1. Біографічні відомості.

2. І. Карпенко-Карий як творець соціальної комедії. Трагікомедія “Хазяїн”.

3. Жанр драми у творчості І. Карпенка-Карого. Новаторство у драматургії.

4. Історичні п’єси. Трагедія “Сава Чалий”.

5. Значення творчості І. Карпенка-Карого у розвитку української драматургії і театру.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дем’янівська Л.С. Життя і творчість Івана Карпенка-Карого. – К.: Либідь, 1995. – 144 с

2. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

3. Історія української літератури: література другої половини ХІХ ст./ За ред. І.І. Пільгука. – К., 1966. – 764 с.

4. Історія української літератури. Хіх ст. (70-90-ті роки): у 2 кн.: Підручник / о.Д. Гнідан, л.С. Дем’янівська та ін. / Заг. Ред. С.С. Гнідан. – к.: Вища школа, 2003. – Кн. 1. – 575 с.:

5. Історія української літератури. Хіх століття: у 2 кн. Кн. 1: Підручник / За ред. Акад. М.Г. Жулинського. – к.: Либідь, 2005. – 656 с.

6. Лопатинський Ф. „Сава Чалий” (До постановки в Держтеатрі „Березіль” режисером Ф. Лопатинським) // Нове мистецтво. – 1927. - № 5.

7. Малютіна Н. Явище жанрової інтерактивності у драматургії І. Карпенка-Карого // Слово і час. – 2008. – № 1. – С.53-61.

8. Мороз Л. Деякі особливості трагедії в українській драматургії другої половини ХІХ ст. (фольклорна традиція і жанр) // Розвиток жанрів в українській літературі ХІХ – початку ХХ ст. – К.: 1986

9. Історія української літератури. ХІХ століття: Кн. 3 / За ред. М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1997. – 432 с.

10. Сидоренко В. Робота з текстом комедії Івана Карпенка-Карого "Хазяїн" // Дивослово. – 1995. – 9. – С.38-40.

3. Градовський А.В. "Стара моя думка на тім огні згоріла...": Комедії Мольєра "Міщанин-шляхтич" та Карпенка-Карого "Мартин Боруля". 9 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – № 3. – С.13-16.

4. Перепелиця П. Про п'єсу І.Карпенко-Карого "Хазяїн" // Карпенко-Карий І. Хазяїн. - К., 1978. - С.143-148.

5. Карасевич В. Образ Терентія Пузиря за комедією "Хазяїн" І.К. Карпенка-Карого // Українська література в загальноосвітній школі. – 2000. – № 4. – С. 33-36.

Іван Карпович Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т. Шевченка «Назар Стодоля») народився 17 вересня 1845 року в селі Арсенівка біля Єлисаветграда на Херсонщині (тепер с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області) в родині дрібного шляхтича, управителя панських економій. Родину Тобілевичів широко схарактеризував С. Єфремов як талановиту й природженно культурну. У цій сім’ї виросли відомі діячі українського театрального руху – Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті. Батько був культурною, розумною людиною, дотепною, з великим життєвим досвідом. Саме від нього взяв К.-К. у спадок “силу всяких спостереженів та життєвого досвіду, з якого потім немов з багатого джерела черпав, раз у раз користуючись у своїх творах”. Належне віддають і матері К.-К. – Євдокії Зиновіївні. Вона походила з роду Садовських, кріпаків пана Золотницького з містечка Саксагані. “була то людина великого серця, надзвичайно доброї, чулої та любивої душі.” (С. Єфремов). Офіційна освіта К.-К. була незначною. Спочатку він навчався у дяка, а потім у повітовій школі в м. Бобринці. Коли К.-К. виповнилося 14 років, почалась його трудова діяльність. Після закінчення школи працював писарем у канцелярії станового пристава, згодом у м. Бобринці у повітовому суді, секретарем міської поліції в Херсоні, досить швидко роблячи службову кар’єру.

Поза цими успіхами активно цікавився і захоплювався театром. Активне театральне життя в Єлисаветграді вплинуло на культурне життя в Бобринці: тут на початку 60-х років був організований аматорський артистичний гурток, яким керував актор української трупи Голубовський. Активними учасниками цього гуртка стали молоді чиновники ратуші М. Кропивницький та І. Тобілевич. Згодом вони переїздять до Єлисаветграда, де продовжують заняття театром, а також беруть участь у народницькому русі (гурток “Громада”). У 1883 році К.-К. звільняють за нелегальну діяльність, він вступає в трупу М. Старицького.

Творчу діяльність К.-К. розпочав у Новочеркаську, куди його вислали (1884-1888 рр). Це перший плідний період його творчості (написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна»). 1889 року після зняття “гласного нагляду” К.-К. вступає в трупу М. Садовського, а потім бере участь в організації трупи П. Саксаганського. З цього часу і до кінця життя (помер від раку у 1907 р.) він активно працює як актор і драматург, займається культурно-громадською роботою. Не будучи ні революціонером, прихильником кривавих громадянських воєн чи переворотів, ані політиком, К.-К. був культурним діячем, борцем за відродження свого народу, за його поступ і всебічний розвиток.

У літературу К.-К. прийшов у зрілому віці, маючи великий досвід театральної справи. Він став автором 18 оригінальних п’єс і кількох переробок. Найвищого рівня як драматург досяг у жанрі комедії. Одсунувши на задній план фабульні моменти К.-К. висунув наперед барвисту зарисовку побуту та реалістичну характеристику персонажів. Від цього комедійний жанр втратив розважальні риси і наблизився до драми. Суто комедійні елементи у п’єсах К.-К. (так само у О. Островського) переплітаються з елементами драматичними і разом становлять ту сукупність, що підносить побутово-комедійний жанр на його вищий ступінь: на ступінь п’єси з широким соціальним змістом.

Ця тенденція в цілому характерна для ХІХ століття. Теоретики драми стверджують, що серйозна проблема комедії багатьма сторонами стикається з власне драмою і навіть трагедією. Комедійні характери й ситуації можуть спиратися на трагічні чи драматичні у своїй суті колізії. Саме до типу “серйозної комедії” із суспільно значущим конфліктом належать твори К.-К.

“Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей мимо їх волі соромитись своїх лихих вчинків” (“Суєта”).

Започатковує блискучий ряд комедій К.-К.

“Мартин Боруля” (1886 р.)

тут використано чимало автобіографічних деталей. В основі сюжету – багаторічне клопотання батька письменника Карпа Тобілевича про визнання його роду в дворянстві. Соціальною темою п’єси послужило таке досить на той час поширене соціальне явище, як намагання представників обмеженого в правах третього стану перейти за допомогою грошей у стан вищий. Комедійний момент сюжету – втрата дворянських прав через бюрократичну помилку (Боруля – Беруля).

