3.4 ЗМ-3. Суспільство і людина

3.4.1 Суспільство як об’єкт філософського пізнання;

3.4.2 “Анатомія” суспільства;

3.4.3 Людина як суб’єкт історичного процесу;

3.4.4 Філософія духу;

3.4.5 Філософія історії;

3.4.6 Філософські засади бізнесу.

3.4.1 Суспільство як об’єкт філософського пізнання

Лише історія людства в цілому

може дати масштаб для осмислення

того, що відбувається в наш час.

Карл Ясперс

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. Суспільство вивчається різними гуманітарними науками, які дають людям цінну інформацію про соціальний організм, пояснюють факти і події, розкривають специфіку економічної та інших сфер життя суспільства. Однак матеріал цих наук не дає повного уявлення про суспільство як єдину і цілісну систему, котра має власну логіку розвитку і функціонування.

Філософія прагне інших цілей: дати світоглядний, методологічний аналіз суспільства. Вона прагнула і прагне дати відповіді на фундаментальні запитання: Що таке суспільне життя? Яка та загальна його природа, що приховується за всім розмаїттям її конкретних проявів у просторі і часі? Яке місце займає суспільне життя в житті людини, яке її істинне призначення і до чого, власне, прагне людина і чого вона може досягнути, будуючи форми свого суспільного життя? І нарешті, яке місце займає суспільне життя людини в світовому, космічному бутті взагалі, до якої галузі буття воно відноситься, який його дійсний сенс, яке його відношення до решти абсолютних начал і цінностей, що лежать в основі життя взагалі? Постановка даних запитань і найрізноманітніші відповіді на них призвели до виникнення у філософії різноманітних теорій.

Після вивчення матеріалу теми Ви будете

Знати

• предмет і завдання соціальної філософії;

• чим структурні зв’язки суспільства відрізняються від функціональних;

• передумову формування і розвитку суспільства як відносно самостійної системи;

• спосіб існування і розвитку суспільства.

Вміти

• пояснювати конкретними прикладами структурні, функціональні та динамічні зв’язки суспільства як системи;

• застосовувати на практиці основні методологічні принципи в аналізі суспільного життя;

• відрізняти принципові відмінності матеріальних суспільних відносин від духовних;

• знаходити в сучасному суспільстві реальні прояви особливостей функціонування духовних процесів.

Розуміти

• сутність матеріалістичного та ідеалістичного підходів до розуміння суспільства;

• співвідношення соціальної філософії та інших наук про суспільство;

• специфіку соціальної філософії;

• основні відмінності процесів людського суспільства від процесів природи.

Програмна анотація

1. Суспільство – система об’єктивної реальності.

2. Поняття соціального.

3. Субстанція соціального.

4. Проблема побудови теоретичних моделей соціуму.

Ключові терміни

►Система – це цілісний об’єкт, що складається із взаємодіючих елементів.

►Суспільство – це безпосередній світ буття людини, система зв’язків і відносин, в якій і за допомогою якої здійснюється життєдіяльність людей.

►Життєвий світ – сукупність усіх можливих або дійсних горизонтів досвіду людського життя.

►Самоорганізація соціальна – у суспільстві, колективах, групах, самоздійснювані процеси соціального регулювання.

►Соціальний дискурс – це процес формування консенсусу, соціальної злагоди, легітимізації соціальних явищ.

►Суспільство технотронне – якісно новий тип суспільства, заснований на нових досягненнях електроніки, інформатики, кібернетики.

►Трансформація суспільства – зміни, що торкаються всіх сфер життя суспільства і відбуваються як результат впливу нововведень на традиційні структури, взаємодії різноманітних аспектів модернізації.

Суспільство – система об’єктивної реальності

першою передумовою формування і розвитку суспільства як відносно самостійної системи виступають зв’язки, взаємодія людей;

Структурні зв’язки:

- суспільні відносини; соціальні спільноти; соціальні інститути і організації;

- сфери суспільного життя; соціальні прошарки; види людської діяльності.

