Kultura_posibnik (1)

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

на. Справа в тому, що українське Просвітництво часів Г. Сковороди за своєю суттю було раннім типом Просвітництва взагалі. Воно висувало на передній план формування в людини мудрості, а не тільки теоретичних знань, тобто не просто пізнання істини, «а життя згідно з істиною». Цим воно відрізнялося від європейського Просвітництва, наприклад, французького. Ось чому Г. Сковорода був проти публікації своїх трактатів, бо вважав, що справжньою книгою є його власне життя, яке будувалося ним на підставі усвідомлених людством філософських принципів. Тому життєві вчинки українського Сократа дуже часто мали символічне навантаження, як і вся українська барокова література тих часів.

Звичайно, що таке світовідчуття і світорозуміння віддзеркалювалося і на художній картині світу, що формувалася українськими митцями в XVІI –XVIII століттях. Літописці й поети, музиканти й художники, всі творчі діячі барокової культури начебто занурювалися в глибини людської душі, намагаючись відобразити її світло і темряву. З цієї причини світлотінь стала в бароко одним з головних художніх прийомів у пошуках небуденної правди життя, відповіді на актуальні матеріальні й духовні проблеми тієї доби. Для цього майстри барокового стилю широко відчинили двері перед фантазією з усіма її химерами й надуманими сюжетами — тут і об’єктивізація уявного, і поетика «магічного реалізму» з контрастами світла і темряви, і матеріалізування різних проявів ірраціоналізму1. Невипадково, що сучасні вітчизняні дослідники знаходять в українському бароко подібність із сюрреалізмом2. Дійсно, і в першому (бароко), і в другому (сюрреалізм) культурних феноменах подекуди поєднуються абсолютно

несумісні явища: світоглядна абстрактність і натуралістична конкретність, фотографічне зображення і разюча неправдоподібність художнього задуму. Часто українські художники прагнули образно відтворити такі абстрактні поняття, як смирення, совість, доброчинність, честь, благо, краса, героїзм, жертовність і навіть не гадали, що це лежить за межами художніх можливостей. Вони безоглядно вірили у всемогутність образного мислення і тому сміливо поєднували умовне з реальним, синтезували абстрактне з конкретним, розглядали й

1Ірраціоналізм (від лат. irrationalis — нерозумний) — напрям у філософії і культурології, представники якого заперечують можливість пізнання світу та культури за допомогою розуму, і стверджують, що основним засобом осягнення реальності є інстинкт, одкровення, віра.

2Сюрреалізм (від фр. surrealisme — надреалізм) — різновид абстракціонізму, представники якого оголосили своїм завданням відтворення потоку свідомості і підсвідомості, що породжувало хи- мерно-викривлене поєднання і зрощення реальних і нереальних предметів.

261

Історія української культури

зображували їх у русі. Як наслідок, виникали химерні і суперечливі твори. Звідси бере свій початок не поодиноке прагнення емблематичного осягнення світу митцями — всього суттєвого і випадкового, видимого і прихованого в ньому. Стійкі алегоричні образи в їх символічному позначенні набули в бароко статусу емблем1.

В українському мистецтві найпоширенішими емблемами стали зображення саду, книги, світла, змія, які асоціювалися з різними видами мудрості. Сад був емблемою мудрості як досконалої моральної духовності, як благодатного ґрунту довершеності буття, розквіту доброчесності душі; книга — символізувала софійність існуючого; світло виступало емблемою фаворського сяйва2, а образ змія позначав лабіринти душі, що можуть завести в оману, в безодню пекла, тобто символізував трагічний аспект мудрості.

Особливо широкого розповсюдження у культурній системі українського бароко набула емблема квітучого саду. Її широко використовували скульптори. Справа тут не тільки в специфіці їхнього фаху, щоденній декоративній обробці інертного матеріалу при зведенні архітектурних споруд, але і в самому менталітеті прихильників цього стилю, для яких світ як сад — це алегорія благосного буття, що протистоїть хаосу необробленої землі чи каміння. В такому контексті розуміння світу зазначена алегорія теж стає центральною категорією низки трактатів та збірок проповідей. Прикладом може бути збірка «Зерцало духовне» С. Мокревича та «Виноград» Ст. Яворського.

