61 Закарпатська Україна

Карпатська Україна, населення котрої ухвалило рішення про приєднання до УНР ще 1918 р., стала предметом зацікавлення урядових кіл західних держав, зокрема, Чехословаччи- ни. Перший президент Чехословаччини Т. Масарик, який прагнув приєднання українських земель до Чехословаччини, і представники урядових кіл держав Антанти стали предметом обговорення на мирній конференції в Парижі. З-поміж усіх великих і малих проблем, котрі виникли в період Першої світової війни, питанню Карпатської України, безперечно, не приділяли значної уваги, як і під час мирної конференції, що завершила двобій Антанти і Четверного (Почвірного) союзу. Специфічні географічні умови цього краю були причиною того, що ані дипломатія, ані пропаганда у двох ворожих таборах не зчиняли галасу довкола Карпатської України. Водночас, рішення конференції стосовно Карпатської України знайшли своє відображення у міжнародних договорах:

Версальський договір (ст. 81) та Сен-Жерменський (ст. 53) стверджували незалежність Чехословаччини як такої, що "обіймає автономну територію українців на південь від Карпат";

Договір про захист національних меншин між Чехосло- ваччиною і основними державами Антанти від 10 вересня 1919 р. у статтях 10—13 визначав правове становище Закарпатської України як "автономної одиниці всередині Чехословацької держави".

Заслуговує на увагу факт різного визначення Карпатської України. У Сен-Жерменському договорі, підписаному 10 вересня 1919 р., відсутня назва цього державно-політичного комплексу: подано визначення "територія русинів на південь від Карпат", тоді як у конституції Чехословацької республіки вжито назву "Підкарпатська Русь".

Дещо відмінним від інших держав було ставлення американського уряду до Карпатської України. Так, делегація США наполягала на наданні права урядовим чинникам Карпатської України у складі ЧСР, на випадок непорозумінь між центральним і автономним урядами, апелювати до Ліги Націй. Однак таку думку не підтримали союзники.

Отже, ввійшовши до складу Чехословацької Федерації, Карпатська Україна втратила міжнародно-правовий статус, перестала бути суб'єктом міжнародних відносин упродовж двох десятиліть.

Незважаючи на це, міжнародні зобов'язання та конституція ЧСР гарантували Закарпатській Україні правове становище автономного краю в ЧСР. Проте ця автономія була символічною.

Перебування Закарпаття у складі Чехословаччини спричинило низку реформ, більшість з яких були позитивними. Водночас вживали заходів, котрі йшли врозріз із прагненнями карпатських україпців до самоупраління. Політично-культурний розвиток Закарпаття 1920—1939 рр. відбувався між чехословацьким централізмом і місцевим автономізмом. Ад- міністративпо-нолітичну організацію краю визначали празькі статути 1919, 1920 рр. Вони не впроваджували постанов Сен- Жерменського договору та конституції ЧСР щодо Закарпаття, котре було виділене в окрему адміністративно-територіальну одиницю "Прикарпатська Русь", залишивши поза її межами майже 100 тис. українців на теренах Словаччини. Не справдились сподівання нечисленної місцевої інтелігенції щодо організації управління краєм із участю місцевих представників. На пост першого губернатора Підкарпатської Русі Т. Масарик запросив вихідця з України, молодого адвоката, але громадянина СІПА, Григорія Жатковича, сформувавши його адміністрацію з чехів. Спроби губернатора запровадити широку автономію були безуспішними через бажання чеського уряду дотримуватися статей Сен-Жсрменського договору. 16 жовтня 1921 р. Г. Жаткович залишив пост, висловивши протест чеському уряду, а наступного дня у зверненні до закарпатців заявив про неможливість досягти Підкарпатською Руссю повної політичної, культурної, економічної, адміністративної та народної автономії — самоуправління.

Призначений після нього губернатором Підкарпатської Русі Антін Бескид, адвокат, політичний і громадський діяч, упродовж 10 років не мав реальної влади. Натомість краєм володів віце- губернатор А. Розсипал, чех за походженням, та очолювана ним адміністрація, до складу котрої входили чехи. Отже, соціально-економічне та політичне становище Карпатської України у складі Чехословацької Республіки було важким через дискримінаційну політику правлячих кіл, для яких Закарпаття стало внутрішньою колонією, як Західна Україна для Польщі, Буковина — для Румунії.

У1937 р. за час роботи губернатора К. Грбаря (1935—1938 рр.) були зроблені перші кроки до розширення Карпатської України — створення губернської влади, котра отримала деякі повноваження восени 1938 р. під час реорганізації Чехословацької Республіки. Розпочався новий період розвитку Карпатської України — період відновлення і творення власної державності.

Однак неодноразові звернення українців Закарпаття до празького уряду з вимогами дотримання умов Сен-Жерменсь- кого миру та вимог Чехословацької конституції залишались безрезультатними. І лише після того, як конференція Української Центральної Народної Ради 14 вересня 1938 р. ухвалила постанову не звертатися з проектами до уряду ЧСР, доки празький уряд не запропонує свого Проекту полагодження автономії Карпатської України, Прага пообіцяла провести вибори до сейму автономної Підкарпатської Русі. Складна внутріполітична ситуація, що характеризувалася посиленням чеського терору, з одного боку (привселюдне вбивство в Королеві молодого націоналіста-бойовика Юрія Купчика), та посилення зовнішнього терору зі сторони Польщі та Угорщини з домаганнями зарахувати Закарпаття до Угорщини — з іншого, загострювала становище в краї.

Несприятливою була для ЧСР і зовнішньополітична ситуація. Загострення чесько-німецьких відносин із питань Судетської області зблизилось до кульмінаційної точки < Західні держави "в ім'я збереження миру" висловили мовчазну згоду з вимогами Німеччини щодо Судетів. Водночас Франція і СРСР, згідно з пактом 1935р., у разі потреби зобов'язались надати допомогу ЧСР. Однак такої допомоги надано не було. У цих умовах подав у відставку чеський прем'єр Чехії Ленан Годжа. Генерал Ян Сірові, котрий очолив уряд, одразу ж оголосив загальну мобілізацію. Карпатські українці у ситуації, що виникла, очевидно, були зацікавлені не в розпаді, а в збереженні ЧСР, однак на нових федеративних засадах. Водночас активізували діяльність словацькі лідери за надання автономії Словаччини. Задля істини треба визнати, що дії словацької інтелігенції були більш успішними. Склад словацького автономного уряду був затверджений дещо раніше, ніж українського. Однак уже 11 жовтня 1938 р. населення Закарпаття вітало в Ужгороді свій автономний уряд на чолі а Андрієм Бродієм, людиною проугорських поглядів, який не забарився викрити себе антиукраїнськими діями, діяльністю на користь Угорщини, і був заарештований 27 жовтня. Прем'єром уряду став Августин Волошин.

Міжнародна ситуація в Європі щодня ставала напруженішою. Польща та Угорщина активізували свої претензії на Карпатську Україну. Мюнхенська конференція 1938 р. віддала Німеччині тільки ті території ЧСР, які були населені німцями. Мабуть, саме тому міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріб- бентроп 2 листопада 1939 р. під час Віденського арбітражу не погодився на домагання Польщі й Угорщини, яких підтримувала Італія, на передання Карпатської України і Словаччини Угорщині. Міністр закордонних справ Італії Г. Чіано переконав Й. Ріббентропа присудити Угорщині спірні міста, й Віденський арбітраж віддав їй південь Словаччини та смугу Підкарпатської Русі площею 12 тис. км2 з Ужгородом, Мукачевом і Береговим, де проживало 172 тис. осіб: 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16,5 тис. словаків і чехів. Це спричинило рішучий протест як з боку Карпатської України, так і з боку Американського Комітету оборони Закарпаття. У жовтні 1938 р. у Галичині, що перебувала під польською окупацією, відбулися демонстрації солідарності з Карпатською Україною. Демонстрація, котра відбулася у Львові за ініціативи національних сил на чолі з Романом Шухевичем, спричинила сутичку з польською поліцією. В будинку угорського консульства були розбиті вікна.

А. Волошин приїхав протестувати до Відня, але його не допустили на переговори. У своєму відгуку "До українського народу Підкарпаття" він змушений був визнати поділ Закарпаття ("бо несила боротися зі світовими державами"), але оптимістично додав, що "границі нашої Підкарпатської Держави тепер забезпечені Німеччиною, Італією, Англією та Францією. Польща і Мадярщина прийняли до відома умову, в якій зобов'язалися не втручатися до наших внутрішніх справ".

