“Вівчар”

в образку Ф. зосереджується на психології копача, у недавньому – вівчаря. Тут використовується розповідь і від автора – змалювання виробничого процесу в штольні, і від імені героя, який вголос розмовляє з собою, оповідаючи про своє життя в горах, на полонинах і про те, як він вистежив і вбив ведмедя. Наратор стежить за процесом праці, вказує, як саме працює копач, але водночас немов слухає історію життя.

„Ріпник”

у цьому оповіданні соціальні проблеми стають тлом для розгортання драми любовного трикутника і для трагічного шляху героїв до загибелі. Автор творить картини життя здеградованих, принижених людей, які важко працюють, а потім пропивають зароблене. Використано тему розпусти.

Діють три персонажі. Це ріпник Іван, що розтратив спадщину, поступово деградує. Він гине через недогляд на роботі. Фрузя – бідна сільська дівчина, яка щиро кохала Івана і була вагітна від нього. Ганка – наймичка корчмаря, теж любила Івана, вона вбила Фрузю з раптової люті, а ще більше байдужості. Центральна лінія твору – доля Івана, шлях його моральної деградації, а по смерті Фрузі – прозріння і трагічна загибель.

Композиція оповідання складна. У ньому кілька сюжетних ліній. Дія динамічна, сповнена драматизму. Думки, переживання, духовний світ персонажів передаються через майстерно подані діалоги та монологи, широко використано інтер’єр, урбаністичний пейзаж, портрет.

Цикл „Борислав” має ознаки естетики натуралізму. Вона відчутна у своєрідній міфологізації такого соціального явища як Борислав. Створюється загальний образ міста-потвори, засіяного кістками його жертв. Соціальне зло та фізичне виснаження супроводжується руйнуванням характеру, виродженням. Автор зображує владу тваринних інстинктів над людською свідомістю. Для творів характерні соціологізм, фрагментарність, увага до типових, майже документальних фактів суспільного життя, побутова конкретика, фізіологізм у зображенні людського існування. Водночас цикл не позбавлений рис просвітницького реалізму (виразна дидактична спрямованість, перевага морально-етичної проблематики) і романтизму (змалювання яскравих людських індивідуальностей, увага до духовного життя людини).

Оповідання на селянську тематику

„Село цікавило Ф. не з етнографічного боку, як попередніх письменників, він не ідеалізує сільське життя. Його інтересують соціальні й економічні сторони того життя, гніт, страждання і всяка кривда” (М. Коцюбинський). Твори з життя селян охоплюють тематично майже все ХІХ століття: панщина, її скасування, а також процеси капіталізації села. За жанрами ця проза дуже різноманітна: від притчі до соціально-побутової повісті.

„Добрий заробок”

побудоване оповідання у формі монологу головного героя – бідного селянина Панька. Він розповів про пригоду, яка трапилася з ним, коли спробував заробити на продажу мітл. Характерний трагікомізм, найперше у ставленні головного героя до життя.

„Панщизянський хліб”

оповідання з гострим антикріпосницьким спрямуванням. Автор творить символічний образ панщизянського хліба, побачивши який навіть бездушний отаман (наглядач) розчулився.

Риси поетики малої прози соціально-психологічного

спрямування

Сюжет будується переважно на основі гострих соціальних конфліктів. Дія динамічна, напружена, події розгортаються швидко. Інколи дія гальмується відступами, роздумами автора чи оповідача, описами обставин життя. Велика увага приділяється розкриттю духовного світу персонажів, еволюції їх настроїв і почуттів. Тому часто використано внутрішні монологи, спогади і авторські соціально-психологічні характеристики. Для глибшого розкриття авторського задуму в багатьох оповіданнях створені своєрідні обрамлення. Спосіб викладу різноманітний. Використано розповідь від третьої особи – об’єктивна манера і традиційна оповідь від першої особи. Інколи порушуються реалістичні принципи письма і в оповідання вводяться фантастичні елементи, казкові алегорії.

“Перехресні стежки” (1900 р.)

Твір викликав неоднозначні оцінки: Ф. показав легальні методи соціальної боротьби і одночасно ілюзорність ліберальних ідей головного героя, Євгена Рафаловича.

