7.5. "Народні драми"

календарних обрядів

Деякі явища т. зв. "народного театру", як уже було відмічено, доводиться розглядати як напівфольклорні, напівлітературні. Маємо на увазі насамперед вертеп (і похідний від нього "живий вертеп"), а п'єси "Цар Максімілян" ("Трон") і "Човен", що ставилися подекуди на Різдво, до того ж є варіантами (частково перекладами) відповідних російських народних п'єс.

Безперечно українськими є різдвяні ж вистави "Млин" і "Коза". Перша – це справжня народна комедія, в якій мірошник спочатку розповідає, а потім і демонструє, як він перетворює старих бабів на молодиць. Текст значної мірою імпровізувався, зате необхідні були декорації та інший реквізит (той же "млин"), грим "бабів" тощо.

Поширенішою була народна гра-вистава "Коза" (парубоча "Маланка", "водити козу"). Хоч на звичай "водити козу" церковники нарікали дуже здавна, він так і не вирізнився остаточно з різдвяного народного карнавалу в окрему п'єсу і являє собою у відомих варіантах лише певну драматизацію партії одного з персонажів цього карнавалу, "кози". Вона веселила односільчан разом з іншими маскованими, а ті вдавали бабу, діда, "Маланку" (карнавал відбувався і на "преп. Меланії Римлянині, 31 грудня"), орача, сівача, ведмедя, журавля, цигана, циганку, чорта з ріжками тощо.

Спроби пояснити звичай переодягання сільської молоді на Різдво є вже справжньою науковою традицією. В останні десятиріччя В. І. Чиче­ров у цих маскованих вбачав мерців-предків, В. Я. Пропп – символи плодючості, Н. М. Велецька – спогади про ритуал проводів "на той світ", а А. К. Байбурін наполягав, що йдеться про певний "парад представників чужого світу"⁴⁰. Усі ці пояснення не можуть задовольнити – як і вкрай фантастичні та довільні, запропоновані С. Килим­ником: "У постатях діда і баби ми пізнаємо, напевно, духи-лада, душі прародителів, опікунів нив та добробуту господарів. Пізніше їх почали називати домовиками; в образі сівача-плугатаря – ДОЛЮ..." (Килимник, кн. 1, с. 131–132). Але варто пригадати й сказане про карнавал Ф. Рабле: "Одна половина людей переодягнулася для того, щоб обманювати іншу..." Пригадавши, що таке переодягання в українському карнавалі припадає на час, коли нечиста сила отримує тимчасову свободу, замислимося, чи не обманювала молодь саме її?

Повертаючись до гри-вистави "Коза", відзначимо, що вона набувала різних форм: від ускладненої, де в дії брали участь ще й циган, парубок, лікар, солдат і смерть, і до спрощеної, дитячої, де діяли, окрім "кози", тільки "старший козовід" і "кіт". Але ця різноманітність і обмежувалася, головним чином, складом і кількістю персонажів. Сама вистава була оповідно-пантомімічною: хор співав пісню, що розповідала про пригоди, загибель і воскресіння "кози", актори ж мовчки розігрували відповідні сцени. Цікаво, що в дитячій версії "з Київщини", де "право голосу" отримують також "старший козовід" і "кіт", їхні репліки стосуються не сюжету вистави, а зовнішніх щодо неї обставин. Ось вступна, уже в хаті, репліка "старшого козовода":

Нуте, панове,

Нуте, мурове,

Поставте в ряду,

Я козу веду!

(Воропай, т. 1, с. 138).

Але чому все ж таки мовчить сама "коза", а в парубочій версії, наведеній О. Воропаєм, – так само мовчать інші персонажі? Стосовно "кози" це може пояснюватись традицією: в основі вистави міг бути "номер" професіоналів-скоморохів, що водили з собою справжню вчену козу, а вона, виробляючи всякі "штуки" під римований коментар хазяїна, звісно, мовчала. Можливо, що мовчання акторів мало глибше, сакральне значення, адже пісенька, під яку вони грали свою пантоміму, виповнена хліборобською магією викликання родючості:

Де коза ходить, там жито родить!

Де не буває, там виляає...

Де коза ногою, там жито – копою!

Де коза рогом, там жито – стогом!

Та й смерть і воскресіння "кози" мали глибокий життєстверджуючий зміст: давши на цей раз спокій Озірісові та Адонісу, нагадаємо, що, на думку М. М. Бахтіна, "учасник карнавалу – народ – знає смерть лише череватою новим народженням"⁴¹.

Привертає до себе увагу і всенародність цієї гри, правилами якої передбачено також репліки з боку глядачів, причому в дитячій версії – формульні, які належать подавати господареві хати, де "козу" грають. На прохання "пустити козу до хати, бо змерзла", треба було відповідати: "Немає де тій козі розгулятися – тісно в хаті!"; на випрошування сала – "Немає сала, миша вкрала!" та ін. Ця вистава вимагала заздалегідь підготовлених костюмів, гримування, реквізиту, але, на відміну від "Млина", декорацій не потребувала.

І вже зовсім аскетичне з цього погляду зовнішнє театральне оздоблення ігор, що супроводжували виконання веснянок (гаївок). Найдокладніший їхній огляд і водночас спроба інтерпретації належать С. Килимнику, що розрізняє 12 типів дохристиянських і 12 типів "похристиянських", а класифікацію перших починає з "філософських та космічних" (мається на увазі насамперед "Кривий танець") (Килимник, кн. 1, с. 191–192). Відмовляючись від претензій зазирнути настільки глибоко до прадавньої суті веселих забав сільської молоді кінця XIX – початку XX ст., обмежимося описом їх драматургічного боку на прикладі однієї з ігор, "Кострубонька", що записана була по всій Україні.

