Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

мірне задоволення тілесних потреб теж необхідне і є виявом культури споживання людини.

Отже, Г. Сковорода рекомендував людині прислуховуватися до свого внутрішнього голосу, і на цій підставі обирати заняття корисне і для себе, і для суспільства, таке, що приносить їй особисте задоволення і душевний спокій. Всі заняття, на його думку, добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Просвітник наполягав на тому, що життя людини має бути радісним,

ізробити його таким може тільки вона сама. Він мислив щастя досяжним для всіх. Для того, щоб його пізнати, зовсім не обов’язково осягнути складну філософську матерію чи прилучитися до кола вибраних. Осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання

і«сродній» труд, характер якого різний для кожної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, формують її внутрішню і зовнішню культуру — до таких висновків приходить Г. Сковорода у своїх творах «Благородний Єродій», «Убогий Жайворонок», «Бджола і Шершень» та ін.

Оскільки не всяка людина здатна до творчого самопізнання, виникає проблема соціальної педагогіки, у вирішенні якої Г. Сковорода також сказав своє слово. На його думку, ідеальний педагог повинен нагадувати сократівську «повитуху»: завдання наставника — не повчання, не інтелектуальний диктат, не настирна, а делікатна допомога учню, який зайнятий пошуком справжнього покликання, тобто «сродності».

Вважаючи вчення про людину та її щастя «головною наукою», Г. Сковорода не заперечував значення природознавства, проте попереджав про недопустимість перебільшення його ролі. У «Розмові п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» мудрець-гуманіст писав: «Я наук не гуджу і хвалю найостанніше ремесло, однак те гідне огуди, що ми, сподіваючись на них, зневажаємо найвищу науку, до якої відчинено двері будь-якому часові, країні чи станові, статі чи віку, адже щастя потрібне вам усім без винятку, чого, окрім нього, не можемо сказати про жодну науку».

Винятково актуальною була позиція Г. Сковороди щодо встановлення гармонії у відносинах між природою і людиною. Природу Г. Сковорода вважав божественною, що цілком випливало з його пантеїстичної позиції, а тому людина не повинна ставитися до навколишнього середовища, як до бездушної основи свого життя. Лише за такої

251

Історія української культури

умови вона, подібно до грецького Антея, стверджував мудрець, буде нескінченно черпати сили з природи.

Залишив нащадкам великий мислитель певні уявлення і про ідеальний суспільний устрій. Їх немало. Основним серед них є ідея «духовної республіки» з демократичним політичним режимом, пануванням права, з гуманістичними відносинами між людьми, з дійсно людським способом життя, з домінуванням любові, віри і надії, справедливості, добра та багатьох інших моральних чинників, що впливають на формування щастя людини і утворюють здорову моральну атмосферу в суспільстві. Мудрець стверджував, що суспільний устрій, який забезпечує щасливе життя людей, і є ідеальним. Ці роздуми Г. Сковороди містяться в його творах «Наркіс», «Асхань», «Розмова п’яти подорожніх…», «Дружина Лотова», «Алфавіт…», «Ікона Алківіадська», «Потоп зміїний» та ін.

Г. Сковороді належить також збірка віршів «Сад божественних пісень», у якій переважають традиції давньоукраїнської пісенної лірики, та збірник байок у прозі. Його літературній манері властиві експресивність образів, контрастні переходи від патетики до гумору та гротеску, велика кількість метафор, антитез, наскрізних мотивів, символів. Демократизм стилю, діалогова, «багатоголоса» форма вираження ідей ще за життя Г. Сковороди сприяли широкій популярності творів та особистості мандрівного просвітника. Критичні мотиви віршів і байок мудреця, їх своєрідна стилістика були сприйняті і розвинуті в подальшому українськими літераторами.

Таким чином, аналіз культурної спадщини Г. Сковороди дає підстави зробити висновок про те, що його творчість є важливою складовою в процесі розвитку духовної культури України. Особливо значущим був його внесок у становлення вітчизняної філософії, де він оригінально і витончено поставив, окреслив низку проблем, а деякі й вирішив. Тому Г. Сковорода заслужено визнається засновником вітчизняної філософської думки. В його морально-етичному вченні виразно віддзеркалилися основні риси української ментальності: антеїзм, екзистенціальність та кордоцентризм, підвалини яких були закладені ще за часів Київської Русі.

