З

Філософ-ські ідеї Сократа

міну предмета філософії з питань онтології на питання існування людини як моральної істоти здійснив Сократ (469 – 399 рр. до н. е.), який народився в Афінах, де і прожив фактично все життя. Батько філософа – Софронікс, був різьбярем, а мати – Фенарета – повитухою. Навчався музики, арифметики, геометрії, словесності, а також отримав добрий фізичний гарт. Не виявляючи особливого зацікавлення до справ державних, політичних, Сократ постійно спілкувався з багатьма людьми, навчав їх, організовував різні дискусії, бесіди. У цьому бачив сенс власного життя. До нього дуже прихильно ставилася афінська молодь, яку він любив і навчав. Сократ мав чимало приятелів, учнів, серед яких були й відомі діячі: Алківіад, Крітій, Ксенофонт, Хармідес та інші. Найвідоміший учень Сократа – філософ Платон.

399 року до н. е. Сократа було притягнуто до кримінальної відповідальності і звинувачено “в тому, що він не поважає богів, яких шанує місто, вводить нові божества й серйозно деморалізує молодь: і кара йому за це – смерть”. Такою трагічною розв’язкою закінчує своє життя цей великий філософ і мислитель античного світу. Драматичні останні хвилини життя Сократа доніс до нас Платон. У діалозі “Федон” він зафіксував для історії всю духовну велич, незламну силу волі, зневагу до смерті, високу людську гідність цього мислителя.

Смерть зустрів Сократ як справжній мудрець, перед заходом сонця, провівши останні дні й хвилини свого життя в розмовах зі своїми улюбленими учнями про безсмертя душі.

Сократ не залишив письмового викладу свого філософського вчення. Однак історія донесла його до нас у переказах учнів, у письмових творах наступників і трактатах філософів, які жили після нього.

Напрям наукових пошуків Сократа – людина взагалі та її моральне життя зокрема. За влучним висловом Цицерона, Сократ звів філософію з неба на землю і зробив це з однією метою: щоб замість видимого неба пізнати й зрозуміти невидимий і загадковий світ людського мислення, свідомості. Дерева й каміння, як образно висловлюється філософ, не можуть практично навчити нічого, в той час, коли люди в місті навчаються дуже багатьох справ.

Сократів відхід від космології і натурфілософії попередників і повернення наукового інтересу виключно до проблем людини, стало важливим ще в тому плані, що філософ паралельно створював і відповідний філософський метод, завдяки якому і через який можна було б збагнути, що таке людина та в чому полягає смисл її буття. Таким методом стає діалектика.

Щодо самої структури діалектики Сократа, то вона за формою чітко поділяється на іронію і маєвтику, і за змістом – на індукцію та визначення. Тобто в ній неначе закладено два первні: негативний і позитивний, чи точніше – деструктивне й конструктивне, “еленхтичне й маєвтичне”.

І, справді, включивши у функціональне навантаження діалектики іронію, Сократ свідомо йде на те, щоб виявити в поглядах бесідника або в його мові суперечності, нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе, погорду й довести, що він себе переоцінює, помиляється, виявляє необізнаність, незнання. Тобто через тонке й легке іронізування, непомітне кепкування над своїм безпосереднім бесідником Сократ доводить його до стану невпевненості в собі, психологічної настороженості і, нарешті, до визнання ним власної заблуди, незнання; і, отже, змушує задумуватися над тим, де ж насправді шукати істину і в чому вона полягає. Так Сократ підводить кожного до сприйняття і визнання головної тези: “Я знаю, що я нічого не знаю”.

Водночас у діалектиці Сократа проступає і її конструктивна, позитивна сторона. Річ у тім, що в діалозі, у процесі постановки бесіднику запитань навіть з іронічним, заперечуючим підтекстом, Сократ аж ніяк не має наміру завести його в інтелектуальний глухий кут чи все відкинути в його міркуваннях.

