48)Цивільні правовідносини

1. Поняття цивільних правовідносин

Норми цивільного права (як і інші правові норми) регулюють суспільні відносини за участю громадян і різних організацій. При цьому суспільні відно-сини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.

Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивіль-ного права реалізуються в житті.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб’єктивні права та обов’язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб’єктивних прав та виконання суб’єктивних обов’язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немай-нові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майново відокремленими, юридично рівними учасниками, що є носіями суб’єктивних цивільних прав та обов’язків, які виникають, змінюються, припиняються на під-ставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

У запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових від-носин (виникнення на підставі правових норм, належність учасникам відносин суб’єктивних прав та обов’язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова відокремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни та припинення суб’єктивних цивільних прав та обов’язків).

2. Структура цивільно-правових відносин

Громадяни та організації вступають у різні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цивільного права окреслює їх елементи: суб’єкти, суб’єктивне цивільне право та суб’єктивний обов’язок.

3. Суб’єкти цивільно-правових відносин

У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (відношення людини до речі не є правовим). Осо-би, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб’єктами. Суб’єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається актив-ним суб’єктом, або суб’єктом права. Суб’єкт цивільних відносин, на якого по-кладено обов’язок, називається пасивним суб’єктом, або суб’єктом обов’язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб’єкт права і лише суб’єкт обов’язку, дуже мало. Як правило, в цивільно-правових відносинах ко-жен з учасників має суб’єктивні права і несе суб’єктивні обов’язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, переве-зення, комісії, кожен із суб’єктів правовідносин має права і несе обов’язки.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (напри-клад, релігійні організації, спільні підприємства за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації).

Громадянам, юридичним особам як суб’єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме громадян та юридичних осіб і передбачені законом (статті 11 і 26 ЦК України).

4. Об’єкти цивільно-правових відносин

Громадяни та організації укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов’язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об’єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб’єктивне право і суб’єктивний обов’язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об’єктами цивільних правових відно-син є: а) речі; б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

Речі — найпоширеніший об’єкт цивільно-правових відносин. Речі є об’єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави (ст. 181 ЦК України). речі також об’єкти цивільно-правовіих відносин, що виникають з до-говорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Іноді в літературі речі називаються об’єктами другого порядку. (дії боржника — дії першого порядку).

49. У результаті врегулювання нормами цивільного права суспільних відносин вони здобувають правову форму і стають цивільними правовідносинами. Цивільне правовідношення - це не що інше, як саме суспільні відносини, врегульоване нормою цивільного права. У предмет цивільного права входять як майнові, так і особисті немайнові відносини. У результаті регулювання цивільним правом майнових відносин виникають цивільні майнові правовідносини. Якщо ж урегульовані цивільно-правовими нормами особисті немайнові відносини, встановлюються особисті немайнові правовідносини.

Структура будь-яких правовідносин складається з трьох необхідних елементів: суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами цивільно-правових відносин є фізичні та юридичні особи, які вступають між собою в цивільно-правові відносини з приводу майна та особистих немайнових благ. В окремих випадках суб'єктом зазначених відносин може бути держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Об'єктом цивільних правовідносин є конкретні блага, з приводу яких суб'єкти вступають між собою в зазначені правові відносини.

Структура змісту цивільних правовідносин може бути простою і складною. Елементарно простий виглядає структура змісту правовідносин, що виникає між позичальником і кредитором, без права позикодавця на одержання відсотків. Більшості цивільно-правових відносин притаманна складна структура змісту. Наприклад, договір поставки: крім головного права покупця вимагати передачі куплених товарів і його головного обов'язку сплатити за товар кореспондуючих ним головних прав і обов'язків продавця, у сторін виникають інші множинні права і обов'язки, пов'язані з виконанням і здійсненням головних прав і обов'язків.

50. Стаття 256. Поняття позовної давності

1. Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Словосполучення "позовна давність", з одного боку, відображає зв’язок з формою захисту порушених прав (позов), а з другого - з тривалістю захисту права у часі (давність). Позовна форма захисту цивільних прав є основною формою їхнього захисту у суді. Значення інституту позовної давності пояснюється низкою причин. Насамперед, обмеження строку для розгляду спору полегшує надання доказів, підвищує їх достовірність і тим сприяє встановленню судами істини. Крім того, встановлення строку позовної давності сприяє стабілізації цивільних правовідносин, усуненню невизначеності у відносинах між їх учасниками. Тобто, позовна давність стимулює активність учасників цивільного обігу у здійсненні прав і виконанні обов’язків.

