У

Філософія Платона

сократівських пошуках того, що є “прекрасне” взагалі, а таким, як вважав Сократ, не може бути жоден конкретний предмет чи вчинок, Платон знаходить бажану точку опори для свого майбутнього вчення. У ньому об’єктом пізнання стає не світ речей і предметів, а світ ідей. Ідея є “справжня сутність” усього. Тобто Платон приходить до відкриття особливого виду буття, реальності, яку не сприймаємо відчуттями, однак вона існує об’єктивно, незалежно від фізичного буття і становить собою світ ідей.

Що таке платонівська ідея? Як трактує її філософ у своїх діалогах? Платон подає ідеї в трьох головних функціональних проявах. По-перше, в онтологічному, коли ідею розглядає як своєрідний прототип, модель, взірець або сутність усього існуючого. По-друге, в логічному, коли ідею трактує як загальне поняття, що служить засобом пізнання речей і предметів. По-третє, у телеологічному, коли ідею розглядає як мету, до якої як до верховного Добра тягнеться все існуюче.

Щодо онтологічного статусу ідей, то вони подані Платоном як особливі ідеальні, духовні сутності чи навіть субстанції, як щось трансцендентне, що існує само по собі. Кожна ідея як окрема сутність є вічною і незмінною, незнищенною, бо не знає ні народження, ні смерті, ні росту, ні загибелі. Разом вони становлять світ ідей, що відкритий лише мисленню. Ідея не може бути ні словом, ні думкою, ні назвою. Вона – абсолютне буття, що існує об’єктивно і є самодостатнім.

Згідно з твердженням Арістотеля, Платон визнавав існування неосяжної кількості ідей, тобто різні види буття мають свої окремі, самостійні ідеї.

Найбільш складною і важкою видалася Платону проблема взаємодії ідей і речей, чи “участі” ідей у процесі виникнення і становлення світу речей. Конкретно: яким чином ідеї зумовлюють чи породжують усе існуюче в навколишньому світі?

Аналіз платонівських діалогів розкриває такі основні варіанти цієї взаємодії. Так, у “Федоні” він веде мову про те, що речі не дорівнюють ідеям, хоч і подібні до них, залежать від них і зумовлюються ними. Ідеї не є і причинами речей, а лише їх зразками, взірцями (paradeigma). У цьому ж контексті філософ говорить про так зване “наслідування” (mimesis) ідей речами, що проявляється в їх особливому потягові до ідей, у їх любові до ідеального, бажанні його здобути. Тому він вважає, що речі є лише тінями ідей, їх невиразними слідами.

У творення світу речей особливе місце, за Платоном, посідає творець Деміурґ і Світова Душа. Деміурґ витворює її з ідей і матерії, яку він трактує як небуття, місце перебування ідей. Світова Душа є космічним творчим принципом, що проймає собою світ ідей і світ речей. У “Законах” філософ зазначає, що “Душа править усім, що є на небі, на землі і на морі за допомогою своїх власних рухів”. Тому кожна річ має душу як частину Світової Душі. Її не можна пізнати раціонально, так само, як і найвище Благо, до якого можна лише прагнути.

За Платоном, ідеї проникають у речі, зливаються з ними, внутрішньо присутні у них і, отже, завдяки цьому останні стають подібними до ідей. У “Федоні” з цього приводу сказано: “Якщо існує будь-що прекрасне поза прекрасним самим у собі, воно, мені видається, не може бути прекрасним в інший спосіб, як через причетність до прекрасного самого в собі”. І, нарешті, є в нього вказівка і на те, що ідеї є цільовими причинами речей, які, будучи породжені ідеєю Добра, намагаються будь-що рухатися до нього й осягнути стан найвищої досконалості.

Світ платонівських ідей не є хаотичним чи механічним їх нагромадженням. Насправді тут існує своєрідна система ідей, що певним чином упорядковані, мають ієрархічну побудову. І так само, як наші поняття становлять у душі логічну завершеність, цілість і взаємопов’язаність між собою, підпорядковані одні одним, аналогічна ієрархічна залежність мусить існувати й у світі ідей. У цій системі існують ідеї як вищі, так і нижчі. Завершує ієрархічну побудову найвище Добро. Воно – абсолютна досконалість, мудрість і найвища мета світу. У кінцевому варіанті ідею Добра Платон ототожнює з Богом.

У гносеології Платон повністю заперечує можливість через чуттєвість (зір, слух, нюх, дотик, смак) проникнути у світ ідей, який є для нього головною метою пізнання. Відчуття, як твердить Платон, не тільки не здатні проникнути у світ ідей, пізнати істину, але й не спроможні пізнати самі речі. Знання чи пізнання на чуттєвому рівні не мають істинного характеру ще й тому, що сприймання, спостереження будь-чого залежить від спостерігача, суб’єкта пізнання, що, на думку Платона, призводить до своєрідного пізнавального релятивізму. Чуттєві подразники є лише своєрідним імпульсом, чи збудником, для того, щоб звернути увагу на поняття, і жодним чином не слугують причиною їх виникнення. Отже, вони нам ніби нагадують про поняття. Це означає, що душа вже має в собі ідеї і зараз лише пригадує те, що оглядала й знала, перебуваючи раніше у світі ідей. З’єднавшись із тілом, душа розпочинає після цього підпорядковувати цим ідеям весь зовнішній світ.