Глава 3. Загальні положення

Стаття 22. Шлюбний вік

1. Шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка - у вісімнадцять років.

2. Особи, які бажають зареєструвати шлюб, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

Стаття 23. Право на шлюб

1. Право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку.

2. За заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Стаття 25. Одношлюбність

1. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі.

2. Жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.

Стаття 26. Особи, які не можуть перебувати у шлюбі між собою

1. У шлюбі між собою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії споріднення.

2. У шлюбі між собою не можуть перебувати рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька.

3. У шлюбі між собою не можуть перебувати двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця.

4. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

5. У шлюбі між собою не можуть бути усиновлювач та усиновлена ним дитина.

Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення.

62. ПОНЯТТЯ ТА ФУНКЦІЇЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОГОДОГОВОРУ

Ключові слова: властивості договору, договір, категорія, концепція, функції договоруСучасний етап формування та розвиткуринкових відносин в Україні, що характери-зується відходом від адміністративно-командних методів регулювання економіки, реформуванням відносин власності, розвитком свободи підприємництва, зумовив підвищення ролі цивільно-правового договору як універсальної та найбільш ефективної форми опосередкування товарно-грошових відносин. У сучасній українській цивілістичній науці підвищується інтерес науковців до проблем договірного права, аналізу змісту нових видів договорів, тлумачення основних функцій договору тощо. Науково-теоретичною базою роботи є праці вітчизняних та зарубіжних вчених-правознавців з питань теоріїправа, цивільного права тощо. На особливу увагу заслуговують праці М.М. Агаркова, М.І. Брагінського, В.В. Вітрянського, В.Г. Верднікова, Д.М. Генкіна, О.В. Дзери, А.С. Довгерта, О.С. Іоффе, В.М. Коссака, Н.С. та ін. Водночас, усесторонній юридичний аналіз проблематики поняття цивільно-правового договору, його ознак та функції викладені в них недостатньо широко та потребують додаткового дослідження. Тому метою даної статті є усесторонній юридичний аналіз проблематики поняття цивільно-правового договору, його ознак та функції і на підставі проведених досліджень формулювання власних підходів на поставлені питання. Новизна роботи полягає в тому, що категорія «цивільно-правовий договір» визначається в сукупності доктринального формулювання, а також його правового закріплення в правових системах світу. Крім того, договір пропонується розглядати як комплексне правове явище. Категорія договору широко використовується в усіх без виключення сферах економіки, соціального та культурного життя. Договір використовується і є юридичною категорією в багатьох галузях права: міжнародного, адміністративного, трудового, сімейного. Однак, особливе місце він займає саме в цивільному праві. Таким чином, термін «договір» може використовуватися як в широкому, так і вузькому розумінні, зокрема, у цивілістичному. Договір у широкому розумінні – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну чи припинення відповідних прав і обов’язків [1, с.232]. У вузькому, галузевомурозумінні – це цивільно-правове поняття, в якому і знаходиться методологічна основа науково-правового вивчення договору, оскільки найбільш широко оперує поняттям «договір» цивільне право [2, 3]. В словнику В.І. Даля договір розумієтьсяяк взаємна домовленість, умова, зобов’язання [3, с.450]. Термін «договір» має глибоке значення і виходить від спілкування між людьми, яке має своїм результатом досягнення певної домовленості між ними. На думку М.І. Брагінського, основне призначення договору зводиться до регулювання в рамках закону поведінки людей шляхом вказівки на межі їх можливої та належної поведінки [4, с.15]. В законодавстві та доктрині країн континентального права цивільноправовий договір - угода двох і більше осіб, за допомогою якої встановлюються певні права і обов’язки. Видатний французький юрист Потье в «Трактаті про зобов’язання» (Traité des obligations, 1801р.) визначає договір як угоду двох чи декількох осіб, що спрямована на встановлення між ними зобов’язань [5, с.90]. Французький цивільний кодекс (Кодекс Наполеона), прийнятий в 1804 році, що є чинним і нині з внесеними до нього змінами і доповненнями, дає наступне визначення договору: «Договір є угодою, за допомогоюISSN 1995-6134

8 якого одна або декілька осіб зобов’язуються перед іншою особою або перед декількома особами дати будь-що, зробити будь-що або не робити будь-що (ст.1101)» [6, с.373]. Цивільний кодекс Нідерландів в ст.213 визначає договір, як «багатосторонню угоду, в якій одна чи декілька сторін приймає на себе зобов’язання по відношенню однієї чи декількох інших сторін». Аналогічне розуміння договору міститься і в ст.1378 Цивільного кодексу провінції Квебек. Німецьке цивільне уложення містить поняття договору як юридичного факту, що раз і назавжди відомий і не потребує пояснення. В цілому, можна говорити, що континентальна система права визначає договір в декількох значеннях, а саме як: 1) угоду, що виникла, як результат волевиявлення сторін; 2) підставу виникнення зобов’язань; 3) правовідносини, що виникли з цієї підстави. Відповідно до класичної концепції договору в англійському праві він є обіцянкою або одностороннім виявленням волі особи, виконання якого забезпечується правом [7]. В кінці XIX - на початку XX сторіччя вченими Холмсом, Поллоком, Мейтлендом у ряді робіт договір розглядався як обіцянка або ряд обіцянок, виконання яких забезпечується правом. Вони підкреслювали, що основою договору є волевиявлення зобов’язаної сторони. Єдиний торговий кодекс США (Uniform Commercial Code) 1962 р., який не є федеральний законом, але широко застосовується в судовій практиці, в статті 1-201 визначає договір як правове зобов’язання, що в цілому випливає із угоди сторін у відповідності з цим законом і іншими, належними до застосування нормами права. У вітчизняній цивільно-правовій доктрині пропонуються різні підходи до визначення поняття договору, що, зокрема, обумовлюється його багатоаспектним змістом і недостатністю юридичних ознак, закладених у цивільне законодавство. Можна навести погляди деяких вчених на концепцію цивільноправового договору в дореволюційний період. Д.І. Мейер вважав, що договір являє собою домовленість двох або декількох осіб, яка породжує право на чужу дію, яка має майновий інтерес [8, с.156]. Г.Ф. Шершеневич наводить таке визначення поняття «договору»: «…погодження волі двох або більше осіб, направлене на встановлення, зміну чи припинення юридичних відносин». Він також вважав, що «сфера договору» виходить за межі зобов’язальних правовідносин[9, с.68].

