2. Дипломатія Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха

Найбільшого розвитку досягли зовнішньополітичні відносини давньоруської держави в період її розквіту за Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Володимир сів на київський стіл після короткої усобиці зі своїми братами. Йому допомагали в цій операції варяги. Тому вони вважали себе завойовниками Києва й почали вимагати данину з кожного жителя по 2 гривні. Володимир, продовжуючи активну зовнішню політику своїх попередників на престолі, завершив об'єднання етнографічної території південної гілки східного слов'янства в одній державі. Він повернув загарбані Польщею червенські міста: Червень, Перемишль, Белз. Наступних два роки князь приборкував в'ятичів, які перестали платити йому данину. Завоював він також землі ятвягів — дикого, але мужнього литовського племені, яке мешкало в лісах між Польщею й Литвою. На північний захід^ Володимир поширив свої володіння аж до Балтійського моря. Володимир добре розумів важливість династичних шлюбів для стабільності міжнародних відносин. Тому серед перших його чотирьох дружин було дві іноземки: чешка чи богемка й болгарка. Володимир швидко зрозумів згубність язичницької релігії для централізації його величезної держави. Володимир прийняв тверде рішення охрестити всю Русь і навіки покінчити з язичництвом. Цей процес був цілком закономірним для тодішньої Європи, бо разом з Київською державою християнство прийняли Угорщина, Польща, Швеція, Норвегія, Данія. Шлюб Володимира з Анною, зв'язав його не лише з візантійським, а й з німецьким імператорами, бо сестра Анни Теофано була дружиною імператора Оттона II і матір'ю Оттона III, через ма-лолітство якого стала при ньому регенткою.

Під кінець свого правління Володимир уже не шукав подвигів і жив у мирі із сусідніми країнами — Польщею, Угорщиною, Богемією. Він став у один ряд з найвидатнішими володарями Європи. Про нього рознес¬лася слава в трьох частинах світу: стародавні сканди¬навські, німецькі, візантійські, арабські літописи пишуть про київського великого князя. Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських володарів, Старший син — Святополк — був одружений з дочкою польського короля Болеслава Хороброго, Ярослав — з донькою короля Швеції Олафа Ігігердою — Іриною. Дочка Премислава була одружена з угорським королем Владиславом Лисим, інша — з чеським королем Болеславом Рудим, третя, Марія-Доброніга,— з Казимиром Обновителем, королем Польщі.

Смерть князя Володимира 1015 р. спричинила міжусобну боротьбу за владу між його синами, внаслідок якої київський престол опанував Ярослав Мудрий. У протистоянні Ярослава Мудрого зі Святополком останньому допомагав його тесть — польський король Болеслав Хоробрий. Ця допомога виявилася недостатньою і Святополк програв справу, але польські війська зайняли частину західноукраїнських земель. У 1022 р. Ярослав Мудрий зробив невдалий похід на Берестя, окуповане поляками. Протистояння Ярослава Мудрого з князем Мстиславом відволікло князя від польських справ, і лише примирення з братом дало змогу знову повернутися до цієї проблеми. У 1030 р. руські війська відбили у поляків Белз, а 1031 р. — Червенські гради. Єдність руських земель була відновлена. Ярослав Мудрий допоміг сину Мєшка II Казимирові І утвердитися на польському престолі. У 1024 р. була укладена русько-польська угода, скріплена шлюбом Казимира зі сестрою Ярослава Мудрого Марією - Добронегою, а син Ярослава Мудрого Ізяслав одружився зі сестрою Казимира — Гертрудою. Допомагаючи Казимирові, Ярослав Мудрий здійснив наприкінці 30-х і в 40-х роках XI ст. кілька походів на Мазовію, яка конкурувала з Казимиром. Зближення з Польщею дещо погіршувало ставлення німецького імператора Конрада II до Ярослава Мудрого. У 1040 р. і 1043 р. руські посольства відвідали імперію.

