13. Українська лексикографія. Тлумачні словники.

Лексикографія — це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників і упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тої чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні — у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Також лексикологія – це розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, тобто її лексику. Лексикою називають всі слова тієї чи іншої мови, та всі значення, яких ці слова набули.

Вчені виділяють наступні критерії при вивченні слова і поділу лексики на групи: власне українська лексика і запозичені слова; загальновживана лексика і професійна, активна і пасивна, застарілі і нові слова.

Вчені виділяють наступні критерії при вивченні слова і поділу лексики на групи: власне українська лексика і запозичені слова; загальновживана лексика і професійна, активна і пасивна, застарілі і нові слова.

Окремі розділи лексикології вивчають різні аспекти слів, їхнього походження тощо.

Одне із завдань лексикології – встановлення кількості слів в мові. Однак точних цифр, зрозуміло, ніхто не назве, адже мова, як живий організм, постійно розвивається, з’являються нові слова, зникають старі, змінюється значення існуючих.

Отже, словник — зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з'ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами. Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об'єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду походження чи функціонування протягом певного історичного періоду, правописання, вимови і т. д.

Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні і багатомовні.

Серед одномовних словників найважливішим типом є словник тлумачний. В ньому засобами рідної мови розкривається (витлумачується) значення слова, характеризуються його граматичні й стилістичні властивості, подаються типові словосполучення (речення) і фразеологічні звороти, де вживається слово у відповідному значенні.

(Д. Г. Гринчишин Короткий тлумачний словник української мови. Близько 6750 слів, В. Яременко, О. Сліпушко Новий тлумачний словник української мови, В.Т.Бусел Великий тлумачний словник української мови)

15. Анотування. Мовні засоби передачі інформації. Реферування, типи рефератів.

Анотування — процес створення коротких повідомлень про друкований твір (книга, стаття, доповідь тощо), які дозволяють робити висновки про доцільність його докладнішого вивчення. При анотуванні враховується зміст твору, його призначення, цінність, направленість.

Анотація – стисла характеристика друкованого твору, що переказує його зміст у вигляді переліку найголовніших питань, дозволяє отримати ( або поновити в пам’яті ) загальне уявлення про роботу, мати думку про її цінність і необхідність подальшого знайомства з нею, вона дає стислу характеристику самого джерела інформації і відповідає на питання, про що говориться у первинному документі. Анотація, на відміну від реферату, не розкриває зміст документа, а лише інформує про існування документа певного змісту і характеру, дає найзагальніше уявлення про його зміст.

Види анотацій: за змістом і цільовим призначенням: довідкові (описові або інформаційні,що характеризують тематику документа, але не дають його критичної оцінки), і рекомендаційні (характеризують документ і дають оцінку документа щодо його придатності для певної категорії споживачів). За повнотою охоплення анотованого документа і читацького призначення загальні (характеризують документ в цілому і розраховані на широке коло фахівців) і спеціалізовані (характеризують документ лише за окремими аспектами і розраховані на вузьке коло фахівців). Групова анотація містить узагальнену характеристику двох і більше документів. Знання правил складання анотацій і вміле користування ними сприяють адекватному вилученню основних положень джерела за темою дослідження і їх оформленню відповідно до вимог нормативних документів.

Використання мовних засобів залежить поперше від самого стилю мовлення.

Розмовний. М.З.:неповні, питальні, окличні речення; загальновживана лексика; розмовно-побутові, діалектні, жаргонні слова; певний ступінь фамільярності, сарказму, іронічності.

Публіцистичний. М.З.:загальновживана громадсько-політична термінологія; велика кількість абстрактних слів і словесних кліше; часте цитування; риторичні запитання, імперативи; емоційна лексика і фразеологізми.

Науковий. М.З.:використання наукових термінів, таблиць, схем; оперування абстрактними поняттями, залучення цитат,об’єктивна і логічна послідовність, однозначність, уживання складених речень.

