1. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622)

Найбільше успіхів та слави здобуло козацтво за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Походивши із шляхетської родини з Самбірщини в Галичині, він Дістав освіту в Острозькій Академії, служив у суді і пішов до Запоріжжя. Сміливість, відвага, видатні адміністративні здібності висунули його на гетьмана.

Сагайдачний провів ґрунтовну реформу козацтва, перетворивши окремі партизанські ватаги на регулярне військо з суворою дисципліною. Сагайдачний брав участь у походах на Молдавію, Лівонію, але головним чином прославився морськими походами на Крим та Туреччину. 1616 року здобув Каффу, де був найбільший ринок невільників, і звільнив їх.

Під тиском турецького уряду Польща поставила Сагайдачному вимогу припинити напади на Туреччину й обмежити кількість реєстрових Козаків: виписати «ремісників», війтів, купців, .шинкарів, бурмістрів, кравців. Ця вимога вказує на те, з кого складалося козацтво.

В Обставини склалися так, що королевич Владислав, який вирушив був 1617 року на Москву, щоб узяти «свою державу», опинився І618 року в дуже скрутних умовах. Тоді на допомогу поспішив Сагайдачний з 20-тисячним військом: здобув Путивль, Єлець, Лівий і з польськими військами підступив до Москви. Наслідком походу Владислава було Деулінське перемир'я того ж року, за яким Польща дістала Смоленську та Сіверську землі. Не зважаючи на допомогу, що врятувала Владислава від полону, Польща примусила Сагайдачного зменшити число реєстрових козаків до 3 000 чоловіка; решта пішла на Запоріжжя.

Значення Петра Сагайдачного полягало не лише у визначній військовій діяльності: він, перший з козацьких гетьманів, поєднав інтереси активніших груп українського громадянства — козацтва, міщанства й духовенства. Сагайдачний, також перший з гетьманів, поширив свою діяльність на Київ, який знову став політичним осередком нової України.

Під час широкої діяльности Сагайдачного на Запоріжжі скупчувалися незадоволені з його політики супроти Польщі. Він ішов на поступки, вичікуючи нагоди розпочати війну з Польщею: обмеження реєстру козаків, заборона виходити до моря тощо. Але козацька маса не поділяла його обережности. Тож Сагайдачного скинули а гетьманства, а на гетьмана обрали Яцька Неродича-Бородавку, представника радикального козацтва. Під його проводом козаки негайно почали готувати похід на Чорне море.

Проте, втрата Запоріжжя не захитала становища Сагайдачного: він залишився полковником війська Запорізького — офіційно під «реґіментом гетьмана Бородавки», але фактично — повним господарем «волости», яка не підлягала Запоріжжю: Київщини та Терехтимирова, де мешкало статечне козацтво.

В колі цієї української інтелігенції зродився плян врятування Православної Церкви. Після Берестейської унії поволі всі православні єпископи перейшли на унію, а Михайло Копистенський та Гедеон Балабан померли. Залишився один православний єпископ Львівський — Єремія Тисаровський. Брак єпископів справляв для православних великі труднощі. Кандидатам на священиків доводилось їздити на висвячення за 500-600 кілометрів. Священиків було замало, діти вмирали нехрищені, старі — без сповіді, молодь одружувалася без вінчання. Правда, в Києво-Печерському манастирі з 1612 року мешкав час від часу митрополит Неофіт, посол Олександрійського патріярха, який в разі потреби висвячував духовенство та святив церкви.

Митрополити — Іпатій Потій (1599-1613) та Йосиф-Велямин Рутський (1613-1637) мали титул митрополитів Київських, але козацтво не давало їм змоги вступити до Києва. Року 1610 війт та бургомістри Києва звернулися до запорозьких козаків за допомогою проти уніятського ігумена Видубицького манастиря, Антонія Грековича, намісника митрополита Іпатія Потія, який не дозволяв православним священикам правити в Софійському Соборі. Року 1618 козаки втопили Грековича у Дніпрі.

Не мали наслідків скарги митрополита Иосифа Веляміна Рурського до люблинського трибуналу на київських міщан та духовенство, що не визнавали влади митрополита Іпатія Потія і підбурювали «козацьку вольницю» проти уніятів, а після його смерти — і самого Иосифа Веляміна Рутського. Ще раніше, 1614 року, митрополит скаржився на козаків за те, що допомагали Єлисееві Плетенецькому відбирати маєтності Києво-Печерського манастиря, які перейшли до уніятів. Так козаки виступали як оборонці православних у боротьбі з уніятами.

Польський уряд не підтримував ні уніятів, ні православних. Року 1618, потребуючи допомоги козаків для війни проти Москви, він обіцяв «православним людям грецької релігії», спокій, свободу богослужень, свободу в релігійних справах, але це жадного заспокоєння не принесло.

В таких умовах Сагайдачний та київські вищі верстви прийшли до переконання, що тільки самі вони можуть поновити ієрархію, бо, у випадку смерти Єремії Тисаровського, вона припинилася б. Нагоду до цього дав Єрусалимський патріярх Теофан, що 1620 року повертався через Україну з Москви. На самому кордоні зустріли патрі-ярха козаки, і під їх охороною він прибув до Києва. Після нарад із Сагайдачним, духовенством та шляхтою, Теофан, з участю Софійського митрополита Неофіта та єпископа Страгонського Авраамія, такі перебували тоді в Києві, висвятив на митрополита Йова Борецького та п'ять єпископів на катедри: Полоцьку, Луцьку, Володимирську, Перемиську та Холмську.