Kultura_posibnik (1)

Розділ 3. Історія культури княжої доби

па Михайла було оформлено кольоровими мініатюрами «Київський псалтир» — великоформатну (302 мініатюри) збірку афоризмів, правил поведінки, практичних порад — одну з найвизначніших пам’яток українського рукописного книжкового мистецтва. Цю велику роботу виконав київський протодиякон Спиридон.

Сюжети мініатюр були не тільки релігійними, але й побутовими, історичними, пейзажними. Тому перші рукописні книги так дорого коштували. Незважаючи на це, князь щедро дарував їх. Літописець називає 36 книг подарованих Володимиром Васильковичем різним церквам у Володимирі, Бересті, Бєльську, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі та Чернігові. Під безпосереднім керівництвом князя був також написаний Володимирський «літописець», що увійшов як складова до «Галицько-Волинського літопису».

Місто Володимир було також центром лицарської поезії. Про це йдеться у місцевому «літописці», де згадуються пісні, присвячені князям Романові і Данилові, Василькові, Володимиру та іншим вельможам.

Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури м. Володимира. Так, князь Мстислав Ізяславич збудував у ньому величезний собор, за часів Данила Романовича були зведені укріплення міста, Володимир Василькович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в користування с. Березовичі. Меценатська діяльність князя Володимира Васильковича у справі будівництва і прикрашання храмів Володимира яскраво змальована у рукописних згадках того часу.

Другим центром духовного життя Галицько-Волинської держави був Галич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку ХІІІ ст. «премудрий книжник» Тимофій, що прибув з Києва. У Галичі він наблизився до княжого двору, обстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі, засуджував міжусобиці галицьких бояр, був непримиренним ворогом угорських загарбників, підтримував престиж великокнязівської влади, тісно співпрацював з Данилом Галицьким і його союзником у боротьбі з угорськими феодалами — новгородським князем Мстиславом Відважним та вів літературні записи тогочасних історичних подій, що лягли в основу Галицько-Волинського літопису. Існує гіпотеза, що Тимофій міг бути автором «Слова о полку Ігоревім». У Галичі творилася перша частина «Галицько-Волинського літопису» і «Галицьке Євангеліє», а також була відкрита велика бібліотека, ймовірно ще за часів правління засновника Галицького

161

Історія української культури

князівства Володимирка (1141—1153). Адже при Ярославі Осмомислі1 (1153—1187) ця бібліотека вже була однією із найкращих на Русі.

Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. Тут у 1157 р. було зведено кам’яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква святого Пантелеймона, яка стала зразком архітектурного мистецтва галицької доби. Вона була обнесена земляним внутрішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями, побудована у романському2 стилі невідомим (можливо, й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси, притаманні давнім чернігівським та київським культовим спорудам. Основу церкви становив прямокутник, який у вівтарній частині завершувався трьома апсидами — середньою — більшою і двома бічними — меншими. Всередині церква була тринефною, її перекриття трималося на чотирьох монументальних хрестоподібних стовпах (подібно давньокиївським культовим спорудам), які відокремлювали центральний неф від двох бічних — правого і лівого. Портал3 будівлі прикрашали колони, які вгорі закінчувалися звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що було характерне для романського стилю.

Велику роль у розбудові Галича відіграв знаменитий архітектор Авдій, якого князь Данило залучав до оздоблення міських споруд — спочатку Галича, а потім Холму. Це його автор Галицько-Волинського літопису називає «хитрецем». Так у ті часи пестливо величали видатних умільців.

Монголо-татарська навала і тривале панування завойовників, що наступило за нею, не припинили містобудівництва в князівстві, на-

1Ярослав Осмомисл (невід. — 1187) — галицький князь, син Володимирка Володаревича, учасник численних феодальних війн ХІІ ст., походів на половців та угорців, боровся проти сепаратизму бояр. За 35 років князювання створив могутню державу, з якою рахувалися всі його сусіди. У «Слові о полку Ігоревім» за велику мудрість автор називає його «Осмомислом», тобто таким, який має розум, що у вісім разів перевищує інтелект пересічної людини. У цьому ж творі автор пише, що залізні полки Ярослава Осмомисла підперли Угорські гори і заступили ворогам шляхи до Галицького князівства. За князювання Осмомисла було розбудовано і укріплено багато галицьких міст, його зусиллями у 1153—1157 рр. було збудовано у Галичі Успенський собор.

2Романський стиль — стиль західноєвропейського мистецтва Х — ХІІІ ст., що вирізняється в архітектурі простотою, чіткістю і масивністю, в образотворчому мистецтві — умовністю і яскравим навіюванням форм.