Своєрідна природа сміху – комізм аналітичний, гумор м’який, співчутливий. У творі розкривається драма враженої гідності. Прагнення героя викликають не сміх, а співпереживання. Він щиро намагається утвердити свою людську гідність і честь, прагне оберегти дітей від “давньої залежності і бідності”. Чи не єдиним сатиричним персонажем виступає повірений Трандалєв, що є проекцією бюрократизму влади.

У розгортанні комедійного сюжету драматург міг використати прийоми комедії “Міщанин-шляхтич” Мольєра. Однак твір цілком самостійний. В основі комізму народний гумор, зокрема активне використання народної приказки і прислів’я. Окрім цього, у п’єсі багато суто комедійних прийомів, наприклад, створення відверто комічних ситуацій (запровадження дворянських порядків у сім’ї) і комічних діалогів (сцени з наймитом Омельком). Письменник показує нам шматок життя, творить живі, виразні, колоритні людські типи з усіма їхніми радостями й бідами. Образ Борулі трагікомічний. Понад усе він прагне стати паном і це призводить до комічних ситуацій: “Поки був чоловіком – і не вередував, а паном зробили – чорт тепер на нього й потрапе”. Відмова у дворянстві прикро вражає його. Кульмінаційний момент дуже драматичний: “(Кида бумаги в піч) Горять червоно, як кров дворянська, горять! О-о-о! Нещасний хлоп Мартин Боруля! Тепер ти бидло! Бидло! А Степан – теля! (Ридає) (…). Тисяча рублів згоріла, половина хазяйства пропала, і все-таки бидло! (Тихо плаче)”.

За жанром це соціально-психологічна комедія, близька до трагікомедії. Уміння розкрити багатошаровість життя дала можливість драматургові створити п’єсу, у якій однаково переконливо розкриті і обставини життя, і характери ними сформовані.

“Хазяїн” (1900 р.)

створюючи соціальну комедію, драматург звернув увагу на таке характерне явище пореформеного часу, як нестримна жадоба “нових господарів села” до наживи і породжена цим їхня деморалізація. Добре знаючи життя села, К.-К. не міг не помітити народження українського “чумазого”. Це була увага до процесу нагромадження грошей і землі, тобто до процесу становлення нової суспільно активної сили – великого капіталіста-землевласника.

Капіталізм, що на початковій своїй стадії нагромадження первісного капіталу часто лякає нас своїми потворними формами, явище прогресивне у порівнянні з феодалізмом, він несе в собі потенціал саморозвитку, самовдосконалення, а разом з тим вимагає самовдосконалення й від суб’єктів капіталістичних відносин, і від суспільства вцілому. Ці тенденції досить виразно відображені в п’єсі “Хазяїн”. У цьму полягає принцип перепрочитання з позицій нового мислення та нових життєвих реалій.

Комедія “Хазяїн”, на думку учених, стоїть на порозі епохи модерну. Незвичним для традиційної сатиричної комедії в цій п'єсі є подвійне висвітлення конфлікту – не тільки як сатиричного, а й як трагічного, що вирішує проблему сенсу людського буття. Комедія має психологічний аспект – “це зла сатира на чоловічу любов до стяжання без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання”. Автор показав, як ненаситна жадоба грошей, що стає самоціллю, перетворює людину на моральну потвору, робить з нього соціально небезпечного хворого, що загрожує суспільству і собі самому. У цьому аспекті образ хазяїна близький до таких типів як Шейлок (“Венеціанський купець” В. Шекспіра), Скупий лицар (“Маленькі трагедії” О. Пушкіна), Плюшкін (“Мертві душі” М. Гоголя), Гобсек (“Гобсек” О. де Бальзак). Подібні типи у світовій літературі розкривають суть грошових відносин у суспільстві.

Головний персонаж комедії Терентій Гаврилович Пузир. Цей капіталіст-міліонер виріс зі звичайного сільського хазяїна, який маючи непересічні ділові якості, добре пристосувався до нової економічної ситуації (“Ми були такі собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер – де воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працювали, сильно працювали. Ми, дочко ніколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна!”). Провідною, визначальною рисою характеру цього українського капіталіста-аграрія є ненаситна жадоба до збагачення. Пузир засліплений цією жадобою, цілком підкорений їй. Усе коло його життєвих інтересів, всі його помисли і вчинки обмежені єдиним прагненням – мати більші прибутки. Для чого? Над цим питанням він ніколи не замислюється. Сенс має лише сам процес. Характер Пузиря з усіма його особливостями розкривається не у виняткових ситуаціях, а в звичайній підкреслено буденній життєвій обстановці. У характері головного героя концентровано відображено процес знищення всіх потенційних духовних якостей людини. Це повний розпад особистості – неординарної за своїми можливостями на щось велике, – особистості, всі прагнення якої підпорядковані одному – наживі.

Сюжет твору розгортається в послідовному зображенні системи господарювання Пузиря (відстежено механізми збагачення). Цій основній сюжетній лінії підпорядкована інша – взаємини Соні з народником Калиновичем. Безперспективність становища головного героя пояснює відсутність у п’єсі поступального руху сюжету. Своєрідність композиції п’єси полягає у тому, що численні конфліктні ситуації та епізоди у ній видимо не пов’язані, не ведуть дію до розв’язки. Учені вважають твір не досить динамічним. Однак авторові була важлива не зовнішня подієвість, а розкриття характеру Пузиря.

Рубіж століть — це певне світовідчуття, передчуття “кінця світу”, майбутньої катастрофи. Катастрофізм мислення епохи модерну породив жанр, найпопулярніший у XX ст.,— трагікомедію. Сміх у п'єсі Карпенка-Карого трагічний, він порушує питання справжнього та несправжнього змісту життя. Сам автор висловлював побоювання, що новаторська природа його трагічної комедії не буде зрозумілою сучасникам. “Комедія ця дуже серйозна,— писав він,— і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху”. Закінчується п'єса зовсім не як типова комедія про жмикрутів-пузирів, про “чоловічу любов до стя-жання, без жодної іншої мети”, як визначив тему автор. У своєму фанатичному засліпленні герой, не вдаючися до лікування, фактично закінчує життя самогубством. Цю надтрадиційну п'єсу можна прочитати як історію самогубства сильної людини, яка у своєму фанатизмі переплу тала справжні моральні орієнтири людства. Найстрашніше в тому, що сам Пузир уже не в змозі вирватися зі свого “хазяйського кола”, навіть ціною життя. Гине людина й гине людське в людині, гине навіть без розкаяття, не розуміючи величного значення смерті: це доросла дитина, яка дбає про овечок більше, ніж про себе. “Хазяїн” стоїть на межі між побутовою та “новою” драмою.