Емблематичною стала й мова живопису (вже згадувана композиція «Христос — Пелікан» та зображення Діви Марії з мечами у серці, образ палаючого серця як фундаментальний символ мікрокосму-лю- дини на гербі митрополита В. Ясинського, що зображений на відомій гравюрі О. Тарасевича), віршовані підписи під творами й епітафії3 на зворотному боці домовинних портретів, барочні ікони разом з соковитим різьбленням іконостасів, мова філософії (наприклад, у «Сні» Г. Сковороди філософські узагальнення вилились у сплетіння чудернацьких образів), драматургія («Комедія на день Різдва Христового»), література (твори полемістів), де політика переплелася з апокаліпсичними видіннями, а також «вчена» поезія.

1 Емблема (від лат. emblemа — рельєфна прикраса) — умовне зображення якогось поняття, ідеї.

2Фаворське сяйво — у християнстві — таємниче світло, яким нібито засяяло обличчя Ісуса Христа, коли він молився на горі Фавор біля Назарета.

3 Епітафія (від грец. epitaphia — напис) — напис на могильному камені.

262

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Широкого розповсюдження у бароковому мистецтві набула асоціативна1 побудова образів на основі органічного поєднання реальності з алегоріями2, метафорами3 та гіперболами4. Західноєвропейські митці виробили цілий арсенал прийомів для підготовки персоніфікованих творів, у яких через алегорії підкреслювались важливі риси явищ та осіб. Українські митці теж рухалися тим же шляхом, алегорично унаочнюючи риси шанованих державних і церковних діячів, творців матеріальної і духовної культури. Показовою в цьому плані є гравюра І. Мигури, присвячена І. Мазепі, на якій гетьман постає в костюмі лицаря, в оточенні символічних зображень Істини, Правди, Сили, Справедливості і Мистецтва та ще й на тлі знаків військової слави. Всю композицію вінчають фасади соборів, які гетьман побудував або повернув із небуття.

Вітчизняні митці створювали також образи, що характеризували національні риси народу. Так, на відомій гравюрі І. Щирського «Всенародне торжество» (1708) зображено образ України у вигляді одягненої у порфіру5 і коронованої Діви, алегорією Дніпра у гравера Л. Тарасевича є музичні русалки, а міста Києва — обвита лавровими гірляндами альтанка6. Чудовим витвором українського мистецтва є й гравюра І. Щирського із зображенням Харкова у вигляді саду, викоханого відомим слобожанським полковником Григорієм Захаржевським-Донцем та його синами Федором і Костянтином.

Ще однією особливістю українського барокового стилю було використання символічних кодів і чисел. Причому цим прийомом користувалися представники всіх видів мистецтва: і живопису, і графіки, і різьби, і архітектури, і навіть літератури. Символам надавали забобонного значення, доводили, що це «знак» долі, перст, який вказує на всі перипетії життя людини. Наприклад, ректор Києво-

1Асоціація (від фр. association — приєднання, долучення) — зв’язок між окремими уявленнями, при якому одне з них викликає інше.

2Алегорія (від грец. allegoria –інакомовлення) — система натяків, що дає можливість переносного тлумачення змісту зображення, не втрачаючи його первинного смислу, наприклад, терези — правосуддя, хрест — страждання, якір — надія і т. д.

3Метафора (від грец. metaphora — перенос) — зворот мови, що полягає у вживанні слів і висловлювань у переносному смислі на підставі схожості, подібності, наприклад, підошва гори, ранок життя, очне яблуко тощо.

4Гіпербола (від грец. hyperbole — надмірність, надлишок) — стилістична форма, що полягає в образному перебільшенні.

5 Порфіра — пурпурна мантія монарха.

6 Альтанка — літнє помешкання, покрита зверху будівля в саду, парку.

263

Історія української культури

Могилянської академії архієпископ Л. Баранович у своїх творах іноді зображав хрести за допомогою сполучення різних слів, а його колега по академії І. Галятовський у своїй книзі «Душі людей померлих» (1667) стверджував, що кожна з латинських літер, які утворюють ім’я Христа, символізує голгофську жертву Ісуса. Подібних поглядів дотримувалися І. Величківський, М. Довгалевський та багато інших представників вітчизняної культури.