3Портал (від лат. porta — ворота) — головний вхід великого будинку, який архітектурно оформлений.

162

Розділ 3. Історія культури княжої доби

впаки — постійні руйнацькі напади татар активізували його. Сюди з розорених монголо-татарами міст Русі прибувало багато майстрів, які засновували ремісничі слободи і охоче виконували замовлення князя. Це доводиться сучасними археологічними розкопками. Підтвердженням даної тези є також поява міста Холм, яке було засноване князем Данилом приблизно у 1237 р., і куди він переніс свою столицю після зруйнування монголо-татарами Галича. Першими з відомих будівель Холму стали оборонні споруди та велика і розкішна церква Іоанна Златоуста, зведена невідомим архітектором, в оздобленні якої взяв активну участь Авдій. Холм відразу перетворився на великий центр архітектури і образотворчого мистецтва. Недарма князь Данило обрав його своєю столицею.

Містом-красенем став і Перемишль. У ХІІ ст. талановитими книжниками тут був створений місцевий літопис. Його використовували у підготовці хронік вітчизняні та польські історики. При княжому дворі часто виступали скоморохи. У місті проживав і творив «словутний» (як його тоді називали) співець — дружинник Митуса. Місто забудовується чудовими дерев’яними і кам’яними спорудами.

З кінця ХІІІ ст. на архітектуру Галицько-Волинського князівства починають впливати розвиток військової техніки та зміни в тактиці ведення бойових дій. Виникають замки, повністю побудовані з каменю і цегли, укріплені кріпосними вежами і бійницями (у Луцьку, Кремінці, Хотині і Меджибожі). Їх головними замовниками стають не тільки церкви, монастирі і великі феодали, але й шляхта, зміцнілі міські й сільські общини, що викликає масове спорудження фортифікаційних укріплень. Над їх зведенням (як і побудовою культових і світських споруд) поряд з українськими фахівцями працювали майстри з Угорщини, Польщі, Чехії та інших країн. Це відбивалося на особливостях архітектури князівства.

Отже, ХІІ — перша половина ХІV ст. — це період активного розвитку архітектури в Галицько-Волинському князівстві. У його головних містах зводяться культові, кріпосні, оборонні і світські споруди. Вони будуються в традиціях візантійської та місцевої архітектури. З кінця ХІ ст. в архітектурі спостерігаються суттєві романські впливи, особливо в Галичі та Володимирі. Звичний тип церков (так званих тринефних), видовжується у напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мали шість пілонів. Особливо активно їх будували у Володимирі, Галичі та Холмі, що цілком зрозуміло, оскільки ці міста були центрами політичного і

163

Історія української культури

культурного життя князівства, а побудова таких споруд дорого коштувала. Вони будувалися переважно з тесаного каміння, їх портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі, оформлення фасадів з вежами мали виразний романський стиль. Саме такою і є церква святого Пантелеймона у Галичі, що має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. Виявлення у Галичі понад 30 фундаментів різних будов такого стилю і однієї ротонди, яскраво підтверджує факт переплетіння східних, західних і місцевих архітектурних традицій на західних землях Стародавньої Русі.

Змінюється і сам візантійський стиль: він набуває нових форм — у ньому поєднуються риси візантійсько-руського, романського і готичного1 стилів, храми рясно декоруються різьбленням, іноді вітражами (церква Іоанна Златоуста в Холмі) і фресками, стають підкреслено урочистими (церкви Успіння та Івана Предтечі в Холмі, храми Іоанна Богослова і Дмитра в Луцьку, церква Миколи у Львові тощо). Все це свідчить про розвиток архітектурних традицій Київської Русі і творче переосмислення майстрами галицько-волинських земель досягнень Заходу в будівництві і внутрішньому оздобленні безкупольних храмів та фортифікаційних споруд.

Високого рівня розвитку в Галицько-Волинському князівстві також досяг живопис. Вітчизняне живописне мистецтво, як доводять вчені, виникло ще до прийняття християнства на Русі. Істотний вплив на його становлення здійснив стиль візантійського живопису, який панував в ті часи по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на ґрунті античного, що у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість реалій життя розпочав настійливо стверджувати аскетизм. Саме в такому варіанті і прийшов християнський живопис з Візантії до Стародавньої Русі, в тому числі на Волинь і в Галичину. Його найбільш характерною рисою стало розміщення окремих постатей на картинах урочисто, в небесній гармонії, величаво, а не буденно і хаотично. Він набув монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, та в оформленні книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Однак саме монумен-

1Готика (від назви германських племен — готів) — стиль західноєвропейського середньовічного мистецтва (головним чином архітектури), який характеризується шпилястими спорудами, стрілчатими склепіннями і численністю орнаментів.