На кінець 40-х років XI ст. припадає встановлення дружніх стосунків між Київською Руссю та Францією. Ініціатором тут виступила Франція. У 1048 р. з Парижа до Києва вирушило посольство, яке очолили Готьє Моський, Госселен де Шаліньяк та Роже Шалонський. Від імені короля Генріха І вони просили руки доньки Ярослава Мудрого Анни. У травні 1049 р. в Реймсі відбулося весілля. Зі собою до Франції княжна взяла кириличне Євангеліє, на якому пізніше присягали французькі королі.

Традиційно дружніми в часи правління Ярослава Мудрого залишалися русько-скандинавські зв'язки. Сам Ярослав був одружений з донькою шведського короля Олафа Інгігердою, котру в нас звали Ірина.

У 1036 р. під стінами Києва відбулася вирішальна битва з печенігами. Війська Ярослава Мудрого, до яких входили, окрім киян, ще й новгородці, варяги у жорстокій січі зуміли розгромити печенігів. На час правління Ярослава Мудрого погіршилися стосунки Русі з Візантією. Правда, сталося це не відразу. Є відомості, що руські війська в 30-х роках XI ст. неодноразово допомагали візантійцям. Але 1043 р. на чолі з сином Ярослава Мудрого Володимиром рушили на Візантію. Конфлікт тривав до 1046 р., коли було укладено русько-візантійську угоду, що поновлювала попередні договори, а союз двох держав скріплено одруженням сина Ярослава Мудрого Всеволода з дочкою імператора Марією. Цей шлюб засвідчив високий статус Київської Русі.

Загалом зовнішня політика Київської Русі в період правління Ярослава Мудрого відзначалася продуманістю, відносною миролюбністю, прагненням відстояти руські інтереси, для захисту яких у разі необхідності застосовувалася сила зброї. Винятково важливе значення мала династична шлюбна політика Ярослава Мудрого, завдяки якій вдалося породичатися з володарями не лише сусідніх, а й віддалених від Русі європейських держав.

Трохи пригашені були князівські апетити за Володимира Мономаха (1113-1125 рр.). Цей великий князь, вольовий і сміливий, де силою, а де непересічним дипломатичним хистом, під постійною загрозою половецьких нападів, зумів на деякий час згуртувати довкола себе якщо не всіх, то більшість удільних князів. Володимир Мономах об'єднав переважну частину держави Ярослава Мудрого. Під його руку стали Київ, Волинь, Переяслав, Смоленськ, Новгород, верхньоволзькі землі. Володимир Мономах, подібно до Ярослава, підтримував широкі династичні зв'язки з низкою зарубіжних країн: Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Німеччиною, Угорщиною.         Енергійною боротьбою з половцями Мономахові вдалося встановити на цілих п'ятдесят років безпеку степового кордону. Низка половецьких орд піддалася під його руку. Володимир колонізував ними південні околиці Русі, змусивши їх нести сторожову службу. Він дозволив вихідцям з Білої Вежі, столиці Хазарського каганату, яких тіснили половці, заснувати місто з тою ж назвою у верхів'ях ріки Остра за сто двадцять верст від Чернігова. І там була за короткий час збудована міцна фортеця. 

Прожив Мономах як для своєї епохи дуже довге життя — аж сімдесят три роки, останніх тринадцять будучи великим київським князем. Він залишив про себе добру славу не лише своїми справами, а й спеціально написаним для своїх дітей «Повчанням». Це чудовий документ того часу, який варто сприймати саме як настанову й тепер, але ми не аналізуватимемо його детально, а зупинимося тільки на міжнародних аспектах «Повчання».

Особливою гордістю князя були його воєнні справи. Мономах згадує про вісімдесят три свої походи, а інших менш важливих просто й не пам'ятає. Він уклав з половцями дев'ятнадцять мирних договорів, узяв у полон понад сто їхніх кращих вождів і випустив їх згодом з неволі, а понад двісті половецьких ханів стратив і потопив у річках. За словами літописців, Мономах творив добро своїм ворогам і любив відпускати їх з дарами, особливо на схилі віку. 