Перші кроки К.-К.-драматурга виразно засвідчили перегляд ним звичних драматичних канонів. Письменник відмовився від традиційного принципу наскрізного конфлікту, характерного для драми-інтриги. А оскільки сюжетна інтрига втратила для нього значення як така, що не зосереджує в собі основних суперечностей в житті героїв, немає й послідовного чергування усталених компонентів драми. Зіткнення між дійовими особами стало не основою драматичного сюжету, а лише його композиційним каркасом. У ряді п’єс взагалі відсутні діалоги-зіткнення. Глибокі життєві конфлікти реалізуються в розкритті моральних і світоглядних позицій, які знаходять вираження в поведінці, вчинках, стосунках центрального персонажа з оточенням. Традиційні настанови щодо конфлікту драми у К.-К. реалізовуються у вужчому – внутрішньому, локальному – конфліктному колі. Зовнішнє коло конфлікту залишається розімкнутим, стосунки і становище героїв у ньому по суті не міняються.

“Наймичка” (1885 р.)

це один з мистецьки довершених творів К.-К. “Найтрагічніша драма К.-К.” (І. Франко) розробляє тему нових господарів села із властивою їм вседозволеністю, лицемірством і моральною нікчемністю. Фабульна основа твору традиційна – тема зведення паном дівчини. Додається тема інцесту (антична трагедія). Жертвою домагань багатого селянина, Василя Миколайовича Цокуля, стала сирота-наймичка Харитина. Вона стає його утриманкою. Із цього виникає драматична інтрига, яка закінчується трагічною загибеллю дівчини. Складний збіг обставин, потрясіння від самогубства Харитини, котра, як з’ясувалось, була його дочкою, приводить Цокуля до сповіді-самовикриття, що є кульмінацією ідейного задуму автора.

Обминаючи сферу економічної діяльності Цокуля, К.-К. зосередив увагу на розкритті його аморальності, лицемірства й підступності. Тема інцесту робить фігуру багатія зловіщою. Це також поглибило конфлікт твору, перевівши його в морально-етичний план.

Трагічність життя, в якому зло є буденним і звичним явищем, особливо виразно виявляється завдяки неординарності й силі характеру Харитини. У п’єсі різко засуджується той лад життя, де буденно твориться зло, де воно сприймається байдуже, стає нормою.

У п’єсі послаблена дієвість. Чи не головним засобом характеристики персонажа є монолог – як засіб психологічної самохарактеристики й одночасно авторської характеристики.

К.-К. новаторськи реформував сімейно-побутову драму. “Не індивідуальні властивості характеру героя, а сукупність життєвих умов, які визначають його поведінку, ставали поштовхом до драматичної дії. Для К.-К. цей принцип має універсальне значення. Йому підлягають і ті характери, які розкриваються в сфері ліричній, побутовій, сімейній. І дійсно, важливою рисою художньої манери І. К.-К. є відображення зв’язків між суспільним середовищем та характером героя, образне утвердження визначальної ролі суспільних відносин, життєвих обставин” (В.О. Сахновський-Панкєєв).

Окрему групу в драматургічному доробку К.-К. складають історичні п’єси. Він їх писав, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені. Це такі твори, як: “Бондарівна” (на сюжет народної балади про вбивство дівчини паном), “Чумаки” (історичні події кінця 18 століття, явище чумацтва), “Гандзя” (епоха Руїни, драма з елементами мелодрами, романтичними ознаками), “Мазепа” (в основі сюжету любовна лінія, переробка “Полтави” О. Пушкіна). Частково до історичної драматургії можна віднести й такі п’єси К.-К., в основу яких покладено не конкретні історичні події, але у яких відтворено особливості певної історичної епохи. Це драма “Підпанки”, в якій зображено безправне становище кріпаків до реформи. Це також комедія “Паливода ХVІІІ століття” (головний герой – польський магнат Потоцький, персонаж українського фольклору). Українська народна пісня про Сербина лягла в основу історичної мелодрами К.-К. “Лиха іскра поле спалить і сама щезне” (автор переносить дію у ХVІІ століття, зобразивши боротьбу запорізького козацтва з турецькими набігами). Усі нечисленні п’єси з історичною тематикою зазнавали цензурних переслідувань: “… писать из исторического прошлого, так багатого темами и интересного для слушателя – воспрещается. Слова “запорожец”, “козак”, “ридный край” – жупел для цензуры, и раз пьеса мало-мальски порядочно скомпонована да имеет єти слова, то лучше не посылать ее в цензуру – все одно не дозволят…” (з заяви П. Саксаганського і К.-К.).

“Сава Чалий” (1899 р.)

ця трагедія стала вершиною української історичної драматургії періоду. В основу твору було покладено історичну пісню. Окрім цього К.-К. вивчив опубліковані історичні документи, з яких стало відомо, що Сава Чалий – конкретна історична особа. Учасник селянського повстання проти польських магнатів, він виявився зрадником, став прислужником магната Юзефа Потоцького і на догоду йому розправлявся з повстанцями. За це він зазнав кари: у 1741 р. гайдамацький загін на чолі з колишнім товаришем Сави Чалого – Гнатом Голим стратив його у власному маєтку.

У зображенні народу К.-К. пішов значно далі від інших авторів. Ряд народних персонажів – Медвідь, Грива, а особливо Гнат – цілком самостійні образи. Навіть епізодичні персонажі наділені досить виразними індивідуальними особливостями, які, разом з тим, втілюють типові риси народу. У творі органічно поєдналися морально-людський і соціально-історичний аспекти зображення особи, що було ознакою новітньої суспільної драми.

Образ Гната уособлює народну суть гайдамацького руху і є втіленням типових і характерних рис цього руху. Сава значно складніший характер. На початку п’єси Сава Чалий виступає мудрим керівником, рішучим воїном. Через усвідомлення безглуздості кривавого шляху до перемоги, він іде на суттєві компроміси, які призводять лише до загострення конфлікту, до більшого кровопролиття. Це трагедія країни і трагедія героя, який зрадив самого себе. Трагедія Сави – в об’єктивній неминучості його загибелі, яка стала результатом його намагання стати між таборами і примирити їх. „Основою трагізму образу Чалого є нерозв’язна внутрішня суперечність між його суб’єктивним бажанням зробити добро для свого народу та об’єктивною неспроможністю цього поривання.” (Л. Мороз [7, 171]).