ЦК УРСР 1963 р. не містив легального визначення договору. Доктринально його визначали, виходячи з редакції ст.41 вказаного законодавчого акту, яка розкривала поняття угоди як дію громадян чи організацій, що спрямовувалась на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків. Відповідно договорами називалися дво- чи багатосторонні угоди. Таким чином, враховуючи особливо важливу роль цивільно-правового договору в житті суспільства, необхідне чітке та однозначне тлумачення договору взагалі та його окремих інститутів зокрема. Поняття цивільно-правового договору слід сформувати таким чином, щоб воно містило у собі основні визначальні категорії та не допускало повтору їхніх складових елементів. Для більш повного розуміння цивільно-правового договору можна навести його основні властивості: 1) персоніфікований характер; 2) добровільність укладення; 3) спільність інтересів; 4) рівність сторін; 5) згода сторін по всім аспектам договору; 6) взаємна відповідальність сторін за невиконання чи неналежне 7) виконання взятих на себе зобов’язань; 8) правове забезпечення. Суть та значення договору, як основної підстави виникнення зобов’язань найбільш яскраво проявляється у виконуваних ним функціях. Таким чином, необхідно більш детально зупинитися на аналізі цих основних функцій. Цивільно-правовий договір виконує багатогранні функції, зміст та значення яких досить повно і глибоко досліджено в цивілістичній науці. В юридичній науці склалося неоднозначне розуміння поняття функційISSN 1995-6134

9 договору, а тому варто звернути увагу на визначенні цього поняття. О.О. Красавчиков під функцією цивільно-правового договору розумів не форму, а певний вид дій (впливу) даного юридичного факту на суспільні відносини [10, с.16]. Ним же виділені основні функції договору: ініціативну, програмнокоординаційну, інформаційну, гарантійну, захисну [10, с.17-20]. Ініціативна функція договору полягає в тому, що він, як результат погодження волі сторін договір, є водночас актом вияву ініціативи і реалізації диспозитивності сторін. Програмно-координаційна функція характеризується тим, що договір є своєрідною програмою поведінки його учасників стосовно один одного, а також засобом координації цієї поведінки сторін на засадах рівності, диспозитивності та ініціативності. Інформаційна функція полягає в тому, що договір містить певну інформацію про права та обов’язки сторін. Гарантійна функція виявляється в існуванні системи забезпечувальних засобів, що застосовуються для стимулювання належного виконання зобов’язань (застава, завдаток, порука, неустойка тощо). Захисна функція полягає застосуванні механізму захисту порушених прав шляхом примусу до виконання зобов’язання в натурі, відшкодування збитків, застосування заходів впливу тощо. Регулятивна функція договору зумовлена тим, що ним безпосередньо визначаються взаємні права та обов’язки сторін в зобов’язальних відносинах. Дана функція договору також зумовлює його організаційне значення у відносинах між учасниками цивільного обороту. Крім даних функцій науковці виділяють й інші функції договору, зокрема, відзначаєть-

ся роль договору як засобу, що дисциплінує цивільний оборот, оскільки належне виконання договору та взятих на себе зобов’язань є найважливішим елементом, що забезпечує стабільне функціонування ринкової економіки, захист цивільно-правових відносин тощо. Функції договору існують як у значенні юридичного факту, так і в значенні правовідносин. У значенні юридичного факту вони розуміються як зумовлені станом економічного розвитку позитивні, статичні, тільки йому властиві напрями дії на відповідні суспільні відносини. У значенні правовідносин вони розглядаються як позитивні, динамічні, різноманітного характеру напрями дії, що зумовлені станом економічного розвитку. Договір, як найбільш оперативний засіб зв’язку між виробництвом і споживанням, забезпечує необхідний баланс між попитом і пропозицією. Договір також виконує активну роль в організації та вдосконалення ринкової економіки, оскільки особиста зацікавленість та ініціатива суб’єктів цивільного права в укладенні договорів дозволяє налагоджувати найбільш раціональні зв’язки обміну товарами та послугами, знижувати затрати по їх виробництву, розвивати конкуренцію тощо. В той же час, значення договору, й ті функції, які він виконує, зберігається лише тоді, коли забезпечується необхідна для будь-якого договору свобода сторін при його укладанні. Таким чином, цивільно-правовий договір є однією з центральних категорій дослідження цивільного права. Така роль договору обумовлена, перш за все, його історією розвитку та визначальним значенням у регулюванні суспільних відносин. Динаміка розвитку інституту цивільно-правового договору не є сталою, вона постійною змінюється, а відповідно змінюється і його правове регулювання. Воно характеризується тим, що безумовно враховуються основні, базові положення, але й неухильно розвивається внутрішня складова окремих елементів. Що стосується визначення самого поняття цивільно-правового договору, то зрозуміло, що не можна його розглядати з однієї сторони. Термін «договір» розуміється комплексно як інтегроване поняття, що включає в себе і угоду, і договірне зобов’язання на всіх стадіях його виникнення, і як документарну форму його існування. Для сучасного світу, в тому числі і для України, характерною є тенденція до підвищення ролі та значення договору. Все більше інтересу приділяється ролі договору, який не лише впливає на динаміку розвитку цивільних правовідносин, а є такожISSN 1995-6134 10 засобом регулювання поведінки учасників цих відносин. Функції цивільно-правового договору становлять єдину систему та комплексно впливають, як на поведінку учасників цивільного обороту, так і на розвиток економікивзагалі. Дослідження в даній роботі положень, що визначають поняття та суть договору було побудовано таким чином, що аналізувалась вітчизняна та зарубіжна доктрина цивільного права та відповідне законодавство в своєму історичному розвитку. Отримані результати дають можливість більш ґрунтовно оцінити досліджуваний об’єкт та визначити основні шляхи вдосконалення відповідного законодавства.