Торгівля, зумовлюючи знайомство з багатьма народами, сприяла нагромадженню й багатств, і досвіду. Попри свій занепад, Київ продовжував приваблювати іноземців. У місті жило багато греків, вірмен, німців, моравів, ве-неціанців, їх приваблювала насамперед вигідна торгівля й гостинність господарів, Не менше влаштовували іноземців можливість відправляти службу Божу католикам та представникам інших релігій і терпимість господарів до чужої віри. Католикам заборонялося тільки дискутувати щодо істинності тої чи іншої віри. Так, 1233 року Володимир Рюрикович Київський вигнав з міста якогось Мартина, пріора католицького храму Святої Марії у Києві, разом з католицькими монахами, боячись (як пише польський історик), щоби ці проповідники не посіяли серед народу сумніву в істинності православної віри.

2. Відновини КР і Візантії 9 – 12 ст.

3. Особливості дипломатії руських князів в період феодальної роздробленості. ;

4. Стосунки Русі з Візантією в період феодальної роздробленості.

5. Відносини КР з країнами Заходу в часи феодальної роздробленості

Смерть київського князя Мстислава Володимировича (1125— 1132) традиційно прийнято вважати певним рубежем, після якого починається період удільної роздробленості, яка внесла корективи у зовнішню політику Київської Русі. Політика київських князів часто проводилася у їхніх власних інтересах, а не в загальноруських. Зміцнілі князівства теж намагалися проводити власну зовнішню політику, виходячи з особистих інтересів. Усе це призводило до складних дипломатичних переплетінь, схеми і напрями яких досить часто змінювалися. Як і раніше, важливою складовою зовнішньої політики була шлюбна стратегія руських князів, яка засвідчувала інтереси тих чи інших князів.

Стосунки з Візантією в період удільної роздробленості з обох боків мали прагматичний характер. У 30-х роках XII ст. відносини Києва та Константинополя були загалом нормальними. Свідченням цьому був шлюб Бориса Коломановича (племінника тогочасного київського князя Ярополка Володимировича) з родичкою візантійського імператора Іоанна II Комнена.

Певну роль у русько-візантійських відносинах відігравала церква, котра намагалася за нагоди обстоювати візантійські інтереси. У 1139 р. київським князем, не без допомоги митрополита Михайла, став чернігівський князь Всеволод Ольгович (1139—1146). Але невдовзі стосунки київського князя та митрополита почали псуватися, оскільки останній на вакантні єпископські кафедри здебільшого ставив греків, що не подобалося князю (під тиском князя було поставлено кілька єпископів русинів). Така проруська церковна політика Всеволода Ольговича подобалася киянам, але натрапляла на опір митрополита-грека. Справа закінчилася тим, що митрополит Михайло залишив Київ і виїхав до Константинополя.

Прихід до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146—1154) ще більше загострив протистояння Києва та Константинополя, оскільки новий київський князь був союзником Угорщини, яку підтримував у війні з Візантією. До того ж Ізяслав Мстиславичвиступав проти галицького князя Володимирка Володаревича, котрий був у союзницьких відносинах із Візантією. У липні 1147 р. під тиском Ізяслава Мстиславича собор єпископів у Києві без згоди Константинополя обрав митрополитом русина Клима Смолятича. Це був серйозний антивізантійський випад. Обрання митрополита не визнав суздальський князь Юрій Долгорукий, дочка котрого — Ольга — була дружиною Ярослава Осмомисла, сина галицького князя Володимирка. Як і галицький князь, Юрій Долгорукий орієнтувався на Візантію. Після обрання Юрія Долгорукого київським князем (1155 р.) у Константинополі на київського митрополита був поставлений Костянтин (1156—1159), який усунув з єпископських посад прихильників Клима Смолятича, а сам митрополит та Ізяслав Мстиславич були піддані анафемі.

У протистоянні Візантії з латинським заходом, імперія через церкву намагалася втягнути Русь. Ігумен Печерського монастиря грек Феод осій у 50-х роках XII ст. написав "Слово проти латинян" — твір різкого антикатолицького спрямування.

