2. Три етапи самвидаву

Перший етап — так званий літературний самвидав — виник як відгук на рух шістдесятників. Тоді, на початку 60-х років минулого століття, після розвінчання культу особи Сталіна, створилася якісно нова, набагато демократичніша суспільна атмосфера. Першою відгукнулася на ці зміни художня література: письменники починають мислити критичніше, відступати від канонів проголошеного партією творчого методу соціалістичного реалізму, експериментувати з формою і навіть зі змістом художніх творів. Особливо це було помітно в оперативних поетичних жанрах.

________________

³⁵Див.: «Український вісник». — Вип. 1. — С. 107.

³⁶Там само.

ст. 40

Звичайно, що найгостріші вірші навіть під час хрущовського потепління не оприлюднювалися: цензура, як завжди, стояла на варті компартійної цнотливості. Ось саме такі вірші поширювались у списках, віддруковані на машинці чи розмножені фотоспособом. Вони склали чималий самвидавний масив і стали своєрідними подразниками суспільної свідомості. Потреби часу вимагали глибшого і всебічиішого осмислення нових реалій, критичнішого ставлення до офіційних доктрин, що, звичайно, не під силу було поезії. З'явилася необхідність у публіцистиці.

Другий етап — етап анонімного самвидаву — (це середина 60-х років XX століття) якраз і характеризується політичною публіцистикою. Зрозуміло, що автори не мали змоги у тодішніх обставинах поставити під своїми творами справжні прізвища. Тому самвидавні матеріали цього періоду зазвичай були анонімними. У них піддавалися ревізії «канонізовані» основи комуністичної ідеології: основи марксистської теорії, історія більшовицької революції і радянської влади та чи не найбільше — національна політика в СРСР. Дослідники (В. Лісовий, Г. Касьянов) відзначають два підходи авторів самвидаву до висвітлення цієї проблематики. Одні автори розвивали свій критичний пафос у рамках ортодоксального марксизму, ідеалізуючи раннього Маркса та вважаючи відходом від його вчення те, що відбувалося в СРСР; інші — піддавали сумніву Марксову доктрину загалом. У цілому ж антирадянський та антимарксистський пафос критичних самвидавних анонімних статей мав значний вплив на стан масової свідомості інтелігенції.

Третій етап самвидавної літератури — уже не анонімний, а авторський — у зв'язку з судовим переслідуванням набирає нових, безпечніших форм: виступає з марксистських позицій та у вигляді офіційних звернень до відповідних інстанцій. Власне, суть критики системи не змінилась, тільки подавалась у завуальованій формі, прикриваючись постулатами класиків комуністичної теорії. Таким чином, нав'язувалася думка, що автори виступають не проти пануючої ідеології загалом, а лише за її очищення від перекручень і збочень. Як показали подальші події, такі «маленькі хитрощі» практично нічого не дали і не зупинили жорстоких репресій проти інакодумців, проти носіїв «буржуазно-націоналістичних» ідей.

3. У центрі уваги — національне питання

Серцевиною тогочасної самвидавної творчості було національне питання, що й зрозуміло. Адже розбуджена та підбадьорена політичною відлигою в країні, викликаною критикою культу особи Сталіна, українська інтелігенція, хоча й не на повний голос, але наполегливо заговорила про те, що їй боліло давно: залежне становище України в СРСР, зросійщення населення, замовчування голодомору 1933-року, переслідування як «буржуазних націоналістів» усіх, хто відстоює право на існування української мови в Україні, тощо (статті «Сучасний імперіалізм», «Націоналісти?», «Українська освіта в шовіністичному зашморзі», передрук публіцистичного «Листа письменниці Ірині Вільде та її землякам, які не бояться правди», що належав перу Романа Рахманного з діаспори.

Це вельми показово, що визначні твори діаспорних діячів розповсюджувались самвидавним способом в Україні, а найбільш резонансні статті тутешнього самвидаву оприлюднювались в українській закордонній пресі. Так, наприклад, гостру публіцистичну статтю «З приводу процесу над Погружальським» про безпрецедентну подію, яка стривожила інтелігентський загал — пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці 24 травня 1964 року, — оприлюднив журнал «Сучасність»³⁷. Матеріали про жертви репресій 60-х років, підготовлені В. Чорноволом і відомі під назвою «Лихо з розуму», передавали радіостанції «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, друкувала українська преса діаспори (та ж «Сучасність» (Мюнхен) та журнал «Визвольний шлях» (Лондон), газети «Вільне слово», «Гомін України», «Канадійський фармер» та ін.).

_________________

³⁷Див.: журнал «Сучасність». — 1965. — № 2.

ст. 42

Широко відома праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була видана за кордоном окремою книжкою, перетворившись із самвидаву у тамвидав³⁸. Така практика, що склалася спонтанно, зайвий раз свідчить про спорідненість українського визвольного руху в діаспорі з рухом власне в Україні. Зрештою, у відновленні незалежності України значну роль зіграв і цей об'єктивний фактор — поєднання зусиль українців на материзні і в діаспорі у спільній боротьбі за волю.

За великим рахунком, політичний самвидав першої половини 60-років не вніс чогось нового у теорію, тим більше у практику визвольної боротьби, чого б не було раніше, у героїчний період визвольних змагань часів Другої світової війни. Але він «розворушив» маси, зокрема інтелігенції, студентської молоді і ознаменував «початок формування політичної опозиції», став своєрідним підготовчим етапом «до формування політичної програми інакомислення чи руху опору»³⁹.