1. Історія української літератури. Хіх ст. (70-90-ті роки): у 2 кн.: Підручник / о.Д. Гнідан, л.С. Дем’янівська та ін. / Заг. Ред. С.С. Гнідан. – к.: Вища школа, 2003. – Кн. 1. – 575 с.:

2. Історія української літератури. Хіх століття: у 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред. Акад. М.Г. Жулинського. – к.: Либідь, 2005. – 656 с.

3. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

4. Нахлік Є.К. Українська романтична проза 20-60-х років ХІХ століття. – К.: Наукова думка, 1988. – 320 с.

5. Вертій О.І. Відродження народних етичних поглядів у художній прозі Юрія Федьковича // Народна творчість та етнографія. – 1984. – №4. – С.23-29.

6. Бондар М.П. Жанрові особливості поезії Ю. Федьковича // Українська мова і література в школі. – 1982. – № 11. – С. 27-37.

7. Шалата М.Й. Юрій Федькович. Життєвий і творчий шлях. – К.: Дніпро, 1984. – 239 с.

8. Гуць Г.Є. Юрій Федькович і західноєвропейська література. – К.: Вища школа, 1985. – 208 с.

9. Євшан М. Юрій Федькович в світлі нових матеріалів // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К.: Основи, 1998. – С. 126-135.

Питання для самостійного вивчення

1. Драматичні твори Ю. Федьковича.

Народився Ю. Федькович на Буковині, батько – шляхтич, мати з православної попівської родини, у зрілому віці з католицизму переходить до православ’я. Учився у приватного вчителя, далі у німецькій нижчій реальній школі в Чернівцях. 1848 року революція змусила емігрувати до Молдавії, на цей час припадає початок творчості. 1852 року батько віддає Ю. Федьковича у військо. 1859 року – участь в астро-італо-французькій війні. Після відставки у 1863 році живе у рідному селі, працює для громади. Обрано війтом, кандидатом у депутати до буковинського сейму. Нетривалий час живе у Львові (працює редактором видань львівського народовського товариства “Просвіта”), однак згодом через розбіжності у поглядах з українською громадою повертається на Буковину, у Чернівці. З кінця 70-х років хворіє, перестає займатися літературою, захоплюється астрологією.

Ю. Федькович залишив чималий творчий спадок, різноманітний за жанрами. Він писав прозу, поезію, драматургію. Поезія вважається основною частиною спадщини письменника. “Федькович – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора – всі похожі на частки його автобіографії…” (І. Франко).

Поетичну творчість розпочав німецькою мовою, видав кілька поетичних збірок. Ліричну спадщину становлять вірші, поеми, пісні, балади (українською та німецькою мовами). Тематично прив’язана до Буковини, переважно це рекрутська та селянська тематика.

Ю. Федькович один з перших увів в українську поезію інтернаціональні мотиви з життя італійського народу. Поет захоплюється багатством і красою Італії:

“У Вероні”

поруч розробляє ностальгічні мотиви.

Тема рекрутчини і військової служби пов’язана з автобіографічними мотивами:

“Нічліг”

це дебют українською мовою, пейзажна замальовка з елементами медитативності про тяжку непередбачувану долю солдата.

У зв’язку з жовнірською темою у творчості Ю. Федькович присутні антивоєнні мотиви. Солдати гинуть за чужі інтереси (“Трупарня”), а дезертирство – єдиний шлях до волі. Це явище автор не засуджує, а глибоко вмотивовує (вірш “Дезертир”).

У творах цього тематичного циклу поет часто вдається до прийому сну, спогадів, листування. За їх допомогою він створював природні ситуації, поглиблював психологічний аналіз. Твори написані у стилістиці народної пісні: використано повтори, оклики, порівняння, епітети.

Соціальна тематика:

“Пречиста діво, радуйся, Маріє…”

на тлі яскравого пейзажу автор створює лаконічні, соціально і емоційно виразні малюнки людських страждань. Ці картини супроводжуються болісними роздумами ліричного героя. Гіркою іронією, болючим сарказмом після кожної сцени-картини як рефрен повторюються слова:

Пречиста діво, радуйся, Маріє!

Бо я не можу… Вшак я маю душу,

І чути мушу, і дивитись мушу.

У віршах, співанках, баладах Ю. Федьковича на повну силу зазвучала також тема батьківщини, історичного минулого. Простежується еволюція: від оспівування рідного краю до осягнення всієї України.

“Добуш”

використано фольклорні мотиви, створено героїчно-романтичний образ народного месника.

Тема творчості, мотиви громадського обов’язу митця (“Оскресни, Бояне…”, “На день добрий”).

“Дезертир”, поема

основна тема твору – відтворення трагічної долі наймита Івана Званича, відданого у рекрути. Автор простежує його життя від сирітського дитинства до мученицької смерті.

Твір складається з 6 розділів, що являють собою самостійні епізоди, об’єднані спільною темою. Своєрідним композиційним обрамленням є вступ-присвята і епілог (“Кінець”). Дія розвивається хронологічно, за винятком розділу “Лист”, у якому описане злиденне життя родини Івана, після втрати годувальника. Одночасно – це зламний момент твору, лист від дружини став поштовхом до дезертирства і спровокував подальші трагічні події.