63.Одними із найгостріших проблем, вирішення яких стоїть на порядку денному перед сучасною українською державою, є проблеми, пов’язані з реалізацію виконавчої влади та побудовою системи органів, які її здійснюють, адже внаслідок реалізації виконавчої влади відбувається прямий і безпосередній вплив на процеси суспільного розвитку. Особливого значення при вирішенні проблем, пов’язаних із виконавчою владою, необхідним є вивчення теоретичного аналізу, осмислення базових основ, а також якісного нормативно-правового регулювання статусу складових елементів системи органів виконавчої влади України. Така необхідність зумовлена суто практичними потребами підвищення якісного рівня діяльності системи органів виконавчої влади України та її змістовної переорієнтації на реалізацію прав та свобод людини і громадянина.

Аналіз сучасного стану теоретичної та практичної розробки питання статусу органів виконавчої влади України дає змогу виявити деякі проблемні моменти, які необхідно розглянути і запропонувати шляхи їх вирішення. Зокрема, йдеться про збереження впливу традиційних підходів і методів у теоретичному аналізі феномену виконавчої влади, існування прогалин та суперечностей у правовому регулюванні питань, пов’язаних із діяльністю органів виконавчої влади України. Так, досі не прийнято Закон України “Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади”, актуальними залишаються питання конституційності окремих положень нещодавно прийнятого Закону України «Про Кабінет Міністрів України», очевидним є застарілий характер Закону України «Про місцеві державні адміністрації».

Завдяки вищій юридичній силі Конституції України та основоположному характеру норм конституційного права особливого, пріоритетного значення у процесі дослідження феномену виконавчої влади набуває аналіз саме конституційно-правового статусу органів виконавчої влади України. Дослідження конституційно-правового статусу органів виконавчої влади України стає особливо актуальним у контексті потреби наступного вдосконалення конституційно-правового регулювання суспільних відносин в Україні та завершення започаткованої у 1998 році адміністративної реформи, подальша реалізація якої неможлива без наукового обґрунтування, чіткого розуміння конституційно-правового статусу органів виконавчої влади та його якісного нормативно-правового забезпечення.

Наведені фактори зумовлюють необхідність наукових розробок та практичних рекомендацій у досліджуваній сфері, а також свідчать про її актуальність.

Слід відзначити, що загальнотеоретичні питання статусу органів виконавчої влади досліджувались у наукових працях таких філософів та мислителів, як Аристотель, Полібій, Г. Гегель, Т. Гобс, Т. Джефферсон, Дж. Локк, Дж. Медісон, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо. Для дисертаційної роботи важливе значення мали наукові розробки таких учених – теоретиків держави і права та фахівців у галузі конституційного та адміністративного права, як С.А.Авакян, В.Б.Авер’янов, Ф.М.Аляутдінов, Л.К.Байрачна, Д.М.Бахрах, І.Л.Бачило, К.С.Бєльський, А.І.Бобилєв

У Висновках зазначено, що проведене дослідження конституційно-правового статусу органів виконавчої влади України узагальнено у вигляді наступних науково-теоретичних положень, оцінок та узагальнень:

1. Теоретичною основою визначення правової сутності та функціональної природи конституційно-правового інституту виконавчої влади є теорія поділу влади та теорія народного суверенітету.

2. Сформульовано авторське визначення поняттю виконавчої влади: “Виконавча влада є відносно самостійною формою єдиної державної влади, вона має притаманні лише їй функції та повноваження, які у своїй сукупності утворюють компетенцію, що здійснюється системою органів виконавчої влади та іншими суб’єктами виконавчої влади на підставі визначеного правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління з метою реалізації прав і свобод людини і громадянина”.

3. Виконавча влада будь-якої країни існує у формі конституційно-правового інституту як сукупності конституційно-правових норм, які встановлюють систему суб’єктів виконавчої влади, їх компетенцію, основні завдання, принципи, методи та порядок їх діяльності, врегульовують особливості взаємодії з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування, процедури формування та припинення діяльності.

4. Місце та роль виконавчої влади в конституційно-правовій системі стримувань і противаг обумовлюють конституційну модель організації виконавчої влади кожної країни та конституційно-правовий статус органів, що її утворюють. Доцільно виділити як основні президентську, напівпрезидентську (змішану) та парламентську конституційні моделі організації виконавчої влади.

5. Конституційна модель організації виконавчої влади України передбачає наявність певної кількості органів виконавчої влади, які у своєму складі становлять систему органів виконавчої влади, особливість якої обумовлена встановленою Конституцією України республіканською формою правління змішаного, президентсько-парламентського типу і в основі побудови якої лежить так званий дуалізм виконавчої влади.

6. Систему органів виконавчої влади варто визначити, як сукупність органів державної влади з конституційно визначеним статусом органу виконавчої влади, що утворюють підсистему державної влади, яка має визначену структурну побудову, включає рівні (побудову за ієрархічною вертикаллю); ланки (однорівневі утворення однорідних органів); види і форми органів виконавчої влади наділених компетенцією у сфері державного управління.

7. Подано визначення конституційно-правового статусу органу виконавчої влади України: “Конституційно-правовий статус органу виконавчої влади України – це встановлене нормами конституційного права України положення органу виконавчої влади в системі суспільних відносин і суб’єктів права, яке характеризується особливостями його компетенції, правосуб’єктності, принципів організації та діяльності, гарантій, організаційно-правових та правових форм діяльності і юридичної відповідальності”. Його структуру складають: компетенція, правосуб’єктність, норми конституційного права, конституційно-правові принципи, конституційно-правові гарантії, конституційно-правова відповідальність, організаційно-правові та правові форми діяльності.

8. Розглянувши ряд елементів конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України ми дійшли висновку, що його специфіку розкриває саме характер повноважень щодо інших суб’єктів конституційного права у контексті конституційної системи стримань і противаг.

