2.4. Роль резервів і фондів банку в формуванні його капіталу

Робота зі створення ефективної системи резервування неабияк залежить від класифікації, що певною мірою є орієнтиром у процесі підготовки відповідної законодавчої та нормативно-методологічної бази.

За цільовим призначенням банківські резерви поділяють на такі види:

– резерви під заборгованість за кредитами, які надані клієнтам;

– резерви під дебіторську заборгованість за операціями з банками і клієнтами;

– резерви під знецінення цінних паперів;

– резерви за операціями та позабалансовими рахунками;

– резерви на покриття інших ризиків і витрат.

Залежно від характеру позики, резерви поділяють на два види: загальні та спеціальні.

Загальні резерви формуються за рішенням загальних зборів акціонерів банку на різні види ризику за рахунок прибутку банку, який залишається після сплати дивідендів. Загальні резерви збільшують розмір власних коштів банку.

Спеціальні резерви створюють для відшкодування можливих збитків за всіма видами активів у необхідних сумах. Вони створюються для відшкодування можливого непередбачуваного ризику і відносяться на витрати банку.

Резерви комерційних банків також можна класифікувати за наступними ознаками:

– за джерелами формування – резерви, що формуються за рахунок доходів, прибутку або з обігових коштів (резервування на кореспондентському рахунку);

– за ступенем централізації – централізовані («Фонд гарантування вкладів фізичних осіб») і децентралізовані (всі резерви, що формуються кожним комерційним банком);

– за категоріями користувачів – резерви банку як суб’єкта господарської діяльності для покриття внутрішньогосподарських потреб; резерви, що забезпечують захист інтересів акціонерів і збереження капіталу банку; резерви під виконання зобов’язань перед вкладниками і кредиторами.

Статутні резерви банку – це частина його капіталу, сформована за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні банку, і може бути використана для покриття непередбачених збитків, а також списується за рахунок витрат і проведення інших платежів (відбуваються згідно із законодавством з цього фонду).

До переліку таких платежів належить сплата дивідендів за привілейованими акціями в разі недостатнього прибутку минулих років.

Резервні фонди, поряд із статутним фондом і нерозподіленим прибутком банку, становлять основне джерело капіталу банку і належать до основного капіталу. Основна відмінність між ними полягає у ступені здатності банку використовувати кошти цих фондів для покриття витрат та збитків.

Нерозподілений прибуток банку може використовуватись банком практично без обмежень, тоді як кошти резервного фонду – на чітко визначені цілі, а кошти статутного фонду – лише у разі ліквідації банку.

Створення резервного фонду регулює Закон України «Про акціонерні товариства». Розмір щорічних відрахувань до резервного фонду передбачають установчі документи, але він не може бути меншим, ніж 5% суми чистого прибутку банку. Тобто джерелом формування такого резерву є чистий нерозподілений прибуток банку, що залишився у його розпорядженні.

Обов’язкові резерви – це кошти банку, що зберігаються у центральному банку відповідно до нормативів, передбачених чинним законодавством, для забезпечення деяких своїх операцій.

Зобов’язання щодо дотримання нормативів обов’язкового резервування коштів та порядку їх формування виникає у банків після отримання ними банківської ліцензії.

Обов’язковому резервуванню підлягають усі залучені банком кошти, за винятком кредитів, одержаних від інших банків та іноземних інвестицій, залучених від міжнародних фінансових організацій, а також коштів, залучених на умовах субординованого боргу.

До залучених банками коштів належать кошти, які обліковують на поточних, депозитних рахунках юридичних та фізичних осіб, а також залучені кошти, що належать юридичним і фізичним особам та відображені у балансі банку.

Суму залишків коштів, що приймається до розрахунку обов’язкових резервів за відповідний звітний період резервування, визначають за формулою середньоарифметичної величини:

,

де L_d – середні залишки коштів, що використовують для обрахування обов’язкових резервів за відповідний звітний період резервування; L₁, L₂, L₃, …, L_n – сума залишків за визначеним об’єктом резервування станом на кожне число звітного періоду; L_n – сума залишків коштів за визначеним об’єктом резервування не початок останнього календарного дня звітного періоду; п – кількість календарних днів звітного періоду резервування.

Під час визначення суми резервів вирішальне значення має норма резервування, тобто встановлене законом чи рішенням центрального банку відношення суми обов’язкових резервів, що утворюються за певними статтями банківських пасивів, до суми грошових зобов’язань за цими статтями.

Нині в Україні нормативи обов’язкового резервування диференціюються відповідно до валюти вкладу та строковості. Згідно з постановою Правління НБУ № 364 від 15.09.2006 р., чинні такі резервні вимоги:

– строкові кошти і вклади (депозити) юридичних і фізичних осіб у національній валюті – 0,5% (в іноземній валюті – 4%);

– кошти вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб у національній валюті на вимогу і кошти на поточних рахунках – 1% (в іноземній валюті – 5%).

Обов’язкові резерви є інструментом сучасної грошово-кредитної політики – вони зв’язують залучені кошти банку і дозволяють йому використовувати для здійснення активних операцій лише певний розмір банківських ресурсів (ресурси банку за мінусом норми резервування). Чим меншою є норма обов’язкових резервів, тим вищі кредитні можливості банку.

З іншого боку, банківські обов’язкові резерви – це інструмент підтримання ліквідності банку. Це відображається у розрахунку миттєвої ліквідності:

.

Кошти обов’язкових резервів є практично замороженими для комерційного банку і використовуються ним лише у разі ліквідації банку.