Римське право як предмет вивчення сучасними правознавцями.
Історія створення сучасного правознавства починається від часів Стародавнього Риму. Звісно, правові системи існували й у давніших цивілізаціях. Більш того, саме римське право зазнало потужного впливу давньогрецького, близькосхідного, іудейського тощо права, запозичивши звідти значну кількість ідей, принципів, конкретних правових норм. Але тільки у Римській античній цивілізації право перетворилося на порівняно самостійний феномен, набуло значення самостійного предмету, який можна вивчати й нині, абстрагувавшись від конкретно-історичних умов, культури, держави, в якій воно сформувалося.
Десь за п´ятсот років до н. є. було прийнято відомі Закони XII таблиць, в яких викладено правові засади організації громадянського суспільства. Протягом тисячоліття ці засади розвивалися, набувши згодом вигляду досконалої системи римського права. Вершиною його розквіту було III ст. н. є. Римлянам вдалося досягти таких висот правової культури, що здатні слугувати людству і в наші часи.
Отже, для того, щоб ґрунтовно опанувати знання у галузі сучасного права, слід спочатку ознайомитися з його витоками — римським правом, його основними принципами, правовими ідеями, інститутами, лаконічними формулюваннями і глибоким змістом.
Сучасна методика викладання права в основному зводиться до тлумачення і коментування чинного законодавства. Підручники перенасичені поясненнями статей кодексів та інших нормативних актів настільки, що студент часто губиться у гущавині положень численних гіпотез, диспозицій і санкцій правових норм.
Автори цієї книги саме і ставили собі за мету висвітлити основні засади систем публічного та приватного права, їх найяскравіші принципи, що витримали випробування часом, розкрити головні поняття і категорії цих галузей права. Вони виходили з того, що вирішальне в оволодінні правовою культурою полягає не стільки в правильному розумінні й тлумаченні чинного законодавства, скільки в опануванні юридичним мисленням, правильним розумінням правових ідей, категорій, понять та їх наступним вираженням у чинному законодавстві. Студентові важливіше не стільки запам´ятати, наприклад, строки позовної давності за чинним законодавством, як глибоко усвідомити, що таке позовна давність, принципи обчислення її строків, початку перебігу, зупинення, перерви тощо. Те саме стосується й інших правових інститутів.
Отже, якщо додержуватися зазначеної методики викладання права, то ідеальною навчальною дисципліною в цьому плані є римське право. Воно (особливо римське приватне право) абстраговане від тих соціально-економічних умов, на ґрунті яких зародилося, і тому цілком позбавлене характеру тлумачення чи коментування чинного на той час законодавства. Як предмет вивчення студентами римське право є «чистою» юриспруденцією. Звісно, у галузі публічного права, що регулює взаємини держави з її громадянами, встановлюючи основи правопорядку в державі, «прив´язка» до конкретних соціально-економічних умов, політичних інституцій тощо відчувається більше, ніж у праві приватному, що за характером є «правом абстрактного індивіда». Проте і римське публічне право створило безліч категорій і понять, що мають «позачасовий характер» і якими юриспруденція користується протягом тисячоліть. Досить хоча б згадати сентенції: «Немає покарання, якщо немає злочину, передбаченого законом», «Двічі за одне й те саме не відповідають» та ін., такі універсальні поняття, як «республіка», «імперія», «консульство», «сенат», «вето» тощо. Що стосується системи викладу матеріалу в цій книзі, то вона зумовлена концептуальними положеннями, розробленими римськими правознавцями, та метою, яка ставиться перед тими, хто вивчає нині римське право.
Видатний римський юрист Ульпіан зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини: публічне та приватне право. Він розрізняв приватне і публічне право залежно від того, чиєї користі воно, насамперед, стосується: суспільної (державної) чи приватної (окремих осіб): «Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — це те, що стосується користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні й корисне у приватному відношенні» (Дигести Юстиніана. 1.1.2).
Отже, по-перше, предметом нашого вивчення має бути римське публічне і римське приватне право, взяті у їхній сукупності як складові частини (галузі) римського права.
Однак, крім того, римське право має свою внутрішню структуру, зумовлену логікою взаємозв´язку окремих його норм, інститутів тощо. Природно, що й вона має бути врахована при викладі матеріалу. При цьому виходимо з сентенції іншого видатного римського правознавця — Гая: «Все право, яким ми користуємося, відноситься або до осіб, або до речей (об´єктів), або до правових дій» (Інституції Гая. 1.8.). Такий порядок розташування навчального матеріалу називають інституційною системою. Вважають, що інституційна система складається з трьох частин відповідно до категорій, згадуваних Гаєм.
Але слід мати на увазі, що Інституції Гая складаються не з трьох, а з чотирьох книг — четверта книга присвячена позовам та судочинству. Крім того, частина першої книги Інституцій присвячена питанням загальної теорії права та публічному праву (визначення права природного та «цивільного», характеристика форм права, набуття громадянства тощо). Отже, по-друге, предметом вивчення мають бути вчення: 1) про сутність, значення та систему права; 2) про основи правопорядку в державі; 3) про статус особи; 4) про майнові та пов´язані з ними відносини; 5) про дії, що мають правове значення.