За жанром твір – соціально-історична трагедія. У ній поставлено непримиренний конфлікт, який залишається невирішеним. Герой – яскрава індивідуальність, що сприймається неоднозначно. У трагедійному аспекті розгортаються колізії в житті, намірах і вчинках Сави Чалого. Тема роздвоєння героя між внутрішньою свободою та зовнішньою необхідністю також характерна для трагедії. Твір має також ознаки мелодрами: причинно-наслідкова лінійність подій, випадковість помилки героя, зіткнення почуттів і обов’язку.

Головному задумові підпорядкована композиція твору: сцени, що зображують ворожі табори, чергуються. Автор майстерно нагнітає конфлікт. У змалюванні народу використано романтичні прийоми. Основним засобом характеристики персонажів є психологічна характеристика, яка виявляється через мовні партії – монологи, а особливо діалоги.

В історії української культури К.-К. займає одне з найпочесніших місць. “Цензурна заборона, що не допускала на українську сцену інтелігентів і змушувала письменника обертатися виключно в селянській сфері, та заборона, що стількох українських драморобів звела на пусті шаблони, на пережовування все тих самих мотивів кохання, співів, танців та пиття горілки, була для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес.” (І. Франко)

Він став творцем соціальної драми, свідомо йдучи на розрив з традиціями етнографічно-побутового театру.

ТЕМА № 11: Творчість Івана Франка. Поезія.

ПЛАН

1. Короткі біографічні відомості. Багатогранність таланту.

2. Ранній період творчості. Збірка “Баляди і роскази”.

3. Збірка “З вершин і низин”. Мотиви, жанри, особливості поетики.

4. Збірка “Зів’яле листя”. Автобіографічні моменти.

5. Філософські поеми І. Франка.

6. Значення поетичного доробку І. Франка.

Література

13. Єфремов С. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995. – 688 с.

14. Історія української літератури: література другої половини ХІХ ст./ За ред. І.І. Пільгука. – К., 1966. – 764 с.

15. Історія української літератури. ХІХ століття: Кн. 3 / За ред. М.Т. Яценка. – К.: Либідь, 1997. – 432 с.

16. Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. Кн. 2: Підручник / За ред. М.Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – 712 с.

17. Каспрук А.А. Філософські поеми Івана Франка. – К.: Наукова думка, 1965. – 192 с.

18. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – 352 с.

19. Тихолоз Б. Ерос versus Танатос (філософський код "Зів’ялого листя") – Львів: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2004. – 85 с.

20. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період. – К.: Основи, 1993. – 126 с.

21. Франко Іван. Мозаїка: Із творів, що не ввійшли до зібрання творів у 50 томах». Упорядники: Франко З.Т., Василенко М.Г. – Львів: Каменяр, 2001. – 434 с.

Геніальний художник слова – поет, прозаїк, драматург, перекладач, Ф. був також критиком, теоретиком й істориком літератури, публіцистом, етнографом. Окрім цього – серйозно займався політикою, глибоко вивчав такі науки, як соціологія, політекономія, філософія, історія. Творчість Ф. стала переходом від пізньоромантичних літературних орієнтацій, етнографічного й реалістичного побутописання до суспільно-психологічної школи, близької до європейського натуралізму. Загалом він власною творчістю, а також літературно-критичною діяльністю утверджував органічний синтез національно-особливого й загальноєвропейського. З цим пов’язані усі особливості його творчості, від змістових аспектів до формальних. Ф. як представник західно-української літератури активно вводив українську літературу в центрально-європейський та загальноєвропейський літературний процес.

Народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі біля Дрогобича у сім’ї заможного коваля Якова Франка і Марії Франко, з роду збіднілого польського шляхтича Миколи Кульчицького. Початкова школа, далі нормальна німецька школа отців-василіан (1864-1867), Дрогобицька гімназія (1867-1875). Після смерті батька, а потім матері Ф. допомагає вчитися вітчим. 1874 року публікує перші поезії у журналі “Друг” студентського товариства Львівського університету. 1875 р. – студент Львівського університету, філософський факультет. 1876 р. – перша поетична збірка “Баляди и росказы”. Від червня 1877 до березня 1878 р. письменник перебуває у в'язниці за сфальсифікованим звинуваченням в участі у таємній спілці, яка нібито "була відгалуженням російських соціалістичних організацій". Вийшовши на волю, Франко підтримав М. Павлика, який, також звільнившись із ув'язнення, розпочав організацію нового журналу — "Громадський друг". Цензурні утиски, конфіскація видань, судові переслідування змушують М. Павлика міняти назву журналу — третє його число вийшло під назвою "Дзвін". Тут були вміщені знамениті "Каменярі" Франка. У четвертому числі, яке побачило світ на початку 1879-го під назвою "Молот", було надруковано деякі сатиричні поезії Франка та закінчення повісті "Boa constrictor". У березні 1880 він був удруге заарештований — за підозрою у причетності до селянських заворушень, які відбулися напередодні поблизу Коломиї. Він пробув за ґратами три місяці й був висланий до Нагуєвичів у супроводі поліції. Повернувшись до Львова, уже в січні 1881 р. Франко починає видавати журнал "Світ". Тут він друкує свої твори, праці з шевченкознавства. Проте ця робота не рятувала від злиднів. Журнал мав 150 передплатників, тож прибутку вистачало лишень на оплату типографії. Сам Франко знімав тоді куток на Підзамчі — передмісті Львова.