9. Основними підставами для виділення конституційно-правових аспектів організаційно-правових форм діяльності Кабінету Міністрів України є безпосереднє регулювання тієї чи іншої організаційно-правової форми Кабінету Міністрів України нормами чинної Конституції України та іншими конституційно-правовими актами України; використання організаційно-правових форм діяльності Кабінету Міністрів України безпосередньо створює особливі політико-правові відносини з приводу організації й діяльності органів державної влади України, які входять до структури предмета галузі конституційного права України; організаційно-правові форми діяльності Кабінету Міністрів України можна ідентифікувати як практичне втілення важелів конституційної системи стримань і противаг України.

10. Підставами для визначення конституційно-правової природи нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України виступають повноваження Кабінету Міністрів України щодо регулювання суспільних відносин, які входять у структуру предмета галузі конституційного права України: відносини, що становлять основи правового статусу людини і громадянина; відносини політико-правового характеру; відносини з приводу організації і діяльності органів державної влади України; відносини з приводу заснування урядових нагород та визначення їх статусу. Також підставами для визначення конституційно-правової природи актів Кабінету Міністрів України є: формальне юридичне закріплення можливості видання Кабінетом Міністрів України власних актів та визначення їх видів у чинній Конституції України; наявність норм конституційного права України в постановах Кабінету Міністрів України; наявність правовідносин, які виникають внаслідок впливу важелів конституційної системи стримань і противаг на акти Кабінету Міністрів України.

11. Конституційно визначене коло видів актів Кабінету Міністрів України, а саме – постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України необхідно розширити такими видами: 1)нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України особливого характеру, до яких належать положення, регламенти, методики, правила; 2) нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України програмно-цільового характеру, які включають програми, стратегії, основні напрямки, концепції. При цьому важливою ознакою вищезазначених актів Кабінету Міністрів України є те, що вони становлять складову частину тих актів Кабінету Міністрів України, якими вони затверджені, і мають з ними однакову юридичну силу.

12. Серед сукупності центральних органів виконавчої влади характеризуватися конституційно-правовим статусом можуть тільки міністерства. Основними критеріями виділення конституційно-правового статусу міністерств є наявність конституційних норм щодо них; наявність сукупності повноважень політико-правового характеру; конституційно-правовий механізм призначення, відповідальності та звільнення міністрів.

13. Серед сукупності місцевих органів виконавчої влади характеризуватись конституційно-правовим статусом може тільки місцева державна адміністрація. Головними критеріями виділення конституційно-правового статусу місцевих державних адміністрацій є наявність конституційних норм щодо них; наявність сукупності повноважень політико-правового характеру; конституційно-правовий механізм призначення, відповідальності та звільнення голів місцевих державних адміністрацій.

64. Система конституційного права - є системою інститутів і норм конституційного права. Це складна, струкгурована, динамічна система, з притаманними їй законами, принципами побудови та функціонування. У загальному вигляді її можна уявити як своєрідне утворення, що складається з трьох відносно самостійних, але надзвичайно тісно взаємозв'язаних блоків (елементів): принципів конституційного права, його інститутів і норм.

Принципи конституційного права - це фундаментальні засади, в яких втілюється сутність і політико-правове призначення галузі та її основного джерела - Конституції України. Це своєрідний каркас, який складає основу конституційного права, об'єднує його в єдине ціле, визначає його характер і динамічну спрямованість.

Принципи конституційного права поділяються на дві великі групи - загальні і спеціальні.

У загальних принципах втілюються основні ідеї конституції, її призначення і соціальна роль. Ці принципи декларуються безпосередньо в Конституції України. Серед них - державний суверенітет, розподіл влад, непорушність прав та свобод людини і громадянина тощо.

Спеціальні принципи наповнюють реальним змістом конкретні конституційно-правові відносини. Вони мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Це, наприклад, принципи органів державної влади, виборності місцевого самоврядування тощо.

Державознавці радянського періоду приділяли досить багато уваги питанням системи конституційного права. В період радянського конституціоналізму, який, проте, мав яскраво виражений "державний характер", систематизація конституційно-правових норм, розташування конституційно-правових інститутів будувались, як правило, за схемою:

1) суспільний устрій;

2) державний устрій;

3) органи державної влади;

4) органи державного управління, суду і прокуратури;

5) основні права та обов'язки особи;

6) виборча система.

Такої схеми притримувались практично всі радянські державознавці.

Найбільш показовим тут є п. 5 - місце інституту основних прав і свобод особи, що цілком відповідало становищу особи в радянській державі, яка стояла над особою, пригнічувала і знеособлювала її.

Конституційне право України орієнтоване на інші пріоритети, тому розташування його інститутів повинно мати принципово новий вигляд:

1) основи конституційного ладу України;

2) права, свободи й обов'язки людини і громадянина;

3) форми безпосереднього народовладдя: вибори,

референдуми та ін.;

4) законодавча влада;

5) Президент України;

6) виконавча влада;

7) судова влада;

8) територіальний устрій;

9) місцеве самоврядування.

Така й система Конституції України - основного джерела конституційного права України.

До речі, тривалий час дискутується проблема співвідношення системи Конституції і системи галузі конституційного права. Обидві тісно пов'язані, єдині в своїй основі, однак не тотожні, адже кожній з них притаманні свої критерії побудови та обсяг.

Система конституційного права - конструкція суб'єктивна, результат певної розумної діяльності людей. Система Конституції є менш суб'єктивним явищем, її основи об'єктивно зумовлені історією, досвідом.

Неоднаковий характер розміщення інститутів Конституції та галузі права. Так, інститути конституційно-правової відповідальності виконавчої влади, "розкидані" по всьому тексту Конституції, є ні чим іншим, як інститутами галузі права.

65.«Держава» - це є організація політичної влади домінуючої частини населення у соціальне неоднорідному суспільстві, яка забезпечує цілісність і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним насамперед в інтересах цієї частини, а також «управління загальносуспільними справами (11,30). Перед державою завжди постає коло завдань, на вирішення яких вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні і політичні зусилля. Основні напрямки діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і цілі, називають функціями держави.

Найважливіші функції держави

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

Функції держави не можна ототожнювати з функціями її окремих органів, які є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі ведення, у правах і обов'язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних, або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об'єктивне існування людей.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами та іншими елементами державної діяльності.

