2.4 Фази зовнішньополітичного конфлікту
Вивчення конфлікту в його послідовно змінюваних фазах дозволяє розглядати його як єдиний процес, що володіє різними, але взаємопов'язаними сторонами: історичної (генетичної), причинно-наслідкового та структурно-функціональної.
Перша фаза конфлікту - це сформоване на основі певних об'єктивних і суб'єктивних протиріч принципове політичне ставлення і відповідні йому економічні, ідеологічні, міжнародно-правові, військово-стратегічні, дипломатичні відносини з приводу даних протиріч, виражені в більш-менш гострої конфліктної формі.
Друга фаза конфлікту - це суб'єктивне визначення безпосередніми сторонами своїх інтересів, цілей, стратегії та форм боротьби для вирішення об'єктивних чи суб'єктивних суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливостей застосування мирних і військових засобів, використання міжнародних союзів і зобов'язань, оцінки загальної внутрішньої і міжнародної ситуації. На цій фазі сторонами визначається чи частково реалізується система взаємних практичних дій, що носять характер боротьби співробітництва, з метою вирішити протиріччя в інтересах тієї чи іншої сторони або на основі компромісу між ними.
Третя фаза конфлікту полягає у використанні сторонами досить широкого діапазону економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, міжнародно-правових, дипломатичних і навіть військових засобів (не застосовуючи їх, однак, у формі прямого збройного насильства), залучення в тій чи іншій формі в боротьбу безпосередньо конфліктуючими сторонами інших держав (індивідуально, через військово-політичні союзи, договори, через ООН) з подальшим ускладненням системи політичних відносин та дій всіх прямих і непрямих сторін у цьому конфлікті.
Четверта фаза конфлікту пов'язана зі збільшенням боротьби до найбільш гострого політичного рівня - міжнародної політичної кризи, яка може охопити відносини безпосередніх учасників, держав даного регіону, ряду регіонів, найбільших світових держав, залучити ООН, а в ряді випадків - стати світовою кризою, що надає конфлікту небачену раніше гостроту і містить пряму загрозу того, що однією або декількома сторонами буде використана військова сила.
П'ята фаза - це міжнародний збройний конфлікт, що починається з обмеженого конфлікту (обмеження охоплюють мети, території, масштаб і рівень ведення бойових дій, застосовувані військові кошти, кількість союзників і їх світової статус), здатного за певних обставин розвиватися до більш високого рівня збройної боротьби з застосуванням сучасної зброї і можливим залученням союзників однією або обома сторонами.
Шоста фаза конфлікту - це фаза врегулювання, передбачає поступову діскалацію, зниження рівня інтенсивності, більш активне залучення дипломатичних засобів, пошук взаємних компромісів, переоцінку і коректування національно-державних інтересів. При цьому врегулювання конфлікту може стати наслідком зусиль однієї або всіх сторін конфлікту або початися внаслідок тиску з боку "третьої" сторони, в ролі якої може виявитися велика держава, міжнародна організація або світове співтовариство в особі ООН [5].
Найбільш прийнятна форма врегулювання зовнішньополітичного конфлікту - це досягнення балансу інтересів його сторін, що дозволяє в кінцевому рахунку усунути саму причину конфлікту. У разі якщо подібного балансу досягти не вдалося, мало того, інтереси однієї зі сторін внаслідок військової поразки пригнічені, то конфлікт переходить у латентну форму, яка в будь-який момент може за сприятливих внутрішніх і міжнародних умови знову відродити конфлікт.
На кожній із розглянутих перших п'яти фаз міжнародного конфлікту може початися альтернативний, не ескалаціонний, а деескалірующій хід розвитку, втілює в мирному зондаж і перерві у військових діях, переговорах про ослаблення або обмеження даного конфлікту. При подібному альтернативному розвитку може відбутися ослаблення, "заморожування" або ліквідація даної кризи або навіть конфлікту на основі досягнення компромісу між сторонами з приводу лежачого в основі конфлікту протиріччя. Разом з тим на цій фазі можливий - за певних умов - новий цикл еволюційного або вибухового розвитку конфлікту, наприклад від мирного до збройного, якщо конкретне протиріччя, яке лежить в його основі, не буде "зжиті" цілком і на досить тривалий період.
