2. Укр з Московською державою

Не досягнувши порозуміння з Туреччиною та іншими країнами Сходу й Балкан, виснаживши до краю свої сили, Хмельницький знову зав'язав близькі стосунки з Москвою. Війна з Польщею також не викликала вже такого ентузіазму в населення, як це було на початку її. Про взаємну виснаженість свідчила битва під Жван-цем. Хоча перевага була на боці козаків, однак крим¬ський хан у черговий раз зрадив їх, виступивши по¬середником у переговорах між поляками й козаками і змусивши Хмельницького замиритися з поляками на умовах Зборівського договору. Сам хан задовольнився великою контрибуцією та правом брати ясир на Волині й у Галичині. Гетьман, дізнавшись про це, послав свої війська із завданням відбирати ясир у татар, не зупи¬няючись перед розгромом загонів колишнього союзника. Укладена в грудні 1653 року Жванецька мирна угода повторила в основному Зборівський договір. Війна за¬йшла у безвихідь, Хмельницький дедалі більше схи¬лявся до союзу з Москвою. Ще наприкінці 1648 року, маючи за плечима низку вражаючих перемог над поляками, Б. Хмельницький через свого посланця полковника С, Мужиловського попросив у Москви дипломатичної підтримки й воєнної допомоги. Цар не поспішав з остаточною відповіддю: він мав свої розрахунки. Проте інтерес до України був такий великий, що за роки Визвольної війни Москва надіслала до Б. Хмельницького 13 посольств. Переговори гетьмана з Москвою зайшли так далеко, що в час, коли укладалася Жванецька угода, посли московського царя вже їхали в Україну, аби обговорити план союзу з Москвою та протекції царя над Україною. Хмельницький на цей час уже розумів, що позбутися ролі сіамського близнюка з Польщею без чужої до¬помоги неможливо. Тому він апелював до релігійних почуттів московського царя, заманюючи його значними територіальними поступками з боку Польщі в разі пе-ремоги над нею. Але Московія боялася встрявати в черговий виснаж¬ливий конфлікт з Польщею. Вона вдоволено спосте¬рігала за процесом взаємного виснаження Польщі й України. Коли ж ознаки ослаблення Польщі ставали дедалі відчутнішими, Московія поводила себе щодо неї все агресивніше. У дедалі гостріших нотах та інших дипломатичних документах Московія вимагала від Польщі відшкодування за різні кривди та збитки, завдані колись поляками московській стороні. Те, що відбувалося перед Переяславською угодою, мало таку передісторію. У квітні 1653 року козацькі посли Бирляй та Мужиловський прибули до Москви з пропозицією: козаки не хочуть миритися з поляками, просять прийняти гетьмана з Військом Запорізьким під цареву високу руку, Після цього Московія розпочала переговори з Польщею, причому цар узяв на себе функцію посередника між Україною й Польщею. Цар запропо¬нував королеві помиритися з Військом Запорізьким, по¬вернути козакам усі права за Зборівським договором, скасувати унію тощо. Переговори завершилися невдало. Тоді цар грамотою від 22 квітня 1653 року повідомив Хмельницького: «Мьі изволили Вась принять под нашу Ц В. руку». Але Земський собор довго не наважувався затвердити це царське рішення. На його сесіях всебічно обговорюва¬лася можливість протекторату Московії над Україною, зважувалися причини й наслідки такого непростого кроку, Найголовнішими аргументами на користь взяття України під царську руку були: безчестя цареві з боку Польщі (тут швидше йшлося про вперте небажання поляків прийняти московські умови), утискування пра¬вославної віри в Польщі, небезпека можливого пере¬ходу Хмельницького під руку Туреччини. І аж у жовтні 1653 року собор врешті ухвалив рішення просити царя, аби він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри й святих Божих церков». Після цього гетьмана повідомили, що в Україну відбуває царське посольство. Перша зустріч гетьмана з московськими послами ста¬лася 7 січня 1654 року в Переяславі. Хмельницький довідався, що посли привезли царську грамоту. Був обговорений ритуал присяги. Вранці 8 січня гетьман мав провести таємну нараду з козацькою старшиною, потім посли повинні були оголосити царську грамоту, далі гетьман знову мав провадити нараду зі старшиною і, нарешті, у соборній Переяславській церкві гетьман повинен скласти присягу. Згодом цей порядок був уточ¬нений, бо після т

