3) Фотожурналістика як мистецтво;
Формуванню фотожурналіста, як творця особливого роду зображень, властива певна психологічна еволюція, в процесі якої з’явився тип людини-репортера, документаліста з особливими нахилами й потребами, смисл яких передусім зводиться до того, щоб визначити суспільно важливу мить суспільного життя й «подібно стрільцеві, потрапити в неї, натиснувши в потрібну секунду на спуск фотоапарата», перетворивши її (цю мить) водночас на твір мистецтва й момент формування переконань інших людей.
Для того, щоб зрозуміти зображальну природу фотожурналістики, недостатньо виявити її загальний характер як зображення. Необхідно дослідити окремі елементи, що складають фотографію як структуру і систему.
Однією з головних характерних особливостей природи фотографії є її наочність. Фотографія завдяки своїй наочності не потребує такого співвіднесення між об’єктом і суб’єктом пізнання, бо вона однаково зрозуміла всім, як і сама дійсність.
Твори фотожурналістики самі є «копіями» зображуваних предметів.
Можна стверджувати, що єдність категорій змісту та форми аксіоматична, а, значить, неможливим є існування беззмістовного знака без значення. Саме комунікативний процес об’єктивно визначає необхідність використання фотографії для пізнання й переконування. Нарешті, особливості людського мислення та пам’яті дозволяють не лише безпосередньо сприймати показане чи сказане, але й наочно уявляти сторони й відношення дійсності, приховані в даний момент від сприймання чи не представлені в наочному зображенні.
Як уже говорили, головна функція зору — творча. Очі — інструмент, який контролює дії людини, спрямовані на творення матеріальних і духовних цінностей (на основі її ж цілей і переосмислення буття). Процес фотографування передбачає практично одночасну дію розуму й рук, що в результаті дає пряме відображення дійсності. Творчість же полягає в тому, що репортер «замикає» в кадрі предмети (об’єкти) в таких відношеннях і органічних зв’язках, в яких вони знаходяться в дійсності, й цим створює картину завершену.
Якби ми спробували описати зображене в усіх деталях (у даному випадку необхідних), то довелось би витратити немало часу, а опис зайняв би десятки сторінок.
Наочність фотографії об’єктивна завдяки техніці штучного ока, яка фіксує світ у тому стані, в якому він потрапив до об’єктива. Реалізм зображення дуже важливий при визначенні зображальної природи фотожурналізму. В фотографії маємо справу з проміжним моментом життя, придатним до узагальнення лише на шляху документалізму.
Фотографія стала творчістю лише коли навчилась передавати, фіксувати зв’язки предметного світу своїми засобами. Органічним твір стає тоді, коли закон побудови його відповідає законам будови органічних явищ природи. Органічність залежить від індивідуальності репортера, його здібностей, знання психології людей, взаємозв’язків явищ. Можна заперечити, що в природі, мовляв, все органічне. Значить, і «механічно» знімаючи її, отримаємо органічне зображення. Але ж гармонія загального не завжди передбачає гармонію окремих частин. Фотографія звертається до сучасної людини, яка оперує великою кількістю інформації про навколишній світ і взаємозв’язки в ньому. Варто показати їй деталь чи окрему ситуацію суспільного життя, навіть детально не пояснюючи їх, і завдяки логічному мисленню вона зрозуміє зображене і зробить певні висновки. Складність пізнання фотографії полягає в тому, що певна частина простору, зафіксована в рамках конкретного часу, починає жити в ній самостійно, відірвано від природного середовища. Окрім того, фотографія фіксує не тільки й не просто частину простору (як об’єктивна форма матерії), але свідомо відібраний фрагмент, знятий у певному ракурсі, тобто з вкладенням певної концепції. Таким чином, фотографія — це побачене й відібране, відірване від середовища, що існує окремо, в новій якості (в якості твору журналістики, що вимагає зусиль на процес пізнання). Одна з важливих рис природи фотографії — моментальність. Твори фотожурналістики тому не можна назвати завершеними тією мірою, як у живописі. В них зображені окремі моменти, сам процес життя планети. І, як безмежне в своїх проявах життя, так і не завжди будуть етапними окремі знімки (хоча, можна знайти немало й таких).
Репортер знімає частину простору цілком, фіксує все, що потрапляє в поле зору об’єктива. Він позбавлений можливості упускати непотрібні деталі, коригувати зображення ситуації. Лише з допомогою ракурсу й плану підкреслюється головне. З першого погляду на знімку має читатися задум репортера, його бачення об’єкта. Ідеї, вкладені в твір, не мають породжувати здогадів, недомовок, двозначностей. Новизна зображеного поєднується в професійному знімку із засобами виразності й створює гармонію сприймання ідеї та образу, думок і фактури, невидимого й зримого. Моментальність стосується лише моменту знімання. Її не слід ототожнювати з поспішністю в осмисленні об’єкта, виношуванні теми, в підготовці до знімання. Не виключаючи моменту випадковості з роботи фоторепортера, все ж слід відзначити, що й вона (як творча удача) є результатом роздумів над об’єктом, розуміння його місця й значення в загальній канві подій, явищ суспільного життя. З моментальністю фотографії тісно пов’язана її оперативність, яку слід розглядати в двох аспектах. По-перше, під оперативністю розуміємо швидкість процесу виготовлення фотографічного відбитка (від моменту знімання). По-друге, оперативність журналістської фотографії неодмінно передбачає її швидку появу на сторінках преси, що зумовлено розвитком технічної бази поліграфії. Лише за цих умов стало можливим не тільки подавати зображення події в пресі через лічені хвилини, але й у найкоротші терміни передавати ці зображення на великі віддалі, приймати їх, у разі потреби, і з космосу.