Зенон КОГУТ

До українського читача

Ця книжка, плід моєї десятирічної праці, побачила світ 1988 року англійською мовою в США як видання Українського наукового інституту Гарвардського університету. Тоді я був переконаний, що моє історичне дослідження ніколи не стане доступним українському читачеві, зокрема через те, що в тодішній УРСР історія XVIII сторіччя та українсько-російських політичних відносин уперто замовчувалась або ж фальсифікувалась. І не лише в УРСР. Навіть у США історію України не вважали серйозним предметом для дослідження і подавали як додаток до російської.

Після виходу книжки у газетах і журналах з’явилось чимало статей і рецензій. Водночас, науковці почали використовувати цю працю при підготовці нових підручників з історії Росії та Східної Європи. Таким чином, книжка певною мірою мала вплив на розвиток історіографії в Канаді, США, Західній Європі.

Створення незалежної Української держави пробудило зацікавлення моєю працею і в Україні. Я дуже радий, що мій песимізм року 1988 виявився невиправданим, і ця книжка буде доступна українському читачеві та займе певне місце в царині історичної науки в Україні.

При вивченні цієї теми я, на жаль, не дістав дозволу працювати в архівах України та Росії. Тому я намагався максимально використати друковані джерела з архівні та бібліотек Варшави, Лондона, Стокгольма, Кракова, бібліотеки Конгресу США та Гарвардського університету. Сподіваюсь, що поява моєї праці українською мовою спонукає істориків суверенної держави до повнішого дослідження джерел, що стосуються цієї теми.

Зенон Когут

Київ, 30 серпня 1993 року

Від автора

Ця книга побудована на матеріалі докторської дисертації, яку я писав протягом 1971 — 1975 рр. Хоча ступінь доктора я дістав у Пенсільванському університеті, більша частина науково-дослідної роботи над дисертацією була здійснена в Українському науковому інституті Гарвардського університету. З часом професійні інтереси привели мене до інших тем, і лише в середині 80-х рр. я дістав можливість переробити і розширити свою працю для публікації.

Під час писання дисертації та її переробки у монографію мені допомагало багато людей. Науковий керівник моєї дисертації професор Альфред Дж. Рібер завжди був щедрий на поради і заохочував мене до роботи. Професор Олександр Оглоблин, який колись викладав у Київському університеті, дав мені багато цінних порад щодо історичних джерел і ділився своїми багатющими знаннями з історії України XVIII ст. Директор Українського наукового інституту Гарвардського університету професор Омелян Пріцак привів мене до ширшого розуміння української історії й запропонував свої поради з питань методології. Багато з тих, хто читав дисертацію та її рукопис, давали вдумливу критику і корисні поради. Серед них: Джон Т. Александер, Ольга Андрієвська, Марта Богачевська-Хом’як, Грегорі Фріз, Юрій Гаєцький, Патриція Кеннеді Грімстед, Леонід Герець, Роберт Е. Джоунз, Орест Пелех і Девід Ренсел. Вельми завдячую професорам Маркові Раєву та Ісабель де Мадар’яга за їхні цінні коментарі й поради. Хочу скласти особливу подяку заступникові директора Українського наукового інституту Гарвардського університету Франкові Е. Сисину, який допомагав мені на кожному етапі цього проекту і завжди нагадував про мій обов’язок історика навіть тоді, коли моя професійна кар’єра набирала іншого напрямку діяльності.

Багато інших осіб допомагали мені у технічній підготовці рукопису та в процесі публікації: Уляна Пасічник, Кетрін Тейлор і д-р Любомир Гайда редагували; Бренда Д. Сенс неодноразово з великим терпінням і старанням передруковувала рукопис, насичений іноземними словами; Маркіян Стецик і Даєн Маккафері підготували карти; Томас М. Керні — таблиці. Покажчик склав Майкл Д. Луу. Я вдячний також Юрію Мигайчукові, відповідальному редакторові Гарвардської українознавчої серії за його постійний нагляд впродовж допровадження цієї книги до друку. Дуже завдячую Українському науковому інституту Гарвардського університету за підтримку і створення сприятливої дослідної і робочої атмосфери. І врешті-решт, я хотів би подякувати Фондові українських студій, Меморіальному фондові Еви Статків з Маямі (Флорида), а також Союзу українок в Америці як щирим спонсорам цієї книги.

Зенон Є. Когут,

м. Вашингтон.

Березень 1988 р.

Зенон Когут та його книга

Територіальна експансія, шо перетворила Росію на величезну багатонаціональну імперію, характеризувалася прагненням до централізму і єдиної форми державного правління. Водночас, зважаючи на тогочасні реалії, Росії доводилось визнавати за деякими землями, надто на західних її кордонах, право на самоуправління. Українська Гетьманщина, потрапивши у 1654 році під сюзеренну владу російського царя, ще протягом цілого сторіччя зберігала власні військові, адміністративні, фінансові та судові структури. Напружені стосунки між доцентровими силами, схильними до створення в імперії єдиної системи державного управління, єдиної соціальної структури і навіть єдиної культури, та відцентровими силами, які домагалися визнання чинних на той час прав за такими привілейованими територіями, як українська Гетьманщина, прибалтійські землі, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське, до останнього часу залишалися одним із найголовніших, але найменш досліджених розділів російської історії.

Зенон Євген Когут простежує боротьбу між російським централізмом та українською автономією, зосереджуючи свою увагу на періоді від царювання Катерини Другої, яке відзначилося скасуванням українських інституцій, до 30-х років XIX сторіччя, коли українське суспільство було остаточно інтегроване в Російську імперію. Автор зупиняється на трьох головних питаннях. По-перше, він показує, як великодержавницькі погляди російського чиновництва та ідеї просвітництва у поєднанні з теоріями організованої поліційної держави в Росії посилювали прагнення до централізму і єдиної форми державного управління і як ці теоретичні міркування впливали на формування політичного курсу імперії. По-друге, у своїй праці Зенон Когут визначає, якою мірою українське суспільство з одного боку чинило опір імперським зазіханням, а з іншого — пристосовувалося до нових обставин. Особливо складним — через несхожість соціальних структур та автономістські погляди української шляхти — виявився процес соціальної інтеграції. По-третє, автор дослідження робить висновок про те, що приєднання України до Росії призвело до русифікації українських міст і перетворення українців у націю селян. Крім того, поглинення імперією Гетьманщини зміцнило концепцію Росії як унітарної держави, незважаючи на виклик, кинутий їй автономними інституціями земель, захоплених згодом на заході.

Завдяки ретельності наукового дослідження, ясності викладу й глибокій аргументованості праця Зенона Когута є не тільки значним внеском в українські студії. Її автор докладно зупиняється на таких широких темах, як формування Російської імперії, джерела її національних проблем, конфлікт між абсолютизмом царської влади і правами автономних регіонів.

Після захисту докторської дисертації в Пенсильванському університеті Зенон Когут викладав спочатку в ньому, а потім в Університеті штату Мічиган. Далі він тривалий час працював на посаді ад’юнкт-професора в Інституті українських досліджень Гарвардського університету, де написав низку статей, присвячених Україні XVIII сторіччя та історії Східної Європи й Росії. Протягом 1980 —1984 років Зенон Когут уклав і відредагував "Американську бібліографію слов’янських і східноєвропейських студій". Працював у Бібліотеці Конгресу США старшим науковим працівником з питань Східної Європи й Радянського Союзу. Нині очолює Канадський інститут українських студій Альбертського університету.