У поемі створено живі яскраві характери. Автор використовує народні засоби образотворення, індивідуалізуючи персонажів за допомогою прийому деталі. Переживання героїв висловлюють вони самі. Широко використано внутрішній монолог, діалог, ліричні відступи. Автор майстерно використав поетику і ритміку народної пісні для створення цих відступів (звернення до музи, до “місяця-князя”). Твір має кілька вставних пісень, що відіграють важливу композиційну роль, пов’язуючи окремі події в єдине ціле або вмотивовують ті чи інші вчинки героїв. Поема характеризується різноманітною тропікою, джерела якої – фольклор. Поряд з цим автор є творцем оригінальних означень, неологізмів. Народний коломийковий розмір твору урізноманітнюється іншими розмірами, створюючи динамічний і гнучкий ритмічний малюнок. Уся система художніх засобів підпорядкована центральному задуму – відтворити на прикладі долі одного солдата масштаби впливу військової служби на людину. Стиль твору, а також композиція і художні засоби нагадують поему “Гайдамаки” Т. Шевченка.

Прозову спадщину Ю. Федьковича складають оповідання з народного життя, морально-дидактичні твори для дітей, казки, а також байки. Жанр більшості творів автор означує як повість. Однак основним жанром є оповідання: етнографічно-побутове, казково-легендарне. У малій прозі Ф. присутні короткі оповідання, які мають ознаки новели. Для них характерні: стислість оповіді, гостроконфліктні ситуації, динамізм у розвитку дії, виразний психологізм. На жанрово-стильову структуру оповідань Ф. значний вплив мали – з одного боку – фольклорна традиція (народні новели, казки, легенди), з іншого – романтична літературна традиція.

Проблематика, жанрові та стильові особливості прози Ю. Федьковича значною мірою обумовлюються виховним завданнями, які ставив перед собою письменник. Проза має пропагувати високі ідеї, сприяти етичному вдосконаленню людини. Оповідання орієнтовані на оспівування простих, але гордих і волелюбних гуцулів. Для них властиві настанова на возвеличення добра, справедливості, уславлення побратимства як ідеалу людських стосунків. У прозі переважають світлі, яскраві настрої і почуття, ясні кольори. Основні риси індивідуального стилю Ю. Федьковича – проникливий ліризм, суто народний стиль оповіді, предметно-чуттєве зображення дійсності, поєднання романтизму і реалізму. У прозі переважають теми з жовнірського і селянського життя, подані у родинно-побутовому плані, розроблена здебільшого морально-побутова сторона життя гуцулів.

Основний прийом зображення – це перенесення у твір подій життя з додаванням авторських співпереживань. Естетичній свідомості Ю. Федьковича властиві руссоїстські погляди: це протиставлення сільської культури і міської. Це також ідеалізація простих гуцулів, їх вчинків і почуттів. За характером конфлікту романтична проза Ю. Федьковича індивідуально-психологічна. Авторська увага зосереджена на внутрішньому світі особистості, на родинно-побутових взаєминах між людьми. Основна колізія – це суперечність між суб’єктивним прагненням до щастя і об’єктивною неможливістю досягти його.

“Можно сказать, что лучшего стилиста, чем Федькович, не было и нет среди буковинских и галицких писателей, и вообще сочинения Федьковича можно поставить наряду с лучшими образцами малорусской и, пожалуй, не только малорусской народнической литературы. Сквозь легкую, а подчас и довольно густую дымку идеализации вырисовываются яркие, живые картины, метко, изящно очерченные силуэты; на всем чувствуется присутствие жизни” (Леся Українка).

Найбільшої концентрації композиційно-стильової структури досягає Ю. Федькович у стиснутих до кількох сторінок новелах (наприклад, “Таліянка”)

“Сафат Зінич”

втілено мотив помсти за обман і зраду. Сафат Зінич вбиває товариша за зраду чужих інтересів. Використано техніку новелістичного “пуанту” – драматичного загострення. Раптова усіченість фабули – ще один спосіб дати простір для читацької співтворчості.

“Люба-згуба”

твір з почуттєвою і фаталістичною природою конфлікту. Цей конфлікт має двоплановий характер. З одного боку – це колізії любовного трикутника (почуття головних героїв: Ілаш-Калина-Василь). З іншого – конфлікт між людським прагненням до щастя і фатумом. У мотиві долі знаходить своє художнє вираження романтичні категорії свободи і необхідності.

Концепція кохання у Ю. Федьковича пізньоромантична. Кохання – це почуття поетичне, але одночасно егоїстичне і навіть руйнівне. Головні герої характеризуються неприборкано-бурхливим, свавільним виявом пристрасті. Використано фольклорний мотив “велике кохання до біди приводить”. Любовна пристрасть виступає як фатальна. Людський розум, воля, можливість для людини іншого шляху обмежуються не лише свавільною пристрастю, а й фатумом. Герой-вбивця власного брата (Василь) для автора – жертва глибокого поетичного почуття і одночасно надлюдських сил.