Функціональні зв’язки:

- зберігання і виробництво системи;

- зміни і удосконалення системи.

Динамічні зв’язки:

- циклічний тип соціальної динаміки;

- лінійний тип соціальної динаміки;

- спіралеподібний тип соціальної динаміки.

Суспільство як система виступає одночасно:

як об’єкт – це підсистема об’єктивної реальності, особливий ступінь у космічному процесі, що виник на певному етапі його саморозвитку і володіє власною логікою буття;

як суб’єкт – це результат діяльності людей, їх матеріальної і духовної енергії; це процес становлення і розвитку людської суті, що висловлює різницю між природою і суспільством.

Суспільні відносини

Широкий сенс: будь-які відносини між людьми, що виникають і реалізуються у суспільстві

Людина – універсальний суб’єкт суспільних відносин

Вузький сенс: відносини між соціальними групами, що набули безпосередньо соціального характеру

Основні види матеріальних і духовних суспільних відносин

Матеріальні

• Виробничо-економічні відносини;

• екологічні відносини;

• відносини щодо людиновиробництва.

Духовні (ідеальні)

• моральні відносини;

• політичні відносини;

• п равові відносини;

• естетичні відносини;

• релігійні відносини;

• ф ілософські відносини.

Критерії класифікації суспільних відносин

Критерій розподілу суспільних відносин на досить широкі підрозділи

Матеріальні і духовні (ідеальні) суспільні відносини.

Відносини між індивідами; відносини між соціальними групами. Відносини між соціально-економічними спільнотами; відносини між класами.

Критерій суб’єктів суспільних відносин

Критерій практичної діяльності людей

Відносини “людина - природа”; відносини “людина-суспільство”; відносини виробничі; відносини “людина-людина”.

Доброзичливі відносини і конфліктні відносини; відносини солідарності, взаємодопомоги; гуманні відносини; антигуманні відносини.

Критерії класифікації видів і форм діяльності

Критерії ціннісної орієнтації діяльності людини.

Діяльність, спрямована ззовні на зміну природної і соціальної сфер; діяльність, спрямована в середину, на зміну, удосконалення самої людини.

Критерії конкретної ролі діяльності людини.

Репродуктивна діяльність; продуктивна діяльність.

Критерії рівнів програмної діяльності людини.

Матеріально-виробнича діяльність; духовна діяльність; науково-експериментальна діяльність.

Критерії цілеспрямованого управління діяльністю людини.

Рекреаційна (відновлююча) діяльність; прогнозувальна діяльність; проектувальна діяльність.

Критерії соціальних наслідків діяльності людини.

Створювальна діяльність; руйнівна діяльність; гуманна діяльність; антигуманна діяльність; прогресивна діяльність; регресивна діяльність.

Стани духовного життя суспільства

активний стан –

зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм;

акцентований стан –

наприклад, масового патріотизму або військової агресивності;

пасивний стан –

суспільної апатії або скепсису;

збалансований стан –

що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого.

Категорії соціальної філософії

Перший ряд загальних категорій:

людина, суспільне буття, цивілізація, суспільно-економічна формація, соціальна система, суспільні відносини, виробнича діяльність, практика, суспільна свідомість.

Другий ряд загальних категорій:

життя та смерть, сенс життя, свобода, світогляд, соціальна справедливість, гуманізм, прогрес і регрес, необхідність і випадковість.

