Русифікація України

Русифіка́ція або росифіка́ція, зросі́йщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні та серед українців, за допомогою переходу чи переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції^[1]. Русифікацію ́зумовила державна політика російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставини, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи^[2]. Термін «русифікація» прийнятий у історичній літературі різних країн і, серед інших, у Росії.

Історія питання

Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, ідейна, політична, й культурна індоктринація, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), переміщування населення, відривання людей як від національної групи чи середовища, так і від національної мови й культури, позбавлення етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння — та, як так званої, другої мови неросійських народів^[3].

Швидка політична експансія Московської (пізніше Російської) Імперії була і є пов'язана з русифікацією автохтонів Східної Європи й північної та середньої Азії. В цьому процесі зникають малі народи й племена, а чималий їхній відсоток (зокрема розпорошених) уживає російську мову (за радянським переписом 1970 5,4 % неросіян вважало російську мову за свою рідну, а 17,3 % вільно її вживало.^[4] В кількісному вираженні згідно з переписом 1926 р. кількість неросіян, що вважало російську мову за рідну, було зафіксовано 6,4 млн, в 1959 р. — 10,2 млн, в 1979 р. — 13 млн, в 1989 р. — 18,7 млн.^[5]).

До речі, це дозволяло офіційним часописам ще з 1959 року почати розмову про те, що радянська федерація виконала свою історичну місію й невдовзі її може заступити унітарна держава^[6]. Проте, це все спричинило досить нервову реакцію представників неросійських народів.^[7]

Згідно зі згаданим переписом 1970 p., кількість населення в неросійських народів більшає швидше, ніж у росіян, заразом, найвищі темпи приросту населення спостерігають у найменш русифікованих мусульманських народів. Колишні сподіванки, що населення перемішається, також виявилися перебільшеними ^[4]. Шукаючи розв'язання цих проблем, деякі радянські суспільствознавці пропонують розпочинати мовну асиміляцію неросіян з наймолодшого віку, або, як пропонує один з авторів, з «доконкурентоспроможної» фази формування особистості

Русифікація в Російській Імперії

Русифікація литовців в Російській імперії. Два видання литовського популярного молитовника, «Auksa altorius» (Золотий вівтар). Ліворуч — незаконне видання, оскільки воно було надруковане латинкою. Праворуч — законне та оплачене державою, оскільки видане кирилицею (на яку намагались перевести литовську писемність).

Російська Імперія притягала у свої столиці й адміністративні, промислові чи культурні центри й русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це стосується також до численних науковців і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини й Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, та навіть Польщі, Галичини.[9][10][11][12]

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою[13], а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II[14][15], після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України[16], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні.

Поширення української, російської та інших мов на теперішній території України в 1897—1910 роках

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес.

Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури[17], а під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено[18] [19][20]. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість[21][22] українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри[23][24][25][26], куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

Академік І.Дзюба у своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ»[27] доводить, що усі кроки з русифікації України були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію. Щоголєв вказував, що головне правильно — спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке». Ще один з заповітів Щоголєва — не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

Тотальна русифікація здійснювалась російською владою під час окупації Галичини в період Першої світової війни[28]. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест, в якому, зокрема, говорилося: «Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила та Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити»[28]. Із цього документу випливало, що російські урядовці розглядали Галичину як «исконно русскую землю». Ця думка була чітко озвучена новопризначеним російським генерал-губернатором графом Галичини Олексієм Бобринським. Виступаючи перед представниками громадськості Львова, він заявив, що Східна Галичина й Лемківщина є частинами єдиної Великої Русі і що в цих землях корінне населення завжди було російським. Тому тут устрій повинен грунтуватися на російських засадах. Відповідно, передбачалося запровадження російської мови та права. Про серйозність планів Петрограда щодо Галичини засвідчив візит самого російського царя до Львова весною 1915 р. Русифікація краю набула брутальних форм[28]. Насильницькими методами впроваджувалася російська мова в діловодство й сферу освіти. Для виконання цього завдання з Росії направлялися відповідні кадри — чиновники, вчителі тощо. Планувалося навіть перевести до Львова Варшавський російський університет[28].

Хронологія русифікації

• 1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».

• 1863 рік. Валуєвський циркуляр: «Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».

• 1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонськоїта Чернігівської губерній.

• 1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

• 1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню «Дощик» французькою мовою.

• 1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

• 1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.

• 1888 рік. Указ Олександра ІІІ «Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами».