Основний принцип образотворення – увага до емоційної сфери у момент її психологічного напруження. Автор виявляє інтерес до дисгармонійного внутрішнього світу людини.

Написане оповідання від першої особи. Оповідач виконує усталену функцію спостерігача, коментатора подій, оцінює поведінку персонажів, виражає авторську думку. Тональність твору баладна. Стиль оповіді пройнятий фольклорними зворотами і пісенним ліризмом.

Новаторство: Ю. Федьковича створює перші художньо досконалі психологічні новели, хоч частково засновані на подієвості. Ф. проходить еволюцію від повістки, оповідання до новели, дбаючи про все більшу концентрацію своєї малої прози. Автор перемагає статичність етнографічного матеріалу, насичуючи оповідь дією, динамізмом. Змінюється темперамент оповіді – з поважного епічного до драматично-ліричного. Оповідач омолоджується.

Особливу увагу Ю. Федькович звертає на творення характерів. Вони романтично гіперболізовані, але характеристика всебічна, характери цілісні, виписані риси індивідуальної психології.

ТЕМА № 6. Літературний рух 70-90-х років ХІХ століття. Культурно-історичний контекст.

ПЛАН

1. Структура, історіографія та бібліографія курсу.

2. Суспільно-історичні умови.

3. Особливості літературного процесу 70-90-х років ХІХ ст.

4. Ідеологія народництва в українській літературі кін. ХІХ ст

Література

1. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

2. Історія української літератури: література другої половини ХІХ ст./ За ред. І.І. Пільгука. – К., 1966. – 764 с.

3. Павличко С.Д. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. – К.: Либідь, 1997. – 360 с.

4. Історія української літератури. ХІХ ст. (70-90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / О.Д. Гнідан, Л.С. Дем’янівська та ін. / Заг. ред. С.С. Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – Кн. 2. – 575 с.:

5. Історія української літератури. ХІХ століття: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. акад. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2005. – 656 с.

Розвиток української літератури 70-90-х рр. відбувався в специфічних історичних умовах, які своєрідно відбились і в змісті, і в формі художніх творів.

Процес перетворення Росії кріпосницької, аграрної, в Росію буржуазну з 70-х рр. значно прискорився. Розвиток капіталізму набуває бурхливого характеру. Швидко зростає промисловість. Ростуть і все більше виявляють свою суспільну і політичну активність основні класи капіталістичної епохи – буржуазія і пролетаріат. Відбувається різке класове розшарування на селі, самознищується сільська громада, селянство пролетаризується і люмпенізується.

У громадському русі з’являється нова сила, представлена різночинною інтелігенцією, – народники. Поширюються нові методи опору –“ходіння в народ” та індивідуальний терор (“Народна воля”, “Чорний переділ”). Особливу роль у перетворенні суспільства народники відводили селянству.

У суспільному й культурному житті У активно діяли своєрідні громадські організації – громади. Склад їх був не цілком однорідним. Молодь була наближена до народників, інша частина продовжувала демократичні традиції просвітителів. Загалом діяльність громад не виходила за межі культурницької.

Важливою ознакою періоду була надзвичайно інтенсивна наукова робота, що заклала основи українознавства. Це найперше діяльність Південно-західного відділу російського географічного товариства у Києві (Антонович, Драгоманов, Житецький, Русов, Чубинський та ін.). Українознавство (історія, філологія, етнографія) в працях київської школи не тільки збирає безліч сирого матеріалу, а дає зразки обробки його відповідно до нових наукових методів.

Емський указ 1876 р. посилив репресії щодо української культури. Заборонялось ввозити з-за кордону книжкову продукцію українською мовою, друкувати оригінальні твори й переклади українською мовою за винятком історичних документів, підцензурних творів російським правописом, ставити українською мовою п’єси, провадити прилюдні читання, друкувати тексти до нот. Діяв до 1905 р. з деяким послабленням у кін. 80-х рр.

Дуже важливим чинником розвитку культури був театр, який у цей час вийшов за межі аматорства і став професійним.

Не зважаючи на утиски у 70-90-х рр. українська література зростала і збагачувалась. У літературу прийшли нові сили, серед них такі першорядні таланти, як І. Франко, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Карпенко-Карий.

Відбувається збагачення родово-жанрової системи.

У поезії розвивається громадська течія. Збагачується філософська, інтимна лірика. Жанр поеми набуває нової якості і форми (великі ліро-епічні твори І. Франка).

Нові жанри лірики і ліро-епосу:

• значне поширення вірша-медитації (Старицький, Франко, Грабовський);

• ліро-епічна мініатюра (“Галицькі образки” І. Франка) – образок;

• ліричний портрет (“Швачка” П. Грабовського);

• відродження і модифікація дидактичних жанрів (притчі І. Франка);

• філософська поема (“Похорон” І. Франка);

• європейські жанри – сонет, октава; східні форми (творчість І. Франка).