За обставин, які виникли, автономний уряд змушений був покинути Ужгород і переїхати до нової столиці — Хусту. Ураховуючи зростаючу агресивність Угорщини та розуміючи необхідність гарантувати безпеку Карпатської України від зазіхань, Українська Національна Оборона, очолювана відомим націоналістом Степаном Розсохою, стала ініціатором утворення пара- мілітарної організації Карпатської Січі. Комендантом її став відомий діяч визвольного руху на Закарпатті Дмитро Климпуш. Штаб Карпатської Січі перебував у Хусті. Діячі ОУН згуртували понад 2 тис. волонтерів. Карпатська Січ мала досить розгалужену структуру: 10 районних команд та підлеглі їм місцеві організації, котрі проводили військовий вишкіл. Частина січовиків була залучена до служби в поліції та охорони кордопів. Струнка організаційна структура, різноплановість удіяльпості дають підстави розглядати Карпатську Січ як пропочатковий етап формування національної армії. Для розбудови мілітарних сил Карпатської України створення і функціонування Карпатської Січі було великим досягненням. Прагнення місцевих українців до державотворення знайшли підтримку серед української діаспори у світі. Найчисленшші її осередки (Канада і СІЛА) відіграли провідну роль у наданні допомоги для формування державних інститутів, зокрема, армії. Відомо, наприклад, що "Комітет допомоги Карпатській Україні" Українського національного об'єднання (УНО) у Саснатуні (Канада) надіслав уряду А. Волошина 5200 доларів для розбудови Карпатської Січі. До Карпатської України надходила допомога й від українських громад і об'єднань інших країн. При Центральному Союзі Українських організацій у ЧСР, очолюваному відомим І ученим, професором Іваном Горбачевським, був утворений Комітет Оборони Карпатської України, котрий зібрав понад 150 тис. корон, а на 98 тис. раніше зібраних коштів придбав 150 одностроїв та передав їх Карпатській Січі. Незважаючи на невелику чисельність, українці Франції, об'єднані Українським Народним Союзом, зібрали і передали на ті самі цілі 85 тис. франків.

На захист карпатської України виступила й українська діаспора на Далекому Сході. В лютому 1939 р. управа Української Національної Колонії у Маньчжурії передала уряду Карпатської України 1 млн маньчжурських доларів, а в березні — ще кілька сотень тисяч. Не маючи змоги надати матеріальної допомоги закарпатцям, українці Зеленого Клина (які становили 50 % від усього населення) на загальних зборах Української Національної Колонії у Харбині прийняли відозву до урядів світу з вимогою підтримати боротьбу українців за власну Самостійну Соборну Державу.

Становище Карпатської України дедалі погіршувалося. Шеф політичного відділу МЗС Німеччини Е. Норман попередив посольство у Празі, що ставлення до Карпатської України інше, ніж до Словаччини. Угорський уряд планував заколот як привід до збройного повстання, щоб змусити А. Волошина до злуки. Поляки обіцяли сприяння, але німці застерегли Будапешт про передчасність цих намірів і навіть планували надати Карпатській Україні фінансову допомогу. Однак Угорщина скерувала попередження і навіть призначила окупацію Карпатської України на 20 листопада. Лише різкі ноти Німеччини та Італії 21 листопада змусили угорців відкласти небезпечний задум. 22 листопада 1938 р. чехословацький парламент затвердив автономію Карпатської України та автономію Словаччини.

Виникло враження, що небезпека минула. Хуст відвідали німецький дипломат із Бухареста, працівники місії з Праги, а тимчасовий повірений Німеччини в Празі Генке зробив підсумок, що "Карпатська Україна здатна, надто за іноземної допомоги, до розвитку". Хустський міністр Ю. Ревай у Берліні обговорив зі статс-секретарем В. Кеппером питання кредитів і технологічного сприяння, а 7 грудня підписав угоду про постачання Німеччини лісом, молочними продуктами, шкірами, хутром, вовною та вином. У Хусті було відкрито консульство Німеччини, геологічна експедиція прибула вивчати надра Закарпаття.

Проте загроза для Карпатської України існувала й від Польщі, котра прагнула узгодити свої інтереси з Угорщиною, мати з нею спільний кордон. Значною мірою таку поведінку поляків можна пояснити слабкістю Чехословаччини не лише з огляду їх географічного положення, а й через барвистість національного складу населення, де переважаючу роль відіграли чехи, словаки й українці. Безоглядне проведення кордонів без урахування етнографічних територій заклало всі підстави для наступної кризи ЧСР. Ускладнення міжнародної ситуації напередодні Другої світової війни призвело до створення двох антагоністичних військово-політичних блоків. З одного боку, це Велика Британія, Франція, СІЛА, а з іншого — Німеччина та Італія з їхніми сателітами, серед яких провідну роль відігравали балканські держави: Югославія, Болгарія, Румунія, економіка котрих працювала на Німеччину. Показовими є обсяги торговельного обороту: 60 % експорту продукції балканських країн припадало на Німеччину, тоді як 16 % — на Францію, ЧСР, Велику Британію. На цьому економічному підґрунті формувалось і політичне, і військове протистояння, а із приналежністю Карпатської України до ЧСР, а потім її виходом на міжнародну арену, "українська проблема" посіла чільне місце в європейській політиці того часу. Цікавою з цього погляду є позиція гітлерівської Німеччини стосовно Карпатської України зокрема і до України загалом.

Політика Німеччини щодо Закарпаття була лише практичним засобом великої політичної гри. Зрештою, це розуміли лідери Франції та Великої Британії. Щоби відвернути увагу А. Гітлера від Заходу і спрямувати агресію на Схід, були проголошені двосторонні декларації 80 вересня 1938 р. про англо- німецькі відносини і 6 грудня про французько-німецьке доб- росусідство та ненапад. За логікою, Польща й Україна ставали найімовірнішими наступними жертвами агресії. Отже, Англія та Франція свої проблеми намагалися вирішити заохоченням наступу німеччини на Схід. Наприклад, радник прем'єр-мініст- ра Великої Британії Г. Вільсон попередив повноважного представника СРСР І. Майського про "наступний великий удар А. Гітлера проти України. Техніка буде приблизно та сама, що й у випадку Чехословаччини. Спершу зростання націоналізму, спалах повстання українського населення, а потім "визволення" України А. Гітлером під гаслом права на самовизначення". І. Майський зробив висновок, що британський уряд очікує німецьку експансію на Схід, а дехто з членів уряду заохочує А. Гітлера. Подібну позицію висловлювали урядові чинники Англії та СІЛА.

Всиловлювали побоювання і в угорському уряді, що Берлін незабаром зажадає повернути Ужгород українцям. Була також стурбована польська дипломатія "актуалізацією "української проблеми" на міжнародній арені". Поляки зазіхали не лише на частину Закарпаття, а й на територію України з виходом до Чорного моря. Проте польський уряд не прагнув близької співпраці з Німеччиною, хоча дійшов висновку, що Польщі загрожує великий конфлікт з Німеччиною або перетворення її на васала. На відміну від вагань Польщі, угорська політика швидко підпорядковувалася Німеччині. Будапешт пообіцяв А. Гітлеру "найвіддаиішу дружбу" й вихід із Ліги Націй навесні 1939 р. У відповідь німці запевнили, що внаслідок вирішення "чехословацького питання" віддадуть Угорщині Закарпаття.

14 березня сейм Словаччини проголосив незалежність. Частково під впливом цієї події та угорської військової акції проти Карпатської України, задовольняючи прагнення народних мас, сесія сейму Карпатської України 15 березня 1939 р. проголосила її незалежність і затвердила державні атрибути (гімн "Ще не вмерла Україна", прапор, герб). На цій же сесії було сформовано уряд на чолі з прем'єром Ю. Реваєм та обрано президентом А. Волошина. Карпатська Україна стала незалежною державою і мала виконувати свої як внутрішні, так і зовнішні функції. Міжнародна ситуація в момент утворення Карпатської України була досить напруженою. Після Мюнхенської конференції питання новоствореної держави стало чи не найголовнішою проблемою дипломатії Варшави й Будапешта, Рима й Берліна, а також значною мірою Бухареста та Белграда, Лондона, Парижа й Вашингтона, які переслідували свої власні інтереси, здебільшого, відмінні одні від одних, не дуже доброзичливі щодо України. Водночас об'єктивність розгляду питань, пов'язаних з Карпатською Україною, ускладнювалась відсутністю практично будь-яких дипломатичних та консульських представництв у Хусті.

