1. Історія української літератури другої половини ХІХ століття / за ред. Поважної В.М. – К.: Вища школа, 1986. – 432 с.

2. Івашків В. М. Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1990. – 144 с.

3. Історія української літератури. Хіх ст. (70-90-ті роки): у 2 кн.: Підручник / о.Д. Гнідан, л.С. Дем’янівська та ін. / Заг. Ред. С.С. Гнідан. – к.: Вища школа, 2003. – Кн. 1. – 575 с.

4. Історія української літератури. Хіх століття: у 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред. Акад. М.Г. Жулинського. – к.: Либідь, 2005. – 656 с.

5. Мороз З. Західноукраїнська історична драма другої половини ХІХ ст. (нариси з історії становлення і розвитку) // Мороз З. Від шкільної драми до комедії: Дослідження. П'єси. – К.: ПЦ "Фоліант", 2004. – С. 61-168.

6. Мороз Л. Деякі особливості трагедії в українській драматургії другої половини ХІХ ст. (фольклорна традиція і жанр) // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст. – К.: 1986.

7. Івашків В. М. Українська романтична драма 30-80-х років ХІХ ст. – К.: Наукова думка, 1990. – 144 с.

Час розквіту європейського театру, коли відмова від декоративності й нормативності дала світові Г. Ібсена, Г. Гауптмана, Б. Шоу. Модернізм.

Український театр залишався в межах побутового етнографізму. Однак саме це дозволило йому вижити в несприятливих умовах і зазнати популярності не тільки в Україні. Будучи домінантою стилю українського театру і драматургії, етнографізм і фольклоризм відіграли позитивну роль, привернувши увагу громадськості до української сцени як до яскравого художньо-емоційного видовища.

Теоретики мистецтва, зокрема І. Франко, М. Драгоманов, стверджували, що генеральною лінією українського театру мусить залишитись виведення народних типів і використання народних форм.

Після реформи 1861 року театральне життя помітно активізується. Пожвавлюється діяльність старих, виникають нові аматорські гуртки. Зростання громадсько-культурного життя викликало негативну реакцію з боку влади. Збільшились цензурні заборони й обмеження. Згідно з “валуєвським циркуляром” (1863 р.) заборонялося друкування книжок українською мовою, в 1867 р. заборонено ставити перекладені українською мовою п’єси на історичні та з життя інтелігенції теми. А 1876 р. царизм спеціальним Емським указом забороняв українське слово, пісню, п’єси, сценічні вистави і читання. Заборонялося навіть друкування до музичних нот текстів українською мовою.

Над створенням окремого українського театру, відцентрованого від московського, почали працювати спочатку аматори, яких зібралося два особливо видатних кола: одне в Києві; друге – в Єлисаветграді. В Києві справа почалася більш імпозантна: тут вона об’єднувалася навколо двох визначних діячів мистецтва: композитора Лисенко та поета Старицького. Відновлюється театральне життя і в Західній Україні. У цих складних умовах український театр продовжував розвиватись. Набуває популярності такий різновид театру як аматорські гуртки. Особливо поширені вони були серед учнів гімназій та студентів Києва, Харкова, Ніжина, Полтави. Усі ці театри ставили нечисленний набуток української драматургії – п’єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка. Наприкінці 60-х рр розпочав активну діяльність гурток М. Старицького в Києві, а на початку 70-х – артистичний гурток на Херсонщині, який організували М. Кропивницький та І. Тобілевич (Карпенко-Карий). Аматорські театри, зокрема приватний театр, заснований М. Лисенком і М. Старицьким у Києві, мали великий успіх. Це спричинило послаблення утисків, у 1881 р. вийшов дозвіл ставити п’єси українською мовою, хоч з обмеженням тематики. На сцену не допускалась також перекладна драматургія. Подекуди аматорські гуртки досягли високого мистецького рівня в постановках п’єс кращих російських та українських драматургів. Так театральний гурток Київського університету, заснований 1859р. групою студентів на чолі з М.П. Старицьким і М.В. Лисенком, талановито поставив “Лихо з розуму” О.С. Грибоєдова, “Ревізор” М. Гоголя, п’єси О.М. Островського, О.В. Сухово-Кобиліна та ін.

У Єлисаветграді на чолі гуртка стояв великий театральний артист М. Кропивницький, якого оточувала талановита родина Тобілевичів.

У виставах драматичних гуртків міст Бобринець і Єлисаветград уперше випробували свої акторські сили М.Л. Кропивницький, брати Тобілевичі – І.К. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, , які згодом стали українського професійного театру. Для бобринецького гуртка у 1863р створив свою першу п’єсу Кропивницький – “Дай серцю волю, заведе в неволю”.

У єлисаветградському гуртку (“Артистичному товаристві”) брало участь багато талановитої різночинної молоді, яка ставила своїм завданням виховувати в народі почуття справедливості, чесності. Саме тут уперше на Україні поставлено п’єсу Т.Г. Шевченка “Назар Стодоля”, а в 70-х роках вперше показано оперу С.С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм”.

1881 р. – у Кременчуці створено перший український професійний театр, який 1882 р. переїхав до Києва (Марко Кропивницький, М. Заньковецька, М. Садовський, І. Карпенко-Карий ін). У 1883 р. цей театральний колектив очолив М. Старицький. У 1885 р. ця трупа розділилась. Іншу трупу очолив М. Кропивницький. Обидві трупи внесли великий внесок у розвиток театрального мистецтва в Україні і здобули широку популярність.

Головною проблемою професійного театру був брак україномовного репертуару, особливо у жанровому аспекті (переважали твори комедійних, розважальних жанрів – оперета, водевіль, комічна опера). Творцями основного репертуару стали актори. Це зумовило особливі якості української драматургії цього періоду, зокрема неперевершену сценічність творів. На думку О. Білецького “багато з них (п’єс – М.Ш.) досі не тільки держаться на сцені, а й користуються успіхом у глядачів, таких не схожих на театральну аудиторію кінця ХІХ століття. Це ж сприяло виробленню своєрідності синкретичного театрального дійства, що з’єднало діалог з хоровим і сольним співом, музикою, танцем.”

Тематика обмежена селянським середовищем з увагою до класового розшарування українського села (тема “чумазих”). Тема інтелігенції і міщан (“Не судилось” М. Старицького, “Суєта” І. Карпенка-Карого) – “нова” драма.

Жанрова система української драматургії складена реалістичними творами – від водевілю до сатиричного гротеску. Комедія як провідний жанр, традиції шкільних драм, просвітительський і викривальний характер (М. Старицький, “За двома зайцями”). Багато різновидів драми. Це соціальна драма, соціально-побутова, соціально-психологічна. Драма інколи перебирає на себе функції і поетику трагедії. Специфіка трагічного в українській драматургії цього періоду полягає у поєднанні реалізму з романтичними тенденціями. Особливо це виявляється у творах з історичною тематикою (фольклорна інтерпретація подій, відхід від історичної правди, характер конфлікту (особистість і громада)).

ТЕМА № 10: Драматургія Івана Карпенка-Карого.

ПЛАН