Найбільші здобутки – у прозі. З’являються великі епічні форми різних жанрів (соціальний роман, соціально-психологічний роман (“Хіба ревуть воли…” Панаса Мирного), соціально-психологічна повість (“Лихі люди” Панаса Мирного)). Розширюється жанрова система малої форми (новела, нарис, сатиричне оповідання). Відбувається відхід від застарілої форми оповіді від першої особи до об’єктивно-епічної. Зросла і оновилась українська драматургія. З появою професійного театру накреслився шлях відходу від побутового етнографізму. Класична реалістична драма.

Розширення тематики – життя різних верств нації: інтелігенція, вище дворянство, пролетаріат, суспільне дно.

Провідний тип творчості періоду – реалізм, головними рисами якого є увага до суспільного життя людини і творення соціально зумовлених характерів. Продовжує існувати романтизм, зокрема у відтворенні історичної тематики. З’являються модерністські тенденції (І. Франко).

Отже, основною культурно активною силою періоду було народництво. Народництво – центральний термін української інтелектуальної історії, політики й культури – включає в себе широке коло понять. По-перше, Н є політичною ідеологією. По-друге, Н є способом художнього існування літератури, стилем або системою стилів. По-третє, Н є способом теоретичного осмислення культури, формою її критики, культурним дискурсом.

Народництво як ідеологія “виникає в різноманітних відсталих суспільствах у перехідні періоди й відображає характерну класову позицію селянства. … воно є ідеологією, сформульованою демократичною інтелігенцією, котра у відсталих країнах, позбавлених міцної буржуазної класової структури, має, як правило, вищий соціальний авторитет і відіграє важливішу роль у національному житті, ніж інтелектуали в економічно розвинутіших країнах” (А. Валіцький). Специфічна особливість українського Н полягає в тому, що літературне народництво сформувалось раніше за ідеологічне.

Українське літературне Н має широкі хронологічні рамки – 1840-1890-ті рр. і є неоднорідним. За час свого існування воно виробило систему стилів, включаючи таких різних авторів, як Котляревський і Квітка, Шевченко і Куліш, Марко Вовчок і Коцюбинський.

Літературне відродження України мало на меті повернути українську мову до політичного і літературного життя, а також створити національну культуру на основі фольклорних джерел, традицій, національних духовних ідеалів. Письменники звернулись до народу як до носія українського менталітету. Н. тяжіє до ідеалізації минулого України, до засвоєння і закріплення в літературі дидактично-моралізаторських та етнографічних форм творчості, до використання народної мови.

Риси Н: особливе тяжіння до традиційних, старих або автономних стильових структур (бароко, бурлеск), до активного продукування – з метою націозбереження – романтико-народницької ідеології, до засвоєння й закріплення дидактичних та етнографічних форм творчості, використання елементів розмовної (переважно просторічної), а не писаної літературної мови. Сам термін Н. мав неоднозначне тлумачення, бо навіть прихильники ідеології намагалися певним чином “виправдатися”. Це робив, скажімо, І. Франко, вважаючи, що самого зображення народу замало, важливо, яку суспільну роль виконує літературний твір.

Одна з центральних тез літературного Н – теза про “відродження”, яке переживає українська література. Літературне відродження тотожне культурному й національному. Українська література тотожна У. За відсутності реальної, державної У література покликана замінити її, виконувати її роль. Писати у відповідному стилі й напрямі – означає в перспективі творити реальну У. Це по суті означало творення літератури на базі народної мови й за певною ідеологічною схемою. Панує ідея відповідальності поета, критика й українського читача за долю нації.

У системі жанрів поезія посідала перше місце, що породжувалося неподоланністю романтизму й орієнтацією на фольклор. У культурі на перше місце ставився Поет – борець, пророк, шаман (міфологічний образ Великого Кобзаря).

Проза епохи розквіту європейського роману в українській літературі існувала у зародковому стані й все ще була позначена другорядністю. Їй бракувало реальної мовної основи, широкої (позанародної) тематики, естетичної та лінгвістичної рафінованості. Драма через ряд зовнішніх і внутрішніх причин не розвивалась належним чином і не мала театральної сцени. Критика дістала окремий статус провідного жанру, а критик узяв на себе роль учителя. Критик мав бути вихователем письменника, а письменник – вихователем народу. Дидактична роль народницької критики передбачала певний стиль читання й інтерпретації художніх творів, їхню оцінку насамперед на предмет виховного значення для народу.

У народницькому дискурсі література і письменники бачилися як одна велика сім’я, у якій існує гармонія між поколіннями і творча спадкоємність.

ТЕМА № 7: Творчість Івана Нечуя-Левицького.

Навчальна мета: ознайомити з особливостями прозової спадщини І. Нечуя-Левицького, окреслити риси оповідної манери письменника; означити роль І. Нечуя-Левицького у становленні української прози і розвитку літературного процесу.

План

1. Біографічна довідка.

2. Тематична і жанрова різноманітність прози.

3. Повість-хроніка “Микола Джеря”. Проблеми пореформеного села у повісті. І.Франко про повість.

4. Повість “Кайдашева сім’я”. Новаторство письменника у трактуванні образу народу. І.Франко про повість.

5. Твори І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції. Роман “Хмари”. Особливості характеристики образів.

6. Історична романістика І. Нечуя-Левицького.