Існування Карпатської України як незалежної державно- політичної організації було несприятливим фактором і для російсько-німецьких відносин. А. Гітлер уважав, що в Європі формується ворожий Німеччині військово-політичний блок Франції, Великої Британії та Польщі (як буферної держави). Прагнучи збалансувати розклад сил на континенті за рахунок союзу з СРСР, поставивши його тим самим у тил Польщі, він почав активно налагоджувати контакти з радянським керівництвом, що в остаточному підсумку активізувало торговельно- економічну співпрацю, а згодом зумовило підписання пакту про ненапад. Переконливим доказом значущості "українського питання" у стосунках Німеччини і СРСР було донесення Бюро Розенберга німецькому рейху, в якому стверджувалось: автономія Карпатської України вселила у 60 млн українців велику надію на швидке втілення планів про відновлення Великої України, але віденський арбітраж (1938 р.) похитнув їхню віру у прихильність Німеччини до принципу самовизначення народів. У цьому ж таки донесенні йшлося про занепокоєння Москви українським питанням: "не говорячи про чистки останніх років, що завдали досить відчутного удару Радянській Україні, більшовицька пропаганда продовжувала займатись українськими "сепаратистами", "фашистами", "зрадниками" і завжди під кутом їх можливих звязків з Німеччиною. ...Виникає враження, що більшовики вважають "українське питання" основним у СРСР і що вони бачать в українсько-німецьких зв'язках загрозу для себе. ...Якщо на початку росіяни намагалися знехтувати українським питанням, то треба зазначити, що за останні місяці визнано існування особливого українського народу і його прагнення до незалежності, але водночас підкреслюється необхідність федерації з Росією або автономії". Автори цього документу доходять висновку, що "репутація Німеччини серед пригноблених народів Східної Європи залежатиме, безперечно, від того, як Німеччина ставитиметься до "українського питання"".

Але вибір було вже зроблено. В березні 1939 р. А. Гітлер ухвалив рішення: ліквідувати рештки Чехословаччини, окупувати Богемію та Моравію, дозволити існувати незалежній Словацькій державі і підштовхнути Угорщину до окупації Карпатської України. Стосовно останньої, то жоден аргумент не міг змінити цього рішення. Відкривши повністю свої карти, А. Гітлер, за словами И. Ріббентропа, заявив: "...коли б він був пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною".

Отже, якщо в листопаді 1938 р. фашистський уряд ще був проти приєднання до Угорщини Карпатської України, оскільки боявся спільного польсько-угорського кордону, то у березні 1939 р. численні прохання хортистського уряду Угорщини були задоволені. 12 березня 1939 р. А. Гітлер дав згоду на окупацію Карпатської України Угорщиною. Відмовившись визнавати державницькі прагнення українців, А. Гітлер, здавалося, всіляко сприяв здійсненню планів Польщі щодо встановлення спільного кордону з Угорщиною. Однак увесь трагізм полягав у тому, що через кілька днів після падіння Карпатської України, 3 квітня 1939 р., А. Гітлер наказав готуватися до нападу на Польщу. Початок військової окупації Карпатської України 14 березня 1939 р. спричинив найвідчайдушніший опір українського народу. Розуміючи небезпеку, котра нависла над державою, А. Волошин видав наказ про передання складу зброї Карпатської Січі та розпочав переговори з урядом Румунії про надання допомоги в разі нападу агресора. Про це посол Німеччини Гамількар Гофман негайно інформував Берлін. У результаті боротьби за свою незалежність українське населення Закарпаття зазнало величезних як матеріальних, так і людських утрат.

Зазнало репресій після поразки Карпатської України й українське населення в Польщі. Станом на 1 серпня 1939 р. у Львові й Тернополі відповідно було ув'язнено 534 та 156 членів ОУН. Однак, незважаючи на поразку, керівник ОУН А. Мельник зазначав, що загибель Карпатської України не повинна послабити дух боротьби, не може ліквідувати основної мети, котрою є самостійна, соборна Українська держава Києва, Львова, Ужгорода, Хуста і Чернівців.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що національні інтереси різних народів Східної Європи, в тому числі й українців, були проігноровані великими державами, котрі вирішували долю світу. Україна після закінчення Першої світової війни потрапила під окупацію декількох держав. Лише українці Закарпаття спромоглися через двадцять років по завершенні війни досягнути незалежності, щоправда, досить короткочасної. Третій Рейх використав Карпатську Україну як пішака на шахівниці агресії й без вагань пожертвував нею, щоб привернути на свій бік Угорщину та заспокоїти Кремль, наляканий виникненням нового українського п'ємонту.

"Українське питання" в зовнішній політиці СРСР напередодні Другої світової війни

Напередодні Другої світової війни Радянський Союз, набуваючи все виразніших ознак тоталітарної держави, продовжував у міжнародних відносинах послуговуватися ідеологічною доктриною так званого пролетарського інтернаціоналізму, котрий офіційно підносився радянським керівництвом до рівня надбудовної категорії міжнародно-правових відносин. Як показує аналіз тогочасних подій, і Сталін, і Гітлер — багато в чому були схожими між собою: соціальним походженням, рівнем освіти, точніше самоосвіти, ненавистю до демократії, зневагою до народних мас. Обом була притаманна безмежна жорстокість, неперевершена хитрість і цілковита непередбачу- ваність вчинків. Водночас Гітлер і Сталін — антиподи, так само, як несумісні їх політичні цілі та ідеологічні доктрини. Проте 23 серпня 1939 р. світ був уражений звісткою про підписання радянсько-німецького договору про ненапад. Хоча деякі американські дипломати передбачали таку можливість ще з листопада 1938 р. "Радянсько-німецький договір не був плодом експромту. Він став підсумком еволюції радянської зовнішньополітичної лінії протягом попередніх кількох місяців і енергійно підштовхувався німецькими ініціативами. 22 серпня, виступаючи перед вищим командним складом Вермахту, Гітлер заявив, що вже з осені 1938 р. він прийняв рішення йти зі Сталіним". 23 серпня 1939 р. Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянський Пакт про ненапад і додатковий таємний протокол.

Інтерес Німеччини в Пакті про ненапад був очевидний. В умовах відносин, що вкрай загострилися з Польщею й, опосередковано з Англією та Францією, і які дали офіційні гарантії Польщі, Гітлеру необхідно було убезпечити себе від втручання Червоної армії в разі запланованої вже агресії Німеччини проти Польщі.

Радянсько-німецький Пакт про ненапад було опубліковано відразу після укладання. Таємницею залишався додатковий протокол, підписаний разом із пактом. Значення таємного протоколу просто підривають традиційні уявлення про Пакт, принципово змінюють оцінки істинних цілей сторін і їхню відповідальність за всі подальші події світової війни. Це документ політичної аморальності і блюзнірства, безпринципної таємної змови двох тиранів, цинічного нехтування і маніпулювання долями пародів і суверенних держав. Таємним протоколом СРСР і Німеччини "розділили" Східну Європу на "сфери впливу" і закріпили цей розподіл у Протоколі й на карті: а) Фінляндія, Естонія й Латвія переходили до "сфери інтересів" СРСР, а Литва — Німеччини; б) на території Польщі розмежування "сфер інтересів" Німеччини та СРСР мало проходити вздовж лінії річок Ііарева, Вісли й Сяну; в) підкреслювалася зацікавленість СРСР у Бессарабії. З німецького боку заявлялося про повну незацікавленість у цих територіях".

Пакт Ріббентропа-Молотова був ратифікований 31 серпня 1939 р. одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини, і цього ж дня Гітлер підписав таємну директиву про початок війни. 1 вересня фюрер вихваляв пакт із Росією, пакт, який заперечував застосування сили, зобов'язував обидві держави консультуватися між собою з приводу деяких європейських питань. Того ж дня, 1 вересня 1939 р., німецькі війська вночі вторглися в Польщу. Без оголошення війни вони перейшли польський кордон. Франція й Англія 3 вересня заявили свою підтримку Польщі. Так розпочалася розв'язана Гітлером війна в Європі.