Діловий. М.З.:нейтральний тон; відсутність емоційної лексики і використання загальновживаної термінології, краще українського походження; уніфікація і стандартізація.

Художній. М.З.:не замкнутість мовних структур; образність, зображувальність (епітети,мета,порівняння), емоційно-експресивна, фразеологічна лексика.

Реферат - письмова доповідь або виступ з певної теми, в якій узагальнюється інформація з одного або декількох джерел. Розрізняють два види р.: продуктивні і репродуктивні. Репродуктивний р. відтворює зміст первинного тексту. Продуктивний містить творче або критичне осмислення реферованих джерела. Репродуктивні р. розділити ще на два види: р.-конспект і р.-резюме. Р.-конспект містить фактичну інформацію в узагальненому вигляді, ілюстрований матеріал, різні відомості про методи дослідження, результати дослідження та можливості їх застосування. Р.-резюме містить тільки основні положення даної теми. У продуктивних р. виділяють р.-доповідь і р.-огляд. Р.-огляд складається на основі декількох джерел і зіставляє різні точки зору з даного питання. У р.-доповіді, поряд з аналізом інформації першоджерела, є об'єктивна оцінка проблеми; цей р. має розгорнутий характер. Р. має певну композицію.Р. має наступні ознаки:• Зміст реферату повністю залежить від змісту реферованих джерел; • Містить точний виклад основної інформації без спотворень і суб'єктивних оцінок; • Має постійні структури.

16. Застосування морфологічних засобів у мові професійного спрямування. Офіційно-діловим текстам властиві такі загальні особливості щодо вживання граматичних засобів:

1. висока частотність уживання абстрактних, віддієслівних іменників;

2. перевага імені над дієсловом;

3. використання безособових дієслівних форм на -но, -то;

4. відсутність займенниково-дієслівних форм 1–2 особи і частотність форм 3 особи;

5. уживання похідних відіменних прийменників, складених сполучників;

6. мінімальне вживання прислівників, особових займенників, вигуків, часток;

7. велика кількість простих поширених речень (часто ускладнених однорідними членами речення, зворотами); прямий порядок слів;

8. широко використовуються односкладні речення, зокрема безособові, інфінітивні;

9. крім складних речень із сурядним чи підрядним зв’язком, часто використовуються безсполучникові конструкції;

10. активне вживання  кліше (стандартних, типових висловів).

У більшості випадків вибір відмінкового закінчення для носіїв української мови не становить великих труднощів. Однак інколи постає питання про те, яка саме форма іменника є нормативною. Труднощі часто пов’язані з визначенням закінчення іменників чоловічого роду другої відміни. Флексію -а (-я) мають іменники 1. що називають істот; 2. назви конкретних предметів, що мають обидві форми числа; 3. назви міст, населених пунктів; 4. географічні назви  з наголошеним закінченням або з суфіксами;5. назви мір, грошових одиниць, днів тижня;6. наукові й технічні терміни власне українського та іншомовного походження; 7. назви приміщень, будівель та інших споруд і частин їх.Флексія -у, -ю виступає 1. у збірних назвах, назвах рослин; 2. у назвах матеріалів і речовин (піску, гіпсу); 3. у назвах установ, організацій, закладів; 4. у назвах абстрактних понять, процесів, станів, суспільних, наукових та інших течій; 5. у назвах явищ природи; 6. у назвах ігор і танців;7. у географічних назвах, де наголос не падає на закінчення. Давальний відмінок іменників чоловічого роду другої відміни має паралельні флексії -ові, -еві (-єві) та -у (-ю).