У квітні 1881-го він знову повернувся до Нагуєвичів, де прожив майже безвиїзно три роки. Попри брак необхідної літератури, важку для хворого Франка фізичну працю, він продовжує писати. Готує до друку переклад "Фауста", закінчує повісті "Борислав сміється" й "Захар Беркут". Видає прогресивні часописи “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”. Активно співпрацює з львівською демократичною пресою (“Praca” (1878-1881 рр.) “Kurjer Lvovski” (1887-1897 рр.). 1885 р. – поїздка в Київ, одруження з Ольгою Хорунжинською. 1887 р. – програмова збірка “З вершин і низин”. 1893 р. – захищає докторську дисертацію, прагне працювати у Львівському університеті. 1894-1897 рр. – власний часопис “Житє і слово”. 1895, 1897 р. – радикальна партія виставляє кандидатуру Ф. до австрійської державної ради. 1898 р. – балотується до галицького сейму. 1898 р. – українська громадськість вшановує 25-річчя літературної діяльності. Кін. 90-х – поч 900-х – активно виступає як літературознавець. На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення "о возведении галицийского ученого исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности", а 1916-го Російська академія наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею". Та в 1907 р. життя письменника знову ускладнилось. Редакція "Літературно-наукового вісника" переїхала до Києва, і Франко знову лишився без роботи. У 1908 р. він захворів на нервову хворобу — контрактуру рук і пальців. Лікування у Ловрані (на Адріатиці) і в Одесі давало тільки тимчасове полегшення. Свої праці він диктував синові Андрієві, и сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до руки олівець.1813 р. – відзначається 40-річчя творчої діяльності. Останні вісім років життя Івана Франка були особливо важкими. Паралізувало руки, частково не слухалися ноги, почалося сильне запалення очей і нирок. Старший син Андрій писав під диктовку батька. Коли Франко їздив Галичиною, читаючи свого "Мойсея", син стояв поряд і перегортав сторінки. У листі до поетеси Уляни Кравченко 9 січня 1916 р. – за кілька місяців до смерті – Іван Якович зізнавався: "Окрім каліцтва обох рук, хворую на тяжку внутрішню слабість, котра неймовірно ослабила й висушила мене. Бували такі дні і цілі тижні, що я не міг без болю і душності ані лежати, ані сидіти, ані ходити... Проте дякую Богу – не молитвами, а своїми трудами – не опускає мене тверезість та ясність ума, добрий гумор та охота до праці". Востаннє Франко лікувався у притулку для хворих Січових cтрільців у Львові. Лікар Овчаровський прописав йому йод і ртуть – так колись лікували сифіліс. Це тільки пришвидшило смерть Івана Яковича. Поет сам запротестував проти методики лікування Овчаровського і вночі втік з притулку. Через ціле місто під дощем і в холоді добирався до своєї домівки. І це при артриті! Там теж було холодно та вогко. У поета почалося запалення легень. Потім розвинувся набряковий синдром. Від нього Франко і помер.1916 р. – помер після важкої хвороби. У Ф. було 4 дітей, їх доля склалася не дуже добре.

Іван Франко – автор 9 поетичних збірок. Перший його вірш називався “Великдень” і був присвячений пам'яті батька, який помер у Великодню ніч 1871 р.. 1876 р. з'явилася перша збірка віршів Франка “Баляди і розкази ”. У 1887 р. Франко створює поетичну збірку «З вершин і низин», яку присвятив О. Хоружинській. У 1896 р. створено поетичну збірку “Зів'яле листя”, у 1897 — “Мій Ізмарагд”. У 1900 р. письменник створив поетичну збірку “Із днів журби”.

Збірка “Баляди і розкази” (1876 р.)

Рання поетична творчість (до кін. 70-х рр.) виявляє книжні зацікавлення Ф. й розвивається переважно в руслі тогочасної галицької літературної традиції. Характерні риси: мовна невиробленість, використання “язичія”, засилля діалектизмів, несамостійність стилю.

Переважають пізньоромантичні і класицистичні теми і мотиви. Значну частину творів становлять переспіви Гете та інших поетів-романтиків. Відчутний інтерес до міфології й проблематики духовного характеру, а також до розробки традиційних літературних мотивів. На рівні поетики – це тяжіння до класичних і канонічних форм, олітературнення фольклорних жанрів (пісня, балада).

Основні мотиви збірки:

• історичні, загалом використання фольклорної і міфологічної основи (слов’янський епос, європейська історія) – пізньоромантична концепція історії („Бунт Митуси”);

• особистісні, зокрема інтимні, це ідеалізація почуття, возвеличення ідеального кохання, „Моя любов”;

• мотив поета і поезії, автор будує ідеальну концепцію творчості. Вона базується на зближенні художньої творчості з духовною діяльністю. Предметом творчості повинна бути не реальна, а вторинна, морально-інтелектуальна “природа” людини;

• традиційні літературні мотиви, зокрема романтичні.

Естетичні погляди Ф. відбилися у статті “Поезія і її становисько в наших временах” (1876 р.). Розуміння природи поетичної творчості близьке до ідеалістичного, однак присутня критика просвітницьких і романтичних ідей. Література повинна підкорятись “людськості”, стати раціональним аналізом реальної людської історії. Цікаво, що Ф. змінивши свої погляди у пізніший період, не відкидає ранньої творчості. Збірка “Баляди і розкази” була перевидана у 1913 р. під назвою “Із днів моєї молодості”.

Збірка “З вершин і низин” (1887 р., 1893 р.)

До першого видання була включена незначна частина поезій, написаних протягом 1877-1887 років. Друге, значно розширене видання, – свого роду підсумкове на 20-річному творчому шляху поета.

Збірка "З вершин і низин" – це складна мистецька будова з віршів і поем, писаних у різний час і з різного приводу. "Укладаючи матеріал для сеї книжки, – писав І. Франко у "Передньому слові", – я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність". Збірка має складну композицію. Вона організована за розділами і поетичними циклами, жанрово і стилістично багатофункціональна, тематично різнопланова. У ній 6 розділів (“De profundis”, „Профілі і маски”, „Сонети”, „Галицькі образки”, „Жидівські мелодії”, „Легенди”), поема “Панські жарти”. Перші чотири розділи поділені на цикли. У перших трьох розділах – зібрано ліричні твори, в трьох останніх – твори ліро-епічні.

Збірку відкриває програмний вірш “Гімн. Замість пролога (“Вічний революціонер…”)”. Центральними поняттями твору є “поступ”, “щастя”, “воля” – це утвердження нового раціонально-наукового і позитивного світогляду, заклик до самовдосконалення людської цивілізації шляхом прогресу. Автор уславлює людський дух, який проголошується „вічним революціонером” вселюдського поступу. Для поетики твору характерні алегоричність, пафосність, чітка ритмомелодійна основа.

Збірка починається розділом “De profundis” (з глибин (лат.)) і циклом “Веснянки”. Автор своєрідно модифікує народнопісенний жанр, привносячи в нього громадянські мотиви. Головний прийом створення образності – алегорія (алегоричний образ грому в поезії “Гримить!”). Для творів циклу характерна співзвучність картин весняної природи й напруженого пульсування людської думки.

Цикл “Осінні думи” переносить читача в похмуру осінь. Центральним у цьому циклі є реальний і водночас алегоричний образ осіннього крилатого вітру, як втілення невичерпної сили, що розбурхує сонне животіння.

Два наступні цикли “Скорбні пісні” та “Нічні думи” – це вірші-рефлексії, роздуми про роль митця і мистецтва. У них виявляються розпач й сумніви самотнього героя, який відчуває невідворотну плинність життя і свою людську слабкість. Чимало творів циклу написані у в'язниці. У “Нічних думах” відбувається поглиблення контрастів життя і мрії, світла і темряви, розуму і почуття. Присутні поетичні ремінісценції з Т. Шевченка.