Німецький посол у Москві граф Шуленберг розповів про розмову з Молотовим, яка відбулася 10 вересня 1939 р.: "Мо- лотов підійшов до політичного боку питання і заявив, що Польща розвалюється і внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на допомогу українцям і білорусам, яким "загрожує" Німеччина. Цей привід надасть інтервенції Радянського Союзу вигляд благочинної акції в очах народу і можливість не виглядати агресором".,

12 вересня німці зайняли Львів, залишивши відкритою залізницю на схід. 17 вересня, брутально порушивши радянсько-польський договір 1939 р. про ненапад, Червона армія вдерлась на територію Польської держави. "У ноті, врученій радянським керівництвом польському послові в Москві

В. Гжибовському було вказано па причини збройної акції проти Польщі. Зокрема, наводилася пропагандистська теза, що радянський уряд не може бути байдужим до того, "що єдинокровні українці і білоруси, які проживають на території Польщі, залишилися беззахисними". Вступ Червоної армії на територію Польської держави 17 вересня 1939 р. мав важливі наслідки для обох сторін. "У дусі концепції "визволення" Кремль вирішив не приступати до загарблення суто польських земель, що передбачалося зазначеним протоколом. Ріббентроп знову прибув до Москви, де 28 вересня 1939 р. було підписано "Договір про дружбу і кордон" між СРСР і Німеччиною. Суттєві таємні корективи до попередніх домовленостей охоплювали відмову СРСР від Люблінського й частини Варшавського воєводств, що ставилися під управління Німеччини, натомість Литва переходила з німецької до радянської "сфери впливу". Західний рубіж СРСР на ділянці України був пересунутий від річки Збруч на Сан. Західна Україна була зарахованою до складу СРСР. Відтепер радянсько-німецький кордон майже збігався з "лінією Керзона", незначно відхиляючись тільки в районі Білостока.

Ішлося про українські території, про визначення західного кордону України, ніхто з можновладців не здогадався навіть формально подати відомості до Києва чи запросити його представників. Україну ставили у принизливе становище об'єкта впливу без її відома. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р. цей акт визначався як возз'єднання. Проте ця подія трапилася внаслідок таємної антипольської змови Сталіна та Гітлера. Таким чином, на початку Другої світової ' війни СРСР став, по суті, на бік Німеччини, спільними зусиллями переділяючи світ.

У своїх "Споминах" О. Назарук — близький співробітник Є. Петрушевича в уряді ЗУНР — писав: "Ніхто не сподівався, що німці, які здобували Львів від поляків і мали в тій боротьбі за Львів жертви, відступлять його Совітам. Ніхто не сподівався сього не лише тому, що німці свою кров проливали за Львів, але й тому, що Галичина належала колись Австрії, себто була під німецькою владою, а Гітлера всі вважали збирачем німецьких земель і німецьких посілостей. ... В кінці, то може найважніше, німці потребують нафти більше ніж золота, отже, за ніяку ціну не відступлять бодай нафтового терену Східної Галичини, себто Бориславсько-Дрогобицького басейну". Мабуть красномовним твердженням істинних мотивів такої акції є слова Сталіна у телеграмі, направленій Ріббентропу 26 грудня 1939 p., у якій він визначив цю війну "дружбою скріпленою кров'ю". Обидва диктатори були задоволені співпрацею та координацією дій. Апогеєм тих настроїв стали спільні паради "переможців" у Львові та Бресті. Тоді на трибунах стояли разом усміхнені німецькі генерали та радянські воєначальники.

Ідея соборності українських земель надихала на боротьбу чимало поколінь вітчизняних патріотів. Історичним парадоксом стало те, що об'єднанню історичних українських земель сприяла комуністична тоталітарна імперія, котра брутально придушувала будь-які спроби національного відродження. Але фактом залишається те, що після вересня 1939 р. розчленована українська територія переважно була зібрана воєдино, щоправда, в межах радянської держави.

"Лінія Керзона", що стала німецько-радянським кордоном, проходила від Карпат у північному напрямку на схід від Перемишля, на захід від Рави-Руської, на схід від Грубешова, через Устилуг, Дорогуськ, Брест-Литовський, Немирів, Ялову та Гродно. Вона була запропонована 1919 р. Радою Антанти й 1920 р. міністром закордонних справ Великої Британії Д. Кер- зоном для розмежування володінь Польщі та радянських республік. Нею частково враховувався етнічний чинник для перерозподілу земель, населених українцями, поляками, білорусами та литовцями. З метою надання легітимного характеру приєднанню західноукраїнських земель до Української PCP, 22 жовтня 1939 р. були проведені вибори, котрі привели до сформування Народних Зборів Західної України і які через 5 днів ухвалили встановити радянську владу. Верховна Рада СРСР своїм рішенням від 1 листопада зарахувала Західну Україну до складу СРСР, а Верховна Рада УРСР 15 листопада постановила возз'єднати її з УРСР. Возз'єднання західноукраїнських земель із Наддніпрянською Україною було актом відновлення історичної справедливості й мало величезне значення для всього українського народу.

Тоталітарна радянська система прагнула якомога швидше "перетравити" придбане, викорінити дух вільнодумства, а щонайголовніше, приховати навіть натяк на можливість відродження української державності. "Чекістські органи провели депортацію із західних областей України сотень тисяч осіб небажаного соціального походження, національності та політичної спрямованості. Головними жертвами радянських репресій стали колишні державні урядовці, поміщики, військові осадники, найвідоміші громадсько-політичні лідери та члени націоналістичного підпілля. За оцінками дослідників, тогочасні депортації охопили понад 1 млн осіб". Репресій зазнав кожен десятий мешканець краю. Особливо жорстоко влада чинила з тими, хто дотримувався національно-патріотичних поглядів, зокрема з тими, хто зустрічав червоних визволителів з українськими національними синьо-жовтими прапорами. Зазнавала переслідувань релігія, передусім Греко-Католицька та Українська Автокефальна Церкви. У школах відбулася "радянізація" та русифікація.

У цих умовах припинили свою діяльність чимало політичних партій. ОУН вдалася до окремих пропагандистських і терористичних акцій. Генеральною лінією, однак, залишалося утримання від активних широкомасштабних дій і розбудова підпільної сітки. Подібної тактики дотримувалося і польське підпілля, однак каральним радянським органам удавалося отримати інформацію про ОУН та здійснювати арешти і ліквідацію її членів. У 1941 р. у Львові відбувся великий процес над 59 членами ОУН. Але репресії не зачепили основного складу організації. "Уникаючи переслідувань, від 20 до ЗО тис. українців перебралися на Захід через радянсько-німецьку демаркаційну лінію. Ілюзії "золотого вересня" швидко розвіялися. Населення західних областей УРСР гостро відчуло ту несвободу, котрою тоталітарний режим огорнув кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів до існування.

Радянський Союз заявив також про свій "інтерес" до Бесса- рабії Північної Буковини. Бессарабія входила до складу Росії перед румунською окупацією на початку 1918 р. Для західних держав вона не становила особливого зацікавлення, а чимало її населення, особливо на півночі (Хотинщина) та півдні (Із- маїльщина), становили українці. Майбутнє дністровсько-прут- ського межиріччя почало активно обговорюватися не тільки під впливом змін на північ від Карпат, а також із непевним становищем у самій Румунії. Румунсько-польський кордон перетворився на румунсько-радянський.

Ставлення держав Заходу до більш-менш прогнозованого майбутнього Бессарабії ґрунтувалося на тих засадах, що й позиція у західноукраїнській проблемі. На той час Польща як держава фактично перестала існувати. Румунія залишалась країною, котра розпоряджалася своїми ресурсами. В боротьбі за Румунію активну участь брала Німеччина. Бухарест швидко став її союзником. "22 квітня 1940 р., коли в Парижі обговорювалися проблеми військових позицій у Румунії, ви столиці було підписано договір з Німеччиною, який поставив ресурси Бухаресту на службу Берліну. Відтоді головний вектор зовнішньої політики Румунії безупинно розгортається вбік Гітлера. Німецько-румунське співробітництво пришвидшується не лише в економічній, а й у військово-політичній сфері. Дехто й сьогодні намагається пояснити втрату Бессарабії та Північної Буковини Румунією як результат радянсько-німець- кого договору від 23 серпня 1939 р. і Таємного протоколу до нього. В пункті 3 Протоколу зазначено: "Стосовно Пі в ден но- Східної Європи Радянська сторона вказала на свою зацікавленість в Бессарабії. Німецька сторона явно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях". З боку радянської сторони це було лише підтвердження її відкритої, відомої всьому світові послідовної позиції, спрямованої на повернення пруссько-дністровського межиріччя, насильницьки загарбаного два десятиліття тому. Водночас потрібно рішуче заперечити думку, ніби Бессарабію було "подаровано" СРСР на переговорах у Москві наприкінці серпня 1939 р. Переговори в Москві стали вирішальними в дипломатичній боротьбі за Бессарабію та Буковину. Одразу ж після отримання чергової телеграми від Шуленберга, в якій доповідалося про зустріч Молотова з румунським послом і передання останньому радянських вимог в ультимативній формі про негайне звільнення Бессарабії та Північної Буковини. Ріббентроп відреагував оперативно та визначено. Він 27 червня дав послу Німеччини в Румунії Фаб- риціусу настанови: "негайно відвідати міністра закордонних справ і повідомити йому таке: радянський уряд інформував нас про те, що він вимагає від Румунського уряду передання СРСР означених територій. Щоб уникнути війни між Румунією та Радянським Союзом, ми вважаємо, що румунському урядові треба поступитися Москві". 28 червня 1940 р. румунські війська покинули окуповані території.

