Вопрос 77: Дати визначення джерел права як зовнішньої форми права.

Ответ:

Право завжди повинно мати певну форму, тобто бути формалізованим, а

форма має бути змістовною, тобто повинна містити певний, виражений

юридичною мовою також, що несе певне смислове навантаження. Якщо нормі

надана певна форма, то вона залишається нормою поведінки, але не є

нормою права.

До зовнішньої форми (джерел) права відносять: правовий звичай, судовий

чи адміністративний прецедент, нормативний договір, нормативно-правовий

акт.

Правовий звичай – це санкціоноване державою звичаєве правило поведінки

загального характеру.

Правовий (судовий чи адміністративний) прецедент – це рішення

компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість

під час вирішення всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних

справ.

Нормативний договір – це об’єктивно-формально обов’язкові правила

загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох чи

більше суб’єктів і забезпечуються державою (наприклад, договір про

утворення федерації, колективний договір).

Нормативно-правовий акт – це рішення компетентних суб’єктів, що

виноситься у встановленому законом порядку, має загальний характер,

зовнішній вигляд офіційного документа у письмовій формі, забезпеч3ується

державою та породжує юридичні наслідки.

Нормативно-правові акти поділяють на закони і підзаконні

нормативно-правові акти.

Закони – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими

органами, мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні

відносини в країні. Крім конституції країни є ще такі види законів:

конституційні, органічні, звичайні.

Вопрос 78: Дати визначення держави, її ознаки.

Ответ:

Держава — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

Ознаки держави:

1. Публічно-політична (державна) влада. 

2. Сувернітет

3. Всеосіжність

4. Територія

5. Народонаселення

6. Апарат керування

7. Апарат примусу

8. Видання нормативно-правових актів

9. Оподаткування

Вопрос 79: Дати розуміння структури норми права.

Ответ:

Структура норми права визначається як сукупність чітко визначених елементів, які у процесі взаємодії забезпечують функціональну самостійність норми.

Структура норми:

— це ідеальна логічна конструкція, що забезпечує процес регулювання відносин між людьми;

— це модель можливої поведінки, яка сформувалась у процесі суспільного розвитку;

— це засіб пізнання та використання правової дійсності;

— це об'єктивований результат відображення у правовій нормі певного суспільного відношення з точки зору особливостей його типу, виду, суб'єктів, об'єктів, поширеності і повторюваності;

— це єдність ідеальної (відображає набір логічно взаємодіючих елементів) та реальної (як результат правового опосередкування суспільних відносин) структури;

— це система взаємопов'язаних елементів, що взаємодіють між собою;

— це категорія, що залежить від законодавця з точки зору формування структурних елементів та їх залежності від системи юридичних фактів;

— це динамічна категорія, що забезпечує прояв різноманітних властивостей структурних елементів залежно від зміни фактичних обставин, різновиду суб'єктів та мети регулювання;

— це категорія, що забезпечує стійкість правових норм як єдиного державно-владного засобу упорядкування відносин у межах суспільства.

Традиційно вважається, що правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. Вони складають ідеальну структуру норми.

Гіпотеза — це структурний елемент норми права, який вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов'язки.

Даний структурний елемент має наступне значення:

— він визначає коло відносин, які регулюються правом;

— встановлює умови дії норми;

— вміщає факти, необхідні для виникнення чи зміни правовідносин;

— конкретизує абстрактний варіант поведінки, вміщений у нормі до певного випадку чи суб'єкта;

— визначає межі та сферу регулятивної дії диспозиції норми.