Цикл “Думи пролетарія” пройнятий романтично-вольовим ствердженням активної дії. Новий ліричний герой – пролетарій, він стає носієм авторського погляду на місце людини у суспільстві. Характерною ознакою поетики циклу є використання широкого кола філософських і соціологічних понять, що стало новаторським явищем в українській громадянській ліриці.

До циклу “Excelsior” (З вершин! (лат.)) увійшли твори, в яких відчутні епічні і драматичні ознаки. Образи конкретні і одночасно алегоричні. Життєві реалії, зорові пластичні образи (беркут, човен, наймит) переростають в узагальнені образи, символи, алегорії. Так, у програмній і знаковій поезії „Каменярі” створена предметно-конкретна візія тяжкої праці, яка має виразний алегоричний підтекст, фіксує авторську міфологію. Це міфологема поета-робітника, який задля ідеалу жертвує своїм фізичним буттям і свободою творчості. Сучасні дослідники, зазначимо, вбачають у „Каменярах” відбиток колізії роздвоєння у Ф. як людини приватної і суспільної [6, 162].

Розділ “Профілі і маски” вміщує різнорідні за темами і жанрами твори, об’єднані образом автора. Центральне місце займають своєрідні поетичні портрети знайомих і незнайомих людей – це цикл „Знайомим і незнайомим”. Темі патріотизму присвячений цикл „Україна”. Суспільні позиції Ф. яскраво виявилися у циклі „Оси”, куди увійшли сатиричні твори поета. Автор продовжує традиції політичної сатири Т. Шевченка.

У наступному розділі “Сонети” автор вміщує два цикли сонетів. Провідною для циклу “Вольні сонети” стала ідея оновлення класичного змісту сонета. Ф. демонструє своєрідне переосмислення взаємозалежності “рабської” форми і “свобідної” думки. У класичну форму вкладається демократичний зміст, громадянська тематика, таким чином трансформується канонічний жанр. У циклі “Тюремні сонети” навмисно натуралістичними фарбами поет зображує деталі арештантського життя, що остаточно змінює естетично вишуканий стиль сонета.

Розділ “Галицькі образки” включає реалістичні замальовки сучасного автору життя. Ф. користується різнорідними жанрово-художніми засобами – від жанрової замальовки до епічно-розгорнутого сюжетного твору чи авторського монологу. Створені образи різних людей, з різними долями (“Баба Митриха”).

Розділ „Жидівські мелодії” не публікувався за радянських часів і мало досліджений. І.Ф. пише у примітках "Після відомих жидівських погромів на Вкраїні в р. 1881 панувало між нашими жидами, особливо на Підгір’ю, велике занепокоєння. Носились дивовижні слухи, тривожні оповісті, зловіщі пророкування. Жидівські народні співаки склали навіть пісні про ті факти, то гумористично висміваючи жидівську тривогу, то наслідуючи тон давніх псалмів і благаючи Єгову о поміч. Мені лучилося чути кілька таких пісень і оповідань. Особливо вразили мене сучасне приноровлення відомої мені вже давніше казки про кипуче море Самбатіон і пісня (жаль, що я не міг її записати), зложена в жидівськім жаргоні, з повторюваною в кожній строфі апострофою до пір’я з розбитих жидівських перин. Оце й були сюжети двох перших «Жидівських мелодій» (І. Франко). Автор обробляє теми з Біблії, щоб підкреслити значимість обраного народу, і виступає за мирне співіснування народів.

Розділ "Легенди" вміщує поеми "Смерть Каїна", "П'яниця", "Цар і аскет" (поема на старовинні індійські мотиви), "Індійська легенда".

Панівний настрій збірки – героїзм самопожертви і самопосвяти. Характерною рисою поезії збірки є інтелектуалізм і живе, зацікавлено-суб’єктивне ставлення до зображуваного. Присутній авторський погляд на земний світ з його вадами і суперечностями. Концепція часу базується на протиставленні сучасності, яка потребує оновлення, і кращого майбутнього, яке можна здобути лише працею. У збірці складний, багатоплановий образ ліричного героя. Ліричний S розщіплюється на “героїчно-каменярську” і “приватно-страждальну” іпостасі. Активізуються філософські мотиви минущості життя. У полі зору митця перебуває конфлікт між сущим і належним (символіка назви: низини, глибини – вершини). Об’єктивне реалістичне відображення дійсності поєднується з високим ідеалізмом.

Збірка “Зів’яле листя” (1896 р.)

Книга вийшла за життя автора двома виданнями. Поява цього шедевру інтимної лірики пов’язана з ім’ям Целіни Зігмунтовської (у дівоцтві Журовської). Вона була родом з Трускавця, зі збіднілої шляхетської родини. Ф. познайомився з нею у Львові, де вона працювала на пошті. А. Кримському автор признався, що любов до цієї польки мучила його цілих 10 років.

Ф. вдався, однак, до літературної містифікації, вказавши в передмові, що основою для поезій збірки послужив щоденник самогубці, колишнього його приятеля. Лише у 1910 р. у передмові до 2 видання спростував перше твердження.

Збірка поділяється на три цикли, або “жмутки”, кожний з яких складається з віршів – “зів’ялих листочків”. Образ “зів’ялого листя” алегоричний, автор визначає його як “завмерлеє в серці кохання”. Вірші першого жмутку – це розповіді-спомини про історію неподіленого кохання. Весь тон розповідей елегійний. У другому жмутку почуття героя загострюються, він шукає виходу й одночасно заглиблюється у свою пристрасть. У третьому жмутку любовна драма знаходить своє завершення у самовбивстві закоханого. Цій катастрофі передують психологічно-розповідні і медитативні вірші, що пояснюють і одночасно заперечують вибір героя (епіграфом до книги стали слова Гете “Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом”).

Автор назвав збірку ліричною драмою. Цей підзаголовок відбиває її провідну сутність. Вона глибоко розкриває інтимну драму людини, широкий діапазон почуттів і переживань. Одночасно підзаголовок фіксує жанрову специфіку твору – взаємопроникнення ліричного і драматичного. У “Зів’ялому листі” розгортається сюжет, він напружений, тривалий у часі. Герой, зображений у “трьох жмутках”, як у трьох діях. Змінюються його настрій і характер. Переважна більшість пісень збірки – це монологи. Усі три цикли об’єднані одним ліричним героєм, складною суперечливою еволюцією його трагічної любові. Душу персонажа розкриває його пристрасть. Вона різна у трьох діях драми, ступенево загострюється, часом трагізм м’якшає. Ф. відтворює складний перебіг внутрішнього життя свого героя.