Функції держави за засобами її діяльності:

- законодавча;

- виконавча (управлінська);

- судова;

- правоохоронна;

- інформаційна.

Функції цивілізованої держави за сферами (об'єктами) її діяльності можна поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції - забезпечують внутрішню політику держави:

1) політична - вироблення внутрішньої політики держави, регулювання сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна - регулювання сфери економічних відносин створення умов для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю - організація і забезпечення системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх об'єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна - забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень; зняття і пом'якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та справедливої соціальної політики;

5) екологічна - забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) - консолідація нації, розвиток національної самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і національних меншин; організація освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна - організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна - забезпечення охорони конституційною ладу, прав і свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи: регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції - забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) - встановлення і підтримання дипломатичних зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і принципів міжнародного права;

2) економічна - встановлення і підтримання торгово-економічних відносин з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу та рівня розвитку; інтеграція до світової економіки;

3) екологічна - підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) - підтримання і розвиток культурних і наукових зв'язків з іноземними державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном;

5) інформаційна - участь у розвитку світового інформаційного простору, встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави - захист державного суверенітету від зовнішніх посягань як економічними, дипломатичними, так і військовими засобами;

7) підтримання світового правопорядку - участь у врегулюванні міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними злочинами.

ВИДИ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ. 2.1. Видові групи функцій.

Здійснення державних функцій - це складний і багатоплановий процес впливу держави, її відповідних структур на певне коло суспільних відносин. Багатство і особливості суспільних відносин обумовлюють існування у держави досить широкого кола відповідних функцій. Для зручності їх розуміння та вивчення на основі певних ознак функції держави поділяються на ряд видових груп.

1. За соціальним значенням державної діяльності функції поділяються на:

а) основні, що характеризують призначення держави. Найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Вони здійснюються не окремими державними органами, а в різній мірі багатьма ланками державного апарату. Крім того, основні функції мають комплексний характер, їх об'єктом є широке коло поріднених суспільних відносин, на кі і впливає певна система напрямків державної діяльності.

До основних функцій держави відносяться, наприклад. Функції Л, оборони країни, захисту правопорядку, законності охорони прав і свобод громадян та ін.;

б) додаткові, що є складовими елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави. Так, в складі такої

основної функції як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних і укріплення озброєних сил, розвиток науково-технічного прогресу для забезпечення їх озброєнням, забезпечення відповідних пропорцій військового і цивільного виробництва і т.д.

2. За сферами діяльності держави її основні функції поділяються на:

а) внутрішні функції, що здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика.

До цієї групи відносяться такі функції: регулювання економічних відносин, організація суспільних робіт, охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян, соціальне вслуговування населення, охорона та раціональне використання природних ресурсів;

б) зовнішні функції, що забезпечують здійснення її зовнішньої політики.

Сюди відносяться такі функції як оборона країни, підтримання міжнародного миру, міжнародного економічного співробітництва.

Слід мати на увазі, що в державах різних типів і на різних етапах їх розвитку кількість і зміст внутрішніх, так і зовнішніх функцій може змінюватися. Виходячи з конкретно-історичних умов Л їх існування, в деспотичних державах Давнього Сходу існувала функція розподілу і контролю за використанням водних ресурсів.

В наш час, з переходом до ринкових відносин, зміст цієї державної функції суттєво звужується. З визначенням курсу на

побудову в Україні демократичної правової держави розширюється зміст і значення функції захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, а також функції соціального обслуговування населення.

3. За принципом розподілу влади функції держави поділяються на:

а) законодавчі;

б) управлінські;

в) судові.

Особливість даної класифікації полягає у тому, що вона відображає механізм реалізації державної влади. Кожна з названих функцій здійснюється, як правило, не одним, а сукупністю органів, які належать до визначеної гілки влади - законодавчої, виконавчої, судової.

4.Залежно від сфери суспільного життя державні функції поділяються на:

а) економічні;

б) політичні;

*

в) соціальні;

г) гуманітарні;

д) економічні; ж) ідеологічні.

5. З точки зору тривалості їх здійснення у часі, державні функції поділяються на:

а) постійні функції, що здійснюються протягом всього часу існування держави.

До цієї групи відносяться, наприклад, функції охорони країни, охорони правопорядку та ін.;

б) тимчасові функції, що здійснюються лише протягом певного періоду існування держави.

Прикладом такої функції може бути функція придушення Радянською державою опору пануючих класів, які в результаті Жовтневої революції були усунуті від влади.

Всі функції держави деалектично розвиваються, основні стають другорядними (неосновними) і навпаки, одні зникають і з'являються нові, які раніше неіснували.

66. Форми власності в економіці України

Досить довго в Україні панувала суспільна власність. Вона існувала в двох основних формах: загальнонародній власності і кооперативній власності.

Сьогодні в Україні за умов демократизації економіки і формування ринку відбуваються істотні зміни у відносинах власності. Вони ґрунтуються на прийнятих Верховною Радою України законах "Про власність", "Про приватизацію майна державних підприємств", "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та інших законодавчих актах. Дані закони передбачають певні заходи для здійснення переходу від монополії держави на привласнення засобів і результатів виробництва і на управління ним до різноманітних форм власності.

Власність в Україні виступає в таких формах: індивідуальна (особиста і приватна трудова), колективна, державна, інтелектуальна. Всі форми власності є рівноправними і держава створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи, держава, а також спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

Згідно з законом нашої держави "Про власність" формується нова система відносин власності, яку можна представити наступним чином:

Індивідуальна власність громадян

Зазначена форма власності формується за рахунок індивідуальної праці, участі в суспільному виробництві, ведення підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також майна, одержаного внаслідок успадкування. Громадяни можуть мати в індивідуальній власності житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, предмети домашнього господарства, продуктивну і робочу худобу, засоби виробництва, вироблену продукцію, транспортні засоби, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.