Література

1. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

2. Історія української літератури: література другої половини ХІХ ст./ За ред. І.І. Пільгука. – К., 1966. – 764 с.

3. Історія української літератури. ХІХ століття: Кн. 3 / За ред. М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1997. – 432 с.

4. Погрібний А. “Всевидящее око Україны” – И. Нечуй-Левыцкий // Погрібний А. Класики не зовсім за підручником. – К., 2000. – С.53-65.

5. Чахібський О.О. І. Нечуй-Левицький – гуморист // УМЛШ. – 1988. – №10. – С. 65-67.

6. Хропко П. Романи І. Нечуя-Левицького з життя інтелігенції (до 150-річчя з дня народження письменника) // УМЛШ. – 1988. – №11. – С. 3-10.

7. Власенко В.О. Художня майстерність І. Нечуя-Левицького. – К.: Радянська школа, 1969. – 184 с.

8. Ткачук М. Естетична концепція дійсності у творах І. Нечуя-Левицького. – Збараж: Пегас, 1992. – 38 с.

КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ: об’єктивно-епічна форма оповіді, роман, повість, деталь, алогізм, історично-біографічний роман.

Н.-Л. один з найпродуктивніших авторів 19 ст. Він автор понад півсотні романів, повістей, оповідань, науково-популярних нарисів, комедій та історичних драм, літературно-критичних праць, він також закінчив переклад Біблії українською мовою, розпочатий П. Кулішем.

Одночасно Н.-Л. був однією з суперечливих постатей в історії української літератури, особливо в аспекті реалізації творчого потенціалу. І. Франко пише, що письменник відзначався поміж своїх літературних сучасників „як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунку та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначає поміж посійськими писателями Тургенєва...”. Леся Українка у листі до М. Драгоманова: “Бога ради, не судіте нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудити нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, якби вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того “Чорного моря”, а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти.” [т. 9, с. 85].

"Помітного поступу, розвитку в Левицького ми не бачимо. Це також треба мати на увазі, беручись до оцінки його чималої обсягом літературної спадщини. Всю її можна на дві майже рівні половині розбити. Перша включає в себе твори, написані приблизно до 90-х років і характеризовані яскравістю й соковитістю постатів та подій, що живою б'є з них течією. Друга – приблизно з повісти „Над Чорним морем" (1888 р.) — характеризується вичерпанням спостереженнів, утомою, розволікдістю, велемовністю, млявим розвитком дії й мертвенністю контурів. Левицький, кажучи заголовком однієї його повісти з цього періоду – сам „не той став"; краще сказати буде: його твори другої половини втратили принадні сторони його перших спроб і натомісць виявляють до великої міри роздуті й випнуті їх хиби." (С. Єфремов).

Народився Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім – І. Нечуй) у 1838 р. у сім’ї сільського священика на південній Київщині, у мальовничому краї на берегах річки Рось. Ця мальовничість згодом відбилась у пейзажах письменника. Початкову освіту здобув вдома, далі пройшов усі щаблі духовної освіти (Богуславська бурса, Київська духовна семінарія, Київська духовна академія). Священиком, однак, не став, а вибрав роботу вчителя він викладав російську мову та літературу, історію, географію у Полтавській семінарії, гімназіях У. та у Кишиневі, де працював близько 20 років і написав більшість своїх творів. У 1885 р. звільнився зі служби і почав займатися винятково літературною діяльністю. Н.-Л. активно публікувався і твори його мали широкий розголос і були досить популярні. Помер у 1918 р.

Він був різночинцем і бачив сенс життя у просвітительській роботі. Його діяльність і світогляд були такі самі суперечливі, як час, у який він жив.

У літературі Н.-Л. сповідував принципи реальності, національності (література мусить розкривати характерні національні й соціальні риси українського народу), народності (народна мова, форма і дух народної поезії).

Першим твором Н.-Л. була повість “Дві московки” (1868 р.), створена у дусі традицій української літературиі одночасно має риси новаторства. Використав тему солдатчини, описавши долю двох московок. Повість пройнята фольклорними мотивами про долю жінки-селянки, про горе матері, вдови, про насильне розлучення дівчини з коханим. Новаторство полягає у введенні урбаністичної теми (героїня повісті Марина наймитує у місті). У творі докладно розроблено характери, широко висвітлено соціальні обставини подій. Характери індивідуалізовані, в основі творення системи персонажів – контраст (образи Ганни і Марини). Розширено функції пейзажу. Загалом повість стала прикладом переходу від оповідної до об’єктивно-епічної манери, хоч ще зберігає залишки стилізації авторської мови під мову оповідача з народу. Об’єктивно-епічна форма оповіді була більш придатна для змалювання широких картин суспільного життя, для докладних характеристик персонажів і подій, для філософських і етичних узагальнень.

Заслуга Н.-Л. полягає саме у створенні традиції української об’єктивно-епічної реалістичної прози. Він є автором великі соціально-побутові повісті і романи, де типові характери поставлені в етнографічно і соціально правдиві обставини. Письменник звертається до нових тем: до життя міщан, чиновників, духовенства, буржуазії, представників суспільного дна, а також до різних типів національної інтелігенції, до мистецького життя. Провідною темою, однак, залишається традиційна для української літератури селянська тема.

