2 Семінар
1 Питання
Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)
Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)
Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)
Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)
Трипільска культура
Ще археологічна культура часів мідного століття, пам’ятники якого
розповсюджені на Правобережній Україні та в Молдові. Назва – від с.
Трипілля Київської області. Де на при кінці 19 ст. вперше знайдені
пам’ятники цієї культури. Основні заняття людей часу трипільської
культури – це землеробство і скотарство. Поселення людей того часу
являли собою великі глинобитні домівки, побудовані по колу. Велику
цікавість з’являють гончарні вироби (посуд, модельки житлових будинків,
фігурки тварин). У період свого розвитку між 5500 та 2750 роками до н.е. Трипільці жили великими селами по 600 – 700 чоловік. У довгих та вузьких
спільних оселях кожна сім’я займала власну, розгороджену на кімнати,
частину житла.
Ранній етап. У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками.
Середній етап Археологічні знахідки часів трипільської культури на території Бессарабії На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром.
Пізній етап
За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства.
Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України:
державні об’єднання кіммерійців, таврів та сарматів. Скіфське царство.
Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я.
Кіммерійці – найстародавніші по своїй назві племена, які мешкали на
території степного Півдня. Вперше згадуються в письменах в VIII –VII
ст. до н. е. Кіммерійці були пастухо-землеробним плем’ям. В 7 ст. до н.
е. були вигнані скіфами з території Північного Причорномор’я в Малу
Азію. Кіммерійці – перші кочові вершники.
Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог Симоненко О. В. окреслив дати ранньосарматського періоду на землях сучасної України в межах II—I ст. до н. е., середньосарматського — I ст. до н. е. — середини II ст. н. е., пізньосарматського — другої половини II—IV ст. н. е. В рамках цього тому ми розглянемо лише перші два періоди .Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини. Сарматські пам'ятки на території України Савроматів вперше згадує Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV—III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (бл. 372—287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (бл. 64-24 рр. н. е.) назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів. Від II ст. до н. е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар сарматів, Гатал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченнями римських авторів I ст. н. е. Помпонія Мели та Плінія до початку н. е. межі Сарматії на заході досягають Істра (Дунай) та Вісли. Інший римский історик, Корнелій Тацит (бл. 56-117 рр. н. е.) повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Томіс в 8 р. н. е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом. Від часів грецького географа Птолемея (бл. 87-165 рр. н. е.) Сарматія розділяється на Європейську і Азіатську, східною межею якої була Азіатська Скіфія, що тягнулася від Волги і Каспійського моря до Індії і Китаю. В період утвердження Риму на Передньому Сході і в басейні Чорного моря у військових акціях часто згадують народи, що мешкали в межах Сарматії, які виявляли активність в різних частинах стародавнього світу, аж до появи в Східній Європі готів, після чого сармати вже не були тут головною силою і згадуються спільно з іншими народами.
Таври - основне населення горяних та передгірних районів південного
Криму у першому тисячолітті до н.е. Від їх найменування походять назви
Кримського п. – острова Таврида, Таврика, Таврія. Перші свідчення о
таврах маються у Геродота (5 ст. до н.е.). У кінці другого століття
таври попали під власть Понтійського царства.
Перейти до: навігація, пошук
Скіфи або скити[Джерело?] (самоназва сколоти) — в сучасній науковій літературі група племен, які жили у VII — III ст. до н. е. на землях Великого Євразійського Степу, тобто теперішньої України, Росії та Середньої Азії, а згодом, до ІІІ ст.до н. е., в Криму і називали себе «сколотами». Найбільшої могутності скіфи досягли в кінці 5 ст. і з початку 4 ст. до н. е. під проводом царя Атея, який об'єднав усіх скіфів від Азовського моря до Дунаю, вів переможні війни з фракійцями і стримав (339) похід військ Філіппа II Македонського, в бою з яким сам загинув. У 331 р. до н. е. скіфи перемогли і знищили військо Олександра Македонського, під проводом його намісника Зопіріона. У 3 ст. до н. е. скіфи контролювали грецькі міста в гирлі Дунаю й Ольвію. За часів своєї могутности скіфи часто відбували походи в Південну та Центральну Европу. Пам'ятки їхнього озброєння й мистецтва зустрічаються на території Болгарії, Угорщини, Німеччини (Феттерсфельде під Берліном) і Польщі. Їхній похід на народи лужицької культури (територію сучасної Польщі) близько 500 р. до н. е. спричинив чимале господарське зубожіння і винищення людности в доріччях Одри і Варти.
Після появи у причорноморських степах сарматів і внаслідок безнастанних боїв з ними, військова та державна сила скіфів почала слабнути. Відтиснуті сарматами до Криму в кінці 3 ст. до н. е., скіфи перенесли туди своє царство (столиця — Неаполь Скіфський), яке досягло свого розквіту у 2 ст. до н. е., коли скіфи здобули низку володінь Херсонесу і підкорили Ольвію. Пізньоскіфський період та однойменна культура датуються ІІІ ст. до н. е. — серединою ІІІ ст. н. е. та в загальних рисах є синхронні сарматській добі. У 1-2 ст. до н. е. вони вели ще війни з Боспорським царством. Після навали готів у другій половині 3 століття н. е. Скіфське царство в Криму перестало існувати. Самі скіфи поступово розчинилися серед сарматських племен. У 513 р. до н.е. військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України, але скіфи змусили його відступити. Наприкінці V – початку VI ст. до н.е. скіфи підкорили фракійців на Дунаї. Але у 339 р. до н.е. Філіп Македонський, батько Олександра Великого завдав страшної поразки скіфам- це було початком їхнього кінця.