Грають її дівчата, а "мізансцену" гри можна описати в термінах давньогрецького театру: коло дівчат, що беруться за руки та рухаються "по сонцю", відповідатиме тоді "хору", дівчина в колі – першому акторові (протагоністу), дівчина поза колом – ватажкові хору (корифею). Отже, маємо відповідність структурі мізансцени, що її історики театру спостерігають у перших трагедіях Есхіла, тобто до появи другого актора (девтерагоніста). Були й глядачі – парубки, які не брали участі в грі, а враховуючи, що гаївки в XIX ст. гралися коло церкви, немає сумнівів, що й інша публіка збиралася, передусім, діти.

Дівчина в колі, як акторові й належить, перевтілюється в персонажа "драми": ходить "стурбована", когось або щось "шукає"... Вона й починає:

"– Христос воскрес!"

"Корифей" відповідає:

"– Воістину воскрес!

– Чи не виділісте де мого Коструба?

– Пішов у старости".

Тепер настає партія "хору":

– Бідна моя головонько,

Нещаслива годинонько!

Що я собі наробила,

Щом я Коструба не злюбила?

Приїдь, приїдь, Кострубоньку,

Станем рано до слюбоньку.

Рано, рано, пораненьку

На білому камінейку.

Потім повторюються обміни привітаннями, ті ж запитання, а з відповідей "корифея" дізнаємося, що той таємничий Коструб "поїхав по напій", потім "слабий", нарешті, "вже вмер", "вже повезли на цвинтар". І ось тут, де за каноном давньогрецької трагедії мав би пролунати "комос – спільна сумна пісня хору і акторів" (Арістотель, "Поетика", 12), настрій "усіх" раптово змінюється і вони весело заспівують:

Лежи, лежи, як колода,

Я молода, як ягода, (2)

А мене для тебе шкода!

Лежи, лежи, щобис не встав,

Бо до мене єнчий пристав.

Ноженьками задоптала,

Рученьками приплескала!⁴².

Зміст цієї "драми", колись, безперечно, ритуальної, у XIX ст. був уже загадковим для самих її виконавців, як і образ Коструба. Що ж тоді приваблювало їх в ній? По-перше, сама можливість гри, а її, за словами Й. Гейзінги, основною ознакою є "вільний характер", вона "сама свобода"⁴³. По-друге, справді вельми ефектна, з погляду драматургічного, реакція дівчини, "корифея" і "хору", що їй співчувають, на смерть Коструба; для дівчат вона набувала особливої емоційної привабливості через несподіваний перехід від удаваної, як виявилося, скорботи, до радості та веселощів. До того ж вічно актуальна глибинна метафора життєдайної смерті ускладнювалася тут конотаціями з такими цікавими для дівчат темами, як одруження з нелюбом, із старим тощо.

Звертає на себе увагу, що сама смерть Коструба в "гаївці" не змальовується, про неї лише розповідають (прийом, застосований Есхілом у "Персах"), а Коструб виступає як позасценічний персонаж (подібно до Зевса у "Прометеї" того ж драматурга). Зародження драми в індоєвропейських народів набувало подібних між собою форм, проте гаївка на даному рівні організації драматичного тексту й законсервувалася, а розвиток "кози" як драми пішов узагалі іншим шляхом – через пантоміму з текстом-коментарем.

Одна з причин, що стримували подальший розвиток цих форм "народного театру" календарного фольклору – принципова його непрофесійність, що виявлялася, наприклад, у загальноприступності ролей: навіть головну роль "кози" міг зіграти кожен, а в дитячій версії виконавці "щодві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою" (Воропай, т. 1, с. 136). Деякі веснянки (гаївки) ("Король", "Подоляночка" та ін.) і побудовано було в такий спосіб, щоб одну з "головних ролей" мала можливість зіграти кожна дівчина. Ознакою загальноприступності цього "театру" є поступове передавання деяких його п'єс до дитячого репертуару. Окрім дитячої "Кози", існують такі ж версії веснянок (гаївок) "А ми просо сіяли, сіяли", "Перепілка", "Подоляночка", "Зайчик" тощо. Якщо на Лубенщині, за свідченням В. П. Милора­довича, неродючі плодові дерева "страшилися" дорослими, то на Київщині – уже дітьми, а сам ритуал ще більше "театралізувався" (див.: Воропай, т. 1, с. 152).

Приступність "ролей" навіть для дітей, з одного боку, простота реквізиту, з іншого, і відокремлює ці "п'єси" календарної обрядовості від напівпрофесійного і технічно ускладненого вертепу (див. 6.2; пор. 5.2), що пропонував глядачам свою виставу теж у календарно закріплений термін – на Різдво.

ЗАПИТАННЯ

Весняну гру під назвою "Король" М. А. Маркевич описує таким чином:

"Хоровод дівчат, узявшись за руки, стає в коло, до середини входить король, хоровод ходить навколо і співає наступну веснянку:

Королю, край города ходиш.

Королю, дівчат оглядаєш.

Королю, приступи близенько,

Королю, поклонись низенько,

Королю, поцілуйсь гарненько.

У цю мить король цілує одну з хороводу, і та стає королем".

Для самоперевірки. Роль короля виконувалась...

1. ... парубком.

2. ... дівчиною.

3. ... парубком або дівчиною.

4. ... малим хлопчиком.

Відмінникові. Змістом цієї "гри" є...

1. ... нагадування про шлюб.

2. ... вибір парубком собі нареченої, після чого батьки "вже не можуть висловлюватись проти весілля, бо ж, мовляв, «молодих на гагілці переспівали»" (Воропай).

3. ... виявлення дівчат найпопулярніших і "аутсайдерів".

4. ... історичні спомини про стосунки Київської держави з Польським королівством.