Н.-Л. один з перших в українській літературі підійшов до змалювання проблем пореформеного села. Він дав широке соціальне тло подій і спробував відстежити процеси, які відбувалися в країні. “В творах його зібрано велику галерею образів, що в цілому складаються в гнітючу картину безпросвітнього вбожества і темноти.” (С. Єфремов).

“Микола Джеря” (1876 р.)

За жанром – це повість-хроніка, докладний і послідовний життєпис героя-селянина, пов’язаний з соціальним тлом. Інше визначення жанру - соціально-побутова повість. Протестант стає основним героєм соціальної повісті і роману 60-70-рр. Тема кріпацтва розкрита через соціальне явище втікачів.

Сюжет повісті розгортається послідовно. У ній відсутні заплутані інтриги, несподівані повороти. Автор майже не втручається у розвиток подій, рідко висловлює свої міркування з приводу тих чи інших явищ. Це надає творові епічності.

Відповідно до конфлікту згруповано персонажів повісті: з одного боку – Микола, його батьки, Нимидора, побратими, з іншого – різні типи експлуататорів (пан Бжозовський, посесор Бродовський, отаман Ковбаненко). У зіткненні двох основних груп накреслюється і вирішується основна проблема твору.

За розвитком сюжетної лінії у повісті можна виділити 4 частини, тісно пов’язані між собою ідейним задумом. Така побудова твору допомагає розкриттю теми. Подається широка панорама суспільного життя країни.

І частина: перші два розділи, на тлі мальовничої природи подаються картини життя кріпацької родини, описуються молоді роки Миколи, смерть старого Джері, помста Миколи і втеча побратимів від пана Бжозовського.

ІІ частина: 3-6 розділи – розповідь про поневіряння бурлак-вербівчан на сахарні, в промисловому місті (вперше зображено життя робітників); мандрівка в Бесарабію, наймитування в отамана Ковбаненка.

ІІІ частина: 7 розділ – композиційний відступ (життя Нимидори та старої матері, кріпацькі злидні, композиційний прийом сну).

ІV частина: 8 розділ – повернення додому, зображено соціальні процеси у пореформеному селі (діяльність громади, несправедливість земельної реформи, соціальне розшарування).

У центрі твору – образ Миколи, який розкривається у дії і у ставленні до нього інших персонажів. Він являє собою чітко виписаний соціальний тип і одночасно яскравий індивідуалізований характер. У ньому досить вдало поєднано динамічний опис зовнішності і внутрішнього складу, психології. Однією з особливостей розкриття характеру є його еволюція – з роками Микола мужніє, стає рішучішим, усвідомлює свою людську гідність. Головна риса вдачі Миколи – загострене почуття справедливості. “Микола Джеря, хоч кріпаком родився, був однако з тих людей, котрим ціле життя воля пахне, був з тих здорових натур, що скоріше вломляться, а зігнути не дадуться” (І. Франко). Характер глибоко трагічний: “З усього незадоволений, вихований кріпацтвом на непримиренного протестанта проти сучасного ладу, Джеря ціною знівеченого життя – і свого власного і всіх близьких людей – купив саме тільки страшне розуміння своєї безпорадності.” (С. Єфремов).

Художні особливості твору.

В основу поетики твору покладено принцип контрасту, протистояння. Його письменник дотримується, коли розкриває характери персонажів, змальовує природу, створює конфліктні ситуації (наприклад, протиставлення картин розкішної природи і убогого життя селян).

Характерною особливістю повісті є гранична стислість оповіді.

Особливе місце у системі художніх засобів займає пейзаж, який часто виконує функції обрамлення. У інших випадках це засіб характеристики, контрасту, портрету (як колоритне тло). Н.-Л. виступає як майстер кольору.

Портрет, психологізм, еволюція, деталь. Детальні описи етнографічного характеру, а також пейзаж, інтер’єр.

Прийом алегоричного сну. У формі сновидінь автор втілює власну соціальну утопію, соціальні ідеали. Тому алегоричні сновидіння героїв, ускладнені паралелізми, символічні сни займають значне місце у розкритті змісту.

Своєрідною рисою індивідуального стилю Н.-Л. є поєднання реалістичної конкретності описів, уваги до деталей, до особливостей мови й поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів і порівнянь фольклорного характеру.

“Кайдашева сім’я” (1879 р.)

епопея життя українського пореформеного села, сконцентрована до долі однієї сім’ї. Автор розкрив внутрішні суперечності патріархального села, зобразивши зіткнення традиційного укладу з новими соціально-економічними умовами (розвиток капіталізму).

Це твір про психологію селянства. Відтворюючи життя персонажів у хронологічній послідовності, день за днем, з усіма подробицями, письменник простежує формування характерів, розкриває причини, під впливом яких складається психологія героїв.

“З серії забавно-комічних пригод у повісті, кінець кінцем, виростає реальна і трагічна по своїй суті картина життя селянства, темного, забитого, роз’єднаного віками “панщини” і новими пореформеними сутичками за власність…” (Н. Є. Крутікова).

