С

Філософські ідеї Геракліта

воє трактування цих питань робить Геракліт (прибл. 544 – прибл. 484 рр. до н. е.) з Ефеса. Практично всі дослідники його творчості звертають увагу на своєрідність і особливість його філософської прози – її афористичність і парадоксальність у побудові речень, суджень та наявність у ній не зовсім зрозумілих висловів, порівнянь. Усе це, напевно, і стало причиною того, що Геракліта вже в античності називали “Темним”.

Філософ акцентує увагу на тому, що визначальною характеристикою буття є трактування його як чогось змінного, суперечливого й такого, що перебуває у вічному русі, самооновленні. А оскільки ми маємо справу з дійсністю, образом якої є ріка, то, звісно, і те суттєве, першооснова буття, також мусить бути чимось мінливим, динамічним, рухливим, бо те, що не змінюється, не може бути причиною змін у іншому. І таку стихію Геракліт віднаходить – нею є вогонь. Він, як міркує ефеський філософ, порівняно з землею, водою, повітрям є елементом “найбільш тонким”, а головне – “рухливим” і таким, що може перетворюватися на воду, землю чи будь-яку іншу річ. Вогонь, як міркує Геракліт, є активним і творячим першопочатком; визначає весь світовий процес виникнення та загибелі. Він – символ вічних змін, що стаються у світі. “Цей космос, – стверджує Геракліт, – один і той самий для всього існуючого, не створив жоден Бог і жодна людина, але завжди він був, є і буде вічно живим вогнем, у міру спалахуючим, у міру згасаючим”.

Гераклітівський діалектичний стиль мислення підводить нас до ще одного образу-символу, що має винятково велике смислове значення в його філософії – образу ріки, що також уособлює вічну зміну, безперервний рух і постійну течію буття. У своєму узагальнюючому вигляді це звучить як принцип “усе плинне й ніщо не лишається на місці”, або, як ще стисліше сформулював його Платон у “Теететі,” “усе плинне” (pantа rei).

Значна частина фрагментів його філософської спадщини підтверджує, що космічний вогонь, “Єдине” насправді має суперечливу природу і поєднує в собі протилежності. Уже його космічне життя і функціонування підтверджують: вогонь спалахує і згасає, існує його “надмірність” і “брак”, він здійснює “шлях угору” і “шлях униз”, може переходити у воду й землю, а вони, навпаки, у вогонь. Розгортання протилежностей, їх взаємодія досягає космічного масштабу і є законом буття всього, тому що вогонь “править усім через усе”, а в Космосі безперервно проходить обмін “усього на вогонь” і “вогню на все”, як і золото, на яке вимінюють товари й товари – на золото.

Постає питання: що визначає весь космічний процес виникнення і зникнення речей та предметів у світі, що забезпечує їх гармонійний ритм, вічний рух космічного вогню “вгору” і “вниз”? На думку Геракліта, це Логос; завдяки йому у вічному процесі “панта рей” здійснюється певна доцільність, проявляється якась особлива мудрість чи навіть Зевсів порядок, як ще вчора мислили греки. Визнаючи існування Логосу, Геракліт наголошує: “усе здійснюється згідно з цим Логосом”; “Логос – загальний”; “не до мене, а до Логосу прислухаючись, розумно буде погодитися, що всі речі становлять єдність”.

Геракліт допускає існування ще й людського (суб’єктивного) логосу. Суб’єктивний логос людської душі, а саме там він перебуває в людині, як підтверджує низка фрагментів, хоч і має свою специфіку, є водночас і дуже близьким до великого космічного Логосу. Він – фактично частка останнього, перебуває в якнайтіснішому зв’язку, згоді з Логосом Космосу.

Пізнання світу для Геракліта є спробою людини зрозуміти й пояснити “спільний розум”, чи “розумний вогонь”, Космосу, вслухатися в його мову , постійно слідувати йому.

Варто звернути увагу на дві великі філософські школи античної Греції, що засвідчили своє існування значними філософськими здобутками – піфагорійську та елейську. Місце виникнення цієї філософії – Велика Греція, тобто італійські колонії греків; час – VI ст. до н. е.