2. Дипломатична служба козаків 16 – 17 ст

3. Зовн політика Війська Запорозького 20-40 рр 17 ст

Отже, козацтво виникає в умовах, коли нагальною стає потреба оборони прикордонних територій литовсько-польської держави від нападів кочівників, але при цьому держава не має ані відповідних коштів, ані урядових військових формувань, здатних постійно обороняти південні кордони, а тому змушена миритися з активізацією неосілих елементів серед власних підданих (за способом життя багато в чому схожих на своїх ворогів), які були здатні ефективно протистояти загрозі з півдня. Свавільне населення прикордоння та згаданої "буферної зони", яке промишляло "уходницьким" життям та розбійними нападами, вдосконалювали свою бойову майстерність у сутичках із татарами, охоче зголошувалися на заклик прикордонних урядників і ставало причетним до зовнішньополітичних акцій якщо не цілої литовсько-польської держави, то принаймні місцевих старостів і воєвод, які часто діяли без огляду на волю монарха. Крім того, "в'ялі" спроби уряду оформити козаків в організаційному плані та взяти їх під свій контроль, хоч і не увінчалися успіхом, але опосередковано заклали певні принципи, що згодом вплинули на уявлення про те, як потрібно організовувати козаччину (наприклад, питання реєстру). На жаль, зі зміною у зовнішній політиці Великого князівства Литовського щодо татар у середині XVI ст. змінилося і ставлення уряду до козаків.

Перші кроки козаків на міжнародній арені були не самостійними, а вплетеними у плани прикордонних урядників або ж обмежувалися до незначних сутичок із кочовиками. Ситуація змінилася після того, як козацтво очолив заможний магнат з Південної Волині Дмитро Вишневецький. В 1550-х роках XV ст. він узявся за реалізацію амбітного плану, з яким давніше виступав ще Є. Дашкевич, — будівництво укріплень на нижньому Дніпрі (цього разу це був мурований замок на о. Хортиця).

Вишневецький активно долучився до боротьби проти татар, однак підтримку для своїх заходів він вирішив шукати не у Великого князівства литовського, а в Туреччини (і це проти її васала — кримського хана). Так, улітку 1553 р. Д. Вишневецький вирушив із цілим підпорядкованим собі козацьким військом до Туреччини. Це здійняло тривогу в урядових колах литовсько-польської держави, оскільки там побоювалися, що Вишневецький приведе турків на Україну. Якою була справжня мета його поїздки, достеменно невідомо (формально вважають, що він їздив визволяти свого дядька Ф. Вишневецького з турецької неволі). За словами Сигізмунда Августа, Д. Вишневецький хизувався, що в Туреччині його прийняли дуже прихильно і він отримав там подарунки. Навесні 1554 р. Вишневецький уже повернувся до України та вирушив до короля, щоб пояснити свої дії. Аргументація Вишневецького була прийнята і король навіть надав йому титул "стражника на Хортиці". М. Грушевський припускав, що у Д. Вишневецького була ідея союзу на два фронти — опиратися у боротьбі проти Криму з одного боку на литовсько-польську державу, а з іншого — на Туреччину.

Попри прихильне ставлення Сигізмунда Августа до Д. Вишневецького, великий князь не поспішав псувати стосунків з Кримом з огляду на те, що татари були союзниками Литви проти Московії. Перед ханом великий князь литовський усіляко намагався дистанціюватися від Д. Вишневецького і постійно наголошував, що козацький ватажок діє самовільно. Правда, при цьому ханові пояснювали, що будівництва замку на Хортиці не треба боятися, від нього буде лише користь — ця фортеця, крім усього іншого, мала стерегти татар від нападів "московських козаків" (якими литовський уряд, уже за звичкою, лякав татар).

І тоді, коли уряд побоювався втратити союзника у боротьбі з Москвою, Вишневецький власне і переорієнтувався на Москву (1556 р.) сподіваючись на підтримку в антитатарській боротьбі. Тобто виникла ситуація, коли зовнішньополітичні плани козацького ватажка стали цілком протилежним планам уряду. За погодженням із московитами, Д. Вишневецький здійснив вдалі походи на Очаків (турецька фортеця на березі Дніпровського лиману) та Ісламкермен (Аслан-городок — фортеця на лівому березі Дніпра неподалік від Тавані).

Хан намагався переманити до себе Вишневецького, якому надіслав подарунки та листа зі закликом стати до нього на службу. Однак Д. Вишневецький не погодився, і тоді у січні 1657 р. хан вибрався походом на Хортицю, яку протримав 24 дні в облозі, а не змігши її здобути та зазнавши великих втрат, мусив повертатися. Проте це не остудило бойового запалу хана, і влітку 1557 р. він знову рушив на Січ (разом із турецькими та молдавськими загонами). Цього разу блокада Січі виявилася важчою, козацьке військо почало зменшуватися і Вишневецький мусив відступити з Хортиці.

Не знайшовши підтримки у великого князя литовського, Д. Вишневецький подався до тогочасного ворога татар — Москви — і став на службу до Івана IV Грозного, за що отримав "у вотчину" місто Бєлєв з численними підмосковними селами, а також значні дарунки (у тому числі грішми). Це вкотре свідчить про великий авторитет Д. Вишневецького.