Вступ

У другій половині XIX ст. концепція Росії як унітарної держави настільки глибоко вкорінилась у свідомість правлячої еліти, що будь-яка політика компромісів з новонародженим національним рухом у цих колах не сприймалася серйозно. Неспроможність вирішувати національні проблеми врешті-решт призвела до краху імперії. Частково причина такої схильності російської еліти до централізму й адміністративного унітаризму зумовлена століттями історичного розвитку. Московія віддавна практикувала включення новоприлучених порубіжних земель до російської адміністративної системи. Поки експансія Росії обмежувалася малозаселеними територіями, де проживали кочівники і невеликі козацькі ватаги, безпосереднє адміністративне приєднання нових земель не зустрічало великого опору. Однак під час своєї експансії на захід Росія підкорила території й народи, які вже мали добре розвинену концепцію юридичної окремішності, регіональних привілеїв і самоврядування. Тому Росія, намагаючись зберегти єдину адміністративну систему, змушена була пристосовуватись до реалій існування окремих привілейованих територій. Серед основних, хоча й не досліджених тенденцій російської історії, завжди була боротьба між доцентровими силами, що відстоювали одноманітність в адміністративному устрої, соціальній структурі і навіть культурі, та відцентровими силами, які вимагали дотримання прав таких особливих привілейованих територій, як Україна, Прибалтика, Царство Польське і Велике Князівство Фінляндське.

Перше знайомство Росії із західним типом самоврядування розпочалося саме з української Гетьманщини, яка опинилася під владою російського царя у 1654 р., але впродовж сторіччя зберігала свою власну адміністративну, фінансову і судову систему. Предметом дослідження даної книги є боротьба між російським централізмом і українською автономією. Хронологічно вона охоплює період від правління Катерини II, коли українські установи Гетьманщини були скасовані, до 30-х рр. XIX ст. — остаточної інтеграції українського суспільства в імперську систему.

Дослідження зосереджене на трьох принципових питаннях. Поперше, яким було походження, теоретичне обгрунтування та втілення російської політики щодо Гетьманщини та інших автономних регіонів. По-друге, якою була реакція установ Гетьманщини та українського суспільства на імперську інтеграцію. По-третє, наскільки успішно відбувався цей процес і який він мав вплив на імперію і українське суспільство.

Крім того, дослідження порушує ширше коло питань. Для кращого розуміння загальноєвропейської історії воно дає аналіз російського варіанту «добре регульованої» абсолютистської держави та її боротьби проти корпоративних і регіональних привілеїв. У контексті російської історії — це вивчення одного з сюжетів формування Російської імперії і своєрідна передмова до дослідження її національної політики. Ліквідація української й балтійської автономій відбулася в часи бурхливого зростання імперії. Приєднання пізніше здобутих польських і турецьких територій відбулося без сумніву з врахуванням досвіду, здобутого Катериною II в Україні. Скасувавши адміністративну структуру автономних територій, Катерина спричинилася до творення багатонаціональної, але унітарної за характером імперії і розпочала національну політику, яку продовжили її спадкоємці.

Нарешті, це дослідження має безпосереднє відношення до української історії. Що більше успіхів досягали імперські власті, розчиняючи Гетьманщину в імперському морі, то менш імовірним було збереження українцями історичної своєрідності. Кооптація і часткова асиміляція їхньої еліти зробила українців «соціологічно неповною» або «неісторичною» нацією, спрямувавши їх на шлях національного будівництва, відмінний від того, яким ішли нації, що зберегли свою традиційну еліту. Встановлення зв’язку між традиційною українською автономією і сучасним українським націоналізмом виходить за межі хронології і теми наведеної праці. Однак вона містить вихідний матеріал, що може стати у пригоді дослідникам націоналізму.

Катерина скасувала автономію трьох українських регіонів — Слобідської України, Запоріжжя і Гетьманщини. Ця праця присвячена лише проблемам Гетьманщини. За часів Катерини II автономія Слобідської України, установи якої ніколи не були добре розвинутими, вже була обмежена. Запоріжжя було козацькою республікою, що мала велике символічне значення для українських традицій, але її знищення не було ізольованим фактом, а становило частину загальної імперської політики стосовно всіх козацьких військ на імперській території. Гетьманщина ж, цей найбільший неасимільований порубіжний простір імперії, найкраще надається для вивчення як один з прикладів імперської інтеграції.

Хоча процес ліквідації інститутів та соціальної структури Гетьманщини в імперській системі і є основним предметом нашого зацікавлення, дане дослідження не розглядає спеціально складний процес культурної асиміляції і «русифікації». Вивчення останнього потребувало б поглиблених досліджень українсько-російських мовних і літературних відносин, історії освіти, соціального життя та долі української шляхти і кліру. Таким чином, проблема акультурації та «русифікація» згадуються тут остільки, оскільки вони пов’язані з розумінням адміністративної інтеграції та імперської політики.

Ця монографія — перше повне дослідження інтеграції Гетьманщини в імперію. Більшість українських істориків, які займалися Гетьманщиною, вивчали інші періоди та проблеми. І це не дивно, оскільки розпуск і ліквідація місцевих установ рідко були популярними темами в національній історіографії. Проте різноманітні історичні школи XIX—XX ст. зробили поважний внесок у дослідження і тлумачення цієї проблеми. Він заслуговує тут на спеціальну увагу.

Однією з проблем, що зацікавила дослідників, є юридичний статус союзу Гетьманщини з Москвою. Суперечки точаться навколо точного визначення статусу Переяславської угоди 1654 р., згідно з якою гетьман Богдан Хмельницький і українська еліта визнали сюзеренітет московського царя. Дотепер угоду трактували як персональну унію, звичайну унію, протекторат, васальну залежність, військовий союз, автономію, інкорпорацію або возз’єднання ¹. Тривала полеміка з цього питання підігрівалась також з політичних міркувань. У Радянському Союзі, наприклад, Центральний Комітет Комуністичної партії визначав Переяславську угоду як вічне, добровільне «возз’єднання» двох «братніх народів» ². І хоча полеміка про природу юридичних взаємовідносин Гетьманщини з Росією значно сприяла поглибленню наших знань з історії раннього періоду Гетьманщини, вона не наблизила нас до розуміння причин та обставин її занепаду.

Боротьбу всередині гетьманського суспільства досконало вивчали історики народницького напряму, які від середини XIX до початку XX ст. займали провідні позиції в українській історіографії. Вони розглядали козацьку еру як період боротьби мас за свободу і соціальну справедливість проти експлуатації з боку українських землевласників. Народники зібрали і опублікували значні архівні матеріали, а також видали ряд монографій про соціальну структуру і установи Гетьманщини. О. Лазаревський — найвидатніший серед істориківнародників, написав понад 400 праць з різних аспектів гетьманського суспільства ³.

 ¹ Найновіший і найбільш відомий огляд різних інтерпретацій угоди див.: Basarab J. Pereiaslay 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982; див. також: Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. — Нью-Йорк, 1954; Andreyev N. «Переяславский договор» // Studies in Moskovy. — London, 1970. — P. 65 — 112.

 ² Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1648—1654 рр.). Схвалені Центральним Комітетом Комуністичної партії Радянського Союзу. — К., 1954.

 ³ Повну бібліографію праць О.Лазаревського уклав М.Ткаченко. Див.: Список праць О.М.Лазаревського і праць про нього // Український археографічний збірник. — 1927. — Вип. 2. — C. LI-LXXX.

Досліджуючи ліквідацію автономії, вони природно зосереджувалися на соціальних питаннях. Так, М.Стороженко описував історичну долю козацтва ¹, Д.Міллер досліджував процес перетворення козацької старшини на російське дворянство ², а О.Лазаревський і В.Мякотін вивчали проблеми закріпачення селянства ³.

На початку XX ст. нова генерація українських істориків відкинула ідеї народників і виробила нову «державницьку» школу. Вони розглядали Гетьманщину як дійсно незалежну державу і зосереджували свої дослідження довкола таких показників незалежності, як закордонна політика, внутрішня адміністрація і судочинство. Здебільшого ці історики займалися раннім періодом історії Гетьманщини, коли вона справді була незалежна. Їхній основний внесок в історіографію ліквідації Гетьманщини полягає в дослідженні прикладів опору імперській політиці. Велику суперечку серед представників державницької школи викликало авторство «Истории Русов» — антиросійського політичного трактату, спрямованого проти поглинання Гетьманщини, що мав значний вплив на розвиток тогочасної української національної свідомості ⁴. Для визначення та характеристики опозиційних кіл українського суспільства часів скасування Гетьманщини багато зробив О.Оглоблин ⁵.

 ¹ Стороженко H. K истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале XIX в. // КС. — 1897. — № 4. — С. 124-156; № 6. — С. 460-483; № 10. — С. 115 — 131; № 11. — С. 143-156; № 12. — С. 332-350.

 ² Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии. Превращение казацкой старшины в дворянство // КС. — 1897. — № 1. — С. 1 — 31; № 2. — С. 188-220; № 3. — С. 351-374; № 4. — С. 1-47.

 ³ Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648— 1783). — К., 1908; Мякотин В. Очерки социальной истории Украины в XVII —XVIII вв. // Годишник на Софийския университет. — Т. 28. — София, 1932.

 ⁴ Проблеми щодо авторства і філософії «Истории Русов» обговорюються О.Оглоблиним у передмові до нового українського перекладу. Див.: Історія Русів. — Нью-Йорк, 1956. — С. V-XXIX.

 ⁵ Оглоблин О. Люди старої України. — Мюнхен, 1959; його ж: Ukrainian Autonomists of the 1780s and 1790s and Count P.A. Rumyantsey-Zadunaysky // Annals of the UAAS. — 1958. — № 3-4. — P. 1313-1326; його ж: Опанас Лобисевич (1732-1805). — Мюнхен, 1966. Повну бібліографію праць О. Оглоблина див.: Винар Л. Бібліографія праць проф. д-ра О.Оглоблина (1920 — 1975) // Збірник на пошану проф. д-ра О. Оглоблина. / Під. ред. В. Омельченка. — Нью-Йорк, 1977. — С. 93—123.

 ⁶ Я не вважаю істориків, що публікувалися в Радянській Україні в 1920-х рр., «радянськими», а відношу їх до різних шкіл. Лише після обов’язкового впровадження офіційної історичної концепції в 30-х роках XX ст. термін «радянський» можна безпомилково використовувати для визначення історичної орієнтації.

Радянські історики вбачали в ліквідації автономії Гетьманщини політично небезпечне питання, яке найкраще просто ігнорувати ⁶. їхні інтереси обмежувалися двома темами: класовою боротьбою і «дружбою» українського та російського народів. Радянські історики досліджували окремі прояви соціального незадоволення, розширюючи, таким чином, наші знання про козацькі та селянські повстання (особливо у с. Турбаї) ¹. Під рубрикою дружби українського та російського народів з’явилося багато праць про спільну боротьбу проти Наполеона (коли кілька козацьких формувань було відновлено в складі російської армії) ².

 ¹ Гуржій І.О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х рр. XVIII ст. до 1861 p.). — K., 1958; Історія селянства Української РСР. У 2 т. — К., 1967; Гуслистий К. Турбаївське повстання. — К., 1947; Гуржій І.Повстання селян в с. Турбаях (1789 — 1793). — К., 1950.

 ² Гербильский Г. Украинские козачие полки и украинское ополчение в Отечественной войне 1812 года. — К., 1943; Стрельский В.И. Участив украинского народа в Отечественной войне 1812 года. — К., 1953; Аболихин В.С. Украинское ополчение 1812 г. // Исторические записки. — 1962. — № 72. — С. 87-118.

Недоступність для мене радянських архівів обмежила моє дослідження аналізом уже опублікованих джерел про ліквідацію Гетьманщини. Листування Катерини II, петиції до Законодавчої комісії 1767 р. і документи Олександра Безбородька були надруковані в «Сборнике Императорского русского исторического общества» (Санкт-Петербург, 1867—1916). Воєнний архів генерал-губернатора Рум’янцева, документи Катерини II, козацькі хроніки та офіційні документи, що мають відношення до Гетьманщини, знаходимо у «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете» (Москва, 1846—1918). Усі закони про скасування Гетьманщини були опубліковані у «Полном собрании законов Российской империи», 1-а серія (Санкт-Петербург, 1830), а також у «Сенатском архиве» (Санкт-Петербург, 1888— 1913). Протягом XIX ст. журнал «Киевская Старина» (Київ, 1882— 1906)" і газета «Черниговские губернские ведомости» (Чернігів, 1838— 1917) вміщували важливі для нашої теми документи практично в кожному номері.

Велика кількість з цих широко публікованих матеріалів ніколи не вводилася до наукового обігу. Я хотів би поліпшити такий стан речей. Сподіваюся також, що моя праця стимулюватиме подальші дослідження, особливо побудовані на підставі архівних розвідок.

Тепер кілька слів про термінологію. Впродовж багатовікової історії Україну називали по-різному: «Русь», «Мала Русь» («Мала Росія», «Малоросія»), «Україна». У XVIII ст. територія Гетьманщини була відома як «Малоросія», але цей термін не точний, оскільки в інші періоди «Малоросією» називали також території поза межами Гетьманщини. Більше того, сьогодні багато українців вважають цю назву принизливою. У XIX ст. історики називали Україну «Гетьманщиною», а в XX ст. радянські історики почали вживати термін «Лівобережна Україна» (лівий, або східний, берег Дніпра). Ця назва не може нас задовольнити, оскільки географічно вона охоплює більшу територію, ніж та, яку займала Гетьманщина, і не завжди послідовно вживається у радянській літературі. Отже, у цій праці я використовую термін «Гетьманщина» для визначення своєрідного державного утворення на чолі з гетьманом, а також уживаю сучасні назви «Україна» і «українці». «Малоросія» і «малороси» з’являються тільки у прямих цитатах або офіційних назвах (наприклад, Малоросійська колегія).