Унаслідок акції до УРСР було приєднано Північну Буковину, котра разом із Хотинським повітом Бессарабії стала Чернівецькою областю, а також південні повіти Бессарабії, перетворені на Ізмаїльську область. Такі важливі рішення щодо суттєвих змін території УРСР ухвалювалися лише кремлівською верхівкою. В цій справі Верховна Рада й Уряд УРСР виступали в ролі статистів, реєстраторів "вищих рішень".

"Українське питання" в європейській дипломатії на початку Другої світової війни

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Події склалися так, що до кінця того ж року нацисти захопили майже всю Україну, становили на цій території окупаційний режим, так званий новий порядок. Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 липня 1941р. Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший із них передавав адміністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному "імперському міністерству у справах окупованих східних областей". Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням.

1 вересня 1941 р. почали діяти два райхскомісаріати — "Ост- ланд" і "Україна". Останній охоплював значну частину України і деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою "дистрикт (округ) Галичина" були приєднані до створеного на території Польщі "генерал-губернаторства".

Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та Ізмаїльська області України були зараховані до її складу. 19 серпня в Бендерах була підписана німецько- румунська угода про передання Румунії української території між Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей. Ця окупована територія отримала назву "Трансністрія" — Задніпрянщина. Власністю "великонімецького райху" оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське господарство, надра. Найстрашнішим було те, що до Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого, молодь. За 1942—1944 рр. в неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців.

Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції ЗО червня 1941 р. сформували у Львові український уряд під керівництвом Я. Стецька, але нацисти дуже швидко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня почалися арешти, а б липня український уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії, нацьковуючи їх одну на одну й примушуючи взаємо- знищувати свої кращі кадри. Так, укотре наївна віра в чиюсь безкорисливу допомогу у створенні самостійної України зазнала фіаско.

Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України, Міністр східних територій Розенберґ краще за інших тямив у проблемах слов'янства. Тому він допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не хотів про схоже вирішення "українського питання". Він однозначно виступав за німецьку колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця. Частину його планували знищити, депортувати, а залишок перетворити на рабів колоністів. 12 червня 1942 р. Гітлер затвердив план "Ост" ("Схід"), за яким 65 % українців мали бути примусово переселеними до Сибіру (така сама доля мусила спіткати 85 % поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував плапи їхнього поголовного переселення до Сибіру. Отже українцям у планах усіх диктаторів не було іншого місця, крім того суворого краю.

Здавалося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до кінця 1941 р. утворилося важливе міждержавне об'єднання — антигітлерівська коаліція, куди ввійшли США, Велика Британія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емігрантський уряд, що місцем осідку обрав Лондон, продовжував претендувати на владу над землями За^ хідної України. Лейтмотивом радянсько-польських переговорів про встановлення дипломатичних відносин, які тривали з літа 1941 р., й угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених та інших громадян Польщі, була доля західноукраїнських земель.

Доходило до курйозів. Коли 6 січня 1942 р. СРСР поширив ноту про звірства нацистів на окупованій території, зокрема у Львові, то замість того, щоб приєднатися до гнівного голосу всіх чесних людей, польський емігрантський уряд вперто твердив: "Львів був і залишається польським містом". Через місяць Рузвельт заявив, що американський і англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати територіальні зміни, які відбулися після початку Другої світової війни, зокрема й возз'єднання українських земель. Правлячі кола США пов'язали проблему відкриття другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема зависла на довгих 2 роки. Черговий виток напруженості внесло успішне просування радянських військ на українські землі. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили чимало емігрантських газет у Великій Британії та США, які зчинили несамовитий галас про "священні права Польщі та її східні кордони" й навіть про свої права "на Дніпро та на Чорне море". Ці домагання вкотре підтримали західні урядові кола. Почалися складні дипломатичні маневри. Від СРСР вимагали відмовитися щонайменше від Львівщини та Станіслав- щини на користь Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.

Активну зовнішньополітичну діяльність провадила ОУН- УПА. Влітку 1943 р. вона уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір було підписано в листопаді-грудні 1943 р., коли делегація У ПА під керівництвом М. Луцького, на запрошення угорської сторони, побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й із Румунією. Однак коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повноважень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

У квітні 1943 р. світ дізнався про трагедію в Катині. Гітлерівці звинувачували в ній СРСР, представники якого перекладали вину на німців. Тепер ми вже знаємо страшну правду про ці події, а тоді світові нелегко було розібратися в них. Польський емігрантський уряд звернувся до Міжнародного комітету Червоного Хреста з проханням провести розслідування катинської трагедії. Тоді СРСР розірвав дипломатичні відносини з Польщею. Але місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн. "Польське питання" поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської коаліції, втому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великої Британії.

У жовтні 1944 р. визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі. Хоча до завершення війни було ще далеко, але Україна вже вкотре відроджувалася заново. На руїни було перетворено 16 тисяч промислових підприємств, понад 900 залізничних станцій, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі ВНЗ, технікумів і шкіл, 20 тисяч бібліотек. Знищено будівлі та майно 872 радгоспів, 1300 МТС, тисяч колгоспів. Було спалено в Україні тисячі сіл і сотні міст, позбавлено притулку 10 мільйонів осіб. Загальна сума збитків — 285 мільярдів карбованців у довоєнних цінах. Україна дуже потребувала міжнародної допомоги.

60.

Дипломатична боротьба щодо "польського питання" та кордонів Польщі тривала фактично протягом усієї Другої світової війни.

Німецьке вторгнення в СРСР створило нову військово-політичну ситуацію, спонукало до єднання сил, які протидіяли нацистській агресії. Серед них була й Польща. Однак польський еміграційний уряд у Лондоні, очолюваний генералом В. Сі- корським, у заяві від 23 червня 1941 р. й далі наполягав на відновленні східного кордону Польщі, встановленого Ризьким договором від 18 березня 1921 р. й визнаного Радою послів Антанти 15 березня 1923 р. СРСР пропонував застосувати етнографічний принцип у визначенні радянсько-польського кордону, обіцяючи повернути Польщі деякі райони, які відійшли до СРСР у вересні 1939 р.

Потреба координації спільних військових зусиль зумовила швидке укладання 12 липня 1941 р. в Москві договору між СРСР та Великою Британією про взаємодопомогу у війні проти Німеччини. Оскільки осередком польського еміграційного уряду й надалі залишалася столиця Британії, офіційний Лондон узяв на себе роль посередника у важких радянсько-польських переговорах. Зрештою, ЗО липня 1941 р. радянсько-польська угода була підписана. Відповідно до неї, радянсько-ні- мецькі угоди від 1939 р. щодо територіальних змін у Польщі визнавали такими, що втратили чинність. Це можна розглядати як значний поступ із боку Москви, спричинений екстремальними умовами війни. Польща зобов'язалась не вступати до жодного союзу, спрямованого проти СРСР. Угодою передбачалася взаємна допомога у війні проти Німеччини, зокрема, на території СРСР мала сформуватися польська армія з польських військовополонених і депортованих осіб. Однак питання радянсько-польського кордону залишалося невирішеним у взаєминах між двома сторонами й неодноразово виринало на міжнародних зустрічах упродовж війни. "Польський еміграційний уряд, не порушуючи прямо проблеми кордонів, підтверджував свої претензії опосередковано під час розгляду питань громадянства вихідців із Західної України або мобілізації їх само до польської, а не Червоної армії"^*51.

*51: {Козловський 1.1. Встановлення українського кордону 1941—1961 рр.— Л., 1998. — С. 9.}

З розвитком подальшої співпраці держав антигітлерівської коаліції, Велика Британія й США схилялися до спільної позиції стосовно визнання "Лінії Керзона" східним кордоном Польщі. При цьому приєднання Бессарабії й Буковини до СРСР розуміли як закономірне явище.