164

Розділ 3. Історія культури княжої доби

тальне мистецтво теж зазнає у цей час певних змін. Так, обличчя святих стали малювалися вже більш м’яко, детально виписувався їх одяг, позбавлялися суворого аскетизму інші деталі зображення . З ХІV ст. у ньому поширюються народні мотиви, у сюжетних композиціях появляються побутові і пейзажні елементи. Вони присутні, наприклад, у розписі стін Кирилівської церкви у Києві, вірменського собору у Львові і т. д.

Славилися галицько-волинські землі і своїми досягненнями у галузі освіти. Її поширення, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Про це свідчать написи на каменях і залишках стін церковних споруд, берестяні грамоти, знайдені у Звенигороді Галицькому і Бересті, стилуси (писала) для письма на воскових табличках, що були виявлені у Перемишлі, Галичі, Львові та інших містах. Історичні дані та артефакти засвідчують, що справами освіти займалися, у першу чергу, князі, бояри, а також купці. Серед місцевих князів багато уваги її розвитку приділяли Володимирко Володаревич та його син Ярослав Осмомисл. Особливість шкільної політики останнього полягала у тому, що він «монахов же и их доходы к научению детей определил», тобто розгортав мережу шкіл коштом неоподаткованих прибутків монастирів. Піклуючись про освіту, князь спонукав бояр і двірську знать посилати своїх дітей до школи. Нерідко діти заможних громадян теж «мобілізовувалися» князями для обов’язкового навчання при церквах і монастирях, де вчителями були священики та ченці. Згодом потяг до освіти зріс настільки, що міська влада стала утискувати учнів. Є свідчення, згідно з якими на вимогу галицьких міщан у 1301р. князь Лев Данилович навіть був змушений підтвердити грамотою надані раніше привілеї дітям стосовно відвідування шкіл.

За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними, а значить затребуваними, стали школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Однак основними були приходські школи, що давали початкову освіту, призначення якої — навчити дітей писати, читати і рахувати.

На українських землях у ХІІІ—ХV століттях знали декілька видів письма. Спочатку виник так званий «устав», тобто дітей вчили писати великими каліграфічними літерами, чітко геометричної форми, без нахилу, які нагадують сучасний друкарський шрифт. У ХІV ст., з поширенням ділового письма, «устав» змінив «напівустав» (літери були менші, з невеликим нахилом). У ХV ст. почали писати

165

Історія української культури

«скорописом», тобто плавно з’єднуючи сусідні букви. Іноді літери прикрашали в’яззю, вони були видовжені вгору і перепліталися між собою, утворюючи орнамент. Писали стовпцями, не розділяючи слів, скорочуючи їх за рахунок голосних, які часто ставили над рядком. Крапку використовували довільно. З ХV ст. з’являється кома або крапка з комою замість знака запитання. Значення «скоропису», як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов’янської мови, яка згодом розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Після закінчення початкової школи її випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно або в закордонних університетах. Галицько-Волинське князівство не мало своїх вищих навчальних закладів. Тому діти українських вельмож частіш за все навчалися у Краківському, Празькому, Болонському, Віденському та Паризькому університетах. Цей рівень освіти вимагав крім глибокого оволодіння фаховими знаннями ще й досконалого вивчення грецької мови, тому що торговельні, церковні й дипломатичні зв’язки з Візантією та іншими південними державами не могли здійснюватися без знання грецької мови.

Зростання економічної, політичної і культурної співпраці Галицько-Волинського князівства з країнами Західної Європи втягнуло західноукраїнські землі у сферу інтересів європейських держав, що обумовило потребу у знанні латинської мови. Це підтверджується багатьма офіційними документами, зокрема листуванням князів, бояр та заможних міщан з державними і релігійними діячами та вельможами європейських країн. Тому серед елітних прошарків населення вивчення латини набуло великого поширення, особливо серед осіб, які прагнули обіймати більш-менш помітні громадські або державні посади. Наприклад, за князя Данила Галицького при його дворі вважалося цілком нормальним знання 5—7 мов. Ідеалом же тієї доби була людина «тримовна», тобто особа, яка знала грецьку, латину і ще одну з європейських мов. Для основної ж маси людей не існувало потреби у знанні грецької та латинської мов. Вони обмежувалися знаннями рідної мови, тобто старослов’янської, що була одночасно й церковною мовою. Завдяки їй основна маса населення засвоювала освіту й культуру, причому так, що після закінчення початкової школи випускники могли продовжувати освіту самостійно. Такий підхід до організації освіти потім став традицією в Україні і зберігся аж до революції 1917 року.