Спадщина Г.Сковороди справила великий вплив на формування філософської думки Росії, Білорусі, Молдови та інших держав. Багато російських істориків філософії називають його своїм знаменитим філософом — просвітником, ставлячи поряд з ним імена М. Ломоносова, О. Радищева, П. Чаадаєва та інших мислителів.

252

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Безумовно, це є визнанням авторитету Г. Сковороди. Однак він був перш за все українським Самородком, який вписав яскраву сторінку

увітчизняну скарбницю культури. Г. Сковорода був Просвітником, котрий навчав свій народ на своїй землі і став пророком, який своїм зором охопив стан духовного життя всієї епохи, але був нерозривно пов’язаний з душею українського народу, його серцем. Неспішно крокуючи безмежними українськими степами, від села до села, від хутора до хутра, Г. Сковорода ніс правду людям, яких дуже любив, а тому й присвятив їм до останку все своє життя. У цьому велич і неповторність духу цього великого Лицаря боротьби зі злом і темрявою, Передвісника нової доби — епохи українського романтизму. Тому невипадково на могильному камені Г. Сковороди, згідно з його заповітом, написані слова, що виражають розуміння сенсу життя і спрямування думок Мислителя: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Григорій Савич Сковорода помер 9 листопада 1794 р. на Харківщині,

ус. Пан-Іванівці (нині — Сковородинівці), у маєтку свого давнього друга та учня М. Ковалинського.

5.3. Бароко як мистецький стиль. Українське бароко, його характерні риси

Складність і суперечливість соціально-політичної та економічної ситуації в Україні середини XVII — XVIII століть яскраво відобразилися на духовних процесах, що відбувалися в тогочасному українському суспільстві. Ці процеси також були суперечливими і складними. За своїм змістом і формою більшість з них однозначно можна охарактеризувати як барокові.

В Україну бароко прийшло з Європи, яка в ХVІІ ст. стала справжньою ареною застосування мануфактурного виробництва і водяного колеса — двигуна.

Розвиток машинного виробництва спричинив потребу в наукових розробках. Зусиллями вчених, у першу чергу, Г. Галілея, Р. Декарта, Г. Лейбніца, І. Ньютона і Б. Паскаля, були закладені основи алгебри та аналітичної геометрії, обґрунтовані диференційні рівняння та інтегральні обчислювання, відкрито низку законів у фізиці, хімії, астрономії. Все це дозволило здійснити величезну кількість винаходів та

253

Історія української культури

застосовувати їх під час конструювання техніки. Вдосконалення останньої відбилося на розвитку науки і становленні наукового світогляду. Зазнало впливу і тогочасне мистецтво. Досить послатися на започаткування (1445) лише одного книгодрукування німецьким винахідником Іоганном Гутенбергом (1397/1400—1468), яке за силою впливу на духовну культуру епохи Нового часу можна порівняти хіба що з сучасною експансією Інтернету в усі сфери духовного життя. 42-рядкова Біблія І. Гутенберга — європейський першодрук — стала на той час визнаним шедевром цього виду мистецтва.