Незалежно від закінчення строку позовної давності осо-ба має право звертатися в судові органи для захисту своїх прав. Строк позовної давності є юридичний факт, який відноситься до дій і подій. Строк позовної давності обмежує дію суб'єктивних прав і обов'язків у часі. В ок-ремих випадках арбітражний чи третейський суд, за наявності поважних причин пропуску строку позовної давності, може відновити цей строк і захистити пору-шене право. Іноді строк позовної давності може бути зу-пинений або перерваний. Позовна заява повинна міс-тити в собі: точну назву позивача, відповідача, їх місце проживання, викладення фактичних обставин, які скла-дають основу позову, аналіз доказів, які підтверджують позов, суть вимог позивача до відповідача, ціну позову. Вона повинна бути оплачена державним митом. Зміна строків позовної давності і порядок їх обчислення уго-дою сторін не допускаються. Позовна давність застосо-вується судом не залежно від заяви сторін. Позовна дав-ність поширюється на всі цивільні правовідносини, в то-му числі на ті, суб'єктом яких є держава. В ст. 83 ЦК України закріплені винятки з цього правила: 1)позовна давність не поширюється на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених в ощадний банк; 2)вона не поширюється і на вимоги, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, передбаче-ними законом. Немайнові права можуть захищатися в будь-який строк, оскільки їх захист не обмежений в часі. Разом із тим для захисту честі і гідності особи і юри-дичних осіб строк позовної давності встановлений в один рік; 3)не встановлений строк позовної давності на вимоги про відшкодування шкоди, яка заподіяна життю і здоров`ю громадян. Два види строків позовної давно-сті: загальні; скорочені або спеціальні. Загальний строк встановлюється в три роки. Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік, встановлені для захисту честі і гідності особи. Строки позовної давності вста-новлені законодавством в шість місяців: для стягнення неустойки(штрафу, пені);про недоліки проданих речей; при поставці продукції неналежної якості тощо можуть встановлюватись менші строки позовної давності (2 мі-сяці) по договорах перевезення.

51.Загальна характеристика Кримінального кодексу України

Кримінальний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 p., має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громад­ської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки люд­ства, а також запобігання злочинам.

Кодекс складається із Загальної та Особливої частин. До Загальної частини включено норми загального зна­чення, які визначають підстави кримінальної відповідаль­ності, умови та особливості її застосування, поняття зло­чину та обставин, що виключають злочинність діяння, встановлюють види покарань, особливості кримінальної від­повідальності та покарання неповнолітніх тощо. В Особ­ливій частині визначаються види злочинів і кримінальна відповідальність за конкретні злочини. Загальна та Особ­лива частини тісно пов'язані й взаємообумовлені.

Дія норм Кримінального кодексу обмежується певним простором, колом осіб і часом. Кримінальний кодекс по­ширює свою дію в межах державного кордону України. До осіб, що підлягають відповідальності за Кодексом, нале­жать усі, хто вчинив злочин на території України, крім дипломатичних представників інших держав та громадян, які за законами України і міжнародними договорами не підсудні у кримінальних справах судам України.

Громадяни України, які вчинили злочин за її межами, підлягають відповідальності за українським законодавст­вом, якщо вони притягнуті до кримінальної відповідаль­ності або віддані до суду на території України.

Громадяни України, що постійно проживають в Ук­раїні, які вчинили злочин за межами України, не можуть бути видані іноземній державі.

Норми Кримінального кодексу діють у часі за такими правилами. Злочинність і караність діяння визначаються законом про  кримінальну відповідальність,  який діяв начас вчинення цього діяння. Закон, який скасовує злочин­ність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідне діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання. Закон, який встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної сили не має.

Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

52. Кримінальне право – це одна із галузей права України, яка представляє собою сукупність юридичних норм, установлених вищим законодавчим органом нашої держави – Верховною Радою України, що визначають злочинність певних суспільно небезпечних діянь і ті покарання, які треба застосувати до осіб, що їх скоїли. Особливість кримінально-правових норм полягає у тому, що вони забороняють певні вчинки людей під загрозою застосування особливих заходів державного примусу – кримінального покарання. Отже, головне призначення кримінального права – охорона суспільних відносин від злочинних посягань.

Завдання кримінального законодавства України полягає у правовому забезпеченні охорони прав і свобод людини и громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпе­ки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запо­бігання злочинам. Для розв’язання цього завдання Криміналь­ний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК України). Таким чином, кримінальне право безпосередньо не регулює суспільні відносини, у процесі яких створюються якісь блага або задовольняються потреби людей. Призначення криміналь­ного права полягає в охороні суспільних відносин від заподіян­ня їм істотної шкоди. Це завдання втілюється у процесі ре­гулювання особливих суспільних відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням злочину. Суб’єктами цих кримінально-правових відносин, з одного боку, є держава через посередни­цтво її органів, уповноважених відправляти правосуддя, а з ін­шого боку — особа, що вчинила злочин.