Роман “Перехресні стежки” належить до циклу творів Ф., що розробляють тему інтелігенції і народу. Сам автор означив свій твір “повістю”, вклавши у це поняття традиційне для тогочасного літературознавства розуміння епосу. Назва роману символічна і визначає проблематику, пов’язану із складними національними, правовими, економічними, політичними питаннями, на котрі письменник звертав увагу сучасників. Цю символіку підкреслює сцена зустрічі головного героя Євгена Рафаловича з селянином, який заблудився в тумані близько від свого дому, але не може знайти туди дороги.

Сюжет твору розгортається двома лiнiями. Перша - зображення громадськоï дiяльностi адвоката Євгенiя Рафаловича, який постає носiєм головноï проблеми твору. Вiн пробуджує свiдомi почуття солiдарностi у селян, шукає полiпшення долi народу, невтомно викриває державну бюрократiю тощо. Щоб рельєфнiше, драматичнiше зобразити дiяльнiсть головного героя, автор повiстi вводить у твiр другу любовну сюжетну лiнiю. Сцени зустрiчей Євгенiя i Регiни пройнятi глибокими емоцiями i лiризмом.

У центрі твору історія взаємин „русина”, „мужичого” адвоката, радикального діяча із селянами, польською адміністрацією, євреями. Його спроби політичної діяльності, промови, праця задля покращення становища селян становлять подієвий зовнішній план твору. На нього накладається любовна драма стосунків Рафаловича і Регіни, історія Стальського і його фатального місця у житті головного героя. Побічною, та не менш значимою є лінія міського божевільного Барана. У його мареннях і очікуванні кінця світу виявляється декадентська візія нового віку, образ індивідуальної свідомості, отруєної маніакальністю, ірраціоналізмом, апокаліптичним змістом. У цьому аспекті роман є твором, який відбиває психологію та суспільну свідомість „кінця віку”. Гостра соціальна критика набуває переважно психологічного характеру: письменника цікавить не тільки суспільна нерівність і несправедливість, а й страшне викривлення людської душі, породжене ними.

У розгортанні естетичної реальності роман будується на створенні напруженого конфлікту між суб’єктивним досвідом героя і точкою зору автора, різкого протиставлення людини і світу, суспільства та їх єдності. Франко звертає особливу увагу на ірраціоналізм життя і поведінки персонажів, змальовує події під кутом зору соціального несвідомого, показує, як ірраціональні, химерні почуття, спогади про минуле, сліди колишнього кохання підривають оптисістичну, свідомо вибудувану цілісність характеру головного героя роману.

Новим образом (відсутній у ній повноцінний образ позитивного героя) в українськiй лiтературi був адвокат Євген Рафалович - представник демократичної iнтелiгенцiї. Вiн захищав права передового селянства, боровся проти повiтової адмiнiстрацiї, помiщикiв, лихварiв. Вiн виїздив у села, виступав на судових процесах, органiзовував селянськi вiча, на яких присутнi розповiдали про кривди i утиски з боку панiвної верхiвки. Головним своїм завданням Рафалович вважав пробудження у селян свiдомостi та полiтичної активностi.

І. Франко у образі Рафаловича дослiджував той перехiдний стан життєдiяльностi нового типу людей, коли iдеї суспiльного прогресу спiввiдносилися й доповнювалися iдеями гуманiстичними, емансипацiйними, коли "розкол" старого утопiчного соцiалiзму лише намiчався й iдеал "iндивiдуалiзму i соцiалiзму, за словами Франка, визначає змiст суспiльних змагань". Перехiдний характер такого iдеалу виявлявся у творчостi Франка в суперечностi мiж абсолютнiстю "вищих iдеальних змагань", гуманiстичних i етичних цiлей та соцiально-iсторичними, морально-психологiчними, психофiзiологiчними їх реалiзацiї. Особливу роль відіграє в баченні Ф. долі українського суспільства образ "чесного жида" Вагмана: "І в фундаменті не вся сила дому, а проте без фундаменту дім не буде стояти. Пане меценасе, вірте мені. Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поки ви не є жаден народ, а тільки купа жебраків та невольників".