Колективна власність:

a) власність колективу орендарів - це вироблена продукція, одержані доходи та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом;

b) власність колективного підприємства - це форма власності, яка виникає у тому випадку, коли все майно державного підприємства, вироблена продукція, одержані доходи переходять у власність трудового колективу;

c) власність кооперативу - це будівлі, споруди, грошові та інші майнові внески його членів; виготовлена ними продукція; доходи, одержані від її реалізації та іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу;

d) власність акціонерного товариства - це майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в результаті його господарської діяльності;

e) власність громадських організацій. Вони можуть мати у власності будинки, споруди, грошові кошти та інше майно, необхідне виключно для забезпечення виконання статутних функцій;

f) власність релігійних організацій: культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, житлові будинки, грошові кошти.

Державна власність:

a) загальнодержавна власність - майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів служби безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система; кошти державного бюджету; національний банк; інші державні банки; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; страхові, резервні та інші фонди та майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток;

b) комунальна власність - майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевого бюджету; житловий фонд; місцеві енергетичні системи; комунальне господарство;

c) майно державних підприємств - це те майно, яке закріплене за державним підприємством і яким воно може розпоряджатися.

Інтелектуальна власність

Інтелектуальна власність - це є твори науки, літератури і мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організацій і держав

Спільні підприємства з участю юридичних осіб і громадян України та юридичних осіб і громадян інших держав можуть мати на території України у власності майно, необхідне для здійснення діяльності, визначеної установчими документами.

Іноземні держави мають право на території України у власності майно, необхідне для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин, у випадках і порядку, встановлених міжнародними договорами і законодавчими актами України.

Приватна власність

Закон України "Про власність" передбачає існування приватної власності. В Законі зазначається: праця громадян є основою створення і примноження їх власності. Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

Право власності в об’єктивному значенні – це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.

Право власності в суб’єктивному значенні – це можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (річчю, майном) на свій власний розсуд і в своїх інтересах або інтересах інших осіб. Цьому праву відповідає обов’язок інших осіб утримуватися від дій (бездіяльності), які б перешкоджали цьому праву, тобто володіти, користуватися, розпоряджатися своєю власністю.

Зміст права власності складається із правомочностей володіння, користування і розпорядження річчю (майном) власника.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та господарського впливу на річ (майно). Слід мати на увазі, що в юридичній літературі розрізняють володіння законне (таке, що ґрунтується на законі) та незаконне, яке в свою чергу поділяється на добросовісне і недобросовісне.

Право розпорядження – це можливість власника визначати юридичну і фактичну долю майна.

Суб’єктами права власності є:

• Український народ;

• фізичні особи;

• юридичні особи;

• держава Україна;

• Автономна Республіка Крим;

• територіальні громади;

• іноземні держави;

• інші суб’єкти публічного права.

67.Загальний порядок прийняття на роботу

Трудовий договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди з усіх умов, у тому числі з обов’язкових та додаткових.

Відповідно до законодавства України забороняється необґрунтована відмова у прийнятті на роботу, а також будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання. При цьому можуть встановлюватись законодавством України вимоги щодо віку, рівня освіти, стану здоров’я працівника.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи. При цьому, нормами ст.25 КЗпП встановлено, що при укладенні трудового договору роботодавцю забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, прописку та документи, подання яких не передбачено законодавством.

Законодавство в окремих випадках містить певні обмеження прийому на роботу. Такі обмеження стосуються окремих категорій працівників і окремих видів робіт. Так, враховуючи особливості жіночого організму, забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт, по санітарному та побутовому обслуговуванню).

Існують і інші обмеження прийому на роботу, які враховують особливості організму людини, характер та специфіку роботи тощо. Однак, всі ці обмеження встановлюються виключно законодавством України, а не роботодавцем.

Прийом на роботу оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу, тобто посадовою особою, що має право прийому і звільнення. Укладення трудового договору проходить два етапи. На першому етапі, в результаті переговорів між працівником та роботодавцем досягається угода з приводу місця роботи, роду роботи і інших умов праці, на другому – видається наказ (розпорядження) про прийом на роботу.

Звичайно, найголовнішим етапом при укладенні трудового договору є досягнення сторонами угоди. Отже, видання наказу чи розпорядження про зарахування працівника на роботу – це вже наслідок, результат, правова оболонка досягнення угоди. Таким чином, угода сторін – це сутність, а видання наказу – форма. Хоча наказ і відіграє важливу роль в оформленні прийому на роботу, ця його роль не першорядна, і полягає вона в оформленні вже досягнутої угоди. Наказ (розпорядження) не означає письмової форми договору, а тільки фіксує досягнуту домовленість.

Трудовий договір укладається як в усній, так і письмовій формі. Це звичайно вирішують сторони. Однак, відповідно до ст.24 КЗпП переважною є письмова форма, додержання якої є обов’язковим при організованому наборі працівників, при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я, при укладенні контракту, у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі, при укладенні трудового договору з неповнолітнім, при укладенні трудового договору з фізичною особою, а також в інших випадках, які передбачені законодавством України.

При цьому, слід враховувати, що письмова форма трудового дого¬вору в сучасних умовах є найбільш оптимальною. Особливо її значення збільшується зі зростан¬ням договірного регулювання праці та розширенням прав підприємств в регулюванні трудових відносин, відносин щодо додаткового соціального забезпечення пра¬цівників.

Трудовий договір може бути безстроковим, тобто таким що укладається на невизначений строк; може укладатись на визначений строк, який встановлений за погодженням сторін; може укладатись на час виконання певної роботи. При цьому, обумовлено, що строковий трудовий договір укладається лише у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі і матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватись угодою сторін (ч.3 ст.21 КЗпП).

Контракт повинен спрямовуватись на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, його правову і соціальну захищеність. Умови контракту, які погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними.

68. Сімейне право України: поняття та предмет правового регулювання

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї. Тобто це право регулює відносини між подружжям щодо порядку укладення шлюбу, особистих і майнових відносин між ними" порядку та умов припинення шлюбу, відносин між батьками й дітьми, іншими родичами. Крім того, сімейне право України регулює :а охороняє відносини усиновлення (удочеріння), опіки й піклування тощо. Виходячи з цього можна стверджувати, що предметом сімейного права е сукупність відносин, що регулюються та охороняються нормами і принципами сімейного права з приводу особистих немайнових прав та обов'язків і тих майнових прав та обов'язків, що виникають на ґрунті шлюбу та сім'ї.

