48 Унр і кр Антанти

Наступ червоного війська на Україну тим часом тривав. У відповідь на нього міністр закордонних справ Директорії В. Чехів-ський 31 грудня 1918 року, 3 й 4 січня 1919 року надіслав Раднаркомові ноти із запитом, на яких підставах ве¬деться наступ радянського війська на Україну. У відповідь нарком закордонних справ Чичерін нотою від 5 січня 1919 року запевнив, що на Україну наступають не чер¬воні війська Росії, а воєнна сутичка на українській території відбувається між збройними силами Дирек¬торії та Українського Радянського уряду, який прого¬лошувався цілком незалежним від Радянської Росії. Це, звичайно, був просто дипломатичний крок. У відповідь на чичерінську ноту Директорія 9 січня 1919 року надіслала Раднаркомові ультиматум, у якому досить відверто змалювала наміри Росії: «Директорія ясно бачить мету Уряду Народних Комісарів: йому необхідно за допомогою цих „большевицьких совітів" захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже три століття під владою російських царів та всіх російських імперіалістів». І справді, Радянська Росія була максимально зацікавлена в ресурсах і сировинних запасах України. Україна тоді давала, як визнавали самі раднаркомівці, 92% всієї цукрової продукції Росії, 77% вугілля, 65% чавуну, 55% врожаю пшениці, майже 28% жита, 26% ячменю, 20% вівса. Далі в ноті ультимативно вимагалося протягом 48 го¬дин дати відповіді на такі запитання: «1. Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні операції проти Української Республіки та її трудового народу? 2. Коли згоден, то чи зобов'язується негайно вивести своє військо з території України?» Директорія поперед¬жала, що в разі невиконання її умов, ухиляння від прямої відповіді або ж мовчання вважатиме це за офіційне оголошення війни з боку Росії. Відбувся обмін нотами, мотив яких був схожий. Нарешті на пропозицію Раднаркому до Москви була відряджена надзвичайна дипломатична місія Директорії на чолі із С. Мазуренком. Перед нею ставилося за¬вдання відстоювати 3 головних пункти: нейтралітет Ук-раїни, протистояння контрреволюції й наступу Антанти, система радянської влади у формі трудових рад. Попри всю несхожість позицій підписаний врешті мирний до¬говір визнавав нейтралітет України із захистом від Денікіна, Краснова, Польщі й Антанти. Але цей договір підписали тоді, коли Директорія вже здала Київ, — 4 лютого. Тобто реалізований договір фактично не був. Війна з боку Росії, розгул отаманщини, опозиція най¬ближчих сусідніх держав спричинили намагання уряду Директорії встановити контакт з командуванням військ Антанти, які окупували південь України. З французьким командуванням цих військ вели переговори міністр за¬кордонних справ Мацієвич і генерал Греков, які з цією метою постійно перебували в Одесі. Але всі аргументи українських представників не діяли. Антанта вперто виступала за збереження «єдиної неділимої» Росії, де самостійній Україні місця не було. Мало того, що Ук¬раїні відмовляли в засобах боротьби з більшовиками, одночасно Денікін, який уособлював для Антанти оту «єдину неділиму», отримував усе необхідне — озброєння, обмундирування, гроші. Під впливом багатьох внутрішніх і зовнішніх чин¬ників із 100-тисячної армії, що підтримувала Директорію під час повстання проти гетьмана, залишилися вірними Директорії трохи більше 20 тисяч вояків. Цього було замало, аби протистояти наступу червоних військ та отаманщини. 2 лютого 1919 року Київ зайняли більшовики. Директорія переїхала до Вінниці. З цього часу розпо¬чалися її мандри по Україні. Втрата Директорією своєї столиці значно ослабила її міжнародні позиції. Звернення до Антанти відразу ж зіштовхнулося з низкою додаткових вимог. Тепер умо¬вою переговорів представники Антанти вважали обов'яз¬кову відставку В. Винниченка, В. Чехівського та С. Пет¬люри, запровадження контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць гетьманських міністрів. Таку важливу умову як збереження незалежності Ук¬раїни навіть не висували. І Директорія капітулювала. Ображений Винниченко вийшов з її складу й виїхав за кордон. Петлюра взяв на себе обов'язки Голови Ди¬ректорії, одночасно вийшовши із соціал-демократичної партії. До влади прийшов несоціалістичний уряд С. Ос-тапенка, прибічника союзу з Антантою. Сподівалися, що така поступка викличе прихильність Антанти до української справи. Проте сталося по-іншому. Антанта з кожною поступ¬кою української сторони виявляла все більше зухваль¬ство. Вона не подавала реальної допомоги новому уря¬дові Директорії, зате висувала Щораз нові вимоги. Тепер Антанта прагнула відставки не лише Петлюри, а й Андрієвського. Вона намагалася встановити повний конт¬роль над внутрішньою політикою Директорії, тобто у внутрішніх справах. Але найбільші протести діячів УНР викликало домагання об'єднати війська Директорії з армією Денікіна. Тим часом справи Антанти на півдні України були кепські. Під впливом революційних подій та інших чин¬ників антантівські війська втрачали бойову готовність. А тут ще стався вибух отаманщини й перехід багатьох отаманів до червоних. Отаман Григор'єв розпочав успішний наступ на Одесу. Антанта змушена була поспіхом ева-куювати звідти своє військо. Директорія в цей час розмежувалася. Андрієвський та Президент ЗУНР Петрушевич переїхали до Станіслава (нині Івано-Франківськ), а Петлюра, Швець і Макаренко перебралися до Рівного. В Рівному Директорія реор¬ганізувалася. До її складу входили Петлюра, Макарен¬ко, представник ЗУНР та два представники від УПСР і УСДРП. Дещо змінилися функції Директорії, яка тепер затверджувала закони, що їх видавали міністерства. Зно¬ву був створений соціалістичний уряд на чолі із соціал-демократом Б. Мартосом. Дискримінаційна політика Антанти щодо певних сил України, спроби Антанти керувати окремими з них при¬звели до розколу в їхніх лавах. Між зунрівцями та східняками виникло тертя, спровоковане насамперед не¬послідовними діями Антанти. Є. Петрушевич картав членів наддніпрянського уряду за їхню близькість до Петлюри, якого, мовляв, Антанта вважає більшовиком і тому не надасть допомоги, доки той очолює армію. Не вірила Петлюрі й значна частина наддніпрянців, які не виз¬навали його за військового діяча. А в цей час розпочався польський наступ. Хоч Антанта, зокрема Франція, й підштовхувала Поль¬щу до боротьби з Україною, однак і вона не могла не рахуватися з міжнародною громадською думкою, яка після виснажливої Першої світової війни була не на боці тих, хто продовжував воювати (навіть і за якусь благородну, з чиєїсь точки зору, мету). Тому для підписання перемир'я між Польщею та УНР у Парижі на початку травня 1919 року зібралася міжсоюзницька конференція, яка визначила демаркаційні лінії. Але че¬рез тиждень перемир'я було зірване польською стороною. Вже 16 травня 1919 року поляки взяли Луцьк, захо¬пивши багато полонених. їм дісталися й величезні військові склади. Директорія переїхала до Красного й Тернополя. А польські війська продовжували наступати