Увага до індивідуальної психології зумовлює особливості поетики: значне місце займають не описи подій і рух сюжетної оповіді, а зображення переживань і морально-етичної позиції героїв. Для сюжетної структури характерна ретардація (екскурси в минуле, сни, вставні епізоди, розгорнуті внутрішні монологи).

У характеристиці персонажів переважає психологізм, творення індивідуалізованого характеру. Одночасно Ф. дає соціально-історичне мотивування їх поведінки, закріплює їх у певному місці конкретної соціальної системи. Навіть картини приватного життя виявляються через суспільну призму. Ф. досліджує відносини людини і суспільства.

Серед рис поетики роману Ф. слід виділити такі: перервний, пульсуючий, хвилеподібний розвиток сюжету, сюжетний паралелізм, перевага суб’єктивного часу над історичним, зміна точок зору. За жанром це – соціально-психологічний роман. Він "переломлює крізь призму індивідуальної психології події загальнонародного звучання, розчиняючи загальне в окремому" (О. Білецький). Т. Гундорова [7, с. 127-128] називає його новітнім суспільним романом. У ньому поєднувалися традиції ідеологічного роману з елементами психологічного і есхатологічного романів (лінія Барана). Твір наповнений дебатами на актуальні проблеми суспільного життя Галичини. Соціальну проблематику уміло і тонко поєднано з життям окремої людини, історичний час – із часом індивідуального існування. "Перехресні стежки" – полілогічний роман. Сюжетна лінія про життєві випробовування Рафаловича сполучається і химерно переплітається з фрагментами любовної драми, кримінальним сюжетом, ознаками урбаністичного роману [7, с. 128].

Франко перебував у центрі історико-літературного процесу в Україні понад тридцять років, фактично формуючи суспільно-естетичну свідомість і спрямовуючи її до творення національної літератури. Становлення Франкової концепції національної літератури відбувалося протягом усієї його творчости. Методологічне підґрунтя її Франко пов'язував із культурно-історичною школою та етнологією, оскільки, на його думку, історія літератури має бути й історією цивілізації: «історик літератури мусить бути істориком цивілізації свого народу і історію літератури повинен розглядати як частину, і то дуже значну, хоч і не єдину, історії цивілізації» [29, 278].

Отож культурологічна концепція літератури базувалась на взаємозв'язку літератури, театру, музики й навіть політики. Складниками такої культурно-історичної концепції ставали:

• ідея цілісности літературного розвитку від давніх часів до сучасности (думка про «одноцілість, непереривну суцільність літературної традиції і духових інтересів на протягу нашої довговікової історії» [38, 8]);

• по-друге, теза про світовий контекст української літератури, що пояснює значну увагу Франкової критики до мандрівних сюжетів, до явищ різних літератур і різних епох (елементом Франкової теорії національної літератури ставала також його перекладацька концепція);

• ідея про вплив літератури усної на складання писемної української культури та літератури: «новіша національна література починає виростати прямо з живого джерела традицій народних», — зауважує Франко-критик (відповідно, окрему групу праць становлять численні Франкові студії з фольклористики);

• концепція літературної мови — Франко чимало уваги приділяв еволюції мови та розвиткові літературної мови (окрім численних зауважень і міркувань з приводу мови власних творів і ставлення до мови інших авторів, виклав свої думки у статті «Літературна мова і діялекти», 1907).

Франкова літературно-критична концепція базувалася на ідеї виховання та культурного впливу на сучасне літературне покоління. Франкові належить заслуга створення цілої літературної школи українського письменства (Осип Маковей, Наталя Кобринська, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Климентина Попович, Уляна Кравченко). Його статті й рецензії охоплювали майже всі явища тогочасної літератури (серед них — статті про Лесю Українку, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Старицького, Володимира Самійленка, Івана Карпенка-Карого). Окрему групу становлять рецензії та відгуки на найновіші явища української літератури — твори Володимира Винниченка, Олександра Олеся, Петра Карманського, Остапа Луцького, Миколи Чернявського, Христі Алчевської, Сільвестра Яричевського та інших.