аємної наради постало питання про необхідність скликання козацької ради, що не перед¬бачалося попередньо. Після проведення такої ради Хмельницький відвідав послів, Бутурлін передав йому царську грамоту, тут же зачитану писарем Виговським. Наближалася найвідповідальніша мить: присяга в церкві. Але раптом уже в церкві гетьман звернувся до мос¬ковських послів з вимогою передусім скласти присягу від імені московського царя. Посли навідріз відмовилися це зробити, мотивуючи свою відмову тим, що, мовляв, в Московії всі складають присягу цареві, але цар нікому її не складав і складати не буде, чого не можуть узяти на себе і його посланці. Посли пропонували повірити цареві на слово, бо «слово государево пре-менно не бьівает"ь». Але гетьман зі старшиною виявили рішучість і по¬казали характер. Уже 12 січня до Бутурліна прибули Виговський, суддя Богданович (Зарудний), місцевий пол¬ковник Тетеря з вимогою дати листа за підписом цар¬ського посла, яким би підтверджувалися колишні ко-зацькі вольності, права й маєтності, бо на слово, мовляв, на місцях учасникам присяги люди не повірять. Це була спроба козацької старшини порушити питання про укладення договору з Москвою. Бутурлін відмовився дати такого листа, вказавши на право козаків самим звернутися через своїх послів безпосередньо до царя. Так завершилася підготовча робота до рішучого кро¬ку, який мала зробити Україна на краю історичної прірви, до якої затягувало її перебування під Польщею. Не відаючи про свою подальшу долю, гетьман і народ України сподівалися на те, що православний цар не дасть на поталу рідну віру, з повагою ставитиметься до прагнень українського народу до волі й незалеж¬ності, вважатиме Україну рівноправним партнером у боротьбі зі спільними ворогами.

Переяславська угода та Березневі статті 1654 року, їхні міжнародні аспекти.  Після погодження основних спірних питань відбулася сама церемонія урочистого складання присяги. Промову гетьмана про необхідність союзу з Москвою присутні зустріли схвальними вигу¬ками. Бутурлін передав гетьманові царську грамоту, а також корогву, булаву, кафтан і шапку. Після гетьмана присягу склали генеральна старшина, майже всі пол¬ковники, близько ста сотників, кілька десятків пред¬ставників різних козацьких полків. Всього присягнуло до двохсот чоловік. Окремо присягали старшина й пред-ставники Переяславського полку. Переяславські міщани спочатку відмовилися присягати, але їх силою погнали до церкви і змусили скласти присягу. Хворого пере¬яславського війта понесли до церкви прямо на ліжку. Чи то від хвороби, чи від хвилювання на другий день війт помер.

Виходило так, що гетьман зі старшиною присягнули цареві, а від царя натомість нічого не дістали, окрім обіцянок од його послів, щоправда, стверджених цар¬ським словом. Слід було скористатися порадою Бу-турліна про звернення безпосередньо до царя й спо-ряджати до Москви посольство. 17 лютого 1654 року Хмельницький відрядив послів, на чолі яких стояли генеральний суддя Самійло Богданович (Зарудний) та переяславський полковник Павло Тетеря. Посли везли із собою грамоту гетьмана і проект, в якому виклада¬лися головні умови майбутнього договору. Решту Хмель¬ницький звелів передати на словах.

Звичайно, Переяславська угода та Березневі статті заслуговують на детальний історично-юридичний аналіз. Але все це справа істориків України. Тому слід зупи¬нитися на тих аспектах договору й статей, що стосу¬ються міжнародних відносин України з Москвою та іншими державами. Частково це вже було зроблено під час ознайомлення із спеціально присвяченою правам України в галузі зовнішньої політики п'ятою статтею. Спроба царя обмежити міжнародні відносини України з Польщею й Туреччиною призвела до того, що Хмель¬ницький, ігноруючи цю (п'яту) статтю, провадив неза¬лежну зовнішню політику. При цьому гетьман пово¬дився як верховний господар незалежної держави. Він не лише здійснював активне й пасивне право зносин із чужими державами, а й укладав договори міжнародного характеру та приймав зобов'язання, навіть не повідом¬ляючи про це царя. Про незалежну зовнішню та економічну політику гетьмана свідчить його універсал за 1654 рік, яким він доручав майбутньому дипломатові Астаматію організу¬вати митну справу на московському й турецькому кордонах України. Пошуки Богданом Хмельницьким політичних комбі¬націй для забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради.  Широкі міжнародні контакти гетьмана яскраво ілюструють донесення посла австрійського цісаря, який на початку 1657 року застав у гетьманській столиці Чигирині одночасно акредитованих при Хмельницькому та спеціально направлених до нього послів. Там були посли: австрійський, два шведських, два князі Ракоші, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і тільки-но прибулі московські посли.