Цікавий образ жінки. Поет мусив відповісти на природне запитання, хто вона, що збудила таку пристрасть. Маючи прототип, образ все ж постійно змінюється. Він ближчий до ідеалу, ніж до реальності. Загалом він вигаданий, тому Ф. часто його видозмінює. Одним разом – це горда панна, яка навіть не гляне в бік закоханого. Вона одночасно прекрасна й жорстока. Іншим разом вона стала бульварною проституткою. Єдиного образу жінки в драмі немає. У Ф. інший задум – показати всі можливі варіанти нерозділеного кохання і всі можливі відтінки викликаного ним страждання. Автор витворює естетичний культ одухотвореного кохання, яке ототожнюється з самопізнанням і пізнанням взагалі.

Єдиним справді автобіографічним віршем збірки є “Не боюсь я ні Бога, ні біса…”, в якому Ф. підноситься над своїм героєм, виносячи іронічний вирок його зневірі. Поза цим ми маємо образ ліричного героя, лише близький до почувань автора.

Своєрідністю поетики збірки є специфічне використання фольклорних засобів. Майже весь “другий жмуток” – це переспіви з фольклору. Багатий набір поетичних символів, паралелізмів, епітетів передає настрої ліричного героя. Це було оригінальне творче осмислення народної творчості.

Збірка була віднесена критиками до перших проявів декадентської поезії в Україні. Однак, Ф. не сприймав ідеології декадансу. Це не завадило йому досить об’єктивно зафіксувати у збірці кризу тогочасної свідомості. Ф. зробив культурно-психологічне дослідження декадентського перелому, зокрема втрату орієнтирів, зневіру, морально-психологічне роздвоєння сучасної йому людини.

“Смерть Каїна” (1889 р.)

в основу поеми Ф. поклав біблійну тему про братовбивство. Ця тема активно розроблялась у всі часи і багатьма авторами. Християнсько-релігійна інтерпретація теми присвячена гріху братовбивства і вихваляє доброчинність Авеля. Містерія “Каїн” (1821 р.) Д.Г. Байрона порушує цю традицію. У нього Каїн – богоборець. Він вбиває Авеля з ненависті до Бога як до творця і охоронця недосконалої, несправедливої світобудови. Каїн у Байрона прагне свободи думки, знань, бажає щастя собі і людям, а бачить лише страждання і смерть. Дослідники вважають, що саме від байронівської трактовки відштовхується Ф., пишучи поему. Джерела твору:

• містерія “Каїн” Д.Г. Байрона;

• легенда про Фауста, а саме той її варіант, де є розповідь про те, як Фауст оглядає рай з Кавказу;

• апокриф про сліпого мисливця Лемеха, який вбив Каїна, що блукав світом (оригінальна художня версія про вбивство Каїна).

Композиція поеми нескладна. Умовно її можна поділити на 4 частини, що відповідають чотирьом найголовнішим станам душі Каїна.

І частина – Каїн, проклятий батьками і Богом, блукає разом з дружиною по світі. Смерть дружини.

ІІ частина – подорож до стін Раю, а потім до гірської вершини, звідки відкривається вид Раю.

ІІІ частина – споглядання Раю з гори. Рефлексії, роздуми. Розуміння, що Рай для людей в їх серці – це гуманізм, любов до людей.

ІV частина – похід до людей, своїх нащадків, з метою сповістити їм своє відкриття. Смерть Каїна.

Особливості сюжету поеми в тому, що розвиток її дії відбувається двома лініями. Перша – зовнішня, це мандри Каїна. Друга – це внутрішні монологи героя. Це специфіка поеми – Каїн постійно самотній – тому монологи мають особливу роль, саме вони рухають сюжет. Причому, щоб уникнути перевантаження поеми монологами, Ф. обирає оригінальну форму – монологи доповнюються описами-характеристиками.

Образ Каїна будувався на різноманітному матеріалі. Однак, це цілком оригінальний образ. Каїн страждає не через гріх братовбивства, а через марність самопожертви. Він намагається знайти спокій. Каїн роздумує над долею людства, і полегшення настає тоді, коли він знаходить відповідь на питання про джерело людського щастя. Він долає у собі трагічні суперечності між знанням і життям, усвідомлює необхідність любові до людей, праці для них. Образ трагічний, близький за змістом до Христа. Особливу роль відіграє епізод смерті Каїна (назва твору). Лемех – сліпий, він вбиває Каїна, не знаючи, що той очистив своє сумління, знайшов відповідь на питання про сенс людського життя.

Важливою особливістю поеми є її ліризм. Він досягається в першу чергу монологічною побудовою твору. Це поема-монолог. Емоційно насиченими є авторські характеристики Каїна, що часто близькі до монологічних побудов. Ліричної забарвленості надає поемі її своєрідний ритмічний лад. Вся поема написана білим віршем, п’ятистопним ямбом. Характерна ознака поетики – вживання риторичних фігур.

“Ідею “Смерть Каїна” можна виразити словами, що чоловік даремно глядить щастя в світі; він його не знайде там, бо його треба глядіти лиш у власній душі.” (В. Щурат). Автор фіксує в поемі важливий поворот людської свідомості від химер абсолютного знання до чуття і любові, зокрема братньої любові, яка є підосновою життя.

"Похорон" (1898 р.)

Особисті переживання й розчарування Ф. в польській і українській інтелігенції, поразка у виборах до австрійського парламенту, а також невдача у бажанні отримати кафедру в Львівському університеті стали зовнішнім контекстом для написання поеми. Автор опрацьовує тему зради, надаючи їй соціального та національного підтексту. У передмові до польського видання творів "Дещо про себе самого" Ф. з болем відгукувався про своїх співвітчизників як про "расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнішого сорту". У поемі Ф. аналізує проблему національного вибору, розглядаючи її в плані конфлікту між суспільно-етичним обов’язком і індувідуальною волею героя. Глибинна архетипна основа твору – живопоховання, започаткована у "Каменярах". Викоритано також мотив одночасного бачення себе в труні і в натовпі, який ховає, пов’язаний з темою грішника, що розкаюється, побачивши власний похорон. Головний герой поеми – Мирон бере участь у банкеті переможців-шляхтичів як зрадник переможених. Він їх провідник, виправдовує вчинок тим, що своєю зрадою прагнув підірвати ознаки "плебейства" у свого народу, виховати їх аристократизм. Коли йому далі стає нестерпним його становище, він тікає з балу, що перетворився на бал мерців (бал Сатани-князя) і зустрічає похоронну процесію: повстанці ховають свого провідника, Мирона. Зрадник і є його вбивцею, тобто себе самого. Громада, викривши зрадника й убивцю, живим вкидає його до могили.

