3.Економісне зростання Азіатсько-Тихоокеанського регіону.

Джерелами конкуренції між регіональними “центрами” є вражаюче високі темпи економічного зростання деяких азійських економік. Вони створюють додаткові передумови для посилення нерівномірного розподілу багатств усередині регіону, а звідси – і зростання міждержавних протиріч і напруження між країнами зі швидкими і повільнішими темпами розвитку.

В АТР проживає близько третини населення земної кулі, на нього припадає чверть світового ВВП і знаходяться 8 з 10-ти економік з найбільш динамічним розвитком. Загальний ВВП 12 великих країн регіону в 2005 р. склав 8,9 трильйонів дол. З них Японії належить 50 %, Китаю – 20 %. Причому, якщо в так званих “азіатських тиграх” регіону – Тайвані, Південній Кореї, Філіппінах, Таїланді та Індонезії спостерігається деяке скорочення середньорічних темпів зростання в середньому до 4-6 %, то Китай, Індія, В’єтнам демонструють стійке зростання до 10 % щорічно. Що стосується об’ємів золотовалютних резервів акумульованих в регіоні, то сума складає 3,3 трлн. дол.

Відзначимо, що вже сьогодні Китай вийшов на перше місце у світі за обсягами промислового виробництва (на нього припадає більше половини світового виробництва комп'ютерів, 60% велосипедів, 70% іграшок, 75 % годинників, 85% телевізорів), а також за кількістю студентів. КНР ділить разом з Японією друге-третє місце у світі щодо витрат на науку.

Формат економічної конкуренції не співпадає із геополітичними процесами в регіоні. З одного боку, існують все ті ж конкурентні “центри” – Китай і Японія, які завойовують прихильність “малих друзів” серед країн-членів АСЕАН і навколо яких формуються економічні об’єднання. З іншого, наявними є економічні антагонізми у відносинах США-Японія, США-Китай.

4.Енергетичне суперництво в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні

В АТР спостерігається дефіцит ресурсів, здатних забезпечити потреби регіональних економік. Наприклад, швидке економічне зростання Китаю неможливе без зростаючого попиту на імпорт нафти, а залежність Японії від поставок енергоносіїв загальновідома.

Низька забезпеченість регіону власними енергоресурсами створює проблему імпортозалежності, а також є причиною численних територіальних спорів. Родовища нафти і газу на шельфі Східнокитайського моря є причиною суперечностей Японії і Китаю. За поклади нафти на островах Спратлі та Параселах Пекін конкурує одразу із шістьма азіатськими країнами.

Доступ до енергоресурсів є основною умовою подальшого динамічного розвитку АТР в цілому і Китаю, зокрема. Останній вже вийшов на друге місце у світі (після США) за імпортом нафти. У боротьбі за нафту і газ Китай готовий інвестувати в Росію, Центральну Азію, Близький Схід і Латинську Америку. Як і в економічній, технологічній та інших сферах США гостро негативно сприймають факт конкуренції з боку Китаю. Контроль за транспортуванням енергоносіїв є однією з причин нарощування американських військових сил в Індійському і Тихому океанах. Враховуючи, що 80 % імпортованої КНР нафти проходить через Малаккську протоку, блокування цієї водної магістралі матиме катастрофічні наслідки як для економіки Китаю так і для його збройних сил. США, які контролюють більшість морських комунікацій, усвідомлюючи це, закріплюються на стратегічних позиціях у регіоні.

Вашингтон також критикує Пекін за “нечесну конкуренцію” за енергоносії, зокрема, що стосується підтримки недемократичних режимів у нафтодобувних країнах.

Таким чином, проблема безпеки морських комунікацій і енергопостачання в поєднанні з іншими сферами американсько-китайських протиріч виступає як значний конфліктогенний фактор. Разом з нарощуванням могутності Японії і проведення нею самостійної політики в міжнародних відносинах, Азійсько-Тихоокеанський регіон може перетворитися на поле протистояння відразу трьох претендентів на роль регіонального лідера – США, Китаю і Японії.