53. Злочином за КК визнається суспільно небезпечне діян-ня(дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, влас-ність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене кри-мінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке по-сягає на правопорядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність і кара-ність діяння. Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, зав-дає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом. Кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином. Винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання. Злочини бувають: злочини проти держави, злочини роти життя, здоров`я, волі та гідності особи, майнові злочини, хуліганство, знищення і зруйнування пам'яток історії та культури, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Кримінальне покарання – засіб державного примусу, що застосовується судом із винесенням вироку щодо особи, яка вчинила злочин. Метою покарання є: кара за вчинений злочин; виправлення та перевиховання засуджених; запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Основні покарання: позбавлення волі на строк від 3 місяців до 10 років; виправні роботи без позбавлення волі на строк від 2 місяців до 2 років; позбавлення права обіймати певні посади або на якийсь вид діяльності на строк до 5 років; штраф; громадська догана. Додаткові покарання: конфіскація майна; позбевлення військового або спеціального звання; позбавлення батьківських прав. Виняткова міра покарання – застосування смертної кари.

Суд може звільнити від кримінальної відповідальності винну особу, якщо діяння втратило суспільно-небезпечний характер або ця особа перестала бути суспільно небезпечною. Звільнення засудженого від покарання, а також пом`якшення призначеного покарання може застосовуватись тільки судом у випадках і в порядку, зазначених в законі; звільнення від покарання або пом`якшення покарання в порядку амністії та помилування може бути вирішено окремими правовими актами Президента і ВР України.

54. Конституційний статус Верховної Ради України.

Верховна Рада України – у відповідності з ст 75 Консти-туції України – єдиний орган законодавчої влади Украї-ни. Вона правомочна розглядати і вирішувати будь-яке питання, що не входить згідно з Конституцією до ком-петенції органів державної виконавчої чи судової влади, а також не є таким, що вирішується виключно всеук-раїнським референдумом. У своєму соц. призначенні, ф-ях та структурі ВРУ втілює представницькі засади пов-новладдя українського народу, яке, як відомо, реалізує-ться у формі як представницької, так і безпосередньої демократії. До повноважень ВРУ належить: внесення змін до Конституції України в межах і порядку, перед-баченим розділом ХІІІ Конституції; призначення всеук-раїнського референдуму з питань, визначених ст. 73 Ко-нституції; прийняття законів; визначення засад внутрі-шньої та зовнішньої політики; призначеня виборів Пре-зидента України у строки, передбачені Конституцією; заслуховування щорічних і позачергових послань Пре-зидента про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента з поста в порядку особливої про-цедури (імпічменту); надання згоди про призначення Президентом Прем’єр-міністра України; здійснення ко-нтролю за діяльністю КМУ тощо. Конституційний склад ВРУ – 450 нардепів, які обираються на основі загально-го, рівного і прямого виборчого права таємним голосу-ванням строком на 4 роки. Нардепи здійснюють свої по-вноваження на постійній основі. Вони не можуть бути на державній службі або мати інший представницький мандат. Їм гарантується депутатська недоторканість. ВРУ працює сесійно. Вона є повноваженою за умови обрання не менш як 2/3 від її конст. складу. ВРУ збирає-ться на першу сесію не пізніше ніж на 30-й день після офіційного оголошення результатів виборів. Перше засі-дання ВРУ відкриває найстарший за віком депутат. Чер-гові сесії ВРУ починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії ВРУ, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою ВРУ на вимогу не менш як 1/3 нардепів від ко-нституційного складу ВРУ або на вимогу Президента. Засідання ВРУ проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конст. складу ВРУ. ВРУ обирає зі свого складу Голову ВРУ, Першого заступника і заступника Голови ВРУ та може відклика-ти їх. ВРУ затверджує перелік комітетів ВРУ, обирає голів цих комітетів. Останні здійснюють законопроект-ну роботу, готуюють і попередньо розглядають питання віднесені до повноваження ВРУ. Для підготовлення і попереднього розгляду питань ВРУ може створювати тимчасові спеціальні комісії. ВРУ для проведення розс-лідувань із питань, що становлять суспільний інтерес, може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менш як 1/3 від конст. складу ВРУ. Процес законотворчої діяльності ВРУ х-ся правом зако-нодавчої ініціативи, прийняттям та оприлюдненням. Закони ВРУ приймає більшістю від її конституційного складу. Закони, що вносять зміни до Конституції та сама Конституція приймається не менше як 2/3 від конст. складу ВРУ. Закони підписує Голова ВРУ і невідкладно надсилаються Президентові України.