Плани Вишневецького — об'єднати зусилля Литви та Мос- ковії у боротьбі проти татар — знайшли повну підтримку в Москві, яка прагнула розсварити литовців і хана. Тому на початку 1558 р. Москва вирішила організовувати велику кампанію проти Криму. На допомогу Д. Вишневецькому мав прибути кабардинський мурза Канклич і об'єднатись із ним під Ісламкерменом. Паралельно цар вислав до Литви посольство, котре мало переконати великого князя у необхідності оборонити християнські народи від "бусурман" і запевнити у відсутності будь-яких претензій на литовські землі. У Москві хотіли використати тимчасову неприязнь Великого князівства Литовського до Криму за попереднє нищення татарами Брацлав- щини. У литовських колах були особи, котрі залюбки підтримали московську ініціативу — кн. Острозький, Радзивіл, С. Збаразький. Але, з іншого боку, були небезпідставні побоювання, що користь від знищення Орди матиме лише Москва, чия позиція стосовно Литви зміцниться ще дужче. Крім того, литовсько-польський уряд розумів, що за татар може заступитися Туреччина і тягар боротьби з нею ляже на Польщу, а от Москва в такій ситуації невідомо як поведеться.

Попри значні вагання, Литва погодилася відправити у відповідь своє посольство до Москви, котре прибуло туди наприкінці 1558 р. Московська сторона вимагала укласти "вічну угоду", що мала б закріпити існуючий стан володінь. Але це вже не влаштовувало Литву, бо означало б зречення претензій на Сіверщину та Смоленськ. Так перспектива литовсько-московського союзу зійшла нанівець і Велике князівство Литовське повернулося до спілки з татарами проти Москви.

Під час кампанії 1558 р. Д. Вишневецький дійшов до Перекопу, не зустрічаючи татарських загонів по дорозі, — хан стягнув їх у Крим, щоб підготуватися до оборони. Після отримання від Московії підмоги на чолі з дяком Ржевським, Д. Вишневецький планував піти вглиб Криму аж під Козлов (Гезлев, сучасна Євпаторія), але йому надійшов наказ повертатися до Москви, залишивши своїх козаків під московським командуванням. Чомусь, коли наступного 1559 р., Москва вдруге організувала похід на Крим, то керівництво знову належало московитам — цього разу воєводі Адашеву. Натомість Д. Вишневецький отримав другорядну роль — іти на Дон і вже звідти організувати напад на Крим. Акція 1559 р. мала на меті лише демонстрацію сили перед татарами, щоб ті на певний час облишили в спокої московську територію, і ця ціль була досягнута. Далі царський уряд відмовився від походів на Крим (переорієнтувавшись на Лівонську війну), і Д. Вишневецького 1560 р. взагалі було відправлено на Кавказ до черкесів.

У 1561 р. розпочалася війна литовсько-польської держави та Московії за Лівонію, і Д. Вишневецький фактично опинявся в ролі зрадника, а тому вже влітку 1561 р. він знову з'явився на Запорожжі. Литовський уряд мусив змиритися з його попередньою діяльністю і, прийнявши його "під свою ласку", закликав козаків взяти участь у Лівонській війні. Однак невдовзі Д. Вишневецький втрутився в молдавську міжусобицю, що закінчилося для нього трагічно — стратою у Стамбулі 1563 р. Д. Вишневецький в українській історії виступає як перший реальний (а не легендарний) організатор козаччини, який вивів її на міжнародну арену та провадив досить незалежну зовнішню політику, на відміну від своїх попередників, коли козацтво діяло переважно в межах допомоги прикордонним старостам і панам. Не останню роль у ствердженні самостійної політики козацтва на міжнародній арені відіграли запевнення литовського уряду перед володарями інших держав (передусім Криму та Туреччини) про те, що козаки їм не підвладні.

У 70—80-х роках XVI ст. козацтво стає поважним чинником на міжнародній арені, зміцнюється і його позиція всередині Речі Посполитої. У 1578 р., у зв'язку з підготовкою до війни проти Московії, король С. Баторій розширив реєстр козацького війська до 600 чол. (спроби сформувати реєстрове козацьке військо на державній службі відомі й раніше — невдала спроба 1524 р. і частково реалізована — 1572 р.) та обдарував козаків низкою привілеїв. З'явилося поняття "козацьких воль- ностей", яке назавжди увійшло до козацької свідомості, правда у дещо ширшому вигляді, ніж це собі уявляв король. Етнічний склад козацтва стає ще більш розмаїтим — як видно з реєстру 1581 р., серед козаків було чимало вихідців з білоруських земель, траплялися також німці, серби, татари, вихідці з Кафи і "п'ятигорці" (ймовірно, представники кавказьких народів, — загалом цей етнонім був досить поширений в українських степах).

Потреба польського уряду в дешевій та реальній військовій силі змушувала його до поступок козакам, до розширення їхніх прав. Якщо на початку XVI ст. козаками називали, зазвичай, гультяїв чи степових загарбників, й афішувати свою причетність до козацтва було небажаним, то у другій половині цього ж століття ситуація суттєво змінилася — бути козаком стало престижно (принаймні для вихідців із селян та міщан). Водночас, роздаючи привілеї для козацтва, польський уряд не був готовий ретельно виконувати свої зобов'язання — передусім це стосувалося вчасної видачі платні (як відомо, навіть коронне військо мало постійні проблеми із вчасною виплатою "жол- ду", через що в ньому ширилися бунти і погіршувалась боєздатність). Таким чином, надання нових прав козакам та паралельна неготовність їх шанувати і виконувати свої обов'язки з боку уряду, створювали умови для ширшого та своєвільного трактування власних привілеїв з боку козацтва.