Франко-критик долучається також до основних літературних дискусій цього часу, зокрема про засади розвитку національної літератури в полеміці з Нечуєм-Левицьким (стаття «Література, її завдання і найважніші ціхи», 1878), про напрям еволюції найновішої літератури — полеміки зі Сергієм Єфремовим («Принципи і безпринципність», 1903), Софією Русовою («Старе й нове в сучасній літературі», 1904), Остапом Луцьким як теоретиком «Молодої Музи» («Маніфест "Молодої Музи"», 1907), поетично-дружня дискусія Франка з Миколою Вороним.

Історико-літературна концепція Франка складалася на основі аналізу окремих періодів та етапів літературного розвитку й була зреалізована в таких синтетичних статтях і дослідженнях, як «Характеристика української літератури 17-18 століть» (1892), «Русько-український театр. Історичні обриси» (1894), «Студії на полі карнаторуского письменства 17-18 століття» (1901), а також у статтях «Українсько-руська (малоруська) література» (1898), вперше опублікованій у чеському виданні, «Южнорусская литература» (1904), написаній російською мовою для словника Брокгауза й Ефрона, статті «Українці», вперше надрукованій угорською мовою в 1911 році, а також узагальнювальному «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910). Ці студії доповнює «Історія української літератури... від початків українського письменства до І. Котляревського», першу редакцію якої Франко датував 1907 роком і рукопис якої залишився незавершений.

Методологічні засади дослідження української літератури як літератури національної, основні її характеристики та план викладу Франко узагальнив у статтях «Задачі і метода історії літератури», «Метода і задачі історії літератури», «План викладів історії літератури руської. Спеціяльні курси. Мотиви», над якими працював у 1891-1895 роках. Вказуючи, зокрема, на прикметні особливості нової української літератури порівняно зі старою, Франко наголошував зв'язок літературної мови з теорією народности, цивілізаційну ідею нового українського письменства («головною задачею літератури є служити до піддвигнення народних мас на вищий ступінь цивілізації» [41, 46]), принцип індивідуальности як основний естетичний принцип нової (модерної) творчости і її секуляриий характер.

Загалом питання нової української літератури, її основні етапи, творчі індивідуальності й художні напрями займають значну увагу Франка як історика літератури та літературного критика. Водночас він чимало уваги приділив дослідженню давньої літератури й творів старого письменства. Протягом 1896-1910 років він видає п'ять томів «Апокрифів і леґенд з українських рукописів», даючи до них широкі коментарі та пояснюючи вплив апокрифів на писану й усну українську словесність. У статтях «Южнорусская пасхальная драма» (1896), «Нові матеріяли до історії українського вертепу» (1908), «Причинки до критики джерел деяких староруських пам'яток» (1907), «Слово про збурення пекла. Українська пасійна драма» (1908), «Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході. Вступ до студій над „Богогласником" (1913) він подає чимало нових відомостей, висловлює критичні зауваження, вміщує нові тексти, які значно доповнюють панівне на той час уявлення про літературну цінність давніх українських джерел.

Франкова концепція національної літератури складалася на основі широкого дослідження та популяризації творів світової літератури. Таку цивілізаційно-культурну програму Ф.-критика було зреалізовано в статтях і дослідженнях про літературні пам’ятки Давнього Сходу, античного Риму і Греції, про культуру західноєвропейського середньовіччя та класику епохи Відродження. Учений розглядав такі визначні постаті світової культури, як Данте, В. Шекспір, П. Кальдерон, М. Сервантес, Д.Г. Байрон, Й.В. Гете, Ф. Шилер, Г. Гайне, Г. Ібсен, В. Гюго, Г. де Мопасан, Е. Золя, І. Тургєнєв, Л. Толстой. Ф. досліджував творчість письменників-реалістів, натуралістичну прозу, декаданську поезію. Об’єднані енциклопедичним світоглядом Ф. вони водночас виявляють погляд українського мислителя та художника, перейнятого завданнями розбудови новочасної національної культури й літератури [Див: 7, 144-148]