (наприклад, драми І. Неруновича «Милість Божа» (1728) та невідомого автора «Трагедія руська»).

В шкільних театрах розроблялася не тільки релігійна, але й світська тематика. Завдання спектаклів полягало передусім у допомозі учням і студентам у вивченні світової та української історії, творів грецьких і римських авторів, а також Біблії та іншої канонічної літератури.

Розквіт шкільної драми припадає на 70-ті роки XVII — першу половину XVIII ст. і пов’язаний в основному з іменами викладачів та випускників Києво-Могилянської академії Ф.Прокоповича («Володимир»), Г. Кониського («Воскресіння мертвих»), Д. ТупталаРостовського («Комедія на Різдво Христове»), С. Полоцького («Про Навуходоносора»), М. Довгалевського («Комічне дійство»), М. Козачинського («Благоутробіє Марка Аврелія»). Популярними були також драми невідомих авторів («Слово про збурення пекла», «Образ пристрастей цього світу»), «Баталія під Солодківцями») та ін.

У театрі академії ставилися українською книжною мовою і багатоактні драми різдвяного та великоднього циклів типу містерій, міраклів і мораліте, а також драми на історичні теми та інтермедії2. В них брали участь десятки і навіть сотні осіб. При цьому в спектаклях були задіяні як студенти, так і викладачі. Найбільш відомими виставами були «Олексій, чоловік Божий» невідомого автора, «Володимир» Ф. Прокоповича (1705), «Фотій» Г. Щербацького (1747), «Благоутробіє

1Драма (від грец. drama — дія) — 1. Один з трьох основних родів словесного мистецтва (поряд з лірикою та епосом). 2. Літературний твір, написаний в діалоговій формі і призначений для виконання акторами на сцені. 3. Літературний твір в діалоговій формі з серйозним (на відміну від комедії) сюжетом для виконання на сцені. 4. Тяжка подія, переживання, що спричиняє моральні страждання.

2Інтермедія (від іт. intermedio — те, що знаходиться посередині) — 1. Коротка комічна п’єса, що виконується між діями спектаклю. 2. Невелика п’єса, що виконується між актами опери.

280