Через постановку запитань і відповідне керування тим, кому вони адресовані, тобто через певне націлювання його на ту чи іншу відповідь, можна, на думку Сократа, досягти бажаного результату здобути істину. Сократ навчає, а не проповідує. Він не виголошує готову істину, а закликає бесідника до спільного її пошуку, допомагає в її відкритті. Звідси й аналогія його методу повивальному мистецтву. “Запитуючи тебе, – каже він, – я тільки досліджую предмет спільно, тому що сам не знаю його”.

Сократ бачить своє головне завдання в тому, щоб спрямувати чи навіть “навести” бесідника на дорогу істини або ж на розкриття змісту тих понять, які є “темними”, “невиразними”, недостатньо чіткими. У старогрецькій мові слово epagoge означало “наведення” чи “приведення”. Так ми підійшли й до Сократового методу “індукції”, його індуктивного судження, яким широко послуговується філософ.

Узявши на озброєння індукцію, Сократ не ставить собі за мету здобути будь-яке нове емпіричне знання. Він веде мову про те, щоб дати визначення загальним поняттям, віднайти їх, а вже потім збагнути саму сутність усіх головних морально-етичних категорій. Йдеться не про пізнання зовнішнього світу, а швидше – про самопізнання, про пошук істини в самій людині, а не поза нею. Він твердо переконаний, що кожна людина має у своїй душі зерно мудрості – істину, яку лише треба видобути назовні. Тобто людина повинна реалізувати відомий принцип: “Пізнай самого себе”.

У зв’язку з цим, на думку Сократа, знати – означає дати визначення (дефініювати), класифікувати на види й роди всі поняття. Поняття, впорядковані в певну єдність чи органічну систему, творять науку.

Таким чином, філософія Сократа є філософією понять. Практично вона замкнута на системі етичних понять, які й становлять головний предмет його науково-філософських рефлексій.

Окреслюючи функціональні можливості свого філософського методу, Сократ свідомо ставить завдання зробити його інструментом, який міг би допомогти людині “віднайти саму себе”, “пізнати себе” і вже на цій основі жити й діяти. За таких умов його метод, як, зрештою, і вся Сократова філософія, були покликані виявити й обґрунтувати моральні основи буття людини, її практичних дій, поведінки. І тут філософія із суто теоретичного знання переходить у практичну мудрість, чи практичне знання, мета якого виробити основні засади доброчинних дій і здобуття щастя. Таким чином і в такий спосіб у Сократа діалектика мислення зливається з діалектикою дій. І саме на цій основі формується головна проблема добра й доброчинності як вищого поняття, що характеризує сутність людини і визначає смисл її буття.

Добро в розумінні Сократа є проявом розуму, а не волі, тому будь-яке добро чи доброчинність є особливим видом знання. Фактично, як зауважує філософ, “одне й те саме є знання того, що є справедливим, і сама справедливість”. А раз так, раз знання є умовою доброчинності, то, на його думку, мусить існувати пряма відповідність між знанням і бажанням, чи конкретніше, він допускає, що знання добра, його інтелектуальне осмислення якраз і спрямовує волю людини до добра, орієнтує її вибір лише на добро.

Філософська проблематика свого класичного виразу набуває у філософських ученнях Платона та Арістотеля.

Життя і діяльність Платона (427 – 347 рр. до н. е.) припали на час найвищого розквіту Афін. Це був період злету Еллади, бурхливого розквіту науки, культури, мистецтва, подальшого зміцнення античної демократії. Справжнє ім’я Платона – Арістокл. Назвали його Платоном (від слова Platus – “широкоплечий”, “широкий”) за його міцну фізичну будову. Будучи винятково здібним і талановитим, Платон до того ж отримав глибоку й різнобічну освіту (філософія, музика, поезія, гімнастика, малярство). На двадцятому році життя доля звела його із Сократом, після чого впродовж восьми років він стає його учнем і найближчим товаришем. Роки їхньої дружби серйозно позначилися на формуванні світогляду Платона, становленні його філософії.