Занепад

Поки на чолі держави стояв могутній князь, як Володимир чи Ярослав, які тримали в покорі своїх синів, державне правління було більш-менш добре зорганізоване. Але якщо князі корилися батьковій волі, — хоч і тут ми бачили вияви непослуху збоку синів Володимира — то волі старшого брата, дядька, а іноді й племінника вони спротивлялися. Міцність династії захитувала численність нащадків Ярослава та брак певних законів престолонасліддя —чи то по лінії брата за братом, чи по простій — від батька до сива, — кожна зміна Великого князя викликала непорозуміння, боротьбу ічретсяденгів; тоді, за виразом С. Томашівського, «ніж був доповненням і коректором недостатнього права. Володимир уживав його проти Ярополка, Святополк та Ярослав — один проти одного; в ХІІ ст. точиться збройна боротьба за Київ Мономаховичів з братаничами Мстиславичами, а далі — Мономаховичів із Святославичами. «Звідки тобі наша отчизна? Ти не маєш нічого до сеї сторони Дніпра», діставши Київ, — казав Ярослав Ізяславич, правнук Володимира Мономаха, Святославові Всеволодовичеві Чернігівському, на тій підставі, що Київ був його отчиною по Володимирові Мономахові. Але той відповідав: «Я не угрин, не лях, ми одного діда внуки, скільки тобі до нього, стільки й мені», себто — спадщина повинна належати однаково всіад нащадкам Ярослава.

Другою ґрунтовною причиною занепаду Київської держави було роздріблення. Почалося воно виділенням Полоцького князівства в рід Ізяслава, поділом держави Володимира між Ярославом та Мстиславом. За цим пішов розподіл держави Ярослава між синами. Після всього того ввесь час спостерігалось два процеси: намагання Великого князя київського об'єднати всі землі під своєю владою і прагнення окремих земель відділитися і створити власні держави, своїми династіями. Цю тенденцію скріпив Любецький з'їзд, внаслідок чого велике князівство ділиться на численні маленькі, бідні князівства, нездатні до державного життя.

Суспільний устрій Київської Русі

  Питання соціально-економічного розвитку Київської Русі є дискусійним в історичній науці. Суть його полягає в тому, чи є Русь феодальною державою, як інші країни Західної Європи.

  Значна частина вчених стверджує, що Київська Русь була феодальним суспільством. У той же час в ній не було чіткої системи васалітету (основної ознаки феодалізму). Знать і сам великий князь перевагу віддавали торгівлі, а не організації праці залежних селян. Через це роль ринку й міст була значною. За велику кількість міст Русь навіть називали «Гердерікою». Тим паче, не на замовлення, а на ринок, працювала значна кількість ремісників. Ще одним аргументом проти того, що Русь – феодальна держава, є те, що серед селян переважали вільні, які мали більше прав, ніж західноєвропейські представники цього прошарку.Усі ці та інші особливості дають право робити висновок, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка, однак, розвивалася в бік європейського феодалізму.У Київській Русі 13 – 15% населення проживало в містах і селищах, яких налічувалося близько 240. Але тільки 74 міста мали населення 4 – 5 тисяч осіб. Найбільше їх знаходилося в Київській землі (Вишгород, Білгород, Василів, Корсунь). На Лівобережжі розташувалися Чернігів, Переяслав, Новгород-Сіверський, Путивль, Любеч. Зростала кількість міст в західноукраїнських землях. Лише в Галичині і Холмщині на початок XIV ст. їх було 22, близько 10 міст - на Волині. В XII ст. великим містом став Галич – центр Галицько-волинського князівства. Серед міст вирізнявся Київ, у якому проживало 35-40 тис. осіб. На той час це було одне з найбільших міст Європи.

  У Київській Русі існував поділ на суспільні верстви.

Панівним класом були князі, бояри, дружинники. Князі належали до правлячої династії Рюриковичів і перебували в досить складних відносинах зеленості від київського князя.  Клас бояр сформувався з представників давньої родоплемінної знаті та дружинників, які стали землевласниками. Бояри разом з дружинниками, котрі допомагали йому у військових і господарських справах, становили найближче оточення князя. Міське населення поділялося на «людей» – міську знать (купці, пов’язані з міжнародною торгівлею), «молодших людей» – жителів міст (дрібні торговці. крамарі, ремісники) та «чернь» - найбідніші прошарки міста (вантажники, підмайстри та ін.).Найчисленнішу верству населення становили селяни. Серед них переважали смерди – особисто вільні селяни, котрі мали власне господарство, володіли землею і сплачували данину державі. Селян, що втратили власне господарство і потрапили у залежність від землевласників, називали закупами.До найнижчих соціальних верств належали наймити (селяни або міщани, що наймалися працювати на землевласників), рядовичі (працювали із землевласником за договором – «рядом»), челядь (різні категорії залежного населення, яке можна було продавати, заповідати і дарувати) та холопи (особи, становище яких нагадувало рабів, що обслуговували потреби панського двору. У рабство потрапляли полонені, злочинці, боржники. Окрему групу населення становили ізгої – ті, хто внаслідок певних обставин утратив зв’язок зі своєю соціальною групою. Вони залишалися особисто вільними, хоч і не мали прав та обов’язків своєї групи. На Русі ізгоями ставали вільні селяни, купці, діти духівництва і навіть князів. Із прийняттям християнства виникає ще один значний прошарок суспільства – духівництво, яке замінило собою волхвів та інших служителів язичницьких культів. Воно було привілейованою соціальною групою і поділялося на вище (митрополит, єпископи) і рядове (священики, ченці). Отже, роблячи підсумок, можна сказати, що Київська Русь була унікальною і самобутньою соціальною системою, яка розвивалася в бік європейського феодалізму. До найрозвиненіших  галузей господарства належало землеробство, скотарство й ремесло.На

Русі існували різні соціальні прошарки. Починаючи від назмажонішого прошарку – князів, бояр, дружинників та закінчуючи смердами, закупами, рядовичами та холопами. Окремий соціальний стан становило духівництво. В управлінні країною брали участь князі та інші люди завдяки формуванню віча.