Принципове значення у змінах духовного життя відіграли великі географічні відкриття: Христофором Колумбом — Америки (1492), Васко да Гамою — морського шляху до Індії (1498), а також перше кругосвітнє плавання Магеллана в 1519—1522 рр. Однак посправжньому епохальний переворот у світогляді європейців викликала публікація (1543) М. Коперником своєї геліоцентричної концепції будови Всесвіту. Саме дослідження М. Коперника, Г. Галілея й І. Кеплера та обґрунтування І. Ньютоном теорії «небесної механіки» підірвали звичні уявлення про замкнутий і нерухомий світ, у центрі якого знаходиться Земля і власне людина. Те, що раніше здавалося цілком зрозумілим, непохитним і вічним, стало розсипатися на очах. Так, до відкриття М. Коперника людина була впевнена, що Земля має форму диска, і коли Сонце заходить за його край, наступає ніч і стає темно. Тепер же астрономи почали переконувати, що Земля — це величезна куля, а не диск, яка, крім того, ще й обертається навколо Сонця. Така різка зміна поглядів на будову світу суперечила зоровим уявленням індивіда. Тому частина вчених продовжувала розглядати Землю плоскою і нерухомою та стверджувати, що не Земля, а небесні тіла рухаються над їх головами. Решта вчених стала на бік нової науки. В результаті у багатьох науковців почав формуватися психологічний надлом, наочним прикладом якого є деформація світоглядної позиції знаменитого математика Блеза Паскаля (1623—1662).

Суть цієї деформації яскраво виявляється завдяки порівнянню, наприклад, поглядів на світ і людину Піко делла Мірандоли та Блеза Паскаля. Якщо зовсім недавно, наприкінці XV ст., вчений-гуманіст П. делла Мірандола (як і більшість науковців епохи Ренесансу) стверджував у своїй «Промові про гідність людини», що індивід може «осягати все і володіти, чим тільки побажає», то вже в середині ХVІІ ст., на підставі нових відкриттів, Б. Паскаль на весь світ заявив, що «людина лише тростинка, яка здатна мислити». І все. На його думку,

254

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

людина беззахисна, її доля трагічна, тому що людина знаходиться на межі двох прірв — «безмежності та небуття». Людина нездатна розумом охопити ні першу прірву, ні другу, вона локалізована на космічній периферії невеликої планети — Земля, отже, і «є чимось середнім між усім і нічим». Вона — піщинка. Як наслідок, стверджував авторитетний вчений, людина помічає лише видимість явищ, оскільки не може пізнати ні їх початок, ні їх кінець. Не дивно, що після таких

світоглядних висновків і під їх впливом відбулися зміни у поглядах багатьох науковців, а не тільки у Б. Паскаля. В результаті виник психологічний надлом у певної частини вчених.

Схожі зміни відбувалися і в свідомості митців, які ще раніше (у першій половині ХVІ ст.), подібно вченим, стали теж помічати супер-

ечність між видимістю і знанням, ідеалом і дійсністю, ілюзією й істиною. Дійсність для митців барокового напряму почала втрачати свою реальність, а протиставлення реальності та ілюзії перетворилося на характерний елемент антитетичного барокового світосприйняття. Звідси виникають поширені барокові метафори: «світ-книга», «світ-театр» та ін. Тому саме в ці роки у прихильників барокового стилю мислення починають формуватися погляди, згідно з якими, чим більш химерним є твір мистецтва, чим значніше він відрізняється від того, що існує реально, тим він стає привабливішим з художньої точки зору. Ці погляди також суттєво вплинули на формування світоглядних основ творців стилю бароко і його прихильників та разом з іншими чинниками визначили характерні риси барокового

світовідчуття: неспокій і захоплення, поривання і розчарування, почуття масштабності, унікальності і нібито недовершеності світу, поділ його на реальний і містифікований світ, намагання еклектичного поєднання суперечливих стилів заради осмислення Всесвіту і його явищ.

Має своє пояснення і місце зародження барокового стилю — Італія. Не останню роль у появі бароко саме в Італії відіграла політична та економічна ситуація, у якій опинилися її землі в ХVІ ст. Диктат Іспанії та Франції економічно виснажив їх. Однак еліта цих земель не втратила своїх духовних позицій, залишившись культурним осереддям Європи та центром католицького світу. Ці обставини вимагали від знаті і церкви Рима та інших італійських міст демонструвати свою заможність і силу. Але грошей на будівництво палаців, церков, монументальних споруд не було, довелося залучати мистецтво, щоб за його допомогою створювати ілюзію розкоші, могутності і багатства.

255

Історія української культури

Цей чинник визначив як батьківщину, так і вплинув на формування характерних рис стилю, здатного вирішити цю проблему. Ним і стало бароко.

