ЗМІСТ
Особливості застосування норм права. Випадки та суб’єкти правозастосування…………………………………………………….3
Розкрийте гарантії законності………………………………………..11
Чому кожна держава має свою власну індивідуальну правову систему? Обґрунтувати свою відповідь на конкретних прикладах………….15
Список використаної літератури ……………………………………….18
Особливості застосування норм права. Випадки та суб’єкти правозастосування
Особливим видом соціальних норм є норми права, які є “елементарною часткою” права.
Норма права - це формально визначене правило поведінки (безпосередньо чи в поєднанні з іншими нормами права), що виходить від держави і надає учасникам суспільних відносин даного виду суб’єктивні юридичні права і накладає на них суб’єктивні юридичні обов’язки. Процес формування і прийняття норми проходить через державу і її органи [3, c. 123].
Норма права – “це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою в якості регулятора суспільних відносин, що офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових й індивідуальних інтересів (волею) населення країни, забезпечується всіма мірами державного впливу, аж до примусу” [5, c. 156].
У зв‘язку з тим, що норма права є “елементарною часткою” права, нормі права притаманні й основні ознаки й властивості права в цілому.
Водночас нормі права як окремому явищу властиві свої специфічні риси [4, c. 330]:
1. Це правило поводження регулятивного характеру. Норма права вводить нове правило, фіксує найбільш типові соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поводження людей; являє собою модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», що повинна завершитися визначеним результатом.
2. Це загальнообов'язкове правило поведінки. Норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, що не підлягає обговоренню з погляду доцільності.
3. Це правило поводження загального характеру. Норма права має загальний (без указівки конкретного адресата - неперсоніфікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відношень, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Це формально-визначене правило поводження характеру, що надає та зобов‘язує. Норма права закріплює права й обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), що застосовується у випадках її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших - забезпечити це право). Формальної певності норма права набуває після викладу її в законах, інших писаних джерелах права.
5. Це правило поводження, прийняте в суворо встановленому порядку. Норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їхньої компетенції і відповідно до визначеної процедури: розробка, обговорення, прийняття, вступ у дію, зміна або скасування дії.
6. Це правило поводження, забезпечене всіма мірами державного впливу, аж до примусу. Держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поводження, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаного поводження, зокрема, ефективні санкції у випадку невиконання вимог норми права.
Як класичне розпорядження норма права має наступні риси [1, c. 56]:
відтіняє, підкреслює кількісну і якісну сторони поводження (вид і міру поводження);
вбирає в себе всі основні властивості права (нормативність, формальну певність, стабільність, владність);
має чітко виражену структуру, складається з елементів (диспозиція, гіпотеза, санкція).
Внутрішній зміст норми права вирізняється тим, що вона є:
є мірою свободи і справедливості;
є результатом владної діяльності держави, що полягає в узагальненні і систематизації типових конкретних правовідносин, що виникають у цивільному товаристві;
має завжди загальний характер, тобто це таке розпорядження, що адресоване до необмеженого числа індивідуально невизначених суб'єктів і розраховано
на багатократність застосування при визначених життєвих обставинах.
У визначення поняття ефективності правових норм мають бути включені як позитивні, так і негативні оціночні моменти.
Отже, ефективність можна визначити як сукупність всіх реальних змін і наслідків, які виникають в об'єктивній дійсності в результаті дії закону (норми права).
Найточніше категорію ефективності правових норм може бути визначено як співвідношення між фактичним результатом їхньої дії і тими соціальними цілями, для досягнення яких ці норми було прийнято. При цьому деякі науковці поняття дії права зводять до правозастосовчої діяльності. Під ефективністю правового регулювання вони розуміють досягнення певних соціальне корисних результатів шляхом правозастосовчої діяльності державних органів і їхніх посадових осіб. На їхню думку тільки через правозастосування може проявитись ефективність дії правових рішень, тому що будь-який юридичний закон починає діяти, проявляти свої потенції лише у разі його порушення, тобто тоді, коли застосовуються санкції закону.
Якщо правова норма має за мету передусім попередження конкретних видів проступків і ця мета повністю або значною мірою досягається за допомогою факту опублікування даної норми, то правова вимога, безперечно, реалізується (шляхом дотримання), а незастосування норми саме і свідчить про високу її ефективність. Звичайно, незастосування правової норми може в даному разі виступати показником її ефективності лише за відсутності відповідних правопорушень. Навпаки, систематична реалізація норми шляхом правозастосування зовсім не обов'язково свідчить про її ефективність. Якщо, наприклад, встановлено, що неодноразове застосування якої-небудь санкції практично не спричиняє бажаного впливу на правопорушників, відповідну правову норму навряд чи можна назвати високоефективною.
Головна юридична ціль — забезпечення виконання вимог права. На досягнення даної цілі в першу чергу направлені правові норми, які називаються юридичними гарантіями законності. До основних юридичних гарантій законності належать: норми права, які закріплюють верховенство закону в системі правових актів; норми, які регулюють оскарження громадянами дій державних органів і посадових осіб; норми, які регулюють порядок здійснення державного примусу до виконання вимог права; юридичні санкції.