55. Конституційне право – галузь права, що являє собоюсукупність правових норм, що закріплюють правове положення громадян, держ. устрою, систему органів держ. влади та уравління, а також принципита гарантії правової держави.

Джерело права – це форма (спосіб) існування правових норм, яка перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність, це форми вираження державно-правових норм, за допомогою яких воля народу втілюється в конкретних правових актах: Конституції, актах Верховної Ради народних депутатів, Президента України, органів державного управління, всенародних голосувань (референдумів), місцевих Рад народних депутатів.

Серед джерел особливе місце посідає КОНСТИТУЦІЯ. Вона поділяється на:

Фактична конс-ція – це реальноіснуючий суспільний і державний лад , основами якого є політика, екон-ка, духовне життя людини та її організацій.

Юрид конс-ція – це НПА, Основний закон держави, що є вершиною нац. законодавства.

За юрид формою конституції поділяють на писані та неписані.

За способом прийняття: октроїрувані (даровані) та народні.

За формою правління: монархічні та республіканські, залежно від форми територіального устрою – унітарні та федеративні, а відповідно до існуючого державного режиму – демократичні та недемократичні.

Відповідно до процедури внесення змін і доповнень до конст-ції :гнучкі і жорсткі.

Система конст. права – система інститутів і норм конст. права.

56. Конституційний статус Президента України.

Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, терито-ріальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Новоо-браний Президент вступає на пост не пізніше як через 30 днів після офіційного оголошення результатів вибо-рів, із моменту складення присяги народові на урочисто-му засіданні ВРУ. Президент має такі повноваження: за-безпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланням до народу та із щорічними й позачерговими посланнями до ВРУ про внутрішнє і зовнішнє становище України; приймає рішення про визнання іноземних держав; приз-начає позачергові вибори до ВРУ у строки, встановлені Конституцією; припиняє повноваження ВРУ, якщо про-тягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначає, за згодою ВРУ, Прем’-єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України, приймає указ про його відставку та ін. Президент користується правом недоторканості на час виконання повноважень. Він очолює Раду нац. безпеки і оборони України, яка є координаційним органом із пи-тань забезпечення безпеки та оборони в Україні. Прези-дент виконує свої повноваження до вступу на пост ново-обраного Президента, але Конституція встановлює, що повноваження Президента припиняються достроково в разі його відставки, неможливості виконувати свої пов-новаження за станом здоров’я, усунення з поста в поря-дку імпічмента та смерті. При Президентові функціонує Адміністрація Президента, яка є допоміжним органом, що складається з кваліфікованих наукових консультан-тів, політиків, правознавців, економістів. Їхнє завдання полягає в тому, щоб надавати виважені поради Президе-нтові для винесення рішень, готувати попередньо прое-кти документів, проводити експертні оцінювання отри-маних даних щодо соціально-економічного стану суспі-льства, аналізувати й давати рекомендації для ефектив-ного вирішення існуючих проблем.

57. Трудове право - це галузь права, яка регулює суспільні відносини, пов'язані з застосуванням праці за трудовим договором у державних і муніципальних підприємствах, комерційних і некомерційних організаціях установах, а також трудові відносини деяких категорій працівників, які працюють за наймом в інших громадян.

Предметом правового регулювання такої галузі права, як трудове є, насамперед, трудові відносини, тобто сус-пільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної трудової функції. Предметом правового регулювання норм тру-дового права є також відносини, що тісно пов'язані з трудовими. Трудове право - окрема галузь права Украї-ни, яка регулює відносини, що виникають у процесі реа-лізації особою права на працю. Трудове право являє собою внутрішньо єдину, цілісну систему загальнообов'-язкових правил поведінки, що регулюють трудові, а та-кож деякі інші, тісно зв'язані з трудовими, відносини на-йманих працівників.

58. Форма держ. пра-вління - структура і правове становище вищих органів держвлади та встановлений порядок взаємовідносин між ними. Визначальною ознакою форми правління є право-вий статус глави держави. Види форми правління: пре-зидентська, парламентська республіка, змішана президе-нтсько-парламентська республіка, монархія, парламент-ська монархія, дуалістична монархія.

Форма держ. ус-трою - порядок територіального поділу держави, взаємо-відносин її складників між собою й державою в цілому та відповідної організації державних органів.