Суттєві зміни викликало бароко в українській геральдиці1. Якщо раніше (в часи середньовіччя) правом герба користувалися лише українці шляхетного походження, то вихід на історичну арену козацтва, впровадження полкового адміністративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на володіння гербами. Тому це був час активної герботворчості. Першою, відомою на сьогодні, пам’яткою козацького герботворення є герб Війська Запорізького Низового (козак з мушкетом та шалею), зображення якого існує на печатці від 1592 р. Саме від цього герба і від цієї дати веде свій родовід козацька геральдика. Показово, що вже в цьому козацькому гербі виразно помітний прообраз усієї системи козацької геральдики, яка з’явилася невдовзі, з усіма її характерними рисами, сюжетами та ідеями.

У символіці українських гербів козацько-гетьманської доби не слід шукати дивовижних зображень східного походження (чим, до речі, захоплювалася європейська знать) — драконів, зміїв, різних чудовиськ. Навпаки, емблемотворчість і герботворчість козацького бароко ґрунтувалися на пошуку предметів-асоціацій у природі, довкіллі, в народному побуті або ж на створенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів іменитих осіб. Дуже часто при творенні гербів для полкових міст і впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти жодним чином не вважалися символами (наприклад, сумки для герба м. Суми).

Серед найістотніших ознак козацького герботворення, що яскраво вирізняють його з-посеред інших геральдичних систем, варто назвати наявність у більшості гербів (причому, як у державних і родових, так і в земельних та міських) зображення зброї або символів військової доблесті, мужності, шляхетності та перемоги. Козак-лицар, його звитяжна зброя та лицарські чесноти — ось цен-

1Геральдика (від лат. heraldus — гербознавство) — допоміжна історична наука, що вивчає процеси створення і тлумачення гербів як специфічних історичних і культурних джерел.

264

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

тральна постать і її основні атрибути сюжетів козацької геральдики. Найрізноманітніші та незбагненні поєднання козацької зброї (часто в перехрещеному вигляді, що мало символізувати перемогу) з символами шляхетності (серце) та звитяги (зірка, півмісяць, хрест) зображені майже на кожному козацькому гербі. Інші сюжети, якщо й були присутні в козацькому герботворенні, мали явно другорядне значення, виконуючи певні функції, скажімо, політичної символіки. Ця функція гербів відбилася на змісті значної кількості пам’яток козацького герботворення, особливо в сфері державної та земельної геральдики. Однак намагання символічно відобразити політичні погляди або претензії суспільно-політичного характеру не викликали особливих проблем, бо козацька геральдика не знала жодних більш-менш значних регламентуючих перешкод. Тому не дивно, що політична символіка постійно супроводжувала козацьку геральдику протягом усього періоду її існування, часто набуваючи несподіваного вигляду в окремих гербах.

Стосовно зовнішнього оформлення козацьких гербів, то перше, що впадає у вічі, так це широке застосування в процесі створення гербів позащитових елементів повного герба. І якщо для родової геральдики подібна практика цілком закономірна, то наявність цих елементів у більшості міських та земельних гербів надає козацькій геральдиці своєрідності і в цій, суто формальній на перший погляд, площині.

Широкого розквіту в козацьку епоху набуло створення родовідних дерев представників давніх родин та іменитих осіб, які зображувалися у вигляді виноградного і трояндового кущів, дуба і лавра. З царства флори обиралися види, добре відомі людям завдяки своїм привабливим властивостям.

Ці прийоми знаходили застосування і в процесі наповнення гербів. Для цього використовувалися зображення орлів, сов, левів, ведмедів, коней, колосків, квітів тощо. В козацькій емблематиці були поширеними також булави, бунчуки, порохівниці, гармати, печатки, стріли і т. д. Улюбленими символами для створення гербів духовних осіб, як правило, слугували митри, руків’я посохів, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу. Все залежало від уподобань ієрархів українських церков.