• 1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

• 1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

• 1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.

• 1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.

ІІІ

Внаслідок революції 1848—1849 рр. на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, склалися умови для розвитку капіталізму.

Вирішальну роль у переведенні народного господарства на ринкові відносини відіграла реформа 1848 р. Незважаючи на її обмежений характер (скасування панщини за викуп) та збереження значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, системи відробітків), вона все ж відкрила шлях до вільного підприємництва і формування ринку вільнонайманої робочої сили. Цим було створено передумови для зростання товарності сільського господарства й здійснення промислового перевороту.

Ознаки капіталістичного розвитку в 30-х роках були дуже слабкими. Вони виявлялися головним чином у діяльності торгово-лихварських об'єднань — Крайової кредитної спілки, Спілки товариств із збуту худоби та ін. З 60-х років спостерігається виразне промислове пожвавлення. Будівництво залізниць тісніше зв'язало край із західними провінціями Австро-Угорщини, сприяло поліпшенню умов збуту західноукраїнської продукції, розширенню як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, а також товарів західної промисловості. 70—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості, поліпшення її енергоозброєності, що прискорило процес промислового перевороту. Особливо швидкими темпами розвивалася нафтова промисловість. Водночас розвивалися озокеритова промисловість, видобуток бурого вугілля, виробництво солі.

Підвищення попиту на ліс для промислових цілей у цей період сприяло розвиткові лісової промисловості. Наприкінці XIX ст. починається становлення металообробної і машинобудівної промисловості з виробництва нафтового устаткування, сільськогосподарських машин. Розвивається і промисловість, пов'язана з переробкою сільськогосподарської продукції: винокурні заводи, тютюнові фабрики, борошномельні, пивоварні підприємства, на початку 90-х років — цукрові заводи.

Проте більшість підприємств була дрібною: у Галичині 89,9% їх мали від 1 до 5 робітників, на Буковині — 98,1%. Подібне спостерігалось на Закарпатті. Про економічну відсталість краю яскраво свідчить також структура населення. Наприкінці XIX — на початку XX ст. в промисловості і ремеслах було зайнято 5,7—11 % населення, тоді як у Нижній Австрії — 41%.

Суспільний поділ праці, господарська спеціалізація зумовили пожвавлення торгівлі. Провідну роль у зовнішній торгівлі відігравало купецтво «вільного торгового міста» Бродів, яке зосередило у своїх руках торгівлю між Австрією і Росією, якоюсь мірою взагалі між Заходом і Сходом. Головними статтями експорту були продукти сільського господарства, ліс, сіль і лише невеликою мірою — вироби ремесла і мануфактурної промисловості (здебільшого полотно). Ввозилася переважно промислова продукція, а також худоба, яка після відгодівлі надходила на західні ринки.

Розвиток торгівлі зумовив розвиток банківської справи та концентрації капіталу. На західноукраїнських землях активно діяли земельний, іпотечний і торгово-промисловий банки. Велике значення для розвитку банківської справи мав іноземний капітал, зокрема австрійський. У 90-х роках австрійський капітал контролював акціонерні компанії, пов'язані з видобутком нафти, проте згодом сам опинився в залежності від могутніших — німецького, англійського і французького, що негативно позначилося на розвитку як Австрії, так і західноукраїнських земель. Іноземний капітал створював великі компанії, заволодівав цілими галузями промисловості, оптовою торгівлею, банками.

У процесі утвердження ринкових відносин зростали міста Львів, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Коломия, Тернопіль, Чернівці, Мукачеве та ін. Змінювалася й соціальна структура суспільства — формувався середній клас і клас вільнонайманих робітників.

Невідворотні зміни відбувалися в сільському господарстві — провідній галузі економіки краю. Великі землевласники (у Східній Галичині їх було 2 тисячі) після реформи зберегли за собою понад 40% земельних угідь краю. Проте згодом великі земельні володіння стали переходити у власність підприємців, різних компаній, банків, багатих селян. Тисячі панських фільварків почали здавати в оренду власникам торгового і лихварського капіталу.

На селі поширився процес майнового розшарування селянства. На рубежі XIX—XX ст. у краї було від 4,5 до 5% економічно міцних заможних селянських господарств, до 90% — малоземельних та безземельних. Вони володіли відповідно понад 27% і майже 40% землі. Значна частина землі господарств, які розорювались, йшла на продаж.

