“Прокіп Іванович”

написане у формі спогадів запорожця про зруйнування Січі, про долю козацтва, яке перетворюється у хуторян або у російське дворянство. Автор створює образ курінного отамана, січовика, який тужить за славним минулим. Оспівування старовини – ознака приналежності О. Стороженко до традицій “козакофільської” романтики початку ХІХ століття.

Третя група різноманітна за тематикою. Автор опрацював зразки народної міфології і теми історичного минулого. Це також обробки поширених анекдотів.

“Вуси”

одне з найпопулярніших оповідань присвячене П. Кулішу. В основі твору – старий анекдот про “боротьбу” за вуса, а ширше за людську гідність. Написане у формі оповіді від першої особи, оповідачем виступає відставний військовий, дрібномаєтковий дворянин, який відстоює своє право носити вуса перед керівником. Вдала імітація усної розповіді, вставні слова й речення, слова вбік, коментар, насиченість приказками й прислів’ями, порівняннями – ознаки стилю. Майстерно відтворено мовлення зрусифікованого офіцера, пересипане русизмами, канцеляризмами, макаронізмами. Комічний ефект досягається вживанням промовистих прізвищ (традиції М. Гоголя), а також розмовних конструкцій.

І. Денисюк доводить, що за жанровими ознаками твори О. Стороженка малих форм є, як правило, новелами. І це насамперед тому, що „вони побудовані так, що всі їхні епізоди тяжіють до одної центральної події, мають новелістичний поворот ..., а також той характерний „другий сенс” – глибше за анекдот узагальнення життя, більшу викривальну силу, новелістичний спосіб типізації дійсності”. Вчений звертає увагу на роль деталі у новелах О. Стороженка, яка є наскрізною і виконує сюжетотворчу функцію. Наприклад, вуси (”Вуси”), голка („Голка”) та ін.

Заслуга О. Стороженка – це еволюція розповідної манери, прагнення перейти до об’єктивного письма. “Багато природного мистецтва в цих оповіданнях, багато грації й щиро українського гумору. Це наче гарненькі брязкотельця, оброблені рукою справжнього майстра, але чогось більшого понад зовнішню красу вимагати од них не можна: автор ніколи не сягає в глиб події, не спиниться над внутрішнім її змістом, а промайне зверху над подіями, беручи їх здебільшого з гумористичного боку.” (С. Єфремов).

“Гаркуша”

драматичні картини на три дії. У центрі твору історична постать отамана Гаркуші, керівника антипольських постань 18 століття. Образ створено у романтичному плані, герой вродливий, мужній, має демонічну вдачу. Основа дії – любовна історія, кохання Гаркуші і сотничихи. За стилістикою – це романтичний твір. На думку Д. Чижевського драма – найневдаліший твір О. Стороженка, жахливий зразок пізнішої української мелодрами. Однак п’єса була популярна на сцені.

Своєрідним явищем в українській літературі ХІХ століття є романтична проза О. Стороженка, який продовжив Квітчину традицію літературного опрацювання народно-історичних переказів, фантастичних оповідок, а також тем демонології. Одним із найбільш оригінальних і цікавих творів письменника є роман “Марко Проклятий” (авторське жанрове визначення – поема). Цей твір широко задуманий, у ньому автор хотів змалювати вічного мандрівника, вигнанця, що карається за свої гріхи, бо ні земля його не держить, ні пекло не приймає. О. Стороженко "виносив під серцем" свою поему, більш тридцяти років над нею працюючи, і... все ж покинув її, на жаль, нескінченою. На жаль, — бо широтою малюнку й пластикою вона мала бути найкращим з усього, що нашому письменству дав О. Стороженко. Отже роман незакінчений, йому належать перші 12 розділів, інші дописані на замовлення видавця невідомим автором (роман виданий у 1879 році). У романі відтворено початковий період визвольної війни 1648-1654 років і зображено деяких історичних осіб. У центрі твору фольклорний образ Марка Проклятого, вбивці, що спокутує гріх інцесту і порушення патріархальних законів. За легендою він покараний вічним життям, і тільки добрі вчинки на користь громади можуть полегшити його долю. Фольклорна історія Марка Проклятого є своєрідним варіантом мотиву безсмертя, популярного в світовій літературі. Безсмертя тут виступає як страшне покарання (ним, наприклад, покарано Агасфера, вічного жида, який не дозволив Ісусу дорогою на Голгофу відпочити біля свого дому). На цей мотив накладається мотив вічного мандрівника, що приречений на нескінченні пошуки спокою для власної совісті. Перші чотири розділи роману є літературною обробкою фольклорних легенд про Марка. Автор використав різні джерела, що зумовило оригінальність і неповторність постаті головного героя. У творі кілька переплетених сюжетних ліній, об’єднаних образом Марка. Найперше це розповідь про початок повстання на Лубенщині та про участь у ньому запорожця Кобзи, другого головного героя роману. Ще одна сюжетна лінія, розроблена згідно з поетикою історичного роману, – це любовна історія (кохання Кобзи до дружини польського князя). Інша лінія – це розповідь про загін Кривоноса, образ якого створено у дусі романтичної гіперболізації і наділено демонологічними рисами. Усі лінії створюють захоплюючу пригодницьку фабулу. У романі багато незвичайних подій, автор активно використовує народну демонологію, малює яскраві сцени, написані у стилістиці “романтизму жахів”. Найістотніша художня особливість твору в тому, що він є оригінальним експериментом у жанрі фольклорно-міфологічного історичного роману, який у сучасному літературознавстві означено як химерний роман. Художні принципи О. Стороженка знайшли своє продовження в українській літературі ХХ століття, у химерній прозі (наприклад, роман О. Ільченка “Козацькому роду нема переводу”).

ТЕМА № 4: Творчість Анатолія Свидницького.

ПЛАН

1. Біографічна довідка.

2. Соціально-психологічний роман-хроніка “Люборацькі”.

3. Новаторство А. Свидницького у жанрі роману.

КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ: белетристика, текстологія, патріархальний, лапідарність, ретардація, лейтмотив.