Отже, зародившись в Італії на хвилі кризи духовних цінностей епохи Відродження, що ґрунтувалися на безмежній вірі в «розумність» і логічність світу, в його гармонійність, у те, що людина є мірою всіх речей, барокове світобачення пронизувалося відчуттям трагічної суперечливості людини і світу. В суспільній свідомості європейської спільноти стало формуватись уявлення, що людина не посідає центральне місце у Всесвіті, а губиться в його розмаїтті, підпорядкована середовищу, державі. Втрата індивідом свого центрального положення в світі боляче вразила багатьох мислителів та митців. Тому реальність викликала у майстрів бароко як захоплення, так і песимізм.

Від самого початку свого формування бароко заявило про себе як про синтетичний та універсальний напрям новоєвропейської культури, котрий став швидко пронизувати всі основні її види. Його представники воліли до форми, а не до змісту, до складності, а не до простоти, до синтезу, а не до новизни. Вони переосмислювали під кутом зору проблем новоєвропейської історії найбільш важливі духовні звершення пізнього середньовіччя, Ренесансу та Реформації. При цьому від середньовіччя запозичували релігійне наповнення

символічного бачення світу і досягнення готики, від Ренесансу — гуманізм (іноді в трагічному витлумаченні) та відновлення ідей і

підходів античності, від Реформації — патетичну антитетичність і динаміку зображення явищ. Тому в їх релігійних сюжетах (а в епо-

ху бароко помітне релігійне забарвлення всієї культури як і в часи середньовіччя) чітко виявився інтерес до таємничого, чудес, мучеництва, де яскраво і повною мірою знайшли прояв улюблені ними патетика і гіперболічність. У живописі віддавалася перевага мальовничості, світловим контрастам, за допомогою яких конструювалася форма, порушувалися принципи розподілу простору на плани для посилення відчуття глибинності і безмежності світу. Визначальними ознаками цього стилю в архітектурі стало тяжіння до ансамблю, організації простору, грандіозності, нагромадження розкішних оздоблень, декоративності, тобто до зведення палаців, резиденцій, сходів, басейнів, створення площ, паркових терас, фонтанів тощо. Все це будувалося, як правило, на основі синтезу досягнень архітектури й скульптури і підпорядковувалося законам декоративного оформлення. У музиці суттєво змінилась нотація, розвинулись способи

256

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

гри на інструментах, розширились рамки жанрів, зросла складність виконання музикальних творів, з’явився новий їх вид — опера і т. д. Задовольняючи смаки знаті, бароковий стиль у такий спосіб підкреслював велич та розкіш, зображав життя як захоплюючу театральну дію, а талановито розіграний у пишних декораціях спектакль уміло перетворював на живе життя. Цьому знов-таки сприяв синтетичний характер барокового стилю.

Найбільшого розповсюдження бароко отримало в тих країнах Європи, де переміг феодалізм і провідну роль у духовному житті відігравав католицизм. Серед країн православно-слов’янського регіону воно набуло найвищого розквіту саме в Україні. І це невипадково. Її географічне положення і обумовлене ним проміжне існування української культури між православною (східною) і латинізованою (західною) культурами природно схиляло українців до синтетичного мислення і вимагало для цього універсального стилю. Такому стану справ також сприяли успіхи і драматизм подій козацько-гетьманської доби. Відіграла свою роль і специфіка українського менталітету. Однак, на відміну від західноєвропейського і російського варіантів бароко, в Україні воно не набуло аристократичного вияву. Якщо в ньому і були присутні певні елітарні мотиви з елементами рафінованого (візерункового) придворного життя, то лише в літературі. В усіх інших видах мистецтва існував безпосередній зв’язок бароко з українською народною творчістю та суспільною психологію. Цей чинник визначальною мірою вплинув на зміст і форми вияву вітчизняного бароко.