Отже, козацька геральдика як за формою, так і за змістом, поза всяким сумнівом, є своєрідним явищем у порівнянні з попередніми та існуючими на той час геральдичними системами, в тому числі й

265

Історія української культури

порівняно зі староукраїнською (руською)1 геральдикою. З огляду на зазначене можна констатувати, що історія української геральдичної традиції являє собою унікальний феномен, коли один народ (український) створив дві геральдичні системи, кардинально відмінні як між собою, так і несхожі на системи герботворення інших країн Європи. Ця обставина дає підстави стверджувати, що забуті світи давньоруської та козацької геральдики є окрасою не лише вітчизняної, а й загальноєвропейської культурно-історичної спадщини. Вивчення надбань української геральдики збагачує світогляд співвітчизників, долучає їх до культурних джерел українського народу.

Становлення української символіки завершилося в 90-ті роки XVII ст. — першому десятиріччі XVIII ст., у період так званого мазепинського бароко. Вона так прижилася в українському мистецтві, що її не змогли викорінити можновладці, незважаючи на постійні переслідування всього суто українського в духовному житті, які почалися в останній період петровської доби і були продовжені Катериною ІІ та іншими російськими царями. У цьому плані емблематика українського бароко мала не тільки художнє значення, але й відіграла важливу роль у збереженні традицій українського народу.

У ХХ ст. деякі історики культури злегка критикували українських барокових інтелектуалів за безґрунтовність, відірваність їхніх ідей від життя (схоластичність) та надмірну ускладненість символічного ладу свідомості. Їм докоряли відсутністю новизни в таких мистецьких прийомах як парадокс, гіпербола, алегорія, контраст та ін. Однак критики не заперечували, що ці прийоми допомагали українській культурній еліті глибше з’ясовувати, ясніше тлумачити, детальніше розробляти старі істини. Крім того, як би не критикували бароко, беззаперечним залишається той факт, що воно повернуло українській культурі динамізм, прагнення до пишноти й досконалості, потяг до діалогу зі Сходом і Заходом. Мине немало часу, перш ніж Україна знову заживе бурхливим інтелектуальним і культурним життям, яке в ній процвітало в епоху бароко.

1Початок українського (руського) герботворення, як і європейського в цілому, сягає ХІІ—ХІІІ століть, а на ХІV—ХVІ століття припадає доба становлення та розквіту староукраїнської геральдики, яка розвивалася іншими шляхами, ніж в решті європейських країн. Основу староукраїнської (руської) геральдичної системи становили родові знаки, що виникли задовго до появи самої геральдики і лише згодом були оформлені в родові герби, згідно з вимогами геральдики. Подібна практика склалася також в інших європейських країнах, але якщо в Україні-Русі 90 відсотків гербів було створено на підставі старих родових знаків, то, наприклад, в Польщі подібних випадків налічувалося близько 20 відсотків, в Німеччині — 5 відсотків, а в інших країнах — і того менше.

266

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Що стосується засобів, якими користувалися представники українського бароко, то в цьому плані воно дійсно не було самобутнім мистецьким напрямом. Полістилістика, що стала його специфічною рисою, посилювалась в Україні наявністю розмаїтих культурних систем, які були втягнені у розвиток духовної культури українського суспільства. В цих умовах можна констатувати не тільки про поєднання впливів пізнього Ренесансу, раннього Просвітництва та зрілих реформаційних течій, але й про системну взаємодію в епоху Гетьманської держави спадщини Київської Русі, греко-православної та греко-ка- толицької культури, фольклорних традицій українського етносу, культурних надбань східнослов’янських народів та протестантського світу. Отже, до особливостей українського бароко слід віднести як своєрідність менталітету його представників, так і ту обставину, що культурний контекст його розвитку виходив далеко за межі ідейного ґрунту барокової свідомості Західної Європи, хоча воно й прийшло в Україну із західноєвропейських земель.