Розчарування козацтва переяславською угодою по¬чалося з перших же кроків її реалізації. Замість до¬помоги військами в боротьбі з Польщею цар розмістив в Україні свої гарнізони, призначені зовсім не проти того ворога. У Києві один із цих гарнізонів без дозволу митрополита розпочав будівництво військових об'єктів на церковних землях. Така небажана активність мос¬ковських властей змусила Хмельницького попередити їх, що Польща, Литва, Туреччина та Крим роблять усе від них залежне, щоб розірвати московсько-козацькі зв'язки, отож у цій ситуації краще не дратувати ук¬раїнський люд, заводячи чужі порядки. Докази були наведені вагомі, й царський уряд належним чином від-реагував на них.  Фінансові справи лишилися у віданні гетьмана, його ж урядовці збирали податі. Гарнізон з воєводою був тільки в Києві. Пересвідчившись у за¬жерливості царя, Хмельницький намагався всіляко обмежувати його апетити щодо України, не сковуючи себе ніякими угодами й грамотами. Коли не стало не¬обхідності в союзі з Московією, Богдан Хмельницький уклав союз зі Швецією, який більше відповідав ук¬раїнським інтересам. А це свідчило про те, що Україна не сприймала угоду з Московією як щось назавжди дане.

Узагалі червень 1657 р. був "гарячим" місяцем для козацької зовнішньої політики — могутні сусіди скеровували посольства до Чигирина, кожне з яких намагалося досягти своїх, часто протилежних іншим, цілей; шляхта Турово-Пінського повіту звернулася з проханням приєднати ці землі до козацької держави; з півдня загрожувала татарська навала тощо. Окрім посольств С. Беньовського від поляків, Г. Лілієнкрони та Ю. Немирича від шведів, на початку червня до гетьмана прибув посол від царя — окольничий Федір Бутурлін. Він мав з'ясувати зовнішньополітичну орієнтацію Б. Хмельницького, котра все більше насторожувала та дратувала Москву. Гетьман зволікав із аудієнцією, посилаючись на хворобу, і спочатку Ф. Бутурліна прийняв І. Виговський, лише згодом — сам Б. Хмельницький. Посол висунув козацькому уряду низку звинувачень, передусім щодо спілки з Семигороддям, яка суперечила Віденському перемир'ю, та щодо претензії козацтва на білоруські землі. Крім того, порушувалися питання присутності воєвод у значних містах України, проблема збирання податків, які мали йти царю тощо. Переговори супроводжувалися низкою непорозумінь і проходили в напруженій атмосфері, часто на підвищених тонах з боку гетьмана. Загалом на той час відносини з Москвою максимально охололи, і єдиним, що стримувало Б. Хмельницького від повного розриву цих стосунків, була татарська загроза. Вона також змусила гетьмана наказати Антону Ждановичу відступати до України.

Завершальна фаза війни українсько-семигородьких військ проти коронної армії видавалася як поспішним відступом з оборонними боями — досить швидко Юрій II Ракоці прийняв рішення про необхідність замирення з поляками, і лише старався зробити це на більш вигідних умовах. У спільників були можливості відступити на козацьку територію і відновити сили, але семигородський князь не виявив достатньої рішучості (його військо було деморалізоване, ширилося дезертирство) і після битви під Чорним Островом на Поділлі розпочав перемовини про капітуляцію. У такій ситуації А. Жданович вирішив покинути семигородців і відступити за Південний Буг, щоб не стати жертвою сепаратних переговорів князя з поляками. Такий крок був наслідком готовності Ракоці до капітуляції, а не її причиною. Семигородці 12 (22) липня 1657 р. уклали принизливий договір з поляками, котрий передбачав вибачення Ракоці перед польським королем і турецьким султаном, розірвання стосунків з ворогами Польщі, сплачення великої контрибуції та втрату артилерії.

Поразка семигородсько-української коаліції, а також бунт у козацькому війську дуже засмутили Б. Хмельницького, котрий навіть наказав стратити Антона Ждановича (чого, однак, не відбулося). Усе це завдало шкоди здоров'ю гетьмана — його, радше, вразив інсульт, і після кількох днів, 27 липня (6 серпня) 1657 р. гетьман помер. Відхід видатного політика, котрий власним авторитетом тривалий час стримував внутрішні суперечності та зовнішній тиск сусідів, відбувся явно не на часі, що вплинуло на подальшу долю України.