14 липня 1943 р. після трагічної загибелі генерала В. Сі- корського, польський еміграційний уряд у Лондоні очолив С. Миколайчик, який продовжив справу свого попередника. В одній з декларацій польського уряду 1943 р. заявлялося, що польська сторона не відмовиться від східних земель Речі Посполитої.

Під час роботи Тегеранської конференції (28 листопада — 1 грудня 1943 р.) на зустрічі лідерів СРСР (Сталін), США (Рузвельт) та Великої Британії (Черчілль) було обговорено низку питань, серед яких чільпе місце посідали: відкриття "другого фронту" й визначення контурів майбутнього світу, проблема визначення кордонів повоєнної Польщі. Не викликала особливих дискусій пропозиція Сталіна пересунути кордон Польщі на заході до річок Одеру й Нейсе. Щодо східних кордонів, то СРСР наполягав на визнанні "Лінії Керзона", тобто українські землі мали відійти до України, а білоруські — до Білорусії". Адміністрація США погоджувалась з такою позицією, однак Ф. Рузвельт утримався від публічних заяв із цього приводу у зв'язку з наближенням президентських виборів у СІЛА. Це пояснювалося його небажанням втрачати голоси 6—7 млн американських виборців польського походження.

Таку ідею палко підтримав офіційний Лондон, оскільки "Лінія Керзона" свого часу була запропонована саме англійською стороною.

Намагаючись пришвидшити розв'язання "польського питання", радянське керівництво вдалося до добре випробуваного методу — створення альтернативного польського уряду, про- радянського за своїм характером. За його ініціативи виникає Польський комітет національного визволення (ПКНВ) як революційний уряд Польщі, проголошений на звільненій від німецької окупації частині польської території в Любліні 22 липня 1944 р.

У процесі підготовки до створення ПКНВ, відбувались активні консультації радянських лідерів із членами Головного правління Союзу польських патріотів у СРСР. Саме в той період М. Хрущов, посилаючись на численні клопотання мешканців так званого Закерзоння, запропонував утворити Холмську область у складі УРСР. Сталін використав це як засіб тиску на поляків, щоб відвернути пересунення "Лінії Керзона" на Схід. Цей тиск дав доволі швидкий результат — делегація ПКНВ вже 26 липня 1944 р. підписала з урядом СРСР угоду, котра зафіксувала "Лінію Керзона" як основу для визначення радянсько-польського державного кордону.

Таким чином, трансформаційні процеси у міжнародній гео- системі, які зумовили переміщення <(українського питання" на вістря політичної боротьби двох полюсів новостворюваної біполярної системи міжнародних відносин, ставши розмінною монетою у політичних торгах. Водночас питання територіального характеру, державно-політичної приналежності українських етнографічних земель, стало одним із центральних на завершальному етапі Другої світової війни, оскільки володіння цими територіями визначало важливість геополітики та геостратегії й надалі втілилося в діяльності відновленого Наркомату закордонних справ УРСР.

66.

В умовах, які виникли, визначального характеру набули масштабпі переговори між союзниками по антигітлерівській коаліції, до рук яких перейшло право вершити долю світу. Важливою стала Кримська (Ялтинська) конференція, на якій значної уваги приділяли розгляду питань, зацікавленою в яких була й Україна. Початок роботи Конференції було приурочено розгляду проблеми завершення війни з Німеччиною. Українські інтереси в Ялті виявлялися у двох питаннях — щодо становлення державних кордонів та участі України в майбутній організації з підтримки миру і безпеки. Продовження дискусії з "польського питання", започаткованої ще в Тегерані, охоплювало проблеми становлення незалежної Польщі та перспектив утворення тимчасового уряду національної єдності, майбутнього ладу, переселення, територіальних змін тощо. Офіційний Лондон наполягав на гарантуванні Польщі її суверенітету, свободи та незалежності. Президент СІПА Ф. Рузвельт вважав доцільним, аби СРСР відмовився від Львова на користь Польщі. Сталін відхилив цю пропозицію як недоречну, посилаючись на "Лінію Керзона", запропоновану англійцями ще 1920 р. У підсумку, глави урядів трьох держав ухвалили рішення, за яким східний кордон Польщі мав визначатися "Лінією Керзона". Тим паче, відповідно з раніше підписаною угодою між урядом Радянського Союзу та Польським комітетом національного визволення, ще 27 липня 1944 р. підставою для проведення кордону мала бути уявна "Лінія Керзона" з певними відхиленнями на користь Польщі, а саме передання Перемишля і Любачева, а також території на схід між річками Західний Буг і Солокія. Таким чином, Ялтинська конференція відкривала перспективу остаточного узгодження лінії радянсько- польського кордону з поляками. В подальших починаннях, які проводилися зі серпня 1945 р. представниками держави, зокрема Радянського Союзу, польська сторона прагнула домогтися пересунення лінії кордону на схід так, щоб у межах Польщі опинилася Бориславська впадина, поклади калійних солей поблизу Стебника, а також залізничні вузли в Раві-Руській та

Хирові, що мало величезне господарське значення для Польщі, віддаючи натомість території басейнів Бугу та Солокїї, а також район Любичів Королівський. Радянська сторона відкинула ді побажання, натомість сама запропонувала вирівняти кордон таким чином, що Польща мала віддати місцевість між Сяном та польсько-чехословацьким кордоном на схід від Ветліпу. Польські представники на переговорах, особливо майбутній відомий географ професор Станіслав Лещицький, дотримувався договору від 1944 р., в якому йшлося про лінії верхнього Сяну, і в підсумку ця територія залишилася за Польщею. Угоду про кордон було підписано 16 серпня 1945 р., згідно з якою для Польщі ліпія кордону була вигідніша, ніж розмежування 1939 р. Польща отримала 22 км2, передусім на півночі.

Невирішеним залишалося питанпя об'єдпання всіх українських етнографічних земель, зокрема Закарпаття, яке після Мюнхенського арбітражу відійшло до Угорщини. Ще під час війни радянське керівництво вжило заходів щодо повернення Закарпаття Україні. У листопаді 1944 р. в Мукачеві було проведено І з'їзд Народних комітетів Закарпаття, який ухвалив рішення про вихід Закарпатської України зі складу Чсхосло- ваччипи й возз'єднання з Україною.

Уряд Чехословаччини не виступав проти такого вирішенпя цієї проблеми, згодом розпочавши з СРСР переговори про пе- редання Закарпаття Україні. Переговори в Москві завершилися 29 червня 1945 р. підписанням радянсько-чехословацького договору про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини і входження його до складу України. Так завершився історичний процес об'єднання українських земель у межах однієї держави.

Зорієнтовані на СРСР уряди Польщі і Чехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною. Першим привітав О. Корнійчука з призначенням на посаду Наркома закордонних справ УРСР чехословацький посол у Москві 3. Фірлінгер. 11 лютого 1944 р. сподівання на встановлення тісних зв'язків між Україною та Чехословаччи- ною не зменшилися й після приходу в Наркомзаксправ УРСР Д. Мапуїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е. Бенеш висловився за тс, що Україна могла б стати основним членом "слов'янського блоку".

Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною і Україною не були встановлені. Після підписання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передання Закарпатської України Радянській Україні, про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною забули. Варто пригадати той факт, що підписання цього договору відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально його текст було виписано українською, російською і словацькою мовами.

Від СРСР документ підписав В. Молотов, від Чехословацької Республіки — 3. Фірлінгер і В. Клементі. Проте обидва уряди продемонстрували зневагу і до УРСР, і до самої Закарпатської України, не запросивши їхніх представників ні на переговори, ні на церемонію підписання договору.

Саме тоді групи етнічних українців, які мешкали в окремих районах на території сусідніх держав (Мармарощина в Румунії, Пряшівщина в Словаччині), також порушували питання про возз'єднання. Проте Москва не схвалила цих негативних клопотань як політично недоцільні.

Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, цей процес виявився досить специфічним. Західні політики доволі швидко зрозуміли зміст "сталінських конституційних реформ" із "розширенням прав республік". Реформування союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавило його філії в республіках надконтролю, передусім щодо проведення його зовнішньої політики. Варто згадати, що пропозиція британського уряду про встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною роздратувала В. Молотова, який "запевнив" британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

Тим не менше, 10 лютого 1947 р. делегація Української PCP у складі Д. Мануїльського, О. Войни, М. Петровського взяла участь у підписанні мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією, де підтверджено входження західних українських земель до складу УРСР і її повоєнні кордони.