Поема має форму сну. Основу поетики складає притчево-параболічний підтекст, який розгортається у формі містерії, видіння. Пристрасні монологи Мирона поєднані із загальним тлом символічних картин і видінь. Промовистим є епілог твору:

..І чом відступників у нас так много?

І чом для них відступство не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювать на власній ниві – стид,

Але не стид у наймах у чужого?

І чом один на рідній ниві вид:

Безладдя, зависть і пиха пустая,

І служба ворогу, що з нас ще й кпить?

Поема складається з 12 розділів і епілогу. Головним композиційним прийомом є поліритмія. Різні частини написані різними розмірами.

ТЕМА № 12: Творчість Івана Франка. Проза.

ПЛАН

1. Місце художньої прози у літературній спадщині І. Франка. Жанрова та тематична різноманітність.

2. Робітнича тема у творчості Івана Франка. Цикл оповідань „Борислав”.

3. Селянська тема у творчості Івана Франка.

4. Тема інтелігенції у повісті І. Франка. Роман “Перехресні стежки”. Художні особливості твору.

5. Іван Франко як дослідник художньої літератури.

Література

1. Білецький О.І. Художня проза І. Франка // Білецький О.І. Від давнини до сучасності. – К.: Держлітвидав, 1960. – Т. 1. – С. 384-435.

2. Голод Г. Поетика натуралізму в художній прозі І. Франка // Молода нація. – 2000. – № 4. – С. 137-.

3. Жук Н.Є. Проза Івана Франка. – К.: Вища школа, 1977. – 176 с.

4. Легкий М. Уснооповідна манера викладу в малій прозі І. Франка // Магістеріум. Літературознавчі студії. – 1994. – № 2. – С. 11-17.

5. Ткачук М. Концепт натуралізму і художні шукання в “Бориславських оповіданнях” Івана Франка. – Тернопіль, 1997. – 66 с.

6. Ткачук М. Жанрова структура романів Івана Франка. – Тернопіль, 1996. – 124 с.

7. Гундорова Т. Франко не Каменяр. Франко і Каменяр. – К.: Критика, 2006. – 352 с.

Прозова спадщина Ф., до якої входить понад сто творів, характеризується значним тематичним і жанровим багатством. За усталеною традицією прозу Ф. класифікують і аналізують за тематичним принципом (це авторський підхід). Це твори з життя робітників, з життя селян, твори для дітей і про дітей, твори з життя інтелігенції, буржуазії і аристократії, твори на тюремну тематику, сатиричні твори. Працював у таких жанрах, як повість, соціальний роман, психологічний роман, натуралістичний роман, оповідання, сатиричний памфлет, соціально-дидактична казка, казка для дітей, образок, новела, легенда, сатиричний портрет, фейлетон. Більше схилявся до лаконічних жанрів, зокрема до оповідання. У літературознавстві існує проблема жанрової атрибуції прозових творів Ф. Письменник весь час експериментував, творив на межі художньої прози і публіцистики. На цій межі постала як соціально-філософська, так і сатирично-публіцистична проза Ф.

Література “…громадить і описує факти щоденного життя, вважаючи тільки на правду, не на естетичні правила, а заразом аналізує їх і робить з них виводи, – се її науковий реалізм” (І. Франко).

Стиль прозових творів Ф. близький до натуралізму. Цей напрям реалізму (деякі дослідники розглядають як напрям модернізму) склався у кінці 19 століття. Його представники прагнули до об’єктивного, точного і нейтрального зображення реальності і людського характеру, що обумовлений фізіологією і середовищем. Теоретик натуралізму - Е. Золя („Експериментальний роман”, „Романісти-натуралісти”). Натуралізм ставив завдання вивчати суспільство, як природознавець вивчає природу. Твір розглядався як „людський документ”. Натуралісти вважали, що література, як і наука, не має права на вибір матеріалу, тому для письменника немає непридатних тем і сюжетів. Це породжувало прагнення писати „під диктовку життя”. Для напряму характерні демократизм, критичне ставлення до життя і суспільства.

Риси натуралізму (за Д. Наливайком):

• орієнтація художнього мислення на наукове, тенденція наближення завдань і функцій літератури до наукових;

• об’єктивність, тобто зображення дійсності як такої, що ніби сама себе розгортає і себе розповідає, без самовияву автора;

• утвердження єдності світу людини зі світом природи, мотивація вчинків природними чинниками (фізичними, біологічними, фізіологічними);

• принцип життєподібності (документальність, повсякденно-побутова правдоподібність, натуралістична фактографічність).

У франкознавстві існує проблема натуралізму у творчості письменника. Дослідники схиляються до творчого опрацювання європейських традицій. Ф. закликав митців у своїх художніх шуканнях опиратися на здобутки науки (соціологію, економіку, психологію, медицину). Натуралізм Ф. міцно опирається на інші художні системи, він динамічний і суб’єктивний. Ф. часто вдається до оголеного, різко натуралістичного зображення життя, але ніколи не надає перевагу біологічному над соціальним.

Розвиток реалізму у Ф. йде по лінії поглибленої психологізації образу, ускладнення характеру героя, загострення конфлікту. Ф. звужує описовість, уникає етнографізму, демонструє найрізноманітніші форми вираження переживання. "Як дивно зіходяться крайності. Франко ціле своє життя писав і пише про реалізм, інших способів письма не узнає, сам вважає себе реалістом і… пише нереально, пише символами" (Г. Хоткевич // Літературні враження (За минулий рік) // Літературно-науковий вістник. – 1909. – Кн. 2. – С. 397)

Збірка „Борислав” (1877 р.) вважається новаторською. Бориславські оповідання відтворюють реальні взаємини капіталу і праці, демонструють епоху розвитку нафтової промисловості в Галичині, зародження нових станів і дух протесту проти соціальної несправедливості. Ф. намагається освоїти такі форми художнього зображення, в яких гуманістична тенденційність природно поставала би з конкретних обставин і характерів, а самі колізії мали не частковий побутовий характер, а відтворювали загальну суспільну картину. Оповідання і образки збірки мають спільний предмет зображення – світ робітничого Борислава, позбавлений традицій побуту, народної селянської культури, випадковий і фатальний для людини. Для творів циклу характерні конкретність і детальність описів, увага до процесу і механізмів роботи (видобування „кип’ячки”), увага до процесу перетворення психології і ментальності людей під впливом нових суспільних обставин і оточення. Такі оповідання, як „Ріпник”, „Навернений грішник”, „На роботі” поетапно зображують розпад патріархального укладу життя і „природного” селянського характеру, зокрема основоположних для нього моральних законів побратимства, родинного союзу, батьківського закону, релігійної віри.