З метою підвищення продуктивності сільськогосподарського виробництва, насамперед у великих маєтках, а згодом і в селянських господарствах, почалося впровадження у землеробство сільськогосподарських машин та поліпшених знарядь праці (вдосконалених залізних плугів і борін, культиваторів, сівалок, косарок, молотарок, віялок тощо). Традиційне трипілля поступово замінювалось прогресивними системами сівозмін, почали вносити в ґрунт органічні та мінеральні добрива, пропагувались агротехнічні знання. З'явились навчальні заклади сільськогосподарського профілю (наприклад, сільськогосподарська школа в Дублянах). Еволюція сільського господарства в напрямі до ринку в панських маєтках відбувалася швидше, ніж у селянських, які продовжували зберігати переважно напівнатуральний характер. Змінити ситуацію на краще була покликана селянська постачально-збутова кооперація. У Львові була утворена «Народна торгівля» (1883) з філіалами у різних містах та сотнями крамниць, які торгували м'ясо-молочними продуктами. А напередодні Першої світової війни провідному українському кооперативному об'єднанню Галичини — Крайовому ревізійному Союзу — у Львові було підпорядковано уже майже 600 кооперативів. Кооперативні спілки скуповували у своїх членів сільськогосподарську продукцію, а їм постачали добрива, машини, сортове насіння. Усе це зумовлювало розклад патріархальної залежності селянських господарств, сприяло залученню їх, особливо заможніших, до ринкових відносин.

Перебудова організації сільськогосподарського виробництва на західноукраїнських землях у другій половині XIX ст. дала змогу підвищити врожайність зернових на 20—25%. Завдяки цьому та значному розширенню зернових площ за півстоліття майже у 1,5 рази зросла продукція землеробства. Але у зв'язку із зростанням за цей час у 1,8 рази населення краю її вистачало лише на його харчування. Загалом сільське господарство на цих землях лишалось екстенсивним, низькопродуктивним.

У краї зростало відносне аграрне перенаселення, збільшувалася кількість селянських господарств, які опинилися на межі розорення. У пошуках кращої долі значна частина селян Закарпаття уже в 70-х, а Східної Галичини і Буковини — у 90-х роках XIX ст. змушена була емігрувати в інші країни (США, Бразилію, Канаду, Аргентину), на Наддніпрянську Україну ja на Балкани. До Першої світової війни з цих земель виїхало і поселилося за океаном майже один мільйон осіб. Проте ні постійна, ні сезонна еміграція не змогли істотно виправити ситуацію в західноукраїнському селі. Сільське населення дедалі більше пролетаризувалося.

Суспільно-політичний рух, що розгорнувся після буржуазної революції 1848—1849 pp. в Австрії, зумовив посилення національно-визвольної боротьби українського народу. Однак на той час національно-патріотичний табір значно ослаб. Більша частина українських патріотів, розчарована крахом своїх надій на вирішення соціально-економічних, політичних, культурних проблем у 1848—1849 pp. за допомогою Габсбургів, почала шукати підтримки в Росії. Поступово відходячи від ідеалів «Руської трійці», частина галицької інтелігенції, піддавшись впливу об'єднавчих ідей московського професора М. Погодіна, потрапила у фарватер панслов'янської політики царської Росії. Так, у другій половині 60-х років з членів Головної Руської Ради сформувалася партія москвофілів. Водночас оформилася ліберально-національна партія народовців.

Соціальну основу москвофілів становили головним чином так звані старі русини, тобто добре забезпечена церковна та світська еліта. Поділяючи експансіоністські прагнення російського царату, вони не визнавали права українського народу на самостійне існування, рішуче обстоювали тезу про «єдиний общеруський народ», до якого зараховували і населення Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття, тобто стали на шлях національного самозречення.

Носієм національної ідеї і продовжувачем традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині виступило молоде покоління світської інтелігенції — вчителі, письменники, журналісти, студенти.

Молода інтелігенція започаткувала новий, так званий народовський, напрям національного руху, що орієнтувався на народ і стояв на ґрунті національного самоутвердження та визнання національної єдності українців Галичини і Наддніпрянщини.

Першими представниками нового напряму були молоді письменники-романтики: Володимир Шашкевич (син Маркіяна — засновника «Руської трійці»), Федір Заревич, Євген Загорський, Ксенофонт Климович, Данило Танячкевич, які у 1862 р. заснували у Львові першу нелегальну молодіжну організацію-громаду (на зразок «Київської громади»). Слідом виникли учнівські громади в Бережанах, Перемишлі, Самборі, Тернополі. З їх середовища вийшли визначні діячі національного руху: Іван Франко, Володимир Навроцький, Іван Пулюй, брати Володимир і Олександр Барвінські та багато інших.

