Н

Філософія елейської школи

априкінці VI – на початку V ст. до н. е. в італійському місті Елея формується новий напрям старогрецької філософії – елейська школа. Репрезентують цю школу Ксенофан, Парменід та Зенон.

Парменід (прибл. 540 – 470 рр. до н. е.) є центральною фігурою в елейській філософській школі. Основний його твір – філософська поема “Про природу”. За своєю структурною композицією він розпадається на “Пролог” і дві частини – “Шлях істини” та “Шлях уяви”. Головна засада філософської доктрини Парменіда сформульована у відомому принципі: “буття існує”, а “небуття не існує”, так що “є буття, а небуття зовсім немає”.

Аргумент, який висуває Парменід на підтвердження того, що буття існує, а небуття не існує, є його припущення, що лише буття (як щось реальне) можна мислити, сприймати, а небуття (як ніщо, як не-існуюче) не можна ні мислити, ні будь-яким способом сприймати. Звідси остаточний філософський висновок: “Бо одне і те ж саме є думка і буття (те, що є)», «а небуття неможливо ні пізнати (його не сприймаємо), ні висловити». Так уперше в історії філософії Парменід уводить у вжиток дві винятково важливі філософські категорії: буття і небуття.

Буття в його логічному, абстрактному визначенні існує насамперед як певна єдність, як одне, єдине, ціле, що об’єднує все існуюче. Воно обіймає все і поза ним ніщо не існує. Отже, “небуття” бути не може. Це абстрактне буття – вічне, існує поза часом і простором. Воно не народжується і не зникає. Буття доконечно неначе заковане долею і “непорушно лежить в обіймах кайданів величезних”. Це означає, що поняття “виникнення”, “загибель” узагалі не можна віднести до буття.

У гносеології філософ віддає перевагу розумові, вважаючи, що лише він у стані збагнути сутність існуючого, дійти до “царства істини”, “світла”, і цим самим проникнути поза сферу видимого, уявного, того, що людям лише видається. І тут опорою мислення є саме буття або та онтологічна реальність, що й становить його зміст. “Одним і тим самим є мислення і те, про що мислиться, бо без буття, на яке спрямоване мислення, воно існувати не може”.

Парменід, щоправда, не залишав поза увагою і чуттєвий світ, світ видимий, мінливий (“людських припущень”), а тому говорить і про другий пізнавальний шлях, названий ним “шляхом опінії”.

Філософія Парменіда, без сумніву, була важливим кроком уперед на шляху наукового пізнання світу, дальшого зміцнення позицій теоретичного, логічного мислення. Відкривши пізнавальні можливості розуму (логіки), філософ здійснив подальший відхід від старого міфологічного мислення, від міфу до Логосу.

Натурфілософське осмислення першопочатків усього існуючого знайшло вираз у філософів V ст. – Емпедокла та Анаксагора. З багатьох творів, написаних Емпедоклом, до нас дійшли лише окремі фрагменти двох поем – “Про природу” та “Очищення”. Стисло й коротко зміст філософії Емпедокла передає Діоген Лаерцій: “Емпедокл … бере чотири елементи – вогонь, повітря, воду та землю, а також дві первісні сили – Любов і Ворожнечу, з яких одна має здатність з’єднувати, інша – роз’єднувати”. Ці чотири матеріальні стихії філософ ще називає “коренями речей” і вказує, що вони не виникають і не зникають, а отже, є вічними, незмінними. І, подібно до того, як з небагатьох фарб на палітрі художника через їх змішування постає певний художній образ, так і шляхом з’єднання першооснов (коренів) виникають усі предмети світу. Першопочатки (корені) Емпедокла є нерухомими сутностями, а тому філософ як джерела руху, зміни впроваджує дві протилежні і навіть антагоністичні космічні сили – Любов і Ворожнечу. Функціонально вони дійсно протилежні, бо в космічному процесі виконують дві абсолютно різні дії: Любов забезпечує з’єднання всього, Ворожнеча ж, навпаки, спричиняє роз’єднання. Обидві космічні сили діють і нерозривно пов’язані з першопочатками речей.

Анаксагор, як і Парменід, визнає, що буття є вічним, єдиним, незмінним і незнищенним. Тому, як і його попередники, він відкидає поняття виникнення, народження, загибелі, знищення. Насправді все те, що люди називають “народженням” чи “загибеллю”, є, на його думку, лише з’єднанням, змішуванням або ж роз’єднанням гомеомерій, “сім’я речей”.

Гомеомерії Анаксагора є якісно різнорідними субстанційними першопочатками всього існуючого, а тому й кожна річ, звісно, мусить бути носієм усієї якісної різноманітності буття. Ось, наприклад, хліб не міг би живити наші м’язи, якщо б у ньому не було часток (гомеомерій) тих же м’язів, кісток, крові чи м’яса. Те саме можна сказати про інші елементи. За таких умов, твердить Анаксагор, “кожна гомеомерія, як і ціле, має в собі все існуюче й (істне) не просто нескінченне, а нескінчувано нескінченне.

Логіка реалізації принципу “все в усьому” і “все з усього” доконечно вела Анаксагора до постановки та осмислення ще однієї принципово важливої проблеми – проблеми джерела, причини руху й будь-якої зміни, а також умови виформування кожної речі й предмета, що виникають з первісного хаотичного стану (суміші) першоелементів (гомеомерій).

Таку силу, як принцип руху та структурного порядкування буття, філософ знаходить в образі космічного Розуму (Nus), що поширює свою владу на всі речі і весь Космос. “Усі речі були перемішані, а Розум їх розділив і впорядкував”.

Космічний Розум Анаксагора покликаний насамперед дати перший динамічний поштовх усьому, привести в рух оцей первісний стан усеохопної суміші сім’я (гомеомерій) і тим самим розпочати процес упорядкування через з’єднання (виникнення) і роз’єднання (загибель).