Більші труднощі виникають у підборі відповідного загального терміна для української еліти, яка здійснювала владу в Гетьманщині. Злиття козацьких і польсько-литовських еліт і традицій породило цілу низку назв: «старшина», «Значне військове товариство» і «шляхта». Жодна з них у нашому випадку не є повністю задовільною. «Старшина» означає козацьких офіцерш, або старших людей, тоді як «Значне військове товариство» належить до соціального угруповання, з лав якого набирали всіх козацьких урядовців. Відтак, член еліти, отримавши урядову посаду, поповнював старшину, але після відставки повертався до Значного військового товариства. Однак, українську еліту також не можна просто визначити як групу козацьких старшин і знаті. У XVIII ст. ця еліта перетворилася на згуртовану земельну аристократію, що почала претендувати на статус польсько-литовського нобілітету — шляхти. Російський уряд такі претензії не визнавав, але в Гетьманщині ця нова еліта користала з окремих шляхетських привілеїв. Проте, оскільки еліта Гетьманщини не була визнана як нобілітет, то й обидва терміни — як «шляхта», так і «нобілітет» не є вдалими. Врешті-решт, я вирішив вдатися до терміна «нова шляхта». Поруч з ним я вживав також термін «знать». Всі, хто належав до старшини чи нової шляхти, були на якомусь етапі свого життя також членами Значного військового товариства. Там, де це буде доречним, згадуватиму також терміни «шляхта», «козацька старшина» та подам опис різноманітних груп і підгруп, з яких складалася українська еліта.

Усі дати подаються згідно з юліанським календарем, що був у вжитку в Гетьманщині та в Росії (у XVIII ст. різниця між юліанським і григоріанським календарем, якого дотримувалась більшість країн Європи, становила 11 днів). Єдиний виняток— це датування повідомлень західних дипломатів, що позначаються «н.с.» — новий стиль.

Розділ і російський централізм і порубіжні землі

Зародження російського централізму тісно пов’язане з політичною системою ранньомодерної Московії. її найхарактернішою рисою була теоретично необмежена влада царя. У XV ст. принцип всемогутнього, богопомазаного правителя став центральним у московській політичній думці. Боротьба за владу, престиж або багатство була пов’язана не з творенням власної сили, а з боротьбою за близькість та вплив на правителя. Цьому сприяли також Боярська дума і Земські собори (таке найменування вони дістали від істориків XIX ст.), які не обмежували, а підкреслювали авторитет царя. Православна церква, потенційно маючи можливість перетворитися на серйозну незалежну установу, врешті-решт підтримала автократію і піддалася царському контролю. Навіть коли престол займали слабі чи некомпетентні правителі або в періоди міжцарства, країною продовжували правити абсолютні державці. Концепція необмеженої всемогутності царя створювала у Москві механізм легітимності й єдності і, певною мірою, компенсувала недостатній розвиток інших державних інституцій ¹.

Абсолютизм, влада і велич московського правителя відобразились у концепції дідичності, царства і автократії. Дідичність означала, що московський правитель вважав себе власником свого домену. Деякі історики гадають, що зміна у термінології «господаря» на «государя» у XV ст. знаменувала розширення поняття власника до поняття правителя або суверена ².

 ¹ Raba J. The Authority of the Muscovite Ruler at the Dawn of the Modern Era // Jahrbücher fur Geschichte Osteuropas, n.s. — Bd. 24. — № 3. — 1976. — S. 322-344; Дьяконов M. Власть московских государей. — СПб., 1889.

 ² Madariaga I. de. Autocracy and Sovereignty // Canadian-American Slavic Studies. — Vol. 16. — № 3-4. — Fall-Winter. — 1982; Szeftel M.The Title of the Muscovite Monarch up to the End of the Seventeenth Century // Canadian-American Slavic Studies. — Vol. 13. — № 1 — 2. — Spring-Summer. — 1979. — P. 62 — 65; Raba J. The Authority of the Muscovite Ruler. — P. 321—323; Pipes R. Russia under the Old Regime. — New York, 1974. — P. 52-54, 76-79.

Але ці поняття ніколи чітко не розрізнялися, і, коли московські князі здобували якусь територію, вони не просто поширювали на неї владу, а й здобували нові володіння. На думку Річарда Пайпса, дідична ментальність була властива московським царям і пізніше, після XV ст., коли вони розглядали свою імперію від Польщі до Китаю як родинний маєток, що передається недоторканим у спадок ¹.

Влада московського правителя базувалась також на концепції царства й автократії. Обидві започаткував наприкінці XV ст. Іван III. Запозичений від «цезаря» титул «цар» претендував на вселенську владу. І хоча перший «цар», визнаний східними православними церквами,— Іван IV був більш стурбований зміцненням своєї влади у новозавойованих Казанському й Астраханському «царствах», аніж відстоюванням ролі вселенського імператора, проте він претендував на рівність з імператором Священної Римської імперії ².

Автократія була візантійською концепцією, що представляла суверена, який мав свою владу безпосередньо від Бога. Прийняття Іваном III царського титулу мало підкреслити політичну незалежність Московії, її остаточне звільнення з-під монгольської влади (1480). Для Івана III автократія означала, насамперед, його незалежність від інших правителів. Його спадкоємець Іван IV розширив цю концепцію, включивши туди право на владу, не обмежену не тільки ззовні, але й в середині країни. У XVI ст. московська автократична ідея означала владу незалежного правителя, що не був обмежений жодними державними інституціями, виступав єдиним законодавцем і ніс відповідальність тільки перед Богом ³.

Пізніше образ московського царя як верховного правителя зміцнювався через твори історичного та політичного характеру. Царя представляли легітимним спадкоємцем Київської держави, збирачем «руських земель». За допомогою генеалогічних легенд він був споріднений з римськими імператорами. Після завоювання Константинополя турками (1453) певна частина православного кліру дивилася на московського царя як на єдиного легітимного православного правителя, а Москва вважалася Третім Римом — законним спадкоємцем Римської та Візантійської імперій ⁴.

 ¹ Pipes R. Russia. — P. 54.

 ² Szeftel M. The Title of the Muscovite Monarch. — P. 70 — 76.

 ³ Ibid. — P. 65 — 69; Madariaga I. de. Autocracy and Sovereignty. — P. 396 — 385.

 ⁴ Raba J. The Authority of the Muscovite Ruler. — P. 323 — 326; Pelenski J. The Muscovite Claims to the «Кіеvап Inheritance» // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. L — № L— March 1977. — P. 29 — 52; Halperin C. Кіеv and Moscow: An Aspect of Early Muscovite Thought // Russian History. — 1980. — Vol. 7. — № L— P. 321 — 321; Pipes R. Russia. — P. 72-73.

Монарші претензії на патримоніальну й необмежену абсолютистську владу навряд чи були властиві лише Московії. У різні періоди XVII ст. королівська влада Франції, Данії і Швеції мала спільні риси з системою московського абсолютизму, але існували й суттєві відмінності. На Заході спостерігався поступовий розвиток концепції держави як інституту, окремого від монаршої влади, а також диференціація між владою монарха як правителя держави і як власника території. Навіть у Франції доби Людовіка XIV (незалежно від приписуваної йому знаменитої фрази: «Держава — це я») король мав присягнути, що він ніколи не розділить свій домен, тобто не зменшить державу ¹. Фактично король відмовлявся від права власності на свої «посесії». Навіть претендуючи на повну незалежність, необмежену монархічну владу і відповідальність лише перед Богом, західні абсолютистські правителі були обмежені існуванням незалежних корпоративних і регіональних установ. У Московії ж обмеження автократії були не інституційними, а, насамперед, об’єктивними, наприклад, брак доступних ресурсів, складність подолання величезних відстаней тощо.