59. Злочином за КК визнається суспільно небезпечне діян-ня(дія чи бездіяльність), що посягає на суспільний лад України, його політичну та економічну системи, влас-ність, особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а так само інше, передбачене кри-мінальним законом суспільно небезпечне діяння, яке по-сягає на правопорядок. Ознаками злочину є суспільна небезпека, кримінальна протиправність, винність і кара-ність діяння. Суспільна небезпека – оцінна категорія, що характеризується певними діями чи бездіяльністю, зав-дає шкоди чи створює загрозу спричинення такої шкоди об'єктам, що охороняються кримінальним законом. Кримінальна протиправність – указує, що лише діяння, прямо передбачене кримінальним законом як злочин, може вважатися злочином. Винність – указує, що діяння вважається злочинним, якщо воно здійснене умисно чи з необережності. Караність, як ознака злочину, вказує, що за будь-які злочини в законі існують певний вид і термін покарання. Злочини бувають: злочини проти держави, злочини роти життя, здоров`я, волі та гідності особи, майнові злочини, хуліганство, знищення і зруйнування пам'яток історії та культури, втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність.

Під складом злочину мають на увазі сукупність передба-чених кримінальним законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, що кваліфікують суспільно небезпечне діяння як злочин. Вирізняють такі елементи складу злочину: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона. Об'єктом злочину можуть бути: суспільний лад України, його політична та економічна системи, власність, особа, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян. Об'єктивна сторона – це зовнішній вираз злочину, що його складає діяння(дія чи бездіяльність), спричинені ним суспільно-небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв'язок між діянням та його наслідками. Дія – це активна, суспільно небезпечна, передбачена кримі-нальним законом поведінка суб'єкта; бездіяльність – па-сивна поведінка яка проявилась у невиконання особою тих дій, що їх вона повинна була і могла, у певній ситуації, здійснити. Наслідком злочину називають зби-ток, шкоду, якої завдає діяння об'єктові злочину. Суб'єкт злочину – це індивід, фізична особа, що досягла певного віку і є осудною. Суб'єктивна сторона – внутрішня, психічна діяльність особи, яка вчинила злочин.

60. Цивільно-правові відносини – врегульовані нор-мами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини, учасники яких виступають юридично рівх-ними носіями прав та обов'язків. Цивільно-правові від-носини скл. з трьох основних елементів: суб'єктів, об'єк-тів і змісту. Суб'єктами цивільно-правових відносин мо-жуть бути фізичні та юридичні особи. Об'єктами цивіль-но-правових відносин можуть бути: речі, дії, продукти творчої діяльності, особисті немайнові блага. Змістом цивільно-правових відносин є цивільні права та обов'яз-ки суб'єктів таких відносин. Цивільно-правові відносини поділяються на такі види: 1)за змістом: майнові циві-льно-правові відносини, спрямовані на задоволення майнових інтересів фізичних і юридичних осіб, немай-нові цивільно-правові відносини щодо задоволення осо-бистих немайнових інтересів учасників цих відносин; 2)за зв'язком учасників відносин: абсолютні, тобто циві-льно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'є-ктові протистоїть як зобов'язаний суб'єкт невизначене коло осіб, відносні цивільно-правові відносини, за яких уповноваженому суб'єктові протистоїть конкретно виз-начена особа, яка повинна виконати для упов-новаженого суб'єкта певні дії; 3)залежно від об'єкта пра-вових відносин: речові цивільно-правові відносини, об'-єктом яких є речі, зобов'язальні, тобто правовідносини, об'єктом яких є виконання відповідних зобов'язань; 4)залежно від структури: прості цивільно-правові від-носини, за яких одній стороні належить тільки право, а іншій – тільки обов'язок, складні цивільно-правові відносини, за яких дві сторони мають як права, так і обов'язки; 5)за характером нормативного спрямування: регулятивні цивільно-правові відносини, охоронні цивільно-правові відносини. Юридичні факти в цивіль-ному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події. Юридичні дії – це такі юридичні факти, спричи-нення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки. Юридичні події – це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини.

61. Результатом творчої роботи вчених-юристів стало прийняття Верховною Радою України 10 січня 2002 р. нового Сімейного кодексу України, який набирає чинності з 1 січня 2003 р. Завданням Сімейного кодексу України є: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження, почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудова сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку. Цей кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком. Сімейний кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між іншими членами сім'ї. Разом з тим Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником, а також між іншими родичами за походженням.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ПОЛОЖЕНЬ СІМЕЙНОГО КОДЕКСУ