Завдяки цьому можна стверджувати, що сімейне право є самостійною галуззю права, яка відокремилася від цивільного. На підтвердження самостійності сімейного права та неналежності його до цивільного наводять кілька аргументів.

1. Сімейно-правові відносини характеризуються власними джерелами виникнення. Якщо цивільні правовідносини виникають, як правило, з договорів, то шлюбно-сімейні - зі споріднення, шлюбу, усиновлення, і всі майнові відносини випливають з особистих. Ці правовідносини пов'язують не сторонніх, а близьких осіб — родичів, подружжя.

2. У першу чергу, сімейні правовідносини - це особисті немайнові відносини.

3. Сімейні права та обов'язки не можна відчужувати, передавати, купувати, продавати чи дарувати.

4. Сімейні відносини в Україні в багатьох випадках регулюються нормами моралі, а не тільки правовими нормами, і це є характерам тільки для сімейного права.

Основними джерелами сімейного права є Конституція, Сімейний кодекс та інші нормативно-правові акти України. Так, Конституція України проголошує: "Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі і сім'ї" (ст. 51). Сімейний кодекс України визначає засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім'ї та родичів.

До того ж він передбачає, що регулювання сімейних відносин здійснюється з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.

Сімейний кодекс України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір'ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання, між бабою, дідом, прабабою, прадідом та внуками, правнуками, рідними братами та сестрами, мачухою, вітчимом та падчеркою, пасинком, між іншими членами сім'ї, визначеними у ньому. Сімейний кодекс України не регулює сімейні відносини між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням. Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Частиною національного сімейного законодавства України є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Система сучасного сімейного права - це його внутрішня структурна організація елементами якої є сімейні норми, принципи та інститути. Сімейна норма — це одиничне, формально-визначене, загальнообов'язкове правило поведінки, що регулює та охороняє сімейні відносини. Сімейні принципи - це основні засади, керівні ідеї, відповідно до яких здійснюються сімейно-правове регулювання та охорона сімейно-правових відносин. До них, наприклад, належать принципи: одношлюбності; свободи і добровільності при укладанні та розірванні шлюбу; рівності чоловіка і жінки в особистих та майнових правах; моральної та матеріальної підтримки членів сім'ї тощо.Сімейний інститут - це сукупність сімейних норм і принципів, що регулюють та охороняють однорідні сімейні відносини. До найважливіших із них варто віднести інститути; шлюбу, прав та обов'язків подружжя, батьків та дітей, усиновлення, опіки та піклування, реєстрації актів цивільного стану.

На ґрунті сімейних норм і принципів виникають сімейні правовідносини. Під ними розуміють суспільні, правові відносини, що врегульовані та охороняються нормами та принципами сімейного права, учасники яких наділяються взаємними сімейними правами та обов'язками.

Для сімейних правовідносин притаманними є наступні ознаки:

а) специфічний суб'єктивний склад;

б) тривалий характер;

в) невідчужуваність прав та обов'язків;

г) наявність сімейних прав та обов'язків.

Суб'єктами сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Сімейний кодекс установлює наступний перелік суб'єктів сімейних правовідносин:

а) подружжя;

б) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені;

в)баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки;

г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок.

При цьому усі інші родичі (двоюрідні брати та сестри, тітки, дядьки, племінники, племінниці та ін.) не е учасниками сімейних правовідносин за винятками, встановленими законами.

Об'єктами сімейних правовідносин можуть бути:

а) майнові блага (речі);

б) особисті немайнові блага;

в) дії, у тому числі послуги.

Змістом сімейних правовідносин е суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки. Суб'єктивне сімейне право - це міра можливої (дозволеної) поведінки суб'єкта сімейних відносин. Юридичний обов'язок - це міра необхідної поведінки суб'єкта сімейних відносив.

Залежно від об'єкта сімейних правовідносин суб'єктивні сімейні права та юридичні обов'язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб'єктивних сімейних прав та обов'язків характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.

69. Конституційно-правові норми - це встановлені чи санкціоновані державою правила, які визначають поведінку учасників конституційно-правових відносин.

Вони становлять собою особливий різновид норм системи національного права. їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам. Як важливий засіб соціальної орієнтації особи вони встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов'язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов'язки учасників правовідносин; передбачають наяв-ність особливого механізму реалізації, елементами якого є матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники; визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер; є цілеспрямованими і гарантованими.

Разом з тим конституційно-правовим нормам властивий цілий ряд специфічних якостей і ознак, що є одним із факторів виділення конституційного права в окрему галузь.

Найважливішою специфічною якістю таких норм є їх особлива вага і значення в системі національного права. І це цілком закономірно, оскільки дані норми регламентують серцевину суспільних відносин - відносин, що складаються в процесі здійснення влади народом. Це забезпечує домінуюче становище конституційних норм, їх беззаперечний вплив на правові норми й правові відносини інших галузей права. Так, регулюючи на рівні Конституції України відносини власності, ці норми (а відтак - вся галузь) є визначальними для інших галузей права - цивільного, господарського, авторського, трудового тощо. Закріплюючи відносини, що складаються в сфері виконавчої влади, конституційні норми закладають основи адміністративного та інших галузей права.

Норми конституційного права, як і вся галузь права, виконують інтеграційні функції в правовій системі країни: вони з'єднують її в одне цілісне утворення, визначають найсуттєвіші її структурні та функціональні ха-рактеристики, напрями вдосконалення й розвитку.

Нормам конституційного права властивий політичний характер, оскільки основним предметом цієї галузі права є державно-політичні відносини влади, тобто політичні відносини, що виникають і здійснюються в сфері функціонування держави.