Усі персонажі наділені виразними індивідуальними рисами. Важливу роль у цьому відіграють портрети героїв.

Омелько Кайдаш – працьовитий селянин, виснажений працею, деградує від пиятства, домінантна риса характеру – забобонність.

Маруся Кайдашиха – витворено рабську психологію, вона нещира, улеслива, несправедлива, лиха, лицемірна.

Карпо – егоїст, індивідуаліст, що дбає лише про власні інтереси, не рахуючись ніз ким.

Лаврін простежена деградація поетичної і творчої людини під впливом несприятливих соціальних обставин.

Мотря – норовиста, самовпевнена, хоч роботяща, важливе походження – “хазяйська дитина”.

Мелашка так само, як в образі Лавріна ілюструє деградацію особистості.

Ефективний засіб індивідуалізації – діалог.

Художні особливості твору.

Твір будується за принципом нагнітання сцен і ситуацій, які немовби напливають одна на одну. Цим досягається напруженість розвитку дії. Епічна форма викладу у повісті має гумористичне забарвлення. Комізм твору посилюється від того, що в основі конфліктів лежать по суті дріб’язкові побутові причини. Ідейно-семантична функція комізму – висміяти і засудити рабську психологію і дрібні прагнення.

Сюжет твору лінійний – загострення взаємин у сім’ї Кайдашів. Композиція являє собою послідовно витримане чергування епізодів домашніх сварок і тимчасових примирень. Композиційні відступи – оглядини в Довбишів і Балашів, перебування Мелашки у проскурниці в Києві.

Майстерно вибудувані діалоги сприяють розгортанню сюжету, прискоренню його розвитку, створюють напруженість ситуацій. Комічні сцени і ситуації, породжені невідповідністю намірів і дій, а також написані за принципом народних анекдотів та оповідань. Алогічність поведінки героїв.

Значну роль у створенні комічних ситуацій відіграють гумористичні народнорозмовні звороти. Жива розмовна мова, мовні алогізми: “Ой Боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене!”.

Порівняння, зокрема з негативним, лайливим значенням: “Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка”. Мова повісті жива, насичена просторічною лексикою і фразеологією.

Етнографізм не є засобом декоративності, а засобом розкриття народного менталітету.

Високо оцінив повість І. Франко: “… з погляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства.”

Н.-Л. одним з перших в українській літературі створив ряд епічних творів з життя інтелігенції.

“Хмари” (1873 р.)

назва роману символізує соціальне й національне гноблення в країні, проти якого повинна боротись національна інтелігенція: „... закутали ніби важкі чорні хмари Україну. Зібрались ті сумні хмари з усіх усюдів і давно вже заступили нам ясне прозоре небо і кинули тінь і мряку на рідний край. І хто розжене ті сумні хмари?”. Основною у творі є актуальна тема “нової людини” (ширше - проблема національно свідомої сили, здатної відродити Україну). .“Нові люди” Н.-Л. – це просвітяни, культурники, які обмежувалися програмою малих справ (видання книжок для народу, відкриття недільних шкіл тощо). Частково зображено українське село перед реформою, українське дворянство, міщанство, система освіти і виховання. Автор критикує духовну освіту, окреме місце займає також проблема жіночої освіти. Дія роману відбувається з 1830-х до 1860-х років. Н.-Л. описує два покоління інтелігенції, зобразивши поступову втрату культурницьких сил.

Система персонажів представляє типові культурно і соціально активні сили українського суспільства. Старше покоління національної інтелігенції змальоване в образі Василя Петровича Дашковича, який поступово втрачає інтерес до національної справи, захоплюючись наукою і слов’янським питанням. Інший персонаж – професор Воздвиженський представляє консервативні сили суспільства. Образи контрастні (опис зовнішності, вдача, ставлення до справи), але за результатами діяльності подібні. І національно свідомий професор Дашкович і консерватор Воздвиженський не здатні консолідувати українську громадськість. Тип “нової людини” – це представник молодого покоління Павло Радюк. Це тип українофіла-народника, діяльність якого, однак, обмежена культурницькими і просвітянськими справами. “На жаль, ці ясніші постаті слабшими вийшли у Левицького, ніж особи з першої категорії: життя в них менше, зате чимало риторичності в промовах…” (С. Єфремов). Загалом принцип вибудовування системи персонажів і характеристики героїв базується на розумінні Н.-Л. розподілу інтелектуальних сил в Україні (прогресивна та реакційна інтелігенція). Автор створює цілу галерею вдало схоплених типів – представників різних суспільних класів і станів (старосвітський купець Сухобрус, міський буржуа Кованько, професори і студенти Київської духовної академії та університету, провінційні поміщики, селяни та ін.). Критики відзначили у творі своєрідні, новаторські образи жінок.

Художні особливості твору

Художня якість твору слабка. По-перше, це пов’язано зі складною літературною історією роману. Його рукопису не збереглось. З огляду на тенденційність твору, він публікувався частинами й уривками зі значними цензурними правками. По-друге, та ж тенденційність заважала автору вибудувати струнку структуру тексту, відсутній чіткий сюжетний розвиток. Роман перевантажений описами (включно з портретами, етнографічними та побутовими замальовками), авторськими відступами публіцистичного характеру. У зображенні персонажів переважають авторскі характеристики, часто непослідовні. Твір справляє враження незакінченості, уривчастості.