У визначенні роду іменників не завжди можна орієнтуватись на флексії. Інколи відбувається під впливом російської мови іменники неправильно відносять до певного роду і, відповідно, неправильно змінюють. Іменники на означення статусу, професії, посади, звання, переконань (у більшості випадків) належать до чоловічого роду й позначають осіб чоловічої та жіночої статі. У словозміні прикметників на особливу увагу заслуговує творення ступенів порівняння прикметників та уживання прикметників на позначення більш або менш інтенсивної ознаки. Не можна утворювати форму найвищого ступеня порівняння за допомогою слів самий, сама, саме: самий близький товариш, самий головний, самий найвищий. Займенники в мові вживаються часто для того, щоб уникнути повторення тих самих слів. При цьому їхню форму треба обов’язково узгоджувати з родом і числом іменників, замість яких ці займенники вжито. Правильно вжиті займенники допомагають пов’язати речення в тексті. Щодо відмінювання слід звернути особливу увагу  на займенники мій, моя, та, ця.

17. Іменник. граматичні категорії відмінка, роду, числа.Іменник – це частина мови, яка позначує предмет і виражає це взагальнене значення за допомогою грам. категорій роду, числа та відмінка. Найважливіша функція іменника – номінативна.Залежно від взаємозв‘язку між семант. і грамат. ознаками виділяються лексикограм. розряди іменників а саме: конкретні й абстрактні, предметні та речовинні, збірні іменники, назви істот і неістот (живі та неживі істоти), власні й абстрактні іменники.  Категорія роду є однією з основних визначальних характеристик іменника, як частини мови. Значення роду в іменниках виражається переважно морфологічно, характером основ і системою флексій. Основним показником роду виступає закінчення називного відмінка однини іменника. Усі іменники за незначними винятками поділяються за грам. родом на три групи роду чоловічого, жіночого та середнього.

Формальним показником ім. чоловічого роду виступає нульове закінчення Ø, тому до чоловічого роду належать:

а) Більшість іменників із кінцевим приголосним в основі: пр. степ, гараж, ступінь. У тому числі з кінцевим "й": пр. обрій, край. Іменники з основою на м'який приголосний можуть бути як чоловічого, так жіночого роду: пр. чоловічого є: день, лебідь; жіночого є тінь, молодь. При визначенні роду таких іменників вирішальна роль належить словотвірним засобам: чоловічий рід має характерні суфікси: -ець (хлопець, борець, смалець); -ень (учень, кисень); -тель (учитель, приятель); -інь (промінь, корінь).

б) Частина ім. на -а, -я, що семантично вказують на віднесеність осіб до чоловічої стать: Микола, староста. Деякі ім. на -о: батько, Павло, Дніпро.

До ім. жіночого роду належать: а) більшість ім. на -а, -я: вода, рука, вишня, професія, б) частина ім. на приголосний, переважно з основами на шиплячий: зустріч, подорож, ніч, суміш; м'які приголосні: власність. А також іменник мати.

До середнього роду належать: а) Ім. на -о, -е: срібло, море, озеро, поле. б) Частина ім. на -а, -я: дівча, ведмежа, насіння, волосся, життя. Тут виділяється підгрупа ім. назв недорослих істот, які в непрямих відмінках мають суфікси -ат-, -ят-. Проте за системою флексій не завжди можна визначити рід. Існує ще специфічна група ім. спільного роду. До неї зараховують невелику кількість ім. із узагальненим значенням – назву особи за її характерними діями або рисами поведінки: пр. задавака (vejtaha), гуляка (hýřil, marnotratník, rozmařilec), зівака (gamoń, ťulpas), бідняга (chudák), ледацюга (lehoch), женюга (chamtivec), листоноша, нероба, бродяга (tulák), трудяга (pracant), добряга, замазура?, підлиза, ненажера,Родова диференціація здійснюється за допомогою аналітичних засобів, у першу чергу форм узгоджуваних прикметників, займенників, дієслів або відповідного контекстуального оточення: пр. якийсь (займ.) невдаха – стала (дієслово) невдахою – вважати його/її невдахою. Родова диференціація невідмінюваних іменників (метро, кіно, драже, таксі): Категорія роду набуває формального вираження тільки у відповідних формах узгодження: пр. цікаве кіно, швидкий кенгуру. Проте самі форми узгодження залежать від роду. Усі загальні іменники-назви неістот належать до середнього роду (купе, меню, попурі). У назвах осіб відіграє роль принцип родового розподілу (яку стать позначає іменник), напр. чоловічого роду є: маестро, кюре, буржуа,... жіночого роду є міс, мадам,... Назви істот із неособовим значенням загалом належать до чоловічого роду, але можливий є і поділ залежно від статі (поні, колібрі, шимпанзе,...).