Основні функції соціальної філософії

методологічна –

соціальна філософія озброює інші, перш за все гуманітарні науки, найбільш загальними методами; живить наукову думку доглибинними смислами, що слугують орієнтирами у процесі наукового пошуку; виступає певною формою упорядкування світоглядних знань, позбавляючи цим внутрішній світ людини і від духовних порожнин, і від аморфності думок, вірувань та переживань;

світоглядна –

озброює системою поглядів на суспільство, його організацію та розуміння місця людини у ньому; орієнтує людину на ствердження раціонального начала в організації суспільного життя тощо;

пізнавальна –

дає нові знання, нехай і специфічні, світоглядні. Узагальнюючи, підносячи до вищого ступеня й збагачуючи досягненнями культури життєво-практичний досвід людей, соціальна філософія зберігає й відтворює в собі у нових формах сповнені доглибинними життєвими смислами переживання й поривання – до свободи, майбутнього тощо;

виховна –

допомагає виробити життєві засади, які стають головними орієнтирами, що визначають характер і направленість відношення людини до дійсності, характер і спрямованість її практичної діяльності;

практична –

соціальна філософія є засобом активного, перетворювального впливу на світ і на саму людину; відіграє важливу роль у визначенні мети життєдіяльності, досягнення якої – важлива умова забезпечення існування, функціонування і розвитку людини та суспільства.

Історичні етапи розвитку соціальної філософії

Антична соціально-філософська думка.

Платон – модель ідеальної держави;

Арістотель – психологія особистості, право, соціальні інститути, держава, мораль.

Соціальна філософія Відродження.

Н. Макіавеллі, Т. Мор, Т. Кампанелла.

Філософія історії Нового часу.

А. Кондорсе, І. Гердер, Дж. Віко та ін.

Проблема законів розвитку людського суспільства.

Філософсько-історична концепція Г. Гегеля.

Світовий розум творить через діяльність людей, які виступають виконавцями божественної волі;

в чення про громадянське суспільство; роль особи і народних мас в історії; роль права і моралі в регуляції людських стосунків тощо.

Позитивістська соціологія.

О. Конт, Г. Спенсер та ін.

Суспільство як єдиний організм, що розвивається за своїми законами, закон трьох стадій історичного розвитку, органіцизм та функціоналізм тощо.

С учасні некласичні філософсько-історичні та соціально-філософські школи і напрями.

Соціальна філософія франкфуртської школи;

неокантіанство;

екзистенціалізм;

релігійні течії;

Намагання осмислити реалії суспільного життя, що виходять за рамки раціонального, доля людства, перспективи розвитку світової цивілізації, її загально-людських основ.

Поняття соціального

Термін “соціальний” використовується в уже знайомому нам розумінні для позначення колективних форм життя людей на відміну від його індивідуальних проявів;

Соціальна філософія вивчає не тільки закони колективної поведінки, взаємодії людей, але і дії будь-якого окремого індивіда – у тій мірі, у якій його поведінка характеризує людину як істоту, виділену з природи і від природи відмінну. В цьому плані предметом вивчення соціальної філософії є не тільки суспільство, але і соціум, або соціальність взагалі, як особлива надприродна реальність;

П. Сорокін розглядав “соціальне” як альтернативу “культурного”, розрізняючи системи взаємодіючих людей (“соціальне”) і системи взаємопов’язаних ідей, цінностей і норм (“культурне”);

Проте багато філософів вивчають поняття соціального в іншому, більш широкому значенні, називаючи цим терміном системну сукупність властивостей і ознак, які виділяють людину і створений нею світ із царства природи;

Діяльність і спілкування – загальні необхідні умови соціального. І хоч його осягнення потребує проникнення в таємницю культури, соціальних інститутів, чуттєвості – його початок коріниться саме в діяльності і спілкуванні; саме вони постають в якості тих наріжних каменів, на яких зводиться будівля соціального, базується суспільство як особливий феномен дійсності, як підсистема об’єктивної реальності.