Роман має велику історико-пізнавальну цінність (зображення життя національної інтелігенції, звичаїв, типових характерів і обставин того часу) і становить певний етап у становленні великих епічних форм в українській літературі.

Окрім творів на традиційну селянську тематику писав антиклерикальні твори з гостровикривальним сатиричним пафосом: “Старосвітські батюшки та матушки” (1884 р.) – з життя і побуту українського старосвітського попівства; “Афонський пройдисвіт” (1890 р.) – описано афериста у церковній справі.

Історична тематика: історичні романи “Князь Єремія Вишневецький” (1897 р.), “Гетьман Іван Виговський” (1899 р.), казка “Запорожці”.

"Князь Єремія Вишневецький" написаний у 1897 p., але не був опублікований за життя письменника, хоч, судячи з листування автора з редакціями журналів "Київська старовина", "Діло" та інших, він неодноразово намагався це зробити. Редакції відмовлялися, посилаючись на "анахронізми та історичні недогляди". Роман побачив світ аж у 1932 p. в Харкові, а пізніше ввійшов у 10-томне зібрання творів письменника у 1968 p. Варто зазначити, що вихід роману від початку був непомічений літературною критикою, не згадується він і в монографіях, присвячених життю й творчості І.Нечуя-Левицького (О. Білецький, В. Власенко, С. Єфремов, Н. Крутікова).

Другий роман І. Нечуя-Левицького "Гетьман Іван Виговський" вийшов у 1898 p. у Львові. Його доля була щасливішою, тому що був опублікований одразу після написання, але й він не здобув належної оцінки, щоправда, історик Ор.Левицький звернув увагу на "понижене" тлумачення головного героя. Однак за радянських часів не перевидавався, оскільки не вписувався в ідеологічну схему партійних істориків.

Події в романі «Князь Єремія Вишневецький» відбуваються в середині XVII ст. У центрі твору – нащадок славного Байди-Вишневецького, найбагатший в Україні князь, покатоличений і нещадний до українців. Автора цікавить найперше те, як став перевертнем Вишневецький, як одцурався славних предків, лицаря Байди, який був одним із засновників Запорозької Січі, як знехтував благанням матері не зраджувати свого народу, своєї землі, віри. У Яреми бореться кров українця і жадання слави й королівської корони будь-якою ціною. Змальовуючи визвольну боротьбу народу під проводом Богдана Хмельницького, автор постійно наголошує на тому, що стати перевертнем, «одступити од своєї віри і мови» та ще й бути катом власного народу – то найстрашніше зло, за яке чекає страшна кара. До сина-зрадника уві сні приходить давно померла мати і проклинає його за зраду України: «Прокльон мій впаде на тебе і на твій рід». За тяжкий гріх національної зради чекає страшна розплата: сам Єремія помер від хвороби у польському таборі, оточеному загонами Богдана Хмельницького у віці 39 років. Єдиний син його Михайло «був вибраний за короля. Несповна розуму, слабкий на здоров'я, він швидко й помер», як і батько, не переступивши сорокалітньої межі. «З ним і погас рід Вишневецьких, колись славний на Україні».

У романі «Гетьман Іван Виговський» І. С. Нечуй-Левицький розгортає ще одну трагічну сторінку в історії України, збагачуючи читача маловідомою; свідомо замовчуваною довгі часи або перекрученою інформацією про політичну ситуацію в Україні в останні місяці життя Богдана Хмельницького та боротьбу за гетьманську булаву після його смерті.

У центрі роману – постать гетьмана Івана Виговського, який, хоч і не позбавлений недоліків, постає зі сторінок роману патріотом України, що хотів звільнити її від гніту Москви, бажав їй просвіти, хотів піднести Україну до рівня розвинених європейських країн.

Автор яскраво змальовує і постаті козацької старшини, відсутність єдності й одностайності серед них, їхню безчесність, жорстокість у боротьбі за гетьманську булаву.

У романах письменник використовує так званий біографічний сюжет. Він, як правило, зображує позитивного героя і його антипода. Таке попарно групування персонажів, на думку дослідника, дає можливість авторові показати індивідуальну неповторність кожного з них. Обидва романи належать до історико-біографічного жанру.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті “Сьогочасне літературне прямування” (1878-1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.

У праці “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України. Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка (“Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, “Хто такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького “Де люди, там і лихо”, дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка (“Українська поезія”). Чималий інтерес має велика стаття “Українська декаденщина” (надруковано вперше 1968р.).

ТЕМА № 8: Творчість Панаса Мирного.

ПЛАН

1. Короткі біографічні відомості.

2. Риси реалізму як типу творчості. Реалізм у творчості Панаса Мирного.

3. Рання творчість Панаса Мирного. Доля людини у ранніх оповіданнях “Лихий попутав”, “П’яниця”. Продовження традицій української прози.

4. Проблеми пореформеного села у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Особливості поетики і жанрова специфіка твору.