В кожній конкретній галузі права, крім юридичних гарантій, які охоплюються цими основними групами, є спеціальні норми, які гарантують виконання закону в урегульованій ними сфері суспільних відносин. Прикладом може бути CT. 43 Кодексу законів про працю України, яка передбачає випадки розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу за попередньою згодою профспілкового органу. Основна мета цієї норми полягає у встановленні попереднього контролю за законністю звільнення працівників. Характерною є також і CT. 9 названого Кодексу, яка визначає, що умови договору про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Система цілей різних гарантій законності була розроблена П. M. Рабіновичем. Він виділяє такі безпосередні цілі: запобігання можливих правопорушень; виявлення (розкриття) правопорушень; їх усунення; ліквідація негативних наслідків правопорушень, відновлення порушеного правомірного стану; попередження, зведення до мінімуму фактів скоєння правопорушень.
До юридичних цілей, безперечно, слід віднести також забезпечення високого юридично-технічного рівня нормативних актів. Звичайно, така юридична ціль охоплюється (якщо не повністю, то частково) ціллю забезпечення виконання вимог права (тобто ширшою юридичною ціллю), але вона має і самостійне значення. Посилення законності, забезпечення високого технічного рівня законодавства в кінцевому підсумку є засобами досягнення більш значних соціальних цілей.
Важливість виділення юридичних цілей, особливо цілі забезпечення неухильного виконання правових вимог, при дослідженні проблеми ефективності діючого законодавства полягає в тому, що ефективність норм права має визначатись, виходячи передусім з їхніх юридичних, а не більш віддалених матеріальних цілей. Правомірна поведінка, направлена на досягнення різних безпосередніх цілей (крім тих, через які норми права визначають сам зміст прав та обов'язків), ще не свідчить про соціальну ефективність відповідних норм. А правомірна поведінка, направлена на досягнення юридичних цілей (законність), високий юридично-технічний рівень законодавства, упорядкованість його та інші подібні результати свідчать про ефективність відповідних правових норм.
Аналізуючи категорії цілі правових норм, необхідно зазначити, що деякі норми права, норматив-но-правові акти часто направлені на досягнення не однієї, а кількох цілей одночасно. Очевидно, що ефективність таких норм повинна визначатись, виходячи з аналізу головних і другорядних, безпосередніх і перспективних цілей.
Так, наприклад, правові норми, які встановлюють порядок розірвання шлюбу, передбачають цілу низку матеріальних і юридичних цілей. Основні матеріальні цілі цих норм — забезпечення свободи шлюбу і зміцнення сім'ї — є відносно суперечливими. Коли б законодавець ставив тільки одну мету — свободу шлюбу, то найкращим засобом її досягнення була б відмова від судового розлучення взагалі. Так само ідея збереження сім'ї могла б вирішитись шляхом повної заборони розлучень. Тому ефективність норм про розірвання шлюбу необхідно визначати, враховуючи ступінь досягнення цими нормами обох зазначених цілей.
До юридичних цілей названих норм слід віднести: забезпечення певного державного (в особі суду чи органів рагсу) контролю за розірванням сімейних зв'язків; забезпечення правового захисту інтересів подружжя, їхніх дітей та інших членів сім'ї; можливість відвернення розірвання шлюбу тощо.
Ефективність відповідних правових норм має бути визначена по відношенню до всіх зазначених цілей окремо. При цьому правові норми, які можуть бути визначені високоефективними щодо одних цілей, можуть виявитись неефективними по відношенню до інших. Поряд з правовими нормами, які мають декілька цілей, зустрічаються і правові комплекси, багато норм яких мають практично лише одну загальну безпосередню ціль. Є й такі інститути і галузі, де говорити про мету конкретної норми безглуздо. Так, у багатьох випадках окрема процесуальна норма не може мати і не має самостійної цілі. В даному разі необхідний комплексний підхід: треба визначити ефективність не норми, а правового інституту в цілому або навіть галузі.
Правозастосування — це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.
В яких випадках виникає необхідність у застосуванні норм права ?
1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов'язки виникають лише після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладення на інших суб'єктивних юридичних обов'язків (наказ про зачислення абітурієнта до вузу).
2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) і сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (поділ майна між подружжям, вирішення спорів між учасниками цивільного договору).
3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов'язки, існують перешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів (наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).
4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу).
5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і органів місцевого самоврядування — вирішення кадрових питань (зачислення до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.
6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження, присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання внайми жилого приміщення).
7. При вирішенні питань, про статуси об'єднань (реєстрація уповноваженим органом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій);
8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова Верховної Ради України про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.
Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку, що правозастосування полягає у:
• наділенні одних учасників правовідносин суб'єктивними юридичними правами і покладенні на інших суб'єктивних юридичних обов'язків;
• вирішенні спору про право — про наявність або міру суб'єктивних юридичних прав і суб'єктивних юридичних обов'язків;
• визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.
Ознаки застосування норм права.
1. Має владний характер, тому що це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках наданих йому (їй) повноважень. Серед органів, що застосовують норми права, можна виділити органи юрисдикції — суди (загальні, арбітражні тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності.
2. Має індивідуалізований, персоніфікований характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в «прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних обставин.
3. Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний порядок дій, складається з низки стадій.
4. Має творчий, інтелектуальний характер, тому що це завжди інтелектуальна діяльність. Для застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.
5. Здійснюється на основі норм права.
6. Має юридична оформлений характер — завершується ухваленням спеціального акта (у більшості випадків письмового), який називається актом застосування норм права або правозастосовним актом.
7. У своїй результативній частині (правозастосовний акт) завжди відіграє роль юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя, усиновлення дитини).