Теоретично необмежена влада царя здійснювалася через постійно зростаючу кількість чиновників і урядових структур. Структура центральної адміністрації починалася з дяків або секретарів, що колись, напевне, були домашньою прислугою, але пізніше туди потрапляли сини священиків, міщан і навіть аристократів, тобто бояр. Наприкінці XV — впродовж XVI ст. з допомогою дяків була створена система центральних канцелярій, або приказів. Кожен приказ здійснював контроль над певною територією або виконував певну функцію. Завдяки реформам 1550-х рр. були ліквідовані деякі прикази, що дублювали один одного, і створений справді централізований адміністративний апарат. Саме царські чиновники створили централізовану Московську державу, що була простим поширенням дідичної влади царя ².

На місцевому рівні царя представляв воєвода, що водночас виконував військові, адміністративні та судові функції. Його основним обов’язком було збирання податків для царської скарбниці та набір людей у військо. Незважаючи на можливості воєводи та його помічників для самовозвеличення, їхня самостійна влада була досить обмеженою. Судові питання землевласництва і навіть дрібні військові справи передусім вирішувалися приказами, а вже потім доводилися до воєвод. Щоб останні не заводили міцних зв’язків з місцевими елітами, їх часто міняли. І хоча така система позбавляла воєвод ініціативи та гнучкості, забезпечувався контроль за повсякденним життям у найвіддаленіших землях ³.

 ¹ Pipes R. Russia. — P. 65—66.

 ² Леонтьев А.К. Образование приказной системы управлення в русском государстве. Из истории создания централизованного аппарата в конце XV — первой половине XVI в. — М., 1961; Plavsic B. Seventeenth-Century Chanceries and Their Staffs // Russian Officialdom: The Bureaucratization of Russian Socicty from the Scventeenth to the Twcntieth Century. / Walter McKenzie Pintner and Dan Karl Rowney, ed. — Chapel Hill, 1980. — P. 19 — 45; Brown P.B. Muscovite Government Bureaus // Russian History. — 1983. — Vol. 10. — №. 3. — P. 269-330.

 ³ Pipes R. Russia. — P. 96, 108; Чернов A.B. Реорганизация центральных и местных органов власти и управлення // Очерки истории СССР. Период феодализма: конец XV в. — начало XVII в. / Под ред. А.Н. Насонова и Л.В. Черепнина. — М., 1955. — С. 321 — 328; Brown P.B. Muscovite Generals and Military Amateurism: Unravelling the Tactical Blunders and Human Costs of Seventeenth-Century Russian Warfare / Paper presented to the American Historical Association Convention, December 1984. — Chicago.

Формування царської влади, її політико-теоретичне обгрунтування і утворення московської централізованої державної структури супроводжувалося стрімкою територіальною експансією. Починаючи з XV і до кінця XVI ст., територія Московії збільшилася з 430 до 5100 тис. кв. км ¹. Спочатку експансія обмежувалася «збиранням» російських земель, але в другій половині XVI ст. Іван IV підкорив Казань і Астрахань, що відкрило перед ним увесь простір басейну Волги далеко за межі суто російської етнічної території. З благословення Івана IV купецька родина Строганових разом з козаками та найманцями, налагоджуючи торгівлю хутром і сіллю, перейшла Уральські гори і почала просуватись у Сибір. У середині XVI ст. росіяни, пройшовши Сибір, досягли берегів Тихого океану. 1654 р. влада царя розповсюдилася на Україну, а на початку XVIII ст. Петро І завоював Прибалтику ².

Із здобуттям нових територій Московія запроваджувала там свою політичну систему. Усі специфічні риси, притаманні новоздобутим землям, поволі викорчовувалися. Початок цьому був покладений вже під час «збирання російських земель». У Пскові (1510) і Смоленську (1515) були знищені символи незалежного політичного життя — дзвони, якими звичайно скликали жителів міста на сходини. У Новгороді не тільки скинули дзвін, але й самі вулиці були перебудовані за московським зразком. На новоздобуті території прибували писарі й описували майно, щоб скласти на нього реєстри «за московським зразком» ³.

 ¹ Pipes R. Russia. — P. 83.

 ² Pipes R. Russia. — P. 83 — 84; Raeff M. Patterns of Russian Imperiał Policy Toward the Nationalities // Soviet Nationality Problems. / E.Allworth. ed. — New York, 1971. — P. 22 — 42.

 ³ Raba J. The Authority of the Muscoyite Ruler. — P. 311.

Тієї ж схеми дотримувалися при московській експансії за межами етнічно російських земель. Проголошувалася царська влада над територією, а безпосередня адміністрація здійснювалася через військового воєводу, який мав збирати податки, забезпечувати набір до війська і наглядати за судочинством. Доводилося, проте, враховувати особливі умови порубіжжя. Як у Поволжі, так і в Сибіру, Московія зустрілася з різноманітними розпорошеними фінно-угорськими, тюркськими й сибірськими народами. Час і відстань ускладнювали всеохоплюючу координацію з центру, та й можливості московської адміністрації тут скорочувалися. Внаслідок цього податки збиралися у формі данини. Якщо у Поволжі їх збором займався військовий губернатор, то в Сибіру ці функції покладалися на вождів племен, що також отримали повноваження вирішувати дрібні судові справи. Але таке делегування влади мало місцевий і тактичний характер, оскільки верховний нагляд здійснював військовий губернатор, який мав фактичну владу з усіх питань, що стосувалися податків, набору до війська, землі й судочинства. Воєвода, своєю чергою, підпорядковувався Казанському (1565) і Сибірському (1637) приказам, спеціально створеним московською централізованою державою для нагляду над східними територіями ¹.

Порівняно до місцевих неросійських народів, з козацькими формуваннями московська влада бажала досягти більшої згоди. Спочатку козаки служили як найманці, і кожна озброєна група нагадувала маленьку, але незалежну військову республіку. Розташовані на неосяжних просторах порубіжжя між осілими землеробами і кочовиками, козацькі загони були для Московії, а пізніше й імперії, своєрідною буферною зоною. Найбільше формування складали донські козаки, які у XVI ст. прийняли московське підданство і водночас зберегли відносну автономію. Менші козацькі загони існували на території від р. Яїк (тепер р. Урал) до Сибіру, але вони були під значно сильнішим контролем московських військових губернаторів. У своїх відносинах з козаками московська, а пізніше імперська, влада намагалася знайти середину між двома протилежними підходами. З одного боку, козаки захищали російські тили і постачали додаткову силу під час військових дій. З іншого — давали притулок збіглим кріпакам, роздмухували селянські повстання, а своїми самовільними походами провокували міжнародні конфлікти. Поступово царі почали проводити двоїсту політику. Даючи козацьким підрозділам грамоти на самоврядування і субсидії, московська влада водночас здійснювала суворіший контроль над діяльністю цих формувань ².