Так, світ у багатьох працях українських письменників і живописців постає сповненим містики, а їх свідомість — перевантаженою темними метафорами, гіперболами, складними ілюзіями, надмірно емоційними станами. Особливо тяжіла до таємниць і чудес суспільна психологія. Фахівці відзначають значну забобонність усіх верств українського населення (і не тільки українського, але й інших країн Європи) — від еліти до простого люду. До речі, такий стан суспільної психології був характерний для більшості європейських країн. Тогочасні рукописи і листи багатьох авторів рясніють оповідями про містичні явища і події, в яких йдеться про таємничі письмена на будівлях іновірців, ангелів з оголеними мечами, про свічки, що самі по собі спалахують на церковних банях, про відьмацькі наслання на людей і т. д. З української поезії ХVІІ ст. майже зникає осуд чаклунства, при цьому частішають посилання на астрологію, зростає кількість описів прозрінь, осяянь та інших випадків спілкування з потойбіч-

257

Історія української культури

ним світом. Ворожба і повір’я заполоняють сюжети українських літературних творів. Хронікою «поточних» чудес захоплювався навіть Петро Могила.

Проте існувала й суттєва відмінність суспільної свідомості українського населення від західноєвропейської. Цьому сприяла унікальна ситуація на українських землях.

Відомо, що епоха українського бароко майже повністю співпадала з часом існування Гетьманської держави (40-ві роки ХVІІ — 70-ті роки ХVІІІ ст.). Саме тоді Україна знову ( після Київської Русі) на повну силу заявила про себе як про суб’єкта світової історії, а Київ проголошується «Другим Єрусалимом». Український народ демонструє величезні досягнення в освіті, будівництві, живописі, музиці. Тому у вітчизняній культурі героїчний дух епохи Гетьманщини поступово витісняв на задній план притаманну бароковому стилю трагічність світосприйняття, а переднє місце посідала героїко-патріотич- на тематика1. Якщо в західноєвропейському бароковому мистецтві ХVІІ ст. тема смерті та образи скелетів, черепів, ешафотів були типовими для багатьох його творів, то для українського бароко все більш

актуальними стають сюжети воїнської слави, подвигу, лицарських чеснот, високих звершень духу, перемоги життя над смертю. При цьому трагічні явища одержували здебільше символічне означення, наприклад, хресна жертва Ісуса Христа алегорично виражалась образом чаші або міфічного птаха Пелікана, а смерть символізувалась зображенням маку чи хреста. Прикладом такої тенденції є декор СпасоПреображенського собору у Великих Сорочинцях.

У ХVІІ ст. здійснюється український переклад героїчної поеми італійського поета епох Ренесансу і бароко Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим», яка стала для вітчизняних митців зразком оспівування лицарських подвигів в ім’я захисту віри і рідної землі.

Уславленню лицарства були присвячені, крім вже згадуваних козацьких літописів, твори професорів Києво-Могилянської академії «Казанню 2 на въехание» І. Галятовського, «Слова часу войны» А. Радивиловського, вірші Ст. Яворського та митрополита Д. ТупталаРостовського. В них викладена ідеологія лицарства, згідно з якою лицар — це не тільки герой, але й тип людини, що характеризується

1Характерні риси українського бароко у концентрованій формі і переконливо висвітлені в навчальному посібнику «Культурологія: українська та зарубіжна культура» / за редакцією М. М. Заковича. — К., 2006. — С. 426—431.

258

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

перш за все самовідданістю і благородством, прагненням захистити слабкого (обездоленого) від кривди та надати йому допомогу. У цьому контексті розробляється також тематика гравюр-панегіриків із зображенням знаменитих військових діячів П. Сагайдачного, Д. Апостола, І. Скоропадського, В. Кочубея, З. Корнилевича, І. Ломиковського, митрополита Ст. Яворського та ін.

Отже, важливою тенденцією розвитку українського барокового мистецтва стає героїзація зображуваних образів. Навіть портретгравюра І. Гізеля, що його створив Л. Тарасевич, вінчає максималістський заклик «Plus et ultra» («Більше і вище»). Характерним засобом

героїзації в українському бароко стає використання образу вершника як символу епохи. Визначною у цьому плані є геральдична композиція І. Щирського «Лицар-вершник».