Грецькі міста – держави Північного Причорномор’я
Наприкінці VII – початку VI до н.е. греки заснували ряд колоній у
Північному Причорномор’ї. У IV ст. до н.е. для грецьких міст на Україні
настала пора розвитку. Найбагатшою з них була Ольвія, розташована в
гирлі Бугу, вона була центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими
колоніями. До центрів торгівлі належали Херсонес і Феодосія в Криму,
Пантікапей (Керч), східний Крим, але розквіту прийшов кінець. Почалися
сварки між верхівкою та рабами, участилися напади кочівників. Зміцнення
Риму завдало політичну поразку еллінському світу, майже ціле століття
тримався Пантікапей з сусідніми містами, але у 68 р. до н.е. Рим
оволодіває Чорноморським узбережжям. Це повертає грецьким містам на
Україні економічну та політичну стабільність. Проте панувати грекам на
Україні залишалось недовго. Готи і гуни їх знищили зовсім.
Перші слов’янські державні утворення. Антське царство.
З початку VI ст. до н.е. землеробський люд стає дедалі політичним.
Дослідження їхніх мовних , етнічних, культурних рис вказують на те, що
люди ці були слов‘янами –прямими нашими предками, першими українцями.
Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою
повільний рух із право слов’янських земель. Він (рух) охопив великі
території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих
сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як
колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. із спільної
мови слов‘ян сформувались три підгрупи: західнослов’янська, зрештою
поділена на польську, чеську та словацьку.
Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та
сербохорватська.
Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та
білоруська мови.
Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території
лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели
організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі
предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти
були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти
посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти
поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували
столиці її – Константинополю.
2 питання Основні етапи розвитку Київської Русі. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди. Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольдпроводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян. З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися. Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії. Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту. Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та економічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі. У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані. З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство. Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток. Становлення ринкових відносин у незалежній Україні Зміни способу господарювання завжди проходять боляче, а відсутність чітко спланованих дій, рішучості до їх проведення, призводить до важких наслідків. Українська економіка в період утвердження незалежної держави зіткнулась із значною низкою труднощів: 1) відсутність завершеного циклу виробництва, адже економіка України являла собою лише частку загальносоюзного народногосподарського комплексу; 2) наявність величезних підприємств із застарілими технологіями та обладнанням (собівартість виробленої продукції яких перевищує світові ціни), їх велика енергоємкість. Про це свідчать два факти: а) економіка України на 90% залежить від імпорту нафти і газу, б) в 1991 р. в Україні споживалося електроенергії в 10 разів більше ніж у Франції на 1 долар валовового внутрішнього продукту (ВВП). Останніми роками виявилась цікава тенденція: при падінні виробництва, споживання енергії підприємствами не змешувалось; 3) відсутність висококваліфікованих кадрів загальнодержавного рівня, які в змозі виконувати складні завдання (невдале залучення на міністерські посади керівників обласного рівня (фінансів, сільського господарства та ін.) призводили до ще більшого погіршення в економіці); безвідповідальність та недбалість у залученні іноземних інвестицій; значний відті за кордон кадрів з науковими ступенями (близько 5 тис. за останні 4 роки); корумпованість чиновництва, на що звернув увагу навіть президент Світового Банку у листі до Л.Кучми; 4) криза банківської системи (коли такі міцні банки як «ІНКО», «Відродження», «Градобанк» збанкротували); відсутність у держави коштів для проведення структурних реформ, а також відсутність значних коштів в українських банках для інвестування в економіку, коли будь-який з найбільших банків Росії, Польщі, а тим більше розвинутих європейських країн має коштів більше ніж усі українські банки разом узяті. За роки незалежності Україна отримала лише 1,5 млрд. доларів США прямих інвестицій; 5) не вводиться в дію механізм банкрутства підприємств; 6) відстале сільське господарство і методи господарювання на землі (постійна вимога дотацій аграрним лоббі, котрі вже два рази кидали Україну у вир гіперінфляції. Затримка реформ на селі, в т.ч. вирішення питання власності на землю, гальмує розвиток сільського господарства); проблема власності земельних ділянок під підприємствами є чи не головною у плані залучення іноземних інвестицій; 7) величезна інфляція (інфляція у 1992 р. склала 2100%, в 1993 — 10256% («світовий рекорд»), в 1994 - 501%, в 1995 - 181%) та високі банківські ставки (в кінці 1993 р. вона складала 300% річних) робили неможливим накопичення коштів дпя подальшого інвестування їх у економіку. Це призвело до зниження життєвого рівня населення (у 1990 р. ВВП на душу
населеня складав 2226 доларів, а в 1994 р. — 742 долари); 8) перехід до світових цін на сировину, особливо 20-ти разове зростання цін на нафту і газ протягом 1992-1993 років; 9)спад виробництва в Україні у 1993 р. склав 8%, в 1994 - 27.7%., в 1994 - 27,7%, в 1995-12%, в 1996 - 5,1%; 10) низька частка заробітньої плати у ВВП. До цього сл1д додати, що частка зарплати у собівортості продукції складає в Україні 6-8%, коли а СРСР воно складала 12-15%, а в розвинутих країнах перевищуе 50-60%. 3 кінця 1995 р. звичною стала кількамісячна затримка з виплатою зарплат і пенсій, що і без того збільшує напругу у суспільстві (справедливість цього твердження довели страйки шахтарів, вчителів, лікарів, студентів та ін.); 11)низькі темпи приватизації. Протягом 1992-94 років було приватизовано 2651 об'єкт.