У зовнішньополітичному відомстві України після приходу Д. Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомату закордонних справ, позбавленого не лише національно свідомого керівництва, а й реального впливу на зовнішньополітичну активність. Примарна участь УРСР у зовнішньополітичних акціях СРСР стала відображенням політичного характеру проведених "реформ".

Важливим питанням в історії міжнародних відносин післявоєнної доби стала Дунайська конференція. Будучи однією з Дунайських держав, Україна та СРСР були зацікавлені у співпраці, пов'язаній із використанням ресурсів Дунаю, однієї з найбільших річок Європи. У басейні Дунаю розташовані поклади корисних копалин, індустріальні райони, розвинуте сільське господарство. До того ж, Дунай як транспортна артерія з'єднює Центральну Європу з Балканами, Чорним морем і Близьким Сходом. Ця водна артерія була об'єктом боротьби під час Паризької конференції (1856 p.), Дунайської конференції (1921 p.), внаслідок яких було ухвалено конвенції щодо врегулювання режиму судноплавства на Дунаї. Ці конвенції обмежували права придунайських країн, насамперед, України. За конвенцією 1921р., Україна була усунута від використання ресурсів Дунаю. До міжнародних комісій з питань Дунаю входили Велика Британія, Франція та Італія, які, фактично, і вирішували всі питання, пов'язані з дунайською водною артерією.

Лише після Паризької мирної конференції та підписання мирних договорів з колишніми союзниками Німеччини Радянський Союз виступив з ініціативою обговорити "дунайське питання". СІПА запропонували створити тимчасову міжнародну комісію для відновлення судноплавства по річках Європи — Рейну, Одеру, Дунаю та Кілійському каналу. Але радянська дипломатія наполягала на проведенні окремої конфе- ? ренції з Дунаю за участю дунайських держав. Врешті-решт чергова сесія Ради Міністрів закордонних справ у грудні 1946 р. ухвалила рішення скликати конференцію для підготовки нової конвенції про режим судноплавства на Дунаї.

У цій конференції взяли участь придунайські країни — Українська PCP, Румунія, Болгарія, Чехословаччина, СРСР, Югославія, Угорщина, а також учасники сесії Ради Міністрів закордонних справ — СІПА, Велика Британія, Франція, пізніше — Австрія. Конференція розпочала роботу ЗО липня 1948 p. у Белграді. Українську делегацію, що взяла надзвичайно активну участьу роботі конференції, очолював заступник Голови Ради Міністрів У PCP, міністр закордонних справ А. Барановський. Конференція мала розробити і схвалити нову угоду про судноплавство на Дунаї замість конвенції 1921 р.

На конференції розгорнулася боротьба між представниками дунайських країн і США, Великої Британії, Франції. Вони наполягали на збереженні конвенції 1921 р. Але ця конвенція не відповідала новому розкладу політичних сил і новій міжнародній системі.

б серпня А. Барановський заявив учасникам конференції, що Україна історично має тісні зв'язки з Дунаєм, який є традиційним торгівельним шляхом. Щодо США, то ця країна жодного відношення до Дунаю не має. Обсяг експорту США до придунайських країн становить лише 0,6 % усього американського обсягу експорту. Українська делегація рішуче виступила проти плану СІЛА, схожого на "план Маршалла" — спробу нав'язати політичну й економічну експансії США в цьому регіоні.

Конвенцію було розроблено за радянськими пропозиціями. Довкола неї розгорнулась жвава дипломатична боротьба. CULA, Франція та Велика Британія заявили, що не підпишуть цей документ. Натомість представник Болгарії запропонував вилучити ці країни з-поміж учасників конференції. Українська делегація висловила побажання, щоб Рада Міністрів закордонних справ узяла до уваги справедливі вимоги придунайських країн. У своєму обґрунтуванні Українська PCP стверджувала, що режим судноплавства по Дунаю 1921 р. усував придунай- ські країни від участі у судноплавстві по річці. Умови конвенції передбачали вільне судноплавство, обмеження використання військовим флотом, обмеження промислово-господарського використання придунайських районів. У статтях 1947 р. щодо Дунаю йдеться про те, що "навігація по Дунаю має бути вільною і відкритою для громадян усіх держав на основі рівності щодо портових і навігаційних зборів та умов торговельного судноплавства".

18 серпня 1948р. у Белграді відбулося підписання конвенції про режим судноплавства по Дунаю. УРСР ратифікувала цей документ 18 лютого 1949 р., приєднавшись, таким чином, до Дунайської комісії.

Після ратифікації конвенції іншими державами, які брали участь у її розробленні — Болгарією, Румунією, Союзом PCP, Угорщиною, Чехословаччиною і Югославією — а 11 травня 1949 р. вона набула чинності. У 1960 р. до конвенції нриєдна- лася й Австрія як повноправний член.

Погіршення відносин СРСР з Югославією у 1948—1953 pp. негативно вплинуло на розвиток дунайського судноплавства та роботу Дунайської комісії, яка перебувала в Белграді, але згодом робота комісії довела спроможність дунайських країн самостійно вирішувати свої проблеми.

Дунайська комісія, яка не мала ні законодавчих, ні судових функцій, спостерігала за виконанням конвенції 1948 р., складала загальні плани розвитку судноплавства на основі пропозицій прибережних країн, уніфікувала правила річкового і санітарного нагляду, координувала гідрометеорологічну службу на Дунаї. З 1948 р. комісія працювала в м. Галаці, з 1954 р. — у Будапешті.

Українська PCP недовго була рівноправпим представником придунайської країни у конвенції. У 70-ті роки її позбавили права мати свого представника в Дунайській комісії, її інтереси представляв делегат від СРСР. Лише 1992 р. право України було відновлено.

Таким чином, міжнародна діяльність У PCP після Другої світової війни зосередилась на низці питань міжнародного права — права народів на мирне і незалежне існування та невтручання у внутрішні справи, захист прав людини тощо.

68.

Жваві дискусії щодо створення нової організації з підтримки миру та безпеки тривали практично протягом усієї війни. Особливо близько союзники підійшли до вирішення цієї проблеми на Ялтинській конференції, на якій було ухвалено рішення про проведення установчої конференції щодо створення ООН. Учасникам удалося досягнути єдності стосовно "права вето" постійних членів Ради Безпеки та майбутнього членства.

Відмовившись від своїх амбітних планів щодо зарахування до ООН усіх 16 республік, у Ялті радянська делегація скоротила перелік потенційних кандидатур до трьох республік — України, Білорусії. Домовленість передбачала, що сама установча конференція ООН, яка мала розпочати роботу у квітні 1945 р. в Сан-Франциско, запросить УРСР і БРСР до участі як "первісних членів" ООН, а делегації США та Великої Британії підтримають таке запрошення.

Глави трьох держав підписали "Декларацію про визволену Європу", в якій вони зобов'язувалися протягом періоду тимчасової нестабільності в Європі погоджувати політику своїх урядів у справі допомоги народам, визволеним від панування нацистської Німеччини, і народам її колишніх сателітів під час вирішення ними життєво важливих політичних та економічних проблем.

На реалізацію рішень Ялтинської конференції, 25 квітня розпочалася конференція в Сан-Франциско, основною метою якої було розроблення Статуту ООН. У конференції брали участь СІЛА, СРСР, Англія й Китай та інші 22 країни, які підписали . Вашингтонську декларацію 1 січня 1942 p., а також держави, які оголосили війну Німеччині або Японії до 1 березня 1945 р. Загалом — 46 держав. Отже, учасниками конференції — в майбутньому членами-засновниками ООН — стали 50 держав. Польща підписала Статут ООН і стала 51 державою-засновни- цею ООН згодом.

Незважаючи на досягнуті в Ялті принципові домовленості, Україна не отримала офіційного запрошення на конференцію до Сан-Франциско до початку її роботи. У зв'язку з цим, уряд

України звернувся безпосередньо до держав, які зібралися для заснування ООН, у якій акцентувалося на причинах зацікавленості України в охороні власної та міжнародної безпеки, її внескові в перемогу. Вона вирішила звернутися до Конференції Об'єднаних Націй зі заявою, повідомляючи про бажання приєднатися до Загальної Організації Безпеки як одна з держав- засновниць, а також узяти участь у Конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско.

27 квітня глави делегацій у Сан-Франциско підтримали заяву В. Молотова про запрошення України й Білорусії та внесення їх до складу членів-засновників організації. ЗО квітня це рішення одностайно підтримали Виконавчий комітет і засідання глав делегацій, згодом — і п'яте пленарне засідання конференції. 1 травня українська делегація в складі 12 осіб на чолі з Д. Мануїльським відбула з Москви до Сан-Франциско.