Можливий розвиток конфлікту вельми складно втиснути в рамки будь-якої схеми, особливо у вигляді мережевого графіка. Однолінійна схема не в змозі передати всю складність реального розвитку подій: переходу від співпраці сторін до конфронтації, змін їх інтересів, цілей і стратегії в ході конфлікту, застосування ними різноманітних комбінацій мирних і військових засобів, ступеня залучення інших учасників у боротьбу і співробітництво в даному конфлікті , безпосереднього розвитку збройного конфлікту, еволюції і самих міжнародних умов і т.д. Інакше кажучи, процес розвитку зовнішньополітичного конфлікту - це не просте сходження від однієї фази конфлікту до іншої, а складна діалектика політичних та інших відносин сторін з приводу об'єктивних і суб'єктивних протиріч, інтересів і цілей в ході конфлікту з розгалуженою мережею варіантів альтернативного розвитку і, що не виключено, можливістю зворотного ходу.
Розгляд сутності зовнішньополітичного конфлікту, що породили його протиріч, змісту, структури і процесу розвитку дозволяє знайти вирішення питання, пов'язаного з типологією конфліктів, оскільки без побудови типології і класифікації міжнародних конфліктів неможливо вести аналіз соціально-політичної сутності, змісту та форм зовнішньополітичних конфліктів на скільки- серйозної теоретичної основі. Необхідно відзначити, що в сучасній конфліктології немає достатньо усталеною типології зовнішньополітичних конфліктів, наявні методики при всій схожості між собою нерідко мають принципові відмінності. У самому загальному плані класифікацію конфлікту можна провести по цілому ряду підстав, до яких відносяться: цивілізаційно-культурологічні особливості; причини виникнення конфлікту; протиріччя, що лежать в його основі; характер учасників; масштаби; застосовувані засоби; характер розвитку; соціально-психологічні чинники конфлікту; його тривалість.
При аналізі суперечностей, що лежать в основі зовнішньополітичного конфлікту, необхідно враховувати їх характер. Суперечності можуть бути об'єктивними і суб'єктивними, які можуть зникнути в зв'язку зі зміною політичного керівництва або лідера однієї зі сторін конфлікту; крім цього, протиріччя можуть носити антагоністичний або неантагоністичний характер, що позначиться на формах, масштабах і засобах розвитку міжнародного конфлікту. Поряд з цим слід враховувати і правовий статус сторін конфлікту.
Зовнішньополітичні конфлікти можуть розрізнятися і за своїм просторово-тимчасовому масштабі. В даному випадку можна виділити глобальні конфлікти, що зачіпають інтереси всіх учасників міжнародних відносин; регіональні, локальні, які включають в якості сторін конфлікту обмежене число учасників, двосторонні. В залежності від тривалості конфлікти можуть бути затяжними, середньої тривалості, короткостроковими.
В залежності від застосовуваних засобів звичайно виділяють збройні конфлікти і конфлікти з застосуванням тільки мирних засобів. При цьому збройні конфлікти можуть бути конфліктами з масованим використанням військового потенціалу і з обмеженим використанням військової сили, що визначається рівнем протиріч між інтересами сторін конфлікту. У конфліктах з використанням тільки мирних засобів останні можуть бути задіяні як комплексно, так і вибірково (ембарго, торговельні обмеження, зниження рівня дипломатичного представництва і т.п.).
За характером розвитку можна виділити: еволюційні конфлікти, в ході яких конфлікт, послідовно проходить багато фази розвитку: стрибкоподібні, при яких можливе перескакування через фази розвитку в бік як ескалації, так і деескалації конфлікту, уповільнені і вибухові; латентні та явні [6].
Розглянуті типи зовнішньополітичних конфліктів, по всій вірогідності, не вичерпують всіх можливостей класифікації, але дозволяють більш осмислено підійти до аналізу конкретного конфлікту.