Однак з викладеного факту жодним чином не випливає, що українське бароко було суто механічним конгломератом різних культур. Універсальність бароко в Україні означає лише те, що воно не було «чистим» культурним напрямом, стильовою системою лише західноєвропейського зразка. Українське бароко являло собою культурне відображення цілої історичної епохи, яке було запліднене бароковою свідомістю Західної Європи, але не вичерпувалося нею. З цією свідомістю його споріднювало прагнення до неможливого і песимізм, пафос боротьби і примирення зі злом, звеличування слави і сум, поєднання реальності та ілюзії, імпровізації і театралізації, символічної алегоричності та прагнення вічності, метаморфози і метафоричності. Проте водночас воно характеризувалося й героїко-стоїстичним пафосом, поєднанням гуманістичної концепції людини з просвітницькою ідеєю розуму, ідеалами мудрості та символічного антропоцентризму, що виходило за межі змісту західноєвропейського бароко. Йому було притаманне прагнення величі, посиленої декоративності, мальовничості, динамізму, численних інакомовлень, а головне — небаченої вигадливості форми, у його поєднанні з народними традиціями українського мистецтва. У таких іпостасях українське бароко увійшло в світову культуру яскравим національно-своєрідним явищем.

Усі ці риси й естетичні особливості українського бароко знайшли своє відображення в усіх видах вітчизняного мистецтва.

267

Історія української культури

5.4. Специфіка українського бароко в літературі, театрі і музиці

Розвиток української літератури упродовж другої половини ХVІІ — першої половини ХVІІІ ст. значною мірою зумовлювався діяльністю Києво — Чернігівського культурного осередку, успіхи якого визначалися не тільки талантом митців, але й технічними можливостями книгодрукування. Особливими надбаннями в цей час вирізнялися Києво-Печерська та Чернігівська друкарні, найбільш досконалі творчі колективи подібного типу. Навколо них об’єдналися відомі митці і вчені, яких згуртували Є. Плетенецький,

І.Гізель та Л. Баранович. До їх кола входили талановиті письменники і поети П. Армашенко, О. Бучинський-Яскольд, І. Величковський,

І.Галятовський, І. Максимович (Іоанн Тобольський), П. Орлик, С. Полоцький, А. Радивиловський, А. Стаховський, П. Терлецький, Д. Туптало (Димитрій Ростовський), Ст. Яворський та ін.

Література, що створювалася ними, була різножанровою і різноманітною тематично. Так, протягом всього XVII ст. продовжували видаватися полемічні релігійні твори. Їх виховний християнський пафос доповнювався відточеністю думки ораторсько-проповідниць- кої прози. «Слова», «казання», «поучення», «ляменти» («плачі»), проповіді Л. Барановича («Меч духовний» , «Труби словес проповідних»),

І.Галятовського («Ключ разуменія»), А. Радивиловського («Венец Христов…»), М. Смотрицького («Лямент»), Ст. Яворського («Камінь

віри»), Ф. Прокоповича («Духовний регламент»), а у XVIII ст. — Г. Кониського («Похвала логіці») досягли високого мистецького рівня. Вінцем творіння в цьому жанрі стала чотиритомна «Книга житія святих» Д. Туптала-Ростовського1.

1Дмитро Ростовський, Димитрій (у миру — Данило Савич Туптало) народився у м. Макарів під Києвом у 1651 р. — український і російський церковний та культурний діяч, письменник і драматург. Він походив з українського козацтва, в 1668 р. прийняв чернецтво, був ігуменом у різних монастирях в Україні. В 1702 р. Д. Туптало став митрополитом у РостовіЯрославському. Священнослужитель підтримував реформи Петра І, однак не схвалював втручання держави у справи церкви. В 1684—1705 рр. митрополит створив багатотомний звід «Четьї-Мінеї» («Книга житія святих»), використовуючи українські, російські, грецькі та латинські матеріали. Цей твір високо цінував Т. Г. Шевченко. Митрополит напружено працював над підготовкою матеріалів для написання літопису про походження слов’янського народу. У 1702 р. він заснував школу в Ростові, де навчалося майже 200 дітей. У школі вивчалися старослов’янська, грецька, латинська мови та географія, а також був організований театр, в

268

Розділ 5. Українська культура часів козацько-гетьманської держави

Одним з найбільш плідних українських письменників другої половини ХVІІ ст. був Іоаникій Галятовський (невід. — 1688). Він уклав

збірку проповідей «Ключ разуменія… » (1659) з доданим до неї першим вітчизняним курсом гомілетики (теорії проповіді) «Наука альбо способ зложення казання», яка витримала три прижиттєві видання автора. В ній знаменитий оратор навчає, як зацікавити слухачів своїм виступом, як вибирати його тему та як будувати проповідь.