Київський князь Ростислав Мстиславич (1159—1167) 1164 р. зробив спробу домогтися від Константинополя повернення на митрополію Клима Смолятича, однак у столиці імперії про це довідалися заздалегідь і негайно на митрополита було висвячено Іоанна І У та відправлено до Києва з імператорськими послами. Обидві місії (від князя та від патріарха) зустрілися в Олешні біля гирла Дніпра і разом рушили до Києва. Ростислав Мстиславич змушений був змиритися з доконаним фактом, тим паче, що нового митрополита привезли імператорські посли з подарунками від Мануїла Комнена.

З другої половини XII ст. зміцніло галицьке князівство, яке щораз більше почало відігравати самостійну роль на міжнародній арені. Протистояння Галича з Києвом, союзником якого була Угорщина, сприяло зближенню Галича з Візантією в часи Володимирка Володаревича. Ярослав Осмомисл (1153— 1187) прагнув утримувати добросусідські відносини і з Угорщиною, і з Візантією, хоча й не забороняв вербувати своїх воїнів для війни з угорцями.

Ситуація змінилася на початку 60-х років XII ст., коли Візантія і Угорщина уклали мирний договір, підкріплений шлюбом сина угорського короля Гези II Бели з дочкою імператора Мануїла Марією. Союз цих двох держав не передвіщав нічого доброго Галичу. Це стало причиною того, що Ярослав Осмомисл підтримав брата імператора Андроніка Комнена, котрий претендував на константинопольський престол. У 1164 р., після невдалого заколоту, Андронік Комнен утік до Галича і був ласкаво прийнятий Ярославом Осмомисл ом.

Покращення стосунків із Галичем, а також із київським князем Ростиславом Мстиславичем, позитивно вплинуло на становище руських монахів на Афоні. У 1169 р. руським монахам невеликого монастиря Ксілургу передали великий монастир Св. Пантелеймона.

Галицькі та київські князі й надалі намагалися підтримувати добрі відносини з Візантією, хоча взаємна зацікавленість сторін спадала, на що були об'єктивні причини. Після розорення Києва 1169 р. військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського значення столиці підупало, і це враховувала імперія. Після поразки 1176 р. під Міріокефале від турків, візантійці змушені були відмовитися від наступальної політики в Європі. З відновленням у середині 80-х років XII ст. болгарської держави Візантія втратила безпосередній кордон із галицькими землями.

Ускладнила ситуацію розправа в Константинополі 1185 р. над Андроніком Комненом, який у 1183—1185 рр. був візантійським імператором. Звістку про це у Галичі сприйняли з обуренням. Є свідчення, що руські війська (очевидно, надані Ярославом Осмомислом) допомагали болгарам у війні з візантійцями. По смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, яка послабила Галицьке князівство, а отже, з боку імперії знизився інтерес до Галича.

Певне значення у процесі зниження активності русько-візантійських відносин відіграло зменшення ролі торгівлі у двосторонніх контактах і переміщення торгових шляхів (зокрема, в пониззя Дунаю). Пріоритет у торгівлі в імперії належав генуезцям та венеційцям, які забезпечували візантійців флотом. Візантія поступово втратила політичні й економічні важелі впливу на Русь. Єдиним таким важелем залишалася церква й імперія намагалася максимально його використати, хоча це й ставало щоразу важче, бо князі все менше і менше зважали не лише на єпископів, а й на митрополита.

У 1204 р. учасники Четвертого хрестового походу захопили та розорили Константинополь. Імператор і патріарх переїхали до Нікеї, де була утворена Нікейська імперія. Саме з нею підтримували у першій половині XIII ст. дружні відносини руські князівства.

У стосунках руських князівств із Польщею далася взнаки все та ж удільна роздробленість. Найбільш тісні контакти з Краковом мали Київ і Волинь, яка до 70-х років XII ст. була в політичній залежності від руської столиці. В 1136 р. Верхуслава, дочка Всеволода Мстиславича і небога тогочасного волинського, а пізніше київського князя Ізяслава Мстиславича, — була видана заміж за мазовецького та краківського князя Болеслава ІУ Кучерявого. У 1142 р. дочка київського князя Всеволода Ольговича Звенислава була видана заміж за сілезького князя Болеслава Високого, сина польського зверхника Владислава II. Цей шлюб скріплював союз із Польщею не лише Києва, а й Чернігова. Того ж року чернігівсько-київські полки допомагали Владиславу II у його протистоянні з мазовецьким князем Болеславом IV і великопольським — Мешком III.