166

Розділ 3. Історія культури княжої доби

Зметою продовження освіти дітей заможні родини часто наймали вчителів для навчання молоді у домашніх умовах. Ця форма навчання давала глибокі та всебічні знання, але вимагала великих коштів від батьків.

Про широке охоплення дітей початковою освітою в ГалицькоВолинському князівстві свідчать вітчизняні й іноземні джерела. Так, відомий волинський іконописець Петро, пізніше київський митрополит, засвідчує, що коли він досяг семи років, його «віддали батьки книгам вчитися». Цікавими є свідчення й відомого сирійського мандрівника Павла Алепського, який подорожував по багатьох країнах Європи і Азії, у тому числі і по західних давньоруських землях, а тому мав можливість порівнювати стан справ з освітою в них. У своїх спогадах він відверто дивувався, що більшість людей у ГалицькоВолинському князівстві, в тому числі жінки й дівчата, вміють читати, рахувати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей

уцих землях, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. «Священики навчають дітейсиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях…».1

Зпоширенням освіти в Галичині і на Волині широкого розвитку набуває літературна і книжкова справа. Розповсюджується перекладна релігійна і світська література, складаються місцеві літописи, готуються вітчизняні морально-повчальні твори, розвивається усна народна творчість, основними жанрами якої були казки, новели, легенди, притчі, повсюдно вживалися прислів’я і приказки. Серед населення побутували розповіді про нашестя Батия, легенди про київського князя Михайлика — героя боротьби проти половців, патріотичні пісні. Тому академік Крип’якевич з цього приводу зазначав, що тогочасна література була «тісно пов’язана з народною творчістю».

Однак найбільш розповсюдженим жанром літератури ХІІ— ХІV століть було літописання. У літописах згадуються різні народні твори, зокрема такі, як переказ про виникнення Галича, його розбудову та об’єднання земель навколо нього, драматичне оповідання про осліплення теребовлянського князя Василя Ростиславича братами Святополком і Давидом (це оповідання вважається одним з перших художніх творів, що виник у ХІ ст. на території Галичини, і потім увій-

1Цит. за: Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М.М. Закович, І.А. Зазюн, О.М. Семашко та ін.; За ред. М.М. Заковича. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2006. — 390 с. — (Вища освіта ХХІ століття).

167

Історія української культури

шов до змісту літописів), поетичне оповідання про хана Отрока та зілля «євшан», пісня, складена на честь перемоги Данила й Василька, різні перекази і прислів’я.

Головним літописним твором того часу став «ГалицькоВолинський літопис», складений у другій половині ХІІІ ст., і який охопив події 1201—1291 рр. У ньому поетично й образно розповідається про князювання Романа й Данила, про життя інших князів і бояр, про воєнні походи, боротьбу проти польських і угорських загарбників та монголо-татар. Автори літопису звертаються з закликом до єднання руських земель, проводять ідею міцної князівської влади, яка змогла б забезпечити захист від іноземних поневолювачів.

Перші редакції літопису не мали жодних дат і час тієї чи іншої події визначався фразами «в ті ж роки», «в той же час», «після того» і т. ін. У процесі подальшого редагування, коригування літопис набув форми суцільного оповідання про історичні події.

Тон і манера «Галицько-Волинського літопису» близькі до візантійських історичних оповідей імператорських історіографів. Це дало підставу деяким вченим вважати, що при його написанні було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На їх думку, цей збірник включав візантійські хроніки, що стали зразком для літописців, і на які вони посилалися, керувалися ними, реалізуючи свою мету. Дійсно, при князях Данилові, Володимирові, Мстиславі й Левові теж працювали історіографи, які мали в своєму розпорядженні весь князівський обіг документів, і, напевно, були обізнані з візантійськими історичними джерелами. Однак це не дає підставу для підозри авторів «Галицько-Волинського літопису» в ототожненні його змісту з візантійськими документами, тому що існували й інші джерела написання літопису. У ньому наводяться документи, окремі літописні записи, які були складені у містах Володимирі, Галичі, Холмі, Пінську, Любомлі, деякі оповідання, наприклад, розповідь про бій на Калці і т. д. До того ж, літописці користувалися народними переказами, піснями, дружинним епосом, прислів’ями тощо. У літописі є фрагменти, де текст не обмежується рамками викладу за роками, вони являють собою жваву і неперервну розповідь з далеким від церкви і її книг стилем, що підтверджує світський характер цього твору.