 ¹ Donelty A.S. The Russian Conquest of Bashkiria 1552 — 1740: A Case Study in Imperialism. — New Haven and London, 1968. — P. 1—39;Kappeler A. Russlands Eiste Nationalitäten. — Köln, 1982. — P. 1 — 243; Brown P. Muscovite Administration and the Peoples of the North in the Seventeenth Century / Paper presented at the Convention of the American Association for the Advancement of Slavic Studies, October 1982. — Washington, D.C.; Nolde B. La formation de l’Empire russe, 2 vols. — Paris, 1952 — 1953. — Vol. 1.

 ² Загальну інформацію про козаків див.: Stökl G. Die Entstehung der Kosakentums. — München, 1953. Про донських козаків див.:Сватиков С.Г. Россия и Дон, 1549 — 1917. — Белград, 1924.

Незважаючи на окремі компроміси з місцевим населенням й козаками, московська держава спромоглася досягнути високого рівня адміністративної єдності. Однією з причин цього були відносно прості урядові функції — збирання податків і набір до війська, які спочатку не дуже підривали місцевий спосіб життя. Різноманітні клани і племена вже давно звикли платити данину монголам або іншому, більш могутньому за них, племені. У Поволжі московська влада просто перейняла монгольську систему сплачення данини. Сплачуючи її новому — московському господареві, плем’я або клан вели звичайний спосіб життя ¹. Це можна сказати і щодо невеликих козацьких загонів, що полювали, займалися рибальством і хліборобством, час від часу здійснювали військові наїзди і грабунки, але робили все це вже не як незалежні загони, а як підлеглі Московії формування.

Відносно м’який початок московського панування над підкореними народами не передвіщав наступних кардинальних і тривалих змін. Російська колонізація, перехід місцевого населення до християнства і кооптація верхівок до складу нової влади несли з собою не тільки адміністративну єдність, а й єдність соціальної структури, способу життя та початки культурної русифікації ². Такі наслідки підкорені народи навряд чи могли передбачити. Більше того, вони не мали адекватної системи інститутів, через які могли б висловити своє незадоволення. І хоча час від часу кочові народи й козаки бралися за зброю — як це показали повстання Разіна, Булавіна, заворушення серед башкирів і бунт під проводом Пугачова,— усі вони просто стимулювали Москву до встановлення суворішого контролю над порубіжними землями і впровадження більш ефективної адміністративної системи. Велетенським східним і південним землям, загарбаним Московією, бракувало західних традицій політичної автономії, регіоналізму, станових прав і юридичних привілеїв, які б дозволили зберегти їхнє самоврядування ³. З майже непомітної Московія перетворилася у величезну, багатонаціональну імперію з централізованим управлінням.

 ¹ Brown P. Muscovite Administration and the Peoples of the North. — P. 6—12.

 ² Ibid. — P. 11-30; Raeff M. Patterns of Russian Imperiał Policy. — P. 31—40.

 ³ Raeff M. Patterns of Russian Imperiał Policy. — P. 30 — 31. Про західний тип регіоналізму та станових прав говорить Дітріх Герхард:Gerhard D. Regionalism and Corporate Order as a Basic Theme of European History // Studies in Diplomatic History: Essays in Memory of David Bayne Horn. / Reginald Hatton and M.S.Anderson, ed. — London, 1970. — P. 155-182.

Перш ніж розглянути експансію Московії в Україні, необхідно, хоча б побіжно, зупинитися на історії української козаччини. Українське козацтво виникло на порубіжних землях між татарами і Польско-Литовською державою, де козаки займалися полюванням, рибальством, ходили в походи проти татарів і Османської імперії. їх осередком була Січ — фортеця, розташована на острові за порогами Дніпра. Відтак цих козаків називали запорожцями, тобто козаками за порогами. Оскільки їхня військова сила зростала, польський уряд залучав козаків до свого війська для участі у спеціальних військових операціях. Поступово вони стали вважати себе привілейованим військовим станом, рівним з польською шляхтою. Хоча козаки значно збільшували військовий потенціал Польсько-Литовської держави, вони також спричиняли значний неспокій, бо у випадках незадоволення виступали і проти поляків ¹.

1648 р. запорозькі козаки забезпечили військовий успіх масового повстання проти поляків. 1654 р. козацький провідник — гетьман Богдан Хмельницький повністю розірвав стосунки з польсько-литовською Річчю Посполитою і, згідно з умовами Переяславської угоди, прийняв сюзеренітет московського царя. Після серій тривалих воєн Правобережна Україна (західний берег Дніпра) була знову приєднана до Польсько-Литовської держави, але Лівобережжя (східний берег Дніпра) залишилося окремою політичною одиницею під протекторатом царя. Саме цей, менший, лівобережний залишок заснованого Хмельницьким політичного організму звичайно називають Гетьманщиною. Запорозькі козаки, що були військовою опорою на початку повстання, з часом повернулися на Січ і продовжували існувати як незалежне козацьке військо.

Поряд з Гетьманщиною та Запорожжям існувало ще одне козацьке формування, що знаходилося у південно-східній, або Слобідській, Україні. Ця територія перебувала під московським контролем, але була малозаселеною, внаслідок чого у XVII ст. Московія заохочувала українських козаків оселятися і боронити цю територію. Приваблені вільними землями і втікаючи від війни в Україні, поселенці прибували сюди і відновлювали козацьку військово-адміністративну структуру, створюючи полки на чолі з полковниками ².

 ¹ Про запорозьких козаків див.: Голобуцкий В.А. Запорожское казачество. — К., 1957; його ж: Запорізька Січ в останні часи свого існування. — К., 1961; Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина. У 2 т. — Мюнхен, 1965 — 1967.

 ² Найвидатнішим істориком Слобідської України був Д.Багалій, який опублікував численні праці з цього питання. Загальні відомості див. у його кн.: Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1918.

Московська політика щодо українських козаків різнилася відповідно до регіону. Козаки Слобідської України, що входила до складу московських територій, були щось на зразок підкорених племен Сибіру. Хоча царський уряд і надав їм певні привілеї, проте кожний полк окремо зносився і відповідно контролювався московським військовим губернатором. Автономія цих козаків була обмеженою, і полки не мали можливості консолідуватися в окреме військове формування. Запорожці, на відміну від слобожан, були відомими вояками на порубіжжі між ісламським і слов’янським світами і щодо них московити проводили ту ж політику, що й до інших козацьких формувань на прикордонні: максимальне використання військових можливостей козаків з одночасним придушенням їхньої незалежності.

Маючи справу з Гетьманщиною, Москва могла трактувати її як ще одну інкорпоровану порубіжну землю, але Переяславська угода між Московією і козацькою Україною була цьому перешкодою. Українські козаки звикли вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках з монархом вважали себе одною з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади. Більше того, під час повстання 1648 р. Хмельницький визволив з-під польського гніту більшу частину України. Переможні запорозькі полки захопили велику територію, населену шляхтою, міщанами, священиками і селянами. Саме тоді утворилася нова козацька адміністрація, базована на старих козацьких звичаях. У Переяславі гетьман і його адміністрація репрезентували не лише козацьке військо, але й цілу «Малоросію», або Гетьманщину. Незабаром у Гетьманщині утворилася соціальна ієрархія, що більше відповідала корпоративному суспільству, ніж військовій республіці. Результатом було зіткнення Московії зі складним суспільством з різноманітними групами — козаками, шляхтою, міщанами і служителями церкви, що претендували на особливі «права і вольності», з таким типом суспільства, яке мало, принаймні, елементи корпоративного ладу з сильною регіональною самосвідомістю ¹.