Після приходу до влади у Києві Ізяслава Мстиславича (1146— 1154) дещо змінилися акценти польських симпатій. Князь увійшов у тісніші контакти з Болеславом IV Кучерявим. Близько 1150р. син Ізяслава Мстиславича Мстислав одружився з Агнешкою, дочкою Болеслава III Кривоустого (сестрою Болеслава IV Кучерявого). У протистоянні з Юрієм Долгоруким Ізяслав Мстиславич опирався на допомогу польських військ. Відтак Болеслав IV Кучерявий у боротьбі з німецькою імперією залучав русичів.

Галицький князь Ярослав Осмомисл теж намагався утримувати з Польщею дружні відносини. Донька князя Вишеслава була видана заміж за познанського та калішського князя Одона, старшого сина Мєшка Старого. На зближення з Польщею могло вплинути короткочасне порозуміння Галичини та Волині (донька Романа Мстиславича Феодора 1187 р. видана заміж за внука Ярослава Осмомисла Василька Володимировича).

Прихід до влади у Кракові брата Болеслава IV Кучерявого Казимира II Справедливого (1177—1194) був позитивним для польсько-руських стосунків. Сам князь був одружений з Оленою, донькою київського князя Ростислава Мстиславича (зі смоленської гілки Мономаховичів). У 1179 р. київський князь Святослав Всеволодович (з чернігівських Ольговичів) одружив сина Всеволода (Чермного) з донькою Казимира II Справедливого, що зблизило з Польщею Чернігівське князівство.

Дуже тісно з Польщею був пов'язаний волинський князь Роман Мстиславич (син Агнєшки та Мстислава Ізяславича). Більшість дитинства князь провів у свого дядька Болеслава IV Кучерявого. По смерті батька Роман Мстиславич володів лише частиною Західної Волині (м. Володимиром) і опанувати всі волинські землі він зумів, зокрема, опираючись на польську підтримку.

У 1188р. Роман Мстиславич зробив невдалу спробу утвердитися в Галичі по смерті Ярослава Осмомисла. Йдучи в Галич,князь віддав м. Володимир брату Всеволоду, сподіваючись на його підтримку. Однак очікуваної допомоги Роман Мстиславич не отримав, та ще й брат не захотів віддавати назад м. Володимир. Це змусило Романа Мстиславича податися до польського князя Мешка Старого, котрий надав йому допомогу в поверненні на Волинь. У 1191 р. вже Роман Мстиславич допомагав військами польському князю Казимиру II Справедливому, а 1193 р. вони разом здійснили виправу проти ятвягів.

Смерть 1194 р. Казимира II Справедливого спровокувала боротьбу за владу між сином Мєшка Старого Болеславом і сином Казимира II Справедливого Лєшком Білим. Роман Мстиславич підтримав останнього, і це визначило результат битви під Мозгавою у вересні 1195 р. У битві загинув Болеслав, а Лєшко Білий став краківським князем. Невдовзі він змушений був уступити Краків Мєшку Старому, а сам очолив Сандомирське князівство. І Лєшко Білий, і його брат — мазовецький князь Конрад — підтримували добрі стосунки з Романом Мстиславичем. Загалом русько-польські відносини були тісними, переживаючи різні фази: союзу, протистояння, війни тощо.

Щодо відносин із Угорщиною, то в період удільної роздробленості руські князі, насамперед волинські, галицькі та київські, зверталися до угорських королів по допомогу у протистоянні між собою. У 1139 р. Ярополк Володимирович (син Володимира Мономаха), воюючи за Київ із Всеволодом Ольговичем, отримав допомогу від угорського короля Бели II Сліпого. В 1144 р. допомогу від угорського короля Гези II отримав галицький князь Володимирко Володаревич.