Члени делегації УРСР з 6 травня активно долучилися до роботи комісій і комітетів конференції. Д. Мануїльського обрали головою першого комітету першої комісії, до компетенції якого входило розроблення преамбули Статуту організації та вирішення низки організаційних питань.

26 червня в оперному театрі Сан-Франциско делегації одноголосно ухвалили Статут ООН. Наступного дня в Будинку ветеранів у Сан-Франциско 50 делегацій підписали Статут ООН і Статут Міжнародного Суду. 15 жовтня приєдналася Польща.

24 жовтня 1945 р. після ратифікації Статуту ООН СРСР, СІЛА, Англією, Францією, Китаєм та більшістю держав-учас- ниць конференції в Сан-Франциско він набув чинності. Цей день — 24 жовтня — щороку відзначають як День Об'єднаних Націй.

У Статуті наголошувалося, що для досягнення цілей ООН держави-члени зобов'язані діяти відповідно до таких принципів як: суверенна рівність держав; сумлінне виконання зобов'язань, узятих на себе згідно зі Статутом; вирішення міжнародних конфліктів мирними засобами; утримування в міжнародних відносинах від погроз чи тиску щодо територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави; надання всебічної допомоги ООН в усіх діях, до яких вона вдається відповідно до її Статуту; невтручання ООН у справи, що належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави.Представники УРСР неодноразово залучалися до роботи у різних інституціях організації. Приміром, у вересні 1945 р. в Лондоні зібралась Підготовча комісія ООН, яка мала ухвалити тимчасовий порядок денний перших сесій Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної рад та Ради з опіки. Першим віце-головою Підготовчої комісії було обрапо Народного комісара закордонних справ УРСР Д. Манільського. Створення та становлення інституційної структури ООН, постійна її трансформація зумовлювали доволі активну участь українських представників у міжнародній активності. Створення низки спеціалізованих організацій ООН відкривали перед українською дипломатією нові можливості. Українська делегація взяла активну участь у роботі комітетів Підготовчої комісії ООН. 10 січня 1946 р. у Лондоні розпочала роботу перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні УРСР обрали членом Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР) терміном на 1 рік.

У 1946 р. Україна була обрана членом кількох спеціалізованих органів ЕКОСОР: Статистичної комісії, Комісії з прав людини, Комітету у справах біженців і переміщених осіб, Комітету по проведенню заходів щодо консультації з неурядовими організаціями, Тимчасової підкомісії з економічної відбудови розорених районів, Фіскальної комісії, Комісії народонаселення". З 28 березня 1947 р. УРСР стала членом Економічної комісії у Європі (ЄЕК), до складу якої увійшли всі європейські держави-члени ООН і СІЛА. Завдання її полягало у сприянні спільним діям європейських держав, спрямованих на економічну відбудову Європи, на підтримку і зміцнення економічних відносин європейських країн з іншими країнами світу. Цікаво, що участь України навіть в економічних міжнародних структурах була під контролем Москви, бо як інакше можна було пояснити необхідність затвердження созним міністерством відповіді міністра закордонних справ УРСР Л. Паламарчука^*52Виконавчому секретарю ЄЕК про погодження проекту Загальноєвропейської угоди про економічне співробітництво, запропоновану СРСР.

*52: {Л. Паламарчук — а 1962 р. призначено заступником міністра, а з 11 травня 1964 р. — міністром закордонних справ УРСР. На посаді перебував до 13 серпня 1966 р.}

Водночас, намагаючись створити клуб держав, солідарних зСРСР, радянське керівництво зініціювало створення Ради економічної взаємодопомоги 1949 р., до якої одразу ввійшла Україна. УРСР постачала країнам — членам РЕВ — вугілля, чавун, продукцію машинобудування, цінну сировину та інші товари, а отримувала від цих країн промислове обладнання, предмети широкого вжитку. Україна надавала технічну допомогу в будівництві промислових і народногосподарських об'єктів за кордоном, надсилала кваліфіковані технічні кадри, а з 1953 р. щороку вносила понад 500 тис. дол. у фонд ООН для країн, які розвиваються.

Одразу після завершення Другої світової війни одним із перших кроків ООИ було створення нової спеціалізованої установи — Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ). У липні 1946 p. ЕКОСОР скликала в Нью-Йорку міжнародну конференцію з питань охорони здоров'я, в роботі якої взяли участь делегати 51 країни, в тому числі й УРСР, а також спостерігачі з 13 країн, що не були членами ООН, та представники 10 міжнародних організацій. На конференції було розроблено та схвалено Статут ВООЗ. Уперше в міжнародній практиці одпим із базових та невід'ємних прав людини, незалежно від раси, релігії, політичних поглядів, соціального та економічного статусу, було проголошено здоров'я.

Україна ввійшла до складу Тимчасової комісії ВООЗ і виконувала свої функції щодо ратифікації Статуту ВООЗ та скликання першої сесії Асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров'я. Після ратифікації Статуту ВООЗ 26 державами — членами ООН Всесвітня організація охорони здоров'я почала своє існування зі 7 квітня 1948 р. Розширюючи свою міжнародну присутність, УРСР 1948 р. вступила до Всесвітнього поштового союзу (ВПС), приєдналась до Всесвітньої метеорологічної організації (ВМО) та Міжнародного союзу електрозв'язку, Міжнародної організації Праці (МОП). Про зростання міжнародного авторитету Української PCP цими роками свідчило обрання її на другій сесії Генеральної Асамблеї ООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом Ради Безпеки ООН на дворічний термін (1948—1949 pp.), де українська делегація провадила доволі активну дискусію щодо питання конфлікту в Індонезії, проблеми досягнення миру в Палестині. При цьому висувалися вимоги до врегулювання цих та інших конфліктів суто мирними шляхами.

Однак така активність не була позбавлена умовностей та залежності від центру. Фактично зовнішньополітичні кроки Москви наслідувалися українською дипломатією, що не посилювало її самостійності. Так відбулося й із рішенням вийти зі складу ВООЗ 1949 р. Вслід за аналогічним рішенням СРСР, заступник міністра охорони здоров'я УРСР М. Баран повідомив про таке рішення директора Всесвітньої організації охорони здоров'я, після чого Україна тимчасово припинила своє членство у цій організації. Причиною було названо "невідповідність дій ВООЗ завданням передбаченим Статутом".

Українська PCP провадила активну роботу у розробленні міжнародних угод у гуманітарній сфері. На дипломатичній конференції в Женеві (з 21 квітня по 12 серпня 1949 p.), делегація УРСР внесла пропозицію, яка визначала правовий статус медичного персоналу, затриманого тією чи іншою воюючою стороною. Вона пропонувала не вважати військовополоненими представників медико-санітарної служби. Пропозиція делегації УРСР передбачала, що лікарі, санітари, медсестри та інші медичні працівники, які хоч і не служили в медичних частинах своїх збройних сил, потрапивши до рук ворога, можуть надавати медичну допомогу військовополоненим і користуватися тими самими пільгами, що й військовий медичний персонал. 12 серпня 1949 р. УРСР підписала Женевські конвенції про покращення долі поранених і хворих у арміях та осіб, які постраждали в корабельній аварії, зі штату збройних сил на морі, про поводження з військовополоненими, про захист цивільного населення під час війни. Таким чином українська дипломатія активно долучилася до розробки та імплементації норм гуманітарного міжнародного права у життя.

Важливим для УРСР став вступ з 12 травня 1954 р. до Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки, культури (ЮНБСКО). З грудня 1962 p. у Парижі функціонує Постійне представництво України при штаб-квартирі цієї організації.

Плідна робота Української PCP у міжнародних організаціях у повоєнний період показує, що Радянська Україна провадила наполегливу боротьбу за збереження і зміцнення миру, за розвиток мирної співпраці між усіма країнами світу. Досвід дипломатичної діяльності та зовнішньополітичної активності України в той час засвідчує намагапня української дипломатії, незважаючи на ідеологічний тиск з центру, досягти широкої міжнародної присутності республіки. Звичайно можна піддавати сумніву повноцінність і незалежність зовнішньополітичної концепції України. Водночас не варто перебільшувати її роль, оскільки низка чинників міжнародного характеру перетворювала "українське питання" на засіб досягнення цілей великими державами тактичного, а не стратегічного характеру.

69 -