Субстанція соціального

Вся багатоманітність об’єкта нашого світу розподіляється на два типи – якісно гомогенні об’єкти, які належать лише одному із “царств буття”, що утворюють наш світ, і якісно гетерогенні об’єкти, які поєднують у собі декілька різноякісних початків, один з яких є визначальним “лицьовим” для об’єкта;

Дослідження суспільства привело вчених до думки, що воно відноситься до особливого класу систем здатних не просто існувати на манер каменя чи функціонувати на манер автомобіля, а “жити”, тобто самостійно породжувати, підтримувати і відтворювати притаманну їм якісну визначеність;

Системи подібного типу називаються субстанціональними. Їм притаманні дві головні ознаки: перша з цих ознак філософами минулого названа властивістю sui generis, або самопородження, здатність системи утримувати всі причини свого виникнення “в собі”, всередині себе, а не за своїми межами; друга ознака – якісна самодостатність, під якою розуміється здатність системи існувати за власними законами; зрозуміло, як і в першому випадку, це не означає здатність існувати поза середовищем і не потребуючи його;

В дійсності самодостатня сутність системи, а не її існування, що означає здатність системи самостійно структурувати себе з матеріалу середовища, зберігати свою автономію від руйнівних впливів, змінюватись у відповідності з власними імпульсами, а не зовнішніми “поштовхами”.

Проблема побудови теоретичних моделей соціуму

Соціум в теоретично філософській уяві стародавніх мислителів у буквальному розумінні цього слова ототожнювався з державою; закономірності розвитку суспільства і держави ототожнювалися;

Різницю між соціумом і державою зауважили, але приховали в релігійних містифікаціях мислителі середньовіччя;

І тільки Н. Макіавеллі наважився на підхід, де держава постає у вигляді однієї із складових соціуму як більш широкого і фундаментального утворення;

Концепція ідеальних типів:

Історичний процес, за М. Вебером, – це настільки різнобарвне плетиво подій, фактів, що аж ніяк не вкладається не тільки в систему формаційного аналізу, а й у будь-яку систему взагалі.

В історії домінує одиничний факт, унікальна подія чи процес. Схема ж узагальнює, огрублює, ідеалізує його, подає у вигляді закономірності, якої в реальній історії не існує; як теоретичне узагальнення схема є простим службовим поняттям – “ідеальним типом”, – свого роду інструментом, що сам по собі нічого не відображає, але необхідний для пізнання.

Ідеальний тип узагальнює емпіричний матеріал і, водночас, абстрагується від нього, постає у вигляді теоретичної надбудови, що не тільки має самостійне (й незалежне від емпірії) значення, а диктує їй істинний зміст;

Раціоналістська модель:

Капіталістичне суспільство розглядається як найприйнятніша форма (модель) людського співжиття саме тому, що в основі його лежить раціональний чинник – наука, релігія, мораль, освіта тощо. Раціональність постає своєрідним духом капіталізму, критерієм оптимальності всіх його підсистем, їх гармонійної єдності і функціональної доцільності. Капіталістична організаційна модель соціуму – оптимальна, й інша не лише не потрібна, але й не можлива. Саме тому її треба вдосконалювати, використовуючи всі переваги раціональності;

Концепція теорії соціальної системи:

Суспільство, за Т.Парсонсом, це своєрідна система координат дій, найважливіші елементи якого – соціальна система, система культури та система особистості. Сукупність суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв’язків індивідів та соціальних систем. Внаслідок і на засадах взаємодії (“Я” і “Другого”) система культури впроваджується в систему особистості, завдяки чому утворюється стійка та стабільна соціальна система; засобом такого впровадження (й стабілізації) постає система соціалізації особистості. Це питання в концепції Т.Парсона має опорне значення;

Концепція еволюції типів культури:

П.Сорокін розглядає історичні закони як прояв людської природи, а людину – як головну й необхідну передумову історії. В основі концепції – теза про пріоритет системи цінностей, значущостей, чистих культурних систем, носіями яких є індивіди та соціальні інститути. Історичний процес є циклічною флуктуацією типів культури, кожна з яких – індивідуально неповторна система цінностей;

Теорія стадій економічного зростання:

У.Ростоу поділяє історію розвитку людства на п’ять стадій економічного зростання – традиційне суспільство, перехідне суспільство, період злету, період зрілості, ера високого масового споживання.