Особливо тісний союз із Угорщиною мав волинський князь Ізяслав Мстиславич, сестра котрого — Єфросинія — 1145 р. була видана за Гезу II і мала вагомий вплив на чоловіка, сприяючи брату в утвердженні на київському престолі. Фактично, Угорщина підтримувала київсько-волинський альянс у протистоянні галицько-суздальською коаліцією. Молодший брат Ізяслава Мстиславича Володимир 1150 р. одружився з дочкою бана^*6 Хорватії Белуша.

*6: {Бал — начальник області. Фактично, це південнослов'янська вимова слова "пан".}

Угорські полки в період протистояння Ізяслава Мстиславича з Юрієм Долгоруким у 1148—1152 рр. постійно допомагали першому, провадячи з ним активну дипломатичну переписку. У літописі зберігся переказ листа угорського короля до Ізяслава Мстиславича. Геза II, пояснюючи, що через війну з Візантією "мені сеї зими і весни не можна на коня до тебе сісти. Та все одно, отче, твій щит і мій не є нарізно. Хоча мені самому не можна, але помочі, скільки ти хочеш, — чи десять тисяч, чи більше, то я у твоїй волі". Ізяслав і його брат Володимир відвідували Угорщину, де їх із честю приймали при королівському дворі. Коли у квітні 1151 р. Ізяслав Мстиславич разом із угорцями зайняв Київ, то влаштував у місті бенкет та розваги: "і угрів він позвав із собою на обід, і киян, і тут, обідавши з ними на Великім дворі, на Ярославовім, вони сильно веселилися. Тоді ж угри на конях і на скакунах вигравали на Ярославовім дворі, многе множество. А кияни дивувалися безлічі угрів, і воїнській вправності їх, і коням їхнім".

Під 1152 р. у літописі зберігся опис цікавого епізоду. Галицький князь Володимирко Володаревич, будучи оточений численнішим військом Ізяслава Мстиславича та Гези II, погодився віддати Ізяславу утримувані ним київські міста та вчинив хрестоцілування на хресті св. Стефана. Це засвідчує, що не було релігійного упередження перед хрестом католика короля.

Після смерті Ізяслава Мстиславича 1154 р., його син Мстислав виступив проти батькового брата Володимира, відібравши в нього Волинь. Останній подався до угорських родичів і з їхньою допомогою спробував провчити небожа. Це зіпсувало стосунки Мстислава Ізяславича з Угорщиною. Натомість князю Володимиру взявся допомагати галицько-суздальський альянс, що стало підставою для налагодження відносин із угорцями князем Ярославом Осмомислом.

У 1159 р. Ярослав Осмомисл вступив у конфлікт із київським князем Ізяславом Давидовичем (із чернігівських Ольговичів) через контроль над землями Подунав'я та приборкання виступу опального князя-ізгоя Івана Берладника. У цьому протистоянні галицького князя підтримали угорці. Почалося зближення з Угорщиною. Син Гези II Стефан III (1162—1173) провадив війну з Візантією, тому потребував підтримки Галичини та Волині. В цей час виник план одружити доньку Ярослава Осмомисла з королевичем Белою, але зусиллями візантійського імператора Мануїла до шлюбу справа не дійшла.

Після смерті Ярослава Осмомисла почалась усобиця, а новий галицький князь Володимир Ярославич почувався невпевнено на княжому престолі, що дало змогу угорському королю Белі III (1173—1196) втручатися в галицькі справи. Допомоги в угорців попросив сам князь, але замість неї війська Бели III зайняли Галич, посадили там королевича Андрія, а князя Володимира запроторили в один із угорських замків.

Фактично угорці зробили спробу захопити Галичину, але встановлений режим терору викликав опір місцевого населення. Водночас Володимир Ярославич зумів утекти з полону та заручитися підтримкою німецького імператора Фрідріха Барбаросси і свого родича — князя володимиро-суздальського Всеволода Велике Гніздо. По смерті Бели III 1196 р. в самій Угорщині почалась міжусобиця, що на певний час послабило інтерес цієї країни до Галичини та Волині.