Інкорпорація Прибалтики принесла Росії території з ще міцнішими регіональними прерогативами. Завоювавши на початку XVIII ст. ці землі, Петро І негайно визнав традиційні права Естляндії та Ліфляндії, а також муніципальні права Риги, Ревеля й Виборга ². Німецьке дворянство управляло цими територіями через свої парламенти, а німецькомовний міський патриціат і цехові майстри керували в містах. Латвійське й естонське селянство голосу в управлінні не мало. Зберігаючи традиційний лад, імперський уряд розглядав це як тимчасову поступку, але групи з такими привілеями вважали їх корпоративними правами, що належали їм з незапам’ятних часів ³. Саме тому у своїх новонабутих землях Росія змушена була пристосовуватися до місцевих корпоративних і регіональних прав, а її просування в напрямку адміністративної єдності якщо не зовсім припинялося, то проводилося значно повільніше.

 ¹ Про особливості становища в Україні мова йде з відповідними посиланнями в наступних двох розділах.

 ² ПСЗ. — 1-я серия. (1649-1825). 45 т. — СПб., 1830. — Т. 4. — № 2301 (30 сентября 1710 г.) — С. 575-577; Т. 4. — № 2302 (30 сентября 1710 г.) — С. 577; Т. 4. — № 2495 (1 марта 1712 г.). — С. 810; Т. 4. — № 2501 ( 13 марта 1712 г.) — С. 819.

 ³ Див. найновіше ґрунтовне дослідження балтійських привілеїв: Thaden E.C. Russia’s Western Borderlands, 1710 — 1870. — Princeton, 1984. — P. 5—17. Див. також вичерпне дослідження Я.Зутіса: Зутис Я. Остзейский вопрос в XVIII веке. — Рига, 1946.

Повернувши на захід, Московія зустрілася не лише з концепціями корпоративних і регіональних прав, але й з новими політичними і філософськими ідеями та більш розвинутими військовими та адміністративними структурами. З анексією України Київ став провідником певних західних інтелектуальних і політичних поглядів і неовізантійських церковних практик. У своїх змаганнях з католицькою Польщею український клір спромігся використати окремі інтелектуальні знаряддя католицької Контрреформації для оборони традиційного православ’я. Збагачене таким чином українсько-православне культурне середовище значно вплинуло на Московію, спричинивши там церковні реформи, що своєю чергою викликали розкол. Хоча український неосхоластизм навряд чи був найпоступовішою формою західної філософської думки, все ж таки, віддаючи перевагу логіці й риториці, він заклав підвалини для ознайомлення з західним раціоналізмом, наукою і концепціями природного права ¹.

Україна не була єдиним каналом проникнення західних ідей в Росію. На початку XVIII ст. сюди сягнули вітри нових політико-економічних теорій, що йшли з німецьких земель. Маючи в собі ідеї «камералізму» та «добре зорганізованої поліцейської держави», ці нові теорії закликали до реформування суспільства з метою збільшення влади і багатства держави і поліпшення морального і матеріального добробуту кожного індивіда. Знаряддям керування і впорядкування суспільства стала абсолютистська держава, яка би розробила детальні правила, грунтовані на законах природного права та здорового глузду ².

 ¹ М. Раєв у своїй книзі (Raeff M. Understanding Imperiał Russia. — New York, 1984. — P. 18 — 24) твердить, що вплив України послабив і підірвав традиційну політичну культуру Москви. Вичерпне дослідження про український вплив на пізню Московію й імперську Росію подає: Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. — Казань, 1914.

 ² М.Раєв вважає, що саме зустріч Московії з Україною заклала підвалини для концепцій камералізму та добре організованої поліцейської держави. (Див.: Raeff M. Seventeenth-Century Europe in Eighteenth-Century Russia // Slavic Review. — Vol. 41. — № 4. — Winter, 1982. — P. 613 — 614. Це заперечує І. де Мадар’яга, яка твердить, що ніщо в українській політичній культурі не могло знаменувати перемогу концепції поліцейської держави. На її думку, український ідеал суверенітету був скоріше дифузним, ніж централізованим, корпоративним, ніж абсолютистським. Див. її: Sisters under the Skin // Slavic Review. — Vol. 41. — № 4. — Winter 1982. — P. 626. Я погоджуюся з де Мадар’яга, хоча саме Україна ознайомила Московію з концепціями природного права, які пізніше могли бути використані на підтримку аргументів для добре організованої поліцейської держави. Загалом маємо дещо суперечливі свідчення, оскільки, наприклад, Феофан Прокопович — явний продукт української політичної традиції, згодом перетворився на завзятого апологета петровського абсолютизму.

Німецькі камералісти вважали, що так як раціональні принципи розкривають функціонування Божого світу, так само природне право, яке пізнається скоріше здоровим глуздом, ніж науковим відкриттям, відображає призначення Бога для суспільства. Саме людина мала відкрити ці правила, а суверен — запровадити їх у суспільне життя.

Камералістична думка мала сильний моральний імператив, що походив від релігійного відчуття обов’язку. Саме монарх був зобов’язаний дбати про духовний, політичний і економічний добробут суспільства, як це було явлено Богом через закони природного права. Отже, він був зобов’язаний запровадити законодавство, яке б відповідало законам природного права, а також духовним і світським цілям суспільства. На практиці камералістські погляди були втілені в обов’язкових до виконання постановах «Landes und Polizeiordnungen», які регулювали усі аспекти німецького духовного, політичного й економічного життя XVII ст. На думку Марка Раєва, ці постанови, врешті-решт, виробляли орієнтації, що асоціюються з новим часом,— динамізм, цілеспрямованість і наполеглива праця ¹.

 ¹ Raeff M. The Well-Qrdered Police State: Social and Institutional Change Through Law in the Germanies and Russia, 1600—1800. — New Haven and London, 1983; The Well-Ordered Police-State and the Development of Modernity in Seventeenth and Eighteenth-Century Europe // American Historical Review. —Vol. 80. — 1975. — P. 1221 — 1245. І. де Мадар’яга висловила скептицизм щодо ефективності «Landes und Polizeiordnungen» у щепленні динамізму як в Росії, так і в Німеччині. Див.: Madariaga І. de. Sisters under the Skin // Slavic Review. — Vol. 41. — № 4. Winter 1982. — P. 628; a також її рецензію на працю Раєва: Raeff M. The Well-Ordered Police State. // Times Literary Supplement. — November 25. — 1983. — P. 1326. — На мою думку, принаймні під час правління Катерини II, елементи теорій «Polizeistaat» комбінувалися з іншими запозиченнями (наприклад, французьке Просвітництво) і разом творили інтелектуальну атмосферу, що сприяла адміністративним реформам.