У 1861 р. народовці заснували у Львові клуб «Руська бесіда», товариство «Просвіта» (1868), метою яких було піднесення культури і свідомості народу, а також товариство імені Т.Г. Шевченка (1873) для опіки над письменством. Писемність і національну свідомість народу вони підносили великою мірою за допомогою Шевченкового «Кобзаря».

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років народовці створюють свої політичні організації та політичну пресу. З 1879 р. виходить тижневик «Батьківщина» за редакцією Ю. Романчука, а з 1880 — газета «Діло» за редакцією В. Барвінського. Тоді ж почав виходити літературно-науковий журнал «Зоря» (1880), який набув значення всеукраїнського органу.

Галичина стала центром українського друкованого слова. Тут видавали свої твори й письменники Наддніпрянської України: П. Куліш, Марко Вовчок, В. Антонович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін. Таке співробітництво приносило обопільну користь: східні українці в такий спосіб долали царські заборони щодо українського друку, а західні одержували талановиту літературу для пропаганди єдності українського народу по обидва боки російсько-австро-угорського кордону.

Проте з часом у народовському русі почали брати гору консервативні елементи. Спрямувати його в демократичне русло намагався М. Драгоманов, маючи намір перетворити Галичину в осередок розширення політичного руху на всю Україну. Під його впливом у Галичині сформувалась генерація молодої інтелігенції, яка в середині 70-х років започаткувала радикальну течію в національному (народовському) русі на чолі з І. Франком, М. Павликом, О. Терлецьким.

У 90-х роках XIX ст. на західноукраїнських землях відбувається політизація національного руху. Утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними масами, а національний рух, що набув політичного змісту, ставав масовим.

У1890 р. у Галичині було засновано політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Це була перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Згодом були створені Українська національно-демократична партія — УНДП (1899) та Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899).

Найближчим програмним завданням РУРП і УНДП була національно-територіальна автономія Східної Галичини, Північної Буковини, УСДП — культурно-національна автономія. А кінцеву мету національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах: здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель.

Отже, на межі XIX—XX ст. національний рух на всій території України виразно політизувався. Керівництво ним перебрали на себе новоутворені політичні партії, програми яких передбачали докорінні зміни соціально-економічного і політичного ладу, повну ліквідацію національного поневолення України чужоземними імперіями, впровадження цивілізованих основ суспільно-політичного життя українського народу на демократичних засадах автономії або федерації чи навіть повної державної самостійності.

ІV

Промисло́ва револю́ція або промисловий переворот — перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який розпочався в Англії у другій половині XVIII ст. і впродовж XIX ст. поширився на інші країни Європи, США та Японію. Важливою складовою промислової революції було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей; створення самостійної машинобудівної галузі.

Промислова революція знаменує важливий поворотний момент в історії, вона деякою мірою мала вплив майже на кожен аспект повсякденного життя. Зокрема, середній рівень доходів населення почав проявляти безпрецедентне постійне зростання. Протягом двох століть після 1800 року, середньо-світовий дохід на душу населення збільшився у понад десять разів, у той час як населення світу зросло у понад шість разів^[2]. За словами лауреата Нобелівської премії Роберта Лукаса, «вперше в історії рівень життя простих людей почав проявляти стійке зростання ... Нічого, що хоч віддалено нагадує цю економічну поведінку не траплялося раніше»^[3].

У Англії, де промислова революція розпочалася, у другій половині XVIII ст. традиційна аграрна економіка була заміщена економікою, у якій стало домінувати виробництво машин і механічне виробництво, що стало можливим після винаходу парового двигуна. Це змінило баланс політичних сил від лендлордів у бік промисловців і сприяло створенню міського робітничого класу.

Перша промислова революція, яка почалася в 18 столітті, злилася з так званою Другою промисловою революцією у 1850 році, коли технологічний і економічний прогрес набрав обертів завдяки розвитку парових кораблів, залізниць, а потім в 19 столітті двигуна внутрішнього згоряння та електричної енергії. Період часу, що охоплюється промисловою революцією у різних істориків коливається. Ерік Хобсбаум вважав, що вона спалахнула у Великобританії в 1780-х роках і не була повною мірою відчутна до 1830-х або 1840-х років^[4], а Томас Ештон вважав, що це сталося приблизно між 1760 і 1830 роком^[5].