Із 30-х років XII ст., з огляду на відцентрові процеси у житті Київської Русі, почалась гостра боротьба за владу над Києвом. До протистояння князівств щораз частіше залучають половців, що знову відкрило їм дорогу на Русь. Зі середини XII ст. спостерігається процес роздроблення у самих половців, а територія їх кочування розширилася. На сході вона обмежилася межиріччям Волги та Дону, на півдні — кримськими та приазовськими степами, на півночі — територією між Сулою та Ореллю, на заході — межиріччям Інгульця та Дніпра. Різні угруповання половців орієнтувалися на окремі руські князівства. Придніпровські та заорельські половці часто були союзниками Києва, донські — Чернігова, північнопричорноморські — Галича.

Досить часто по половецьку допомогу в боротьбі за Київ зверталися Всеволод Ольгович та його брат Святослав, одружений з дочкою хана Аепи. До половців звертався і Юрій Долгорукий (до так званих диких половців, які кочували у верхньому Подонні). Не так беззастережно користався допомогою волинський та київський князь Ізяслав Мстиславич, аби не втратити підтримку торків Середнього Подніпров'я. Правда, княжі міжусобиці рикошетом били й по половцях. Так, союз хана Белука зі смоленськими Ростиславичами призвів до того, що їхні противники — чернігівські Ольговичі — нападали на кочовища цього хана.

Надмірне зміцнення половців не було в інтересах руських князів, оскільки це ставило під загрозу безпеку південних торгових шляхів. Турботою про вільний прохід купців "гречаником", тобто шляхом із варяг у греки, був викликаний спільний похід руських князів у степ 1168 р. Того ж року чернігівські князі Ольговичі — Олег Святославич і Ярослав Всеволодович — здійснили вдалий похід на половців.

Під час літньої кампанії 1181 р. половці зазнали відчутного удару від київського князя Рюрика Ростиславича. Літописець з радістю відзначив, що "...русь потоптала їх. Половці ж, утікаючи перед руссю, многі потопилися в Чорториї, а інших захопили, а других посікли. А тоді вбили половецького князя Козла Сотановича, і Єлтута, Кончакового брата, і двох Кончаковичів схопили, і Тотура, і Бякобу, і Кунячука багатого, іЧюгая...".

У 1183р. коаліція руських князів на чолі зі Святополком Всеволодовичем та Рюриком Ростиславичем завдали відчутного удару кочовикам. У полон потрапив хан Кобяк та ще півтора десятка ханів. Однак 1185 р., без погодження з іншими князями, у похід проти половців вибрався новгород-сіверський князь Ігор Святославич. Його зусиль виявилося замало і князь був розбитий. Ця перемога половців сприяла активізації дій кочовиків. Наприкінці XII — на початку XIII ст. половецька загроза не була знята. Значною мірою це пояснюється відсутністю єдиної політики князів, які то воюють з кочівниками, то беруть їх за союзників. Так, Рюрик Ростиславич, який неодноразово воював із половцями, 1203 р. разом з ним захопив Київ, вчинивши там розгром. Половці грабували церкви, монастирі та забирали багатьох киян у полон.

У першій половині XIII ст. кочовиків усе ще турбували руські землі, але з меншою інтенсивністю та наслідками. Поява 1223 р. нового ворога — монголів — сприяла об'єднанню зусиль русичів і половців, але через неузгодженість дій, битву на р. Кал ці виграли монголи. Ця подорож не навчила нічого ні русичів, ні половців, які продовжували воювати один проти одного. Навала орд Батия ліквідувала як половців, так і остаточно донищила Києворуську державу.

Зовнішня політика Київської Русі формувалася та розвивалася разом із самою державою. У період відносної централізаціїзовнішню політику визначав центр і була вона цільною та обміркованою. З настанням доби удільної роздробленості вона стала регіональною, не завжди обміркованою, а інколи й суперечливою. Загалом Київська Русь займала вагоме місце в системі європейських стосунків, відіграючи роль впливового партнера.