Напевно, літопис складався в княжому дворі. Тому не дивно, що його автори були виразниками панівної верхівки держави. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представ-

168

Розділ 3. Історія культури княжої доби

ників боярської знаті, які підривали авторитет княжої влади та міць держави. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався в різні часи і різними авторами, то цілком зрозуміло, що літописці виражали погляди різних князів. Перший автор присвятив основну увагу всебічному розкриттю діяльності князя Данила Романовича (від змалювання його вмілої дипломатії до показу буденних родинних стосунків), інші літописці робили акцент на обґрунтуванні великої ролі князя Володимира Васильковича та його батька Василька Романовича у вирішенні доленосних проблем існування держави.

Однак існувала й головна, наскрізна ідея літопису, що пронизувала весь його зміст від початку і до кінця — це обґрунтування права галицько-волинського князя володіти Києвом і всією Південною Руссю. Саме цю ідею автори літопису цілеспрямовано і послідовно прагнули реалізувати і їм це вдалося.

У ХІІ—ХІІІ століттях в князівстві виникають літературні твори суто художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. Прикладом може бути повість Тимофія про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник з любов’ю відтворив образ князя як видатного державного, політичного і військового діяча, дипломата, який гідно «наслідував предка свого Мономаха».

Великої популярності серед освічених кіл не лише Галичини і Волині, але й усієї староруської держави тієї доби, набули так звані «духовні повісті» — твори, в яких світоглядні переконання та моральні принципи людини виводилися з її природи і не розглядалися як такі, що наперед визначаються Богом. Це певною мірою зумовлювало переорієнтацію суспільної свідомості з героя «аскетичного ідеалу» на ідеал «героя — борця» і спричиняло появу ранніх гума-

ністичних ідей у вітчизняному суспільстві і давньоруській літературі. До таких творів, у першу чергу, слід віднести повісті «Про трьох королів-волхвів», «Про Таудада — лицаря» та ін. У цей період з’являється ораторська, побутова (житійна) і паломницька проза, літературні збірники («Ізмарагд»), перекладні повісті («Індійське царство»). Особливістю літератури даного періоду була увага не лише до релігійних, але й до естетичних переживань людини. З’являються світські повісті «Троянська історія», «Олександрія» та ін.

Високого рівня в Галицько-Волинських землях досягло ювелірне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів здійснювалася на до-

169

Історія української культури

сить високому рівні. Використовувалися такі технології, як зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація тонке литво тощо. «ГалицькоВолинський літопис» містить такий фрагмент про візит князя Данила Романовича до Угорщини: «Його сідло було з паленого золота, стріли і шабля прикрашені золотом та іншими хитрощами». Цей фрагмент є символічним.

Матеріальна і духовна культура Галицько-Волинського князівства існувала у нерозривному зв’язку з культурними надбаннями інших земель Стародавньої Русі, перш за все з Києвом. Значною мірою цьому сприяло приєднання Волині і Галичини до Києва під час князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого, що заклало підвалини цих зв’язків. Крім того, позитивно впливала на їх відносини єдність економічних і політичних інтересів багатьох княжих династій. Єднанню західних і східних земель Русі сприяло також створення київської метрополії, яка була центром релігійного життя всієї держави.

Близькі стосунки у волинських князів існували з володарями пінських і чернігівських земель. Тому у боротьбі з литовськими загарбниками за свою незалежність пінська земля часто зверталася по допомогу до волинських князів і отримувала її. Чернігівські князі постійно домагались утвердитися на галицькому престолі і в такий спосіб прагнули зміцнити свої позиції в західних землях. Для цього потрібні були союзники, якими теж часто ставали волинські правителі. Пізніше, під час монголо-татарської нашестя чернігівська знать знайшла захист у Галицько-Волинському князівстві. Князі та бояри отримували тут землі, влаштовували династичні зв’язки, розпочинали нове життя. Багато простих чернігівців також знаходили притулок

вцих землях.

ЗНовгородом дружні взаємини почав розвивати ще князь Роман Мстиславович. За часів свого князювання у цьому місті він зробив чимало корисного для захисту новгородських земель. Новгородці відплатили йому своєю прихильністю до Галича, а новгородський князь Мстислав Мстиславич видав за князя Данила Романовича свою доньку і жив у великій дружбі із зятем. Літописці повідомляють, що в той час у галицько-волинських землях оселилося багато новгородців.

Історики і культурологи характеризують як особливо дружні стосунки між галицькими і суздальськими князями. Започаткував їх ще князь Володимирко Галицький. Щоб захистити свій край від зазіхань Польщі та Угорщини він уклав дуже важливий для себе союз з

170