Не зовсім ясно, наскільки Петро І мав за зразок німецьку «добре зорганізовану державу», коли він зреформував Московію у Російську імперію. Найвірогідніше, військові потреби підштовхнули Петра до запровадження багатьох з його реформ, і він, без сумніву, не дотримувався якоїсь певної філософської системи, покладаючись лише на логіку конкретних рішень. Однак він заснував велику регулярну армію європейського типу і заклав основи для сучасної бюрократії. Без жодних докорів сумління запозичуючи досвід від свого основного противника — Швеції, Петро поступово ліквідував систему приказів і заснував нову центральну адміністрацію — колегії, які діяли скоріше за функціональним, ніж географічним принципом. «Основні правила» точно визначали юрисдикцію кожній колегії, а «Табель о рангах» встановив впорядковану систему набору й просування по службі цивільних і військових чиновників новопроголошеної імперії. Держава намагалася регулювати діяльність її суб’єктів і заохочувала торгівлю та мануфактурне виробництво. І, хоча це були лише початкові кроки, які навряд чи зачіпали провінції, Петро таки вивів Росію на шлях творення абсолютистської монархії ¹.

Хоча реформи Петра радикально трансформували Московську державу, вони майже не змінили природи влади. Всемогутній правитель залишався у центрі державної політики. Більше того, камералістська думка визнавала за суб’єктами небагато прав стосовно абсолютистського правителя — переважно це були обов’язки. Правда, він так само мав дбати про добробут своїх суб’єктів, але останні трактувалися як діти, яких треба наставляти і повчати. У Росії камералістська думка виробила для автократичного правління додаткове секуляризоване обгрунтування — загальне добро. У новій імперській Росії, як і в Московії, було навіть ще менше юридичних основ для прав суб’єктів, корпорацій або спеціальних регіонів, ніж передбачали європейські камералісти.

У Центральній Європі корпоративні організми відігравали важливу, хоча й дещо суперечливу, роль у формуванні модерного світогляду. Соціальні організми — стани, цехи, муніципалії — у багатьох випадках були знаряддям, через які держава мала можливість дістатися до ширших верств населення і прищеплювати сучасний спосіб життя, що вимагало повчання і керування цими соціумами без підриву їх основ. Отже, держава не була єдиним знаряддям модернізації, але як поводир заохочувала діяльність корпоративних установ і приватних осіб ².

 ¹ Про петровську революцію та її відношення до теорії «добре регульованої держави» див.: Сыромятников Б.И. «Регулярное государство» Петра І и его идеология. — Т. 1. — М.-Л., 1943; Демидова Н.Ф. Бюрократизация государственного аппарата абсолютизма в XVII —XVIII вв. // Абсолютизм в Роесии (XVII —XVIII вв.). — М., 1964. — С. 206-242; Raeff M. The Well-Ordered Police State. — P. 181-222.

 ² Raeff M. The Well-Ordered Police State. — P. 146-179.

Водночас корпоративні організми зберігали традиційні звичаї, угруповання і способи життя. Здебільшого ці установи перебували у стані відчайдушної боротьби з центральною владою і наражалися на небезпеку знищення. Як представники певної традиції вони могли бути сильною опозицією новому життю й розвиткові, що плекалися державою. Оскільки, на думку камералістів, правила доброго управління можна було відкрити і пристосувати задля користі цілого народу, то корпоративні і регіональні права виступали перешкодою запровадження раціональних принципів управління.

У Росії брак правдивих корпоративних організмів на її первісній території означав відсутність партнера, через якого держава могла досягнути і навчати суспільство. Вона сама стала найбільшим модернізатором і проводила свою діяльність через новозорганізовану бюрократію. Але в західних порубіжних землях Росія все ж таки мала окремі правдиві корпоративні установи й автономні регіони. Чи могла імперська Росія кооптувати їх або просто замінити імперською бюрократією? Чи камералістські ідеї, що проникали у Росію, допомагали зберегти автономію порубіжних земель або прискорити перехід до централізму?

Зважаючи на російську концепцію автократичної царської влади, історію московської централізації і новий наголос на раціональну адміністрацію і розвиток, перспективи для регіональної автономії не виглядали райдужними. Але, принаймні, деякі з автономних інституцій порубіжних земель, особливо побудовані за німецьким і шведським зразками, відповідали засадам камералістської думки і вважалися гідними наслідування ¹. Отже, на початку XVIII ст. концепція унітарної Російської держави зазнала серйозних випробувань унаслідок існування особливих прав і привілеїв Гетьманщини і Прибалтики.

Як Прибалтика, так і Гетьманщина у конфронтації з російським централізмом мали свої переваги і свої недоліки. Політичні і корпоративні інституції Балтійського регіону були набагато міцнішими від подібних установ Гетьманщини. Німецька мова і лютеранська релігія, що панували серед балтійської еліти, абсолютно відрізнялися від російської мови і релігії. Найважливішим було те, що балтійські німці й росіяни погодилися, що німецька культура була вищою від російської: справді, Балтія розглядалася як європейський анклав у Російській імперії. Але саме замкнутість цих інституцій, що походила з феодальних часів, перешкодила будь-якій консолідації балтійської автономії. Тоді регіон складався з трьох автономних територій (Естляндії, Ліфляндії й Езеля) з трьома окремими парламентами. Маючи окремі справи з кожною корпорацією нобілітету і кожним містом, російська імперська влада могла легко маніпулювати, а в певному випадку і припинити функціонування автономії ². Нарешті, Балтійський регіон, незважаючи на велике стратегічне й економічне значення, був менший від Гетьманщини; 1762 р. населення регіону становило 386 915 осіб чоловічої статі ³.

 ¹ Thaden E.C. Estland, Livland and the Ukraine: Reflections on Eighteenth-Century Regional Autonomy // Journal of Baltic Studies. — Vol. 12. — № 4. — 1981. — P. 312.

 ² Конфліктні ситуації та співпраця між імперською владою і різними представниками балтійської автономії детально описані у кн. Зутіса. Див.: Зутис Я. Остзейский вопрос. — С. 49—183.

 ³ Кабузан В.М. Изменения в размещении населения Роесии в XVIII — первой половине XIX в. — М., 1971. — С. 87.

Інституції Гетьманщини були слабкішими від балтійських, а багато з них — недавнього походження. Між її населенням і росіянами існували значні подібності у мові, культурі й релігії. Але установи Гетьманщини все ж таки відрізнялися від російських. Козацька революція 1648 р. дала Гетьманщині власну централізовану адміністрацію та її голову — гетьмана. Крім того, Гетьманщина була найбільшим за площею і населенням автономним регіоном, де в 1760-х рр. проживало понад 1 млн. чоловік ¹. У ті часи загальна кількість населення імперії — разом з усіма військовими формуваннями — становила трохи більше 11 млн. осіб чоловічої статі ².

Як найбільше регіональне утворення імперії Гетьманщина раз у раз конфліктувала з російським централізмом. Ця боротьба серйозно розпочалася за Петра І і досягла свого піку за часів правління Катерини II. Але — перед вивченням природи цього конфлікту — розглянемо процес формування Гетьманщини, її соціальну структуру й інституції українського самоврядування.

 ¹ Кабузан (цит. праця) подає цифру 1 027 928 осіб чоловічої статі на 1762 p. Ці дані включають чоловіче населення Чернігівщини (438 897), Полтавщини (565 964) та Київщини (23 052). А.Шафонський подає цифру чоловічого населення Гетьманщини 1764 р. як 1 024 023. Див. його працю: Шафонский А. Черниговского наместничества топографическое описание. — К., 1851. — С. 85.

 ² Кабузан В.М. Изменения... населення. — С. 91.