Зрозуміло, що стилю бароко в Україні були присутні й трагічні теми та песимістична проблематика ілюзорності, плинності буття, але все-таки здатність людини протистояти ворожим силам небуття стала в ньому переважною. Навіть загроза пекла для українців не вважалася непереборною. Так, в анонімному драматичному творі середини ХVІІІ ст. «Слово про збурення пекла», останнє змушено оборонятися та побоюватися духу святості. Непереборність сил життя також проголошується у відомій п’єсі Г. Кониського «Воскресеніє мертвих», в якій ці сили асоціюються з вічним відродженням світових циклів Землі та Неба.

Наявність героїко-патріотичної тематики в українському бароко, вкорінення тенденції життєстверджуючого сприйняття дійсності та розкриття здатності протистояти ворожим силам, були пов’язані не тільки з духовним кліматом Гетьманської держави, але і з героїко-сто- їстичними рисами українського менталітету.

Ці риси почали складатися ще за часів Київської Русі. За своїм ідейним походженням вони сходять до концепції софійності1 (розуміння світу як «результату радісної художності») та неминучості повного спасіння, просвітлення і поєднання з Богом усіх душ людей. Саме цими ідеями можна пояснити художній зміст Софії Київської, в розпису якої нема обов’язкових для християнського храму сцен смерті

1Софія (від грец. sophia — знання, мудрість) — поняття-символ, що пов’язане з уявленням про смислову наповненість і будову речей. У вітчизняній релігійно-філософській і богословській думці — премудрість Божа. Зміст цього поняття розвивали митрополит Іларіон, І. Вишенський, Г. Сковорода, П. Юркевич.

259

Історія української культури

у їх прямому зображенні; нема, наприклад, сцени «Страшного суду», «Покладання у труну», «Оплакування», «Успіння» тощо. Тут виявився той «онтологічний оптимізм», що був характерний культурі Київської держави, і знов виявився в часи Гетьманщини. Тому на гребні козацької епохи трагічне часто подавалося в епічному викладі, тобто як загальнонародне лихо, що має бути переборене історією нації.

Ідеї софійності та апокатастасису (релігійна концепція про тимчасовий характер пекельних мук) відбилися також на змісті менталітету1 українського народу. Вони разом з украй нестабільною со- ціально-політичною ситуацією, вічним випробуванням, вигідним географічним положенням українських земель (звідси широкі і не завжди прості їхні зв’язки з країнами Сходу і Заходу), віками формували в свідомості українців сприйняття світу як безмежного, неосяжного й суперечливого.

Меланхолічність2, так властива українській душі, теж складалася під впливом цих чинників. Однак її специфічною рисою була впевненість людини у позитивній завершеності своїх зусиль, переконаність в подоланні життєвих труднощів. Показовою в цьому плані є українська гумористична пісня «Про цехмайстра Купер’яна», головний персонаж якої на всі скарги своїх підлеглих — ремісників братського цеху про несприятливі умови життя завжди впевнено відповідав: «Якось воно буде». Наведена фраза яскраво характеризує героїкостоїстичний дух українського народу, що, як правило, адекватно відображався митцями козацького бароко.

Діяльність майстрів українського бароко була позначена також явно вираженою просвітницькою тенденцією, яка дозволяла в межах християнського світогляду визнавати авторитет науки та виховну роль знання. Показовим у цьому відношенні може бути «Євхаристіон» Софронія Почаського, що прославляє П. Могилу як засновника Лаврської школи та покровителя наук.

Ще далі в розробці бароково — просвітницької тенденції пішов Г. Сковорода. Обґрунтовуючи софійну концепцію буття, мислитель закликає: «Воззри на мір сей. Взглянь на род человеческій. Он ведь есть книга». Цими словами Г. Сковорода стверджує, що світ є ареною навчання людини, формування її духовності. Остання обставина — істот-

1Менталітет (від фр. mentalite — розум, мислення) — спосіб мислення, світосприйняття особистості або соціальної групи.

2 Меланхолія (від лат. melancholia — темна, чорна жовч) — журба, нудьга.

260