70. Законодавчі норми

1. Підставами припинення трудового договору є:

1) угода сторін;

2) закінчення строку (пункти 2 та 3 статті 23 КЗпП України), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення;

3) призов або вступ працівника на військову службу, направ лення на альтернативну (невійськову) службу;

4) розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст.З8. 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноважено¬го на представництво трудовим колективом органу (ст.45 КЗпЛ України);

5) переведення працівника, за його згодою, на інше підприєм¬ство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;

6) відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істот¬них умов праці;

7) набрання законної сили вироком суду, яким працівника за суджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки вико¬нання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість про¬довження даної роботи;

8) підстави, передбачені контрактом.

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організаці: не припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорга¬нізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення тру-дового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у випадку скорочення чисельності або шта¬ту працівників (пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України) (Стаття 36 Кодексу законів про працю України)

2. Крім підстав, передбачених статтею 36 Кодексу законів про працю України, трудовий договір припиняється також у випадку направлення працівника за постановою суду до лікувально-тру-дового профілакторію.

(Стаття 37 Кодексу законів про працю України)

3. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі:

1) порушення умов реалізації права на державну службу (стат¬тя 4 Закону України «Про державну службу»);

2) недотримання пов'язаних із проходженням державної служби вимог, передбачених статтею 16 Закону України «Про державну службу»;

3) досягнення державним службовцем граничного віку про¬ходження державної служби (стаття 23 Закону «Про державну службу»);

4) відставки державних службовців, які займають посади пер¬шої або другої категорії (стаття 31 Закону України «Про держав¬ну службу»);

5) виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на державній службі (стаття 12 цього Закону);

6) відмови державного службовця від прийняття або порушен¬ня Присяги, передбаченої статтею 17 Закону України «Про дер¬жавну службу»;

7) неподання або подання державним службовцем неправдидах відомостей щодо його доходів, передбачених статтею 13 За¬гону України «Про державну службу».

Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державним службовцем державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керів¬ників, крім державних службовців патронатної служби.

За державними службовцями, які займали посади першої ка¬тегорії не менше трьох років і звільнені у зв'язку із зміною скла¬ду органу, де вони працювали, або закінченням терміну повно-важень цього органу, зберігається середньомісячний заробіток на період працевлаштування, але не більше одного року.

(Стаття 30 Закону України «Про державну служ¬бу» від 16 грудня 1993 р.)

4. Відставкою є припинення державної служби службовцем, який займає посаду першої або другої категорії, за його письмо¬вою заявою.

Підставами для відставки є:

— принципова незгода з рішенням державного органу чи по¬садової особи, а також етичні перешкоди для перебування на державній службі;

— примушування державного службовця до виконання рішен¬ня державного органу чи посадової особи, яке суперечить чин¬ному законодавству, що може заподіяти значної матеріальної або моральної шкоди підприємствам, установам, організаціям або об'єднанням громадян, громадянину;

— стан здоров'я, що перешкоджає виконанню службових пов¬новажень (за наявності медичного висновку).

Відставка приймається або в ній дається мотивована відмова державним органом або посадовою особою, які призначили дер¬жавного службовця на посаду. Рішення про прийняття відставки або відмову в ній приймається у місячний термін. У разі відмови у відставці державний службовець повинен продовжувати вико¬нання службових обов'язків і має право на звільнення в поряд¬ку, передбаченому Кодексом законів про працю України.

У разі відставки державного службовця, який не досяг пенсійно¬го віку, але має достатній для призначення пенсії стаж (для чо¬ловіків — 25, для жінок — 20 років) і відпрацював на посадах пер-шої чи другої категорії не менш як п'ять років, йому виплачується щомісячно 85 відсотків його посадового окладу з урахуванням над¬бавок за ранг та за вислугу років до досягнення пенсійного віку.

При досягненні пенсійного віку державним службовцем, який перебуває у відставці, йому призначається пенсія як державному службовцю.

Важливою рисою трудових договорів є їх сталість. Обидві сторони зацікавлені в тривалості трудових відносин, оскільки це дозволяє власнику або уповноваженому ним органу укомплектувати виробництво кадровими працівниками. За наявності постійних кадрів, які досконало знають виробництво, підприємство працює ритмічно, усуваються причини різних виробничих неполадок, зменшуються брак і порушення трудової дисципліни.

У стабільності трудових відносин зацікавлені також працівники, оскільки тривалість трудового договору позбавляє їх турбот працевлаштування, дає змогу постійно підвищувати свою кваліфікацію, забезпечує працюючих постійним джерелом здобуття засобів до існування.

Але сталість трудового договору не означає, що трудові відносини не можуть припинятись. Підставами такого припинення можуть бути події, до яких слід віднести смерть працівника або юридичні факти, перелік яких встановлює чинне законодавство про працю.

Термін «припинення трудового договору» є родовим поняттям, яке охоплює усі випадки припинення трудових відносин. В разі припинення трудових відносин у випадку волевиявлення однієї з сторін трудового договору (ст. ст. 38 — 41 КЗпП) або на вимогу профспілкового органу, який представляє інтереси працюючих в галузі виробництва, праці, побуту і культури (ст. 45 КЗпП), законодавством про працю вживається термін «розірвання трудового договору».

Підставами припинення трудового договору ст.ст. 36 і 37 КЗпП визнають: угоду сторін; закінчення строку трудового договору, крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна із сторін не поставила вимогу про їх припинення; призов або вступ працівника на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу; розірвання трудового договору з ініціативи працівника, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу або на вимогу профспілкового або іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу; переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство або перехід на виборну посаду; відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, а також відмова від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці; набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків умовного засудження і відстрочки виконання вироку) до позбавлення волі, виправних робіт не за місцем роботи або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи; підстави, передбачені контрактом; у випадку направлення працівника за постановою суду до лікувально-трудового профілакторію.

У разі реорганізації підприємства (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників.

При прийнятті рішення про приватизацію підприємства розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, за винятком звільнення у зв'язку з поновленням на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу, або вчинення працівником винних дій, за які законодавством передбачена можливість звільнення працівника за порушення трудової дисципліни, втрати до нього довір'я, або вчинення працівником, що виконує виховні функції, аморального проступку.