І. Галятовський уславився також написанням низки об’ємних і змістовних полеміко-богословських трактатів. Три з них — «Розмова Білоцерківська» (1676), «Стара церква» (1678) і «Фундаменти» (1683) — написані польською мовою і спрямовані проти католицизму та унії. Виходячи за межі теологічних дискусій, письменник торкався животрепетних питань свого часу, а саме, героїчних і трагічних подій Визвольної війни українського народу та подальшої боротьби проти різних іноземних загарбників, по-бароковому яскраво описував жорстокість і несправедливість, образи і знущання поневолювачів над православними, змальовував чимало побутових картин культурнонаціональних зіткнень. Великою популярністю користувалися укладені І. Галятовським збірки релігійних легенд про чудеса — «Небо новое…» (1665) і «Скарбниця потребная» (1676).

Важливим є й те, що книжна українська мова творів І. Галятовського наближена до народної (розмовної), проте викладення подій і легенд здійснено в них, як правило, в бароковому стилі. Всі великі твори цього полеміста (близько 20) були надруковані за життя автора, що за тих часів — велика рідкість, а деякі з них перекладені російською, румунською та польською мовами.

Визначним представником ораторсько-проповідницької прози у другій половині ХVІІ ст. був також Антоній Радивиловський (невід. — 1688), який визнається одним з найталановитіших проповідників доби українського бароко. В основному проповіді А. Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорно-побутового матеріалу їх автор намагався наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя українського народу. А. Радивиловському належать дві відомі збірки проповідей — «Огородок Марії Богородиці» (1676, «огородок» — огороджений сад) і «Венец Хрис-

якому ставилися п’єси духовного змісту. Д. Туптало сам брав активну участь у написанні п’єс. Помер митрополит у 1709 р.

269

Історія української культури

тов…» (1688). Характерними рисами його проповідей є демократичність викладу їхнього змісту, використання значної кількості повчальних прикладів і порівнянь не тільки з давньої історії, але й із сучасних йому подій, помітна релігійна нетерпимість. Проповідник вірив у вплив комет та магів на життя людей, вводив у проповіді народні казки та приповідки, популярні світські сюжети з побуту народів Заходу і Сходу, що надавало його виступам неповторного колориту й привабливості.

У часи козаччини та Гетьманщини чимало писалося барокових творів мемуарно-історичної спрямованості — це літературно оформлені щоденники активного борця проти унії А. Филиповича, записки Я. Марковича, М.Ханенка, автобіографія І. Турчиновського та ін. Помітний слід у вітчизняній історичній науці та культурі залишили спроби системно викласти українську історію, що чітко простежуються в «Густинському літопису» архімандрита Києво-Печерської лаври З. Копистенського (1670), у «Хроніці» ректора Києво-Могилянської академії Ф. Сафоновича (1672), в «Обширному синопсису Руському» П. Кохановського (1682). У 1674 р. в Києві вийшов друком «Синопсис,

або Стислий опис від різних літописців про початок слов’яноруського народу». Це був перший підручник з вітчизняної історії, яку було введено до шкільних програм як самостійний предмет. Підручник зберіг свою популярність до середини ХІХ ст., витримавши близько 30 видань. Його автором був І. Гізель.

Крім вже згадуваних літописів Самовидця, Г. Граб’янки і C. Величка, які стали справжньою енциклопедією козацтва, в другій половині XVIII ст. з’явилася анонімна «Історія русів» (написана близько 1770 р., але друком вийшла лише в 1846 р.). Більшість вчених визнають її автором відомого дослідника української старини

Григорія Полетику (1725—1784).

Видатною пам’яткою барокової паломницької прози стали

«Странствования по святим местам Востока» Василя ГригоровичаБарського (1701—1747), знаного українського паломника та просвітника. Майже чверть століття (з 1723 по 1747 рр.) тривала його подорож до Рима, на Афон, звідти до Палестини, Сирії, Аравії, Єгипту, знову до Македонії. Потім через Болгарію, Румунію, Молдову і Польщу паломник повернувся до Києва, де раптово помер, не встигши завершити оформлення своїх подорожніх записок.

Історична і культурна цінність твору В. Григоровича-Барського полягає в тому, що в ньому побачене автором описане і зображене (у

270