Власні невідмінювані іменники розділяються за трьома родами. Тут має значення узгодження загаль. назвами: місто Сан Франциско -> далеке Сан Франциско (серед. рід), далекий (острів) Борнео (чол.р.), уся (країна, республіка) Перу (жін. р.).

Категорія числа реалізується в українській мові у протиставленні двох рядів форм – однини і множини. Більшість ім. в українській мові має співвідносні форми однини і множини. До цієї групи належать назви предметів, що піддаються рахункові або кількісному вираженні. Однина – грам. значення для позначення одного предмета. Протиставляється множині, що позначає кілька або багато предметів (день-дні). До невідмінюваних ім. належать також укр. жіночі прізвища з основою на приголосний та "о": пр. пан/пані Петренко (Іванчук), але паном Петренком/пані Петренко (паном Іванчуком/пані Іванчук). Проте однина може узагальнювати без указівки на кількість. Тоді ім. не творить форму множини. Існує ряд назв предметів і явищ, які не підлягають кількісному визначенні. Це іменники, що мають форму лише однини чи множини. Сюди належать такі основні групи іменників:1)матеріально-речовинні: пісок, сніг, молоко,2) абстрактні: радість, тиша, дружба 3)збірні: листя, студентство, молодь 4)власні назви: Київ, Москва, Яна

Найважливішими серед іменників, які мають тільки форму множини є: 1) назви конкретних предметів парної або симетричною будови: ковзани, ножиці, ворота, штани, 2)назви з загальним матеріало-речовинним значенням: дріжджі, прянощі, ліки, вершки, 3)назви сукупностей предметів зі значенням збірності: гроші, фінанси, копалини, 4)назви дій та процесів: збори, вибори, 5) назви відрізків часу, свят, традиційно побутових обрадів: сутінки, канікули, іменини, заручини, 6)назви на позначення почуттів, емоцій, станів: радощі, пустощі, труднощі, жалощі

7)      деякі власні назви: Прилуки, Суми, Афіни, Карпати

Категорія відмінка служить для вираження відношень іменника до інших слів у реченні залежно від функціонального значення змінюється за відмінками. Категорію відмінювання в сучасній українській мові складають 7 відмінків. Значення кожного з них сприймається у словосполученні.

Називний відмінок кваліфікується як прямий, бо він виражає незалежність іменника. Всі інші – непрямі. Іменник у називного відмінку виступає підметом чи іменною частиною складного присудка. Він може мати також означальні значення, коли служить прикладкою: пр. дівчина-красуня.

Родовий відмінок – виражає чотири типи відношень:

а) означальні: син героя (чий?), пора цвітіння (яка?)

б) суб'єктні: захід сонця

в) об'єктні: виконання вправи

г) обставинні: сміятися до сліз (як?), зупинитися від сподіванки (чому?).

Ім. у давальному відмінку виступають додатками, означеннями та обставинами. Найчастіше тут виражають суб'єкт.

Для знахідного відмінка найхарактерніше об'єктне значення, що виражається прямими додатками. Інколи він виражає обставинні значення (наливати до вінця = налити вщерть / повно).

Особливо багатозначним є орудний відмінок, який виражає: об'єктні відношення (писати олівцем); обставинні (йти вулицею); предикативні (бути керівником).

Місцевому відмінку завжди властиве вживання прийменників на, о, об, при, у, в. Основне значення місцевого відмінка обставинне (пр. жити в місті) та об'єктне (помилятися в людині).

Спеціальним для морф. системи сучасної укр. мови є кличний відмінок, в якому вживаються ім. жіночого та чоловічого